13 грудня 1926 року у Львові народився історик Ярослав Дашкевич. Його матір’ю була легендарна Олена-Марія Степанів, знана як Степанівна, хорунжа УСС і четарка УГА, професорка гімназії Сестер Василіянок у Львові. Батьком — Роман-Микола Дашкевич з Корибутів, бойовий полковник Армії УНР, юрист, засновник і командант парамілітарних товариств.

10 грудня 1949 року його заарештували просто на роботі — у приміщенні Львівської філії Бібліотеки АН УРСР, як сина "відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків", за звинуваченням у нелегальному зберіганні антирадянської літератури й виготовленні фальшивих документів. Ярослава утримували у в’язниці у Львові, Золочеві, Києві, Харкові, Петропавловську. Потім були виправно-трудові табори в Карабасі, Спаську, Караганді — т. зв. Долина смерті. Як наслідок — втрата здоров’я, конфіскація майна, родинних пам’яток, закрита дорога в науку.

Дашкевич десятиліттями поневірявся без праці, використовуючи свій великий науковий потенціал на рецензійну роботу й освоюючи вірменську тематику досліджень.

До вивчення української, зокрема, військової історії, вдалося повернутися лише після 1991 року. У передмові до праці "Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.)" Крип’якевича, Гнатевича та ін. він ствердив "цілковиту відсутність військової історії України" й накреслив програму її вивчення.

Ярославу Дашкевичу відкрили пам’ятну дошку на будинку Львівського відділення української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. Він залишив численні спогади і нариси не лише про своїх батьків, а й про їхніх друзів і знайомих — учасників визвольних змагань: Євгена Коновальця, Вільгельма Габсбурга, українських січових стрільців Людвіка Розенберга і Якова Насса, Остапа Луцького, Гандзю Дмитерко-Ратич та ін.

Більше про родину Дашкевичів та їх вклад в українську історію читайте у матеріалі на нашому сайті – https://localhistory.org.ua/texts/statti/iaroslav-dashkevich-na-tli-rodini/

"У книзі "Прощавай, Східна Європо" автор веде читача крізь століття від Балтії до Чорного моря – від християнізації язичників і середньовічних королівств до піднесення Речі Посполитої, панування Османської імперії, злету та падіння комунізму.

Перед нами постає минуле світу, де переплелися долі держав і народів: тут співіснують католицькі та православні святині, мечеті й синагоги, нуртують війни і повстання, зникають імперії та зароджуються нації. За допомогою родинних легенд та архівних знахідок автор передає голос поколінь – християн, мусульман, євреїв та ромів, які жили, любили і страждали у цьому неспокійному краї.

"Коли я писав цю книгу, - згадує автор, - я прагнув показати, що Східна Європа - це зовсім не зменшена копія Західної Європи, а самодостатній регіон із власними культурними цінностями, які варто берегти й плекати. Найголовніших серед них дві: любов до розмаїття та стійкість. Україна втілює обидві"".

Замовляйте книгу "Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель" Якуба Мікановського в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

У квітні 1918-го на чолі з командиром Осипом Микиткою усуси звільнили від більшовиків Олександрівськ. А ще півроку до цього в товаристві січовиків його приймали насторожено, бо ж прибув в їх розташування з регулярного австрійського війська. Однак той ентузіазм, з яким воював, визволяючи територію Української Народної Республіки від більшовицьких окупантів, переконав навіть найбільш прискіпливих — Микитка насамперед українець, а вже потім австрійський офіцер.

Врешті через декілька місяців він стане офіцером (а пізніше й генералом) українського війська щойно посталої Західно-Української Народної Республіки — Галицької армії.

Один із найвідоміших старшин Галицької армії Дмитро Паліїв писав про Микитку так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".

Від австрійського офіцера до останнього командувача Галицької армії. Про бойовий шлях Осипа Микитки читайте у матеріалі → https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/v-kritichnikh-momentakh-osobistoiu-spivuchastiu-ratuie-situatsiiu-komandir-legionu-uss-i-general-galitskoyi-armiyi-osip-mikitka/

Фото: Осип Микитка, 8 липня 1918 рік.

