Замовляйте книгу «Культурна колонізація» в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

Що таке джинджерофобія і до чого тут Франко?

✨Як згадувалося у першому і п'ятому епізодах подкасту «Іван Франко. Кохання без міфів», Франка не вважали красенем, ба більше — його зовнішній вигляд, а особливо руде волосся, відлякувало багатьох дівчат. Причина має наукове пояснення і навіть окремі терміни: джинджерофобія і джинджеризм.

🎧Про цькування Івана Франка через його зовнішній вигляд, а також про його взаємини з Анною Павлик і Євгенією Бохенською ви почуєте у передостанньому 7-му епізоді подкасту, який от-от з'явиться на платформах «Локальної історії».

😇А поки що гортайте слайди і слухайте попередні епізоди подкасту «Іван Франко: кохання без міфів», що його записуємо у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом «Локальна історія» за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.

Слухайте перші шість епізодів тут:
https://youtube.com/playlist?list=PLPhCQLRfZRO03EFf_MAbA2Q5dnU3CnurK&si=0MqtZzgOZ-zlxdDT

“Аби тільки вижити нам усім, дожити до внуків, щоб вони врешті могли сказати те, чого ніколи не могла сказати я: “Моя бабуся на Різдво завжди…”. Бо чиєсь завжди почнеться тільки завтра”. Як нам сформувати оте “завтра” – спільне тепле полотно українського Різдва?

Євгенія Кузнєцова – письменниця, перекладачка, гостя другого епізоду подкасту "Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш" ✨

Вона розмірковує про те, як бути, коли під Різдво хочеться переглянути “Іронію долі”. Чи варто демонізувати Діда Мороза і боротися з радянськими звичками? Що, якщо у вашій родині ніколи не відзначали Різдво? Як прийняти розмаїття різдвяних традицій у різних регіонах? І як нам у цьому допоможе новий український контент про Різдво?

❄️ Вмикайте новий випуск на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/rizdvo2

[ Проєкт втілено спільно з KredoBank ]

Перший епізод подкасту “Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш”: li.sten.to/rizdvo1

13 грудня 1926 року у Львові народився історик Ярослав Дашкевич. Його матір’ю була легендарна Олена-Марія Степанів, знана як Степанівна, хорунжа УСС і четарка УГА, професорка гімназії Сестер Василіянок у Львові. Батьком — Роман-Микола Дашкевич з Корибутів, бойовий полковник Армії УНР, юрист, засновник і командант парамілітарних товариств.

10 грудня 1949 року його заарештували просто на роботі — у приміщенні Львівської філії Бібліотеки АН УРСР, як сина "відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків", за звинуваченням у нелегальному зберіганні антирадянської літератури й виготовленні фальшивих документів. Ярослава утримували у в’язниці у Львові, Золочеві, Києві, Харкові, Петропавловську. Потім були виправно-трудові табори в Карабасі, Спаську, Караганді — т. зв. Долина смерті. Як наслідок — втрата здоров’я, конфіскація майна, родинних пам’яток, закрита дорога в науку.

Дашкевич десятиліттями поневірявся без праці, використовуючи свій великий науковий потенціал на рецензійну роботу й освоюючи вірменську тематику досліджень.

До вивчення української, зокрема, військової історії, вдалося повернутися лише після 1991 року. У передмові до праці "Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.)" Крип’якевича, Гнатевича та ін. він ствердив "цілковиту відсутність військової історії України" й накреслив програму її вивчення.

Ярославу Дашкевичу відкрили пам’ятну дошку на будинку Львівського відділення української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. Він залишив численні спогади і нариси не лише про своїх батьків, а й про їхніх друзів і знайомих — учасників визвольних змагань: Євгена Коновальця, Вільгельма Габсбурга, українських січових стрільців Людвіка Розенберга і Якова Насса, Остапа Луцького, Гандзю Дмитерко-Ратич та ін.

Більше про родину Дашкевичів та їх вклад в українську історію читайте у матеріалі на нашому сайті – https://localhistory.org.ua/texts/statti/iaroslav-dashkevich-na-tli-rodini/

"У книзі "Прощавай, Східна Європо" автор веде читача крізь століття від Балтії до Чорного моря – від християнізації язичників і середньовічних королівств до піднесення Речі Посполитої, панування Османської імперії, злету та падіння комунізму.

Перед нами постає минуле світу, де переплелися долі держав і народів: тут співіснують католицькі та православні святині, мечеті й синагоги, нуртують війни і повстання, зникають імперії та зароджуються нації. За допомогою родинних легенд та архівних знахідок автор передає голос поколінь – християн, мусульман, євреїв та ромів, які жили, любили і страждали у цьому неспокійному краї.

"Коли я писав цю книгу, - згадує автор, - я прагнув показати, що Східна Європа - це зовсім не зменшена копія Західної Європи, а самодостатній регіон із власними культурними цінностями, які варто берегти й плекати. Найголовніших серед них дві: любов до розмаїття та стійкість. Україна втілює обидві"".

Замовляйте книгу "Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель" Якуба Мікановського в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

У квітні 1918-го на чолі з командиром Осипом Микиткою усуси звільнили від більшовиків Олександрівськ. А ще півроку до цього в товаристві січовиків його приймали насторожено, бо ж прибув в їх розташування з регулярного австрійського війська. Однак той ентузіазм, з яким воював, визволяючи територію Української Народної Республіки від більшовицьких окупантів, переконав навіть найбільш прискіпливих — Микитка насамперед українець, а вже потім австрійський офіцер.

Врешті через декілька місяців він стане офіцером (а пізніше й генералом) українського війська щойно посталої Західно-Української Народної Республіки — Галицької армії.

Один із найвідоміших старшин Галицької армії Дмитро Паліїв писав про Микитку так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".

Від австрійського офіцера до останнього командувача Галицької армії. Про бойовий шлях Осипа Микитки читайте у матеріалі → https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/v-kritichnikh-momentakh-osobistoiu-spivuchastiu-ratuie-situatsiiu-komandir-legionu-uss-i-general-galitskoyi-armiyi-osip-mikitka/

Фото: Осип Микитка, 8 липня 1918 рік.