«Районним провідником ОУН у Камінь-Каширському районі був Іван Півнечук на псевдо «Нечувалий», родом із села Олексіївка. Йому підпорядковувалася боївка ОУН, керівником якої був Фадей Бродовський на псевдо «Збруч». До боївки входили Іван Гончарук, Степан Бродовський, Єфим Бродовський, Іларіон Цюрик та Адам Мендель. Вишкіл на хуторі Вовки тривав два тижні. Після навчання пів сотні вояків під командуванням «Чардаша» перейшли в село Хотешів.
У тамтешньому лісі був підпільний склад, на якому Іван Гончарук отримав черевики й радянську шинель. Пізніше ройовий Феодосій Найдич на псевдо «Дубовий» видав йому гвинтівку радянського виробництва і 20 патронів. У серпні 1944 року біля села Хабарище Ратнівського району Іван уперше взяв участь у бою. Тоді війська НКВС оточили два загони УПА. Командири повстанців «Чардаш» і «Верховинець» наказали йти у прорив. «Чардаш» і ще один вояк його загону загинули, решта повернулися на хутір Вовки. Командування взяв на себе «Думний». Надалі діяли в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище на території Камінь-Каширського і Ратнівського районів.
Упродовж лютого-березня 1944 року між повстанцями та червоними партизанами відбулося 26 сутичок. Гончарук свідчив: «Від боїв з частинами ЧА і НКВС наш загін ухилявся, щоб не мати втрат. Як пояснював нам «Нечувалий», ми повинні були берегти свої сили до того дня, коли ЧА і німецька армія збезсилять один одного, а потім взяти владу у свої руки та створити самостійну Україну. Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу. Оскільки запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах».
Оперуючи невеликими відділами, УПА застосовувала тактику партизансько-диверсійної боротьби. Вояки здійснювали несподівані засідки, саботажі та диверсії. Вони спалювали мости, валили телефонні й телеграфні стовпи, робили лісові завали, зривали хлібопостачання. Тривалий час вдавалося зривати насильницьку колективізацію в селах Черче, Хотешів, Бірки, Олексіївка, Качин.
У серпні 1945-го в НКВС завели оперативну справу з назвою «Лісові». За нею проходило 27 осіб із боївки Збродовського. Протягом року 16 із них вбили, шістьох арештували, одного захопили у полон під час бою, ще троє здалися самі. Лишився один — Іларіон Цюрик на псевдо «Калина». Його затримали аж 1952-го, того ж року засудили й розстріляли.
На допитах він стверджував: «В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави. З повинною в органи я боявся виходити. Людей ми вбивали за їхню вину перед нами». Серед шести заарештованих по справі «Лісові» був й Іван Гончарук, якому на той момент виповнилося 19 років».
Про юного повстанця, який не зрікся своїх переконань навіть після катувань, таборів і вироку — читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/
У тамтешньому лісі був підпільний склад, на якому Іван Гончарук отримав черевики й радянську шинель. Пізніше ройовий Феодосій Найдич на псевдо «Дубовий» видав йому гвинтівку радянського виробництва і 20 патронів. У серпні 1944 року біля села Хабарище Ратнівського району Іван уперше взяв участь у бою. Тоді війська НКВС оточили два загони УПА. Командири повстанців «Чардаш» і «Верховинець» наказали йти у прорив. «Чардаш» і ще один вояк його загону загинули, решта повернулися на хутір Вовки. Командування взяв на себе «Думний». Надалі діяли в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище на території Камінь-Каширського і Ратнівського районів.
Упродовж лютого-березня 1944 року між повстанцями та червоними партизанами відбулося 26 сутичок. Гончарук свідчив: «Від боїв з частинами ЧА і НКВС наш загін ухилявся, щоб не мати втрат. Як пояснював нам «Нечувалий», ми повинні були берегти свої сили до того дня, коли ЧА і німецька армія збезсилять один одного, а потім взяти владу у свої руки та створити самостійну Україну. Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу. Оскільки запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах».