Більше про історію українського війська — від цісарських офіцерів до сучасних Героїв України читайте у спецпроєкті "Наші комбатанти", який створений спільно з Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного: https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

«На початку 1918 року Шульгини сприймали більшовиків як «російсько-єврейських» союзників українців у німецькій змові, тоді як для Олександра Шульгина вони втілювали російський хаос і російський деспотизм. Із прибуттям німецьких військ до Києва Шульгини, як і їхні українські родичі, призупинили свою громадську активність. У драматичному жесті протесту вони опублікували «останній випуск газети «Кіевлянинъ»», пояснюючи, що присягли на вірність французьким і британським союзникам Росії і не будуть працювати під владою ворога. Протягом всієї німецької окупації «Кіевлянинъ» не виходив.

Не маючи змоги брати участь у виборчій політиці, Шульгин обрав конспіративні методи у своїй боротьбі за відродження російської держави. Коли прийшли німці, до Шульгина звернулися представники Антанти в Києві — французький офіцер Еміль Енно та британський дипломат, який надав йому 20 000 рублів. Шульгин за ці гроші створив приватну розвідувальну агенцію «Азбука».

У липні 1918 року він отримав попередження, що уряд Скоропадського може його заарештувати, і вирішив виїхати з Києва на Кубань до Добровольчої армії. Перед виїздом Шульгин влаштував останній публічний протест проти гетьманату. Кабінет Скоропадського ухвалив закон про українське громадянство, за яким усі суб’єкти Російської імперії, які перебували в межах України, стають громадянами України, якщо не звернуться до влади з вимогою їх вилучити. Шульгин саме це і зробив: разом з Анатолієм Савенком, сином Василідом і ще двома друзями він звернувся до місцевої влади з проханням не вважати його громадянином України. Також додав меморандум, у якому пояснив, що українська держава не має історичного підґрунтя.

За словами Шульгина, всі попередні державні утворення на цій території були російськими, і сама назва «Україна» — лише синонім для окраїни — «прикордоння», що свідчить про те, що регіон не може бути незалежною державою. Категорична відмова Шульгина від всієї української термінології була більш ніж політичною риторикою: на його думку, захист «російської назви» був спадковою місією його родини».

Більше про політичну боротьбу Шульгиних та їхній вплив у часи революційних змін читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Фото: титульна сторінка нового періодичного видання Василя Шульгина «Малая Русь», № 2 (1918). На ній дещо цинічно зображено будинок Михайла Грушевського, спалений під час облоги більшовиків, у вигляді факела. У тому ж випуску Катерина Шульгина прокоментувала: «Прокляте гніздо чаклуна згоріло».

“У карикатурі, опублікованій наприкінці 1890-х років, французький художник зобразив кризу, що назрівала в Китаї напередодні Боксерського повстання. Під пильними поглядами Британії і Росії Німеччина намагалася відкраяти шматок пирога в Китаю під назвою “Цзяо-Чжау”, поки Франція пропонувала своїй російській спільниці моральну підтримку, а Японія спостерігала за цим процесом збоку. За спинами в них стояв цінський чиновник і безсило здіймав руки, не в змозі втрутитися.

Як часто буває, держави тут зображено у вигляді людей: Британію, Німеччину й Росію представляють карикатури їхніх очільників, Францію — “Маріанна”, яка уособлює республіку, а Японію й Китай — стереотипні екзотичні персонажі.

Зображення держав у людській подобі було звичним елементом європейської політичної карикатури, але тут воно відображає ще й глибоко вкорінену модель мислення: тенденцію концептуалізувати держави у вигляді складних особистостей, підпорядкованих цілісним виконавчим органам, що керуються неподільною волею.

Утім навіть дуже побіжний погляд на європейські уряди початку ХХ століття свідчить, що тодішні виконавчі структури, заангажовані в політиці, були далекими від цілісности. Нормотворна діяльність не була прерогативою конкретних суверенних індивідів. Ініціативи, що впливали на курс політики країни, могли виходити (й часто виходили) від дуже периферійних елементів політичної структури. Фракційні домовленості, функційні тертя в уряді, економічні й фінансові обмеження та мінлива хімія громадської думки — все це постійно чинило тиск на процеси ухвалення рішень, які весь час змінювалися.

