Слухайте перші шість епізодів тут:
https://youtube.com/playlist?list=PLPhCQLRfZRO03EFf_MAbA2Q5dnU3CnurK&si=0MqtZzgOZ-zlxdDT

“Аби тільки вижити нам усім, дожити до внуків, щоб вони врешті могли сказати те, чого ніколи не могла сказати я: “Моя бабуся на Різдво завжди…”. Бо чиєсь завжди почнеться тільки завтра”. Як нам сформувати оте “завтра” – спільне тепле полотно українського Різдва?

Євгенія Кузнєцова – письменниця, перекладачка, гостя другого епізоду подкасту "Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш" ✨

Вона розмірковує про те, як бути, коли під Різдво хочеться переглянути “Іронію долі”. Чи варто демонізувати Діда Мороза і боротися з радянськими звичками? Що, якщо у вашій родині ніколи не відзначали Різдво? Як прийняти розмаїття різдвяних традицій у різних регіонах? І як нам у цьому допоможе новий український контент про Різдво?

❄️ Вмикайте новий випуск на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/rizdvo2

[ Проєкт втілено спільно з KredoBank ]

Перший епізод подкасту “Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш”: li.sten.to/rizdvo1

13 грудня 1926 року у Львові народився історик Ярослав Дашкевич. Його матір’ю була легендарна Олена-Марія Степанів, знана як Степанівна, хорунжа УСС і четарка УГА, професорка гімназії Сестер Василіянок у Львові. Батьком — Роман-Микола Дашкевич з Корибутів, бойовий полковник Армії УНР, юрист, засновник і командант парамілітарних товариств.

10 грудня 1949 року його заарештували просто на роботі — у приміщенні Львівської філії Бібліотеки АН УРСР, як сина "відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків", за звинуваченням у нелегальному зберіганні антирадянської літератури й виготовленні фальшивих документів. Ярослава утримували у в’язниці у Львові, Золочеві, Києві, Харкові, Петропавловську. Потім були виправно-трудові табори в Карабасі, Спаську, Караганді — т. зв. Долина смерті. Як наслідок — втрата здоров’я, конфіскація майна, родинних пам’яток, закрита дорога в науку.

Дашкевич десятиліттями поневірявся без праці, використовуючи свій великий науковий потенціал на рецензійну роботу й освоюючи вірменську тематику досліджень.

До вивчення української, зокрема, військової історії, вдалося повернутися лише після 1991 року. У передмові до праці "Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.)" Крип’якевича, Гнатевича та ін. він ствердив "цілковиту відсутність військової історії України" й накреслив програму її вивчення.

Ярославу Дашкевичу відкрили пам’ятну дошку на будинку Львівського відділення української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. Він залишив численні спогади і нариси не лише про своїх батьків, а й про їхніх друзів і знайомих — учасників визвольних змагань: Євгена Коновальця, Вільгельма Габсбурга, українських січових стрільців Людвіка Розенберга і Якова Насса, Остапа Луцького, Гандзю Дмитерко-Ратич та ін.

Більше про родину Дашкевичів та їх вклад в українську історію читайте у матеріалі на нашому сайті – https://localhistory.org.ua/texts/statti/iaroslav-dashkevich-na-tli-rodini/

"У книзі "Прощавай, Східна Європо" автор веде читача крізь століття від Балтії до Чорного моря – від християнізації язичників і середньовічних королівств до піднесення Речі Посполитої, панування Османської імперії, злету та падіння комунізму.

Перед нами постає минуле світу, де переплелися долі держав і народів: тут співіснують католицькі та православні святині, мечеті й синагоги, нуртують війни і повстання, зникають імперії та зароджуються нації. За допомогою родинних легенд та архівних знахідок автор передає голос поколінь – християн, мусульман, євреїв та ромів, які жили, любили і страждали у цьому неспокійному краї.

"Коли я писав цю книгу, - згадує автор, - я прагнув показати, що Східна Європа - це зовсім не зменшена копія Західної Європи, а самодостатній регіон із власними культурними цінностями, які варто берегти й плекати. Найголовніших серед них дві: любов до розмаїття та стійкість. Україна втілює обидві"".

Замовляйте книгу "Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель" Якуба Мікановського в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

У квітні 1918-го на чолі з командиром Осипом Микиткою усуси звільнили від більшовиків Олександрівськ. А ще півроку до цього в товаристві січовиків його приймали насторожено, бо ж прибув в їх розташування з регулярного австрійського війська. Однак той ентузіазм, з яким воював, визволяючи територію Української Народної Республіки від більшовицьких окупантів, переконав навіть найбільш прискіпливих — Микитка насамперед українець, а вже потім австрійський офіцер.

Врешті через декілька місяців він стане офіцером (а пізніше й генералом) українського війська щойно посталої Західно-Української Народної Республіки — Галицької армії.

Один із найвідоміших старшин Галицької армії Дмитро Паліїв писав про Микитку так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".

Від австрійського офіцера до останнього командувача Галицької армії. Про бойовий шлях Осипа Микитки читайте у матеріалі → https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/v-kritichnikh-momentakh-osobistoiu-spivuchastiu-ratuie-situatsiiu-komandir-legionu-uss-i-general-galitskoyi-armiyi-osip-mikitka/

Фото: Осип Микитка, 8 липня 1918 рік.