Оперуючи невеликими відділами, УПА застосовувала тактику партизансько-диверсійної боротьби. Вояки здійснювали несподівані засідки, саботажі та диверсії. Вони спалювали мости, валили телефонні й телеграфні стовпи, робили лісові завали, зривали хлібопостачання. Тривалий час вдавалося зривати насильницьку колективізацію в селах Черче, Хотешів, Бірки, Олексіївка, Качин.
У серпні 1945-го в НКВС завели оперативну справу з назвою «Лісові». За нею проходило 27 осіб із боївки Збродовського. Протягом року 16 із них вбили, шістьох арештували, одного захопили у полон під час бою, ще троє здалися самі. Лишився один — Іларіон Цюрик на псевдо «Калина». Його затримали аж 1952-го, того ж року засудили й розстріляли.
На допитах він стверджував: «В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави. З повинною в органи я боявся виходити. Людей ми вбивали за їхню вину перед нами». Серед шести заарештованих по справі «Лісові» був й Іван Гончарук, якому на той момент виповнилося 19 років».
Про юного повстанця, який не зрікся своїх переконань навіть після катувань, таборів і вироку — читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/
Магазин Локальної історії
“Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець - Магазин Локальної історії
Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН (PEN Ukraine)
❤11
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали – справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера, голови європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства.
Саме ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях (НПП) «Верховинський». Уже зведено три: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах – притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.
Більше на цю тему читайте у книжці Ришарда Богдзєвіча "Гірські схрониська", яка нещодавно вийшла українською.
У відео звучить музика Кос-Анатольського "Карпатське танго" і награвання на скрипці та дуді Родинного гурту Тафійчуків!
Саме ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях (НПП) «Верховинський». Уже зведено три: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах – притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.
Більше на цю тему читайте у книжці Ришарда Богдзєвіча "Гірські схрониська", яка нещодавно вийшла українською.
У відео звучить музика Кос-Анатольського "Карпатське танго" і награвання на скрипці та дуді Родинного гурту Тафійчуків!
❤6
Про нове життя карпатських "схоронисьок" розповідає Ірина Пустиннікова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/
Локальна історія
Нове життя карпатських "схоронисьок"
Франкфуртське зоотовариство відновлює мережу притулків для туристів і науковців.
❤3
Запрошуємо на презентацію книжки “Карпати. Коротка історія мандрів” у Коломиї. Зустріч відбудеться у п'ятницю, 19 грудня, о 16:00 в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (вул. Театральна, 25).
✍️ Разом з авторкою відправимося у захопливу подорож Карпатами сторічної давнини! Маршрут такий: у Трускавці п’ємо “Нафтусю”, відтак потягом “Нарти-дансинґ-бридж” прямуємо до Славська, оминаючи єгерів баронів Ґредлів десь в околицях Сколього, набуваємось з гуцулами в Жабйому, підіймаємося на Говерлу, перед тим підживившись наїдками на полонині Заросляк.
Десь поміж тим можемо пограти в теніс у Микуличині чи потаборувати із пластунами поблизу Осмолоди. Хто забажає підлікувати нерви, то гріх оминути лічницю Тарнавського в Косові. Якщо пощастить, то перетнемося з Іваном Франком чи Михайлом Коцюбинським у Криворівні. Повертаючись додому, неодмінно прихопимо зі собою ементалю із полонини Квасівський Менчул.
Ця книжка – історичний провідник Карпатами в усі пори року, який знадобиться і сучасним мандрівникам.
Учасниця події:
👉Ірина Пустиннікова, авторка книги, журналістка, краєзнавиця, мандрівниця.
Модеруватиме подію Наталія Мочернюк, докторка філологічних наук.
📌Коли: 19 грудня (п'ятниця) о 16:00.