Оскільки прерогатива прийняття рішень переходила від однієї ланки виконавчої структури до іншої, то цей перехід спричиняв відповідні коливання в тоні й орієнтації всієї політики.

Цей хаос конкурентних голосів має вирішальне значення для розуміння періодичних потрясінь європейської системи протягом останніх передвоєнних років. Він також допомагає пояснити, чому Липнева криза 1914 року стала найскладнішою і найнезрозумілішою політичною кризою Нового часу”.

Про те, як політична карикатура кінця ХІХ століття відображає складність і суперечливість європейських виконавчих структур читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Фото: “Колотнеча за Китай” Анрі Меєра, Le Petit Journal, 1898.

“Знаєте, що я би хотіла? Щоб астрономи і астрологи в кожній країні повідомляли, що вже з’явилась перша зірка на небі, – знак, що народився Син Божий. Бо десь небо затягнуте хмарами, а десь – димом від вибухів, але люди мусять зупинитись на хвилину і подивитись угору, відірвавши погляд від каструль. Витерти руки рушником, вийти надвір, стати на порозі. Завмерти на мить.

Навіть якщо ти в полі, в дорозі, і нема кому приготувати святкової вечері. Якщо ти в окопі, у в’язниці, прикутий до ліжка, хтось тобі повинен повідомити – зійшла перша зоря. Або ти – комусь. “Над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла. Нова радість стала.”

Момент тиші, яка так потрібна у нашому галасливому світі, де кожен намагається перекричати іншого. Момент істини, коли ми ще можемо усвідомити: кожне нове життя – це народження нового світу. Світу, що дає надію".

У новому номері журналу “Локальна історія” читайте колонку письменниці Галини Пагутяк про особисту різдвяну історію та осмислення сучасних традицій: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvyani-svyata-10-2025/

▶️ Придбати журнал за зниженою ціною 200 грн замість 250 можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvyani-svyata-10-2025/

❗️Очікуємо з друку після 18 грудня 2025 року!

“Волошиновський парох Андрій Мудрак жив у горах, де родючу землю дуже цінували, і, певно, розводив волів, овець — так міг прогодувати свою велику родину, а ще треба було вивчити трьох синів. Прізвище Мудрак трапляється у чехів та словаків. Звідти й імена дітей та онуків Андрія Мудрака — Регіна, Ісаак, Кароль, Кароліна, Франциска. Моравського походження могла бути й Петрова дружина Тереза Ревакович (Ревак), дочка пароха Автономія Реваковича з Кобло на Самбірщині. Однак вони могли прибути із Закарпаття, втікаючи від утисків угорських окупантів.

У тому самому Волошиновому було повно картярів, і отцеві Андрію довелося пильно наглядати за синами, аби врятувати їх від згуби. Його син Петро був скелею, що допомогла зберегти статус родині Мудраків. Він став для них опорою, вивчив Кароля, забрав Ісаака, маму й маленьку дочку Кароліну до Урожа, а коли Кароль став самостійним, мати та брат померли, дочка вийшла заміж, то він, як міг, намагався заповнити пустку.

Петро Мудрак отримав добру парафію, бо належав до першого покоління, яке навчалось у гімназії (Перемишль, Самбір), потім у духовній семінарії (Львів, Перемишль), потім рік кандидатів готували в Перемишлі до висвячення, перед тим вони мали або одружитись, або залишитись у целібаті, а тоді їх висвячували, далі мусили ще побути 5 років адміністраторами, аж поки їх затвердить консисторія і визнає місцевий дідич, якому вони мали сплатити певну суму. Відтак вже отримати парафію. Не всі могли довічно втримати парафію — доводилось змінювати, це вже залежало від рішення консисторії і особистих зв’язків, а чи примх дідича. Громада, основою якої були закріпачені селяни, нічого не вирішувала. Австрійська адміністрація вкрай рідко дозволяла, щоби син священника заступав на місце померлого батька, а зять — тестя, хоча раніше таке було дуже поширено.