Більше про історію українського війська — від цісарських офіцерів до сучасних Героїв України читайте у спецпроєкті "Наші комбатанти", який створений спільно з Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного: https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

«На початку 1918 року Шульгини сприймали більшовиків як «російсько-єврейських» союзників українців у німецькій змові, тоді як для Олександра Шульгина вони втілювали російський хаос і російський деспотизм. Із прибуттям німецьких військ до Києва Шульгини, як і їхні українські родичі, призупинили свою громадську активність. У драматичному жесті протесту вони опублікували «останній випуск газети «Кіевлянинъ»», пояснюючи, що присягли на вірність французьким і британським союзникам Росії і не будуть працювати під владою ворога. Протягом всієї німецької окупації «Кіевлянинъ» не виходив.

Не маючи змоги брати участь у виборчій політиці, Шульгин обрав конспіративні методи у своїй боротьбі за відродження російської держави. Коли прийшли німці, до Шульгина звернулися представники Антанти в Києві — французький офіцер Еміль Енно та британський дипломат, який надав йому 20 000 рублів. Шульгин за ці гроші створив приватну розвідувальну агенцію «Азбука».

У липні 1918 року він отримав попередження, що уряд Скоропадського може його заарештувати, і вирішив виїхати з Києва на Кубань до Добровольчої армії. Перед виїздом Шульгин влаштував останній публічний протест проти гетьманату. Кабінет Скоропадського ухвалив закон про українське громадянство, за яким усі суб’єкти Російської імперії, які перебували в межах України, стають громадянами України, якщо не звернуться до влади з вимогою їх вилучити. Шульгин саме це і зробив: разом з Анатолієм Савенком, сином Василідом і ще двома друзями він звернувся до місцевої влади з проханням не вважати його громадянином України. Також додав меморандум, у якому пояснив, що українська держава не має історичного підґрунтя.

За словами Шульгина, всі попередні державні утворення на цій території були російськими, і сама назва «Україна» — лише синонім для окраїни — «прикордоння», що свідчить про те, що регіон не може бути незалежною державою. Категорична відмова Шульгина від всієї української термінології була більш ніж політичною риторикою: на його думку, захист «російської назви» був спадковою місією його родини».

Більше про політичну боротьбу Шульгиних та їхній вплив у часи революційних змін читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Фото: титульна сторінка нового періодичного видання Василя Шульгина «Малая Русь», № 2 (1918). На ній дещо цинічно зображено будинок Михайла Грушевського, спалений під час облоги більшовиків, у вигляді факела. У тому ж випуску Катерина Шульгина прокоментувала: «Прокляте гніздо чаклуна згоріло».

“У карикатурі, опублікованій наприкінці 1890-х років, французький художник зобразив кризу, що назрівала в Китаї напередодні Боксерського повстання. Під пильними поглядами Британії і Росії Німеччина намагалася відкраяти шматок пирога в Китаю під назвою “Цзяо-Чжау”, поки Франція пропонувала своїй російській спільниці моральну підтримку, а Японія спостерігала за цим процесом збоку. За спинами в них стояв цінський чиновник і безсило здіймав руки, не в змозі втрутитися.

Як часто буває, держави тут зображено у вигляді людей: Британію, Німеччину й Росію представляють карикатури їхніх очільників, Францію — “Маріанна”, яка уособлює республіку, а Японію й Китай — стереотипні екзотичні персонажі.

Зображення держав у людській подобі було звичним елементом європейської політичної карикатури, але тут воно відображає ще й глибоко вкорінену модель мислення: тенденцію концептуалізувати держави у вигляді складних особистостей, підпорядкованих цілісним виконавчим органам, що керуються неподільною волею.

Утім навіть дуже побіжний погляд на європейські уряди початку ХХ століття свідчить, що тодішні виконавчі структури, заангажовані в політиці, були далекими від цілісности. Нормотворна діяльність не була прерогативою конкретних суверенних індивідів. Ініціативи, що впливали на курс політики країни, могли виходити (й часто виходили) від дуже периферійних елементів політичної структури. Фракційні домовленості, функційні тертя в уряді, економічні й фінансові обмеження та мінлива хімія громадської думки — все це постійно чинило тиск на процеси ухвалення рішень, які весь час змінювалися.

Оскільки прерогатива прийняття рішень переходила від однієї ланки виконавчої структури до іншої, то цей перехід спричиняв відповідні коливання в тоні й орієнтації всієї політики.

Цей хаос конкурентних голосів має вирішальне значення для розуміння періодичних потрясінь європейської системи протягом останніх передвоєнних років. Він також допомагає пояснити, чому Липнева криза 1914 року стала найскладнішою і найнезрозумілішою політичною кризою Нового часу”.

Про те, як політична карикатура кінця ХІХ століття відображає складність і суперечливість європейських виконавчих структур читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Фото: “Колотнеча за Китай” Анрі Меєра, Le Petit Journal, 1898.

“Знаєте, що я би хотіла? Щоб астрономи і астрологи в кожній країні повідомляли, що вже з’явилась перша зірка на небі, – знак, що народився Син Божий. Бо десь небо затягнуте хмарами, а десь – димом від вибухів, але люди мусять зупинитись на хвилину і подивитись угору, відірвавши погляд від каструль. Витерти руки рушником, вийти надвір, стати на порозі. Завмерти на мить.

Навіть якщо ти в полі, в дорозі, і нема кому приготувати святкової вечері. Якщо ти в окопі, у в’язниці, прикутий до ліжка, хтось тобі повинен повідомити – зійшла перша зоря. Або ти – комусь. “Над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла. Нова радість стала.”

Момент тиші, яка так потрібна у нашому галасливому світі, де кожен намагається перекричати іншого. Момент істини, коли ми ще можемо усвідомити: кожне нове життя – це народження нового світу. Світу, що дає надію".

У новому номері журналу “Локальна історія” читайте колонку письменниці Галини Пагутяк про особисту різдвяну історію та осмислення сучасних традицій: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvyani-svyata-10-2025/