Стати священником колись було просто. Пів року навчатись при дворі єпископа у Львові, він же й висвячував. Тому рівень освіти таких священників був, звісно, дуже низький. Андрій Мудрак і його молодший брат Олексій належали до покоління саме таких священників. Андрій помер у 62 роки, якраз тоді, коли старший Петро висвятився, встиг овдовіти й мусив опікуватись двома братами.

Священницькі династії існували в середньому упродовж трьох поколінь, Від кінця XVIII до кінця ХІХ століття — початок ХХ століття. Вони могли би існувати й довше, але на заваді стали дві світові війни, а далі знищення Української Греко-Католицької Церкви. Та й генетика не витримувала: священники одружувались у своєму колі на попівнах”.

Більше про родинну історію Мудраків читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

«Операція «Лісові» розгорталася мляво — половина з розшукуваних загинула в боях. А точніше — стрілялася у схронах, аби не здатися живими й під тортурами не видати побратимів. Аж ось Гнат Найдич із Грудок повідомив міліцію, що його зять Артем Сотник переховує «бандитів». Степан Костюк — «В’юн» і «Виборний» розмістилися у схроні, облаштованому біля клуні.

20 грудня 1945 року солдати НКВС оточили господу. Повстанці вступили у бій, врешті застрелилися. Сотника затримали. Чекісти взялися ретельно прочісувати село й довколишні хутори. Наступного дня на хуторі Видерниця зайшли до Омеляна Костючика, батька шести дітей. До такого не мало бути жодних підозр — повна хата малечі, старший син служить у Червоній армії. Але чекісти обшукали його обійстя — і виявили схрон із трьома людьми. Соловей Євтух — «Черета» і його дружина Катерина вбили одне одного, Адама Менделя — «Доброго» заарештували. Під час допиту Мендель під тортурами видав місце сховку «Збруча». Того самого вечора чекісти прибули на хутір Довга Нива біля Грудок. У хліві застали чотирьох вояків: Фадея Боровського, Івана Гончарука, Єфима Бродовського та Феодосія Найдича. Почалася стрілянина. «Збруч» зарізав себе ножем, решту хлопців заарештували.

У Гончарука вилучили гвинтівку та сім патронів. Слідство в Луцькій тюрмі тривало два місяці. Після виснажливих допитів із побоями повстанці визнали свою вину: були в УПА, мали зброю, брали участь у боях із НКВС, знищували партійних активістів, постачали УПА продуктами, худобою, одягом від населення.

27–28 березня 1946 року в Луцьку відбувся суд. Вирок визначала «трійка»: підполковник Ємельянов, майор Молаков, комісар юстиції Аріянов. Івана Гончарука звинуватили в ухиленні від служби в ЧА, участі в УПА і боях проти НКВС, збиранні у місцевого населення продуктів для УПА. Також він стояв на варті під час нападу вояків «Збруча» на помешкання Юрія Турковця, агента НКВС із псевдом «Груша». Адам Мендель стріляв у господаря, той дістав поранення і зумів втекти. Натомість загинула його дружина Горпина. Військова колегія прирекла Гончарука, Бродовського й Менделя до смертної кари.

Однак під час суду Гончарука та Найдича ухвалили покарати 20 роками ув’язнення і п’ятьма роками позбавлення політичних прав. Бродовського і Менделя розстріляли невдовзі після суду. Господарів хат, де знайшли повстанців, Степана Сотника та Омеляна Костючика, а також повстанця Артема Сотника посадили на 10 років із п’ятирічним позбавленням політичних прав. Костючик не витримав тортур, вчинених під час слідства — помер 7 грудня 1947 року. Найдич і Сотник померли наступного року в місцях позбавлення волі.

З усіх засуджених учасників боївки «Збруча» вижили лише Степан Сотник та Іван Гончарук. Відбувати ув’язнення довелося на Колимі. «Працював різноробочим на штатних і неоплачуваних роботах», — скупо вказано в документах із виправно-трудового табору «Севвостлаг»».

Про тих, хто не скорився навіть після катівень, читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: Іван Гончарук у колі друзів одразу після звільнення. Колима, 8 вересня 1955 року.

Замовляйте книгу «Справа Гончарука» в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

А вже цього тижня, 18 грудня о 17.00 відбудеться перша презентація книги Лесі Бондарук «Справа Гончарука»!