📍Місце зустрічі: м. Коломия, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (вул. Театральна, 25).
Вхід вільний.
✍️ Разом з авторкою відправимося у захопливу подорож Карпатами сторічної давнини! Маршрут такий: у Трускавці п’ємо “Нафтусю”, відтак потягом “Нарти-дансинґ-бридж” прямуємо до Славська, оминаючи єгерів баронів Ґредлів десь в околицях Сколього, набуваємось з гуцулами в Жабйому, підіймаємося на Говерлу, перед тим підживившись наїдками на полонині Заросляк.
Десь поміж тим можемо пограти в теніс у Микуличині чи потаборувати із пластунами поблизу Осмолоди. Хто забажає підлікувати нерви, то гріх оминути лічницю Тарнавського в Косові. Якщо пощастить, то перетнемося з Іваном Франком чи Михайлом Коцюбинським у Криворівні. Повертаючись додому, неодмінно прихопимо зі собою ементалю із полонини Квасівський Менчул.
Ця книжка – історичний провідник Карпатами в усі пори року, який знадобиться і сучасним мандрівникам.
Учасниця події:
👉Ірина Пустиннікова, авторка книги, журналістка, краєзнавиця, мандрівниця.
Модеруватиме подію Наталія Мочернюк, докторка філологічних наук.
📌Коли: 19 грудня (п'ятниця) о 16:00.
📍Місце зустрічі: м. Коломия, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (вул. Театральна, 25).
Вхід вільний.
❤2
“Надворі вітер знявся, щось гримало, стукало, а я думав про своїх слуг. Вчора вони всі прийшли до мене, я ще не спав, гортав молитовник Ісаака, ніби намагався його дух прикликати. Перечитував ті молитви, що він червоним олівцем позначив. Фірман був за старшого. Він не жив на плебанії, мав свою хату і там ночував. Я здивувався, чого вони прийшли, бо в моїй голові було щось иншого. Фірман не спитав, а сказав, що вони завтра не підуть до церкви, а як підуть, то тілько зі мною. Так вони рішили.
“А ви підете, отче?” Чи я піду? А хто мене там хоче видіти? Чи Ясеницький мене кликав? Як би мало бути по-людськи? А так. Я би прийшов до церкви завтра, мовив слово й віддав ключі новому священнику. То було би по-людськи. Бо інквізиція то таке, мене послали на емеритуру, а не позбавили сану. Прецінь не було за що. Я маю тяжку хоробу і через те не міг правити службу.
Кількоро пар очей втупилися у мене. “Тяжко мені йти вже не до своєї церкви”, — став говорити я лагідно. “А ви, діти, йдіть, потім мені розкажете, як то буде”. Кобіти захлипали. “Нефайно з нашим отцем обійшлися”, — сказав Голик. “Ціле село збурене, що ключі забрали. Най би сам той новий ксьондз прийшов по них”. Фірман штурхнув його під бік. Видно, йому не сподобалось, що той поперед старших пхається. Але Голик мав рацію. Я міг сказати дякові, що віддам тільки ксьондзу в руки. Ну, що з воза впало — то пропало.
Я заснув, будився ще пару разів, ніч була така темна, що здавалося, сонце пішло так далеко, що вже не вернеться. Олива в лампадці висхла, огонь погас, і се видалося мені кривдою. Збудився я від дзвонів і, ще не прийшовши до тями, подумав, що треба йти на службу. У церкві далі дзвонили. Певно, не всі знають, що нині буде правити новий ксьондз. А старий буде сидіти у своїм покою коло стола й чекати, поки хтось зі слуг над ним змилується і прийде подивитися, чи він ще дихає.
Нараз дзвін стих. Почалася служба. Я заплющив очи й ніби опинився у церкві, але чомусь у тій першій, волошиновській, де мене хрестили і звідки я ховав свою жінку і свого вітця. Я не був там відтоді, як забрав маму з донькою та Ісааком. Ми пішли останній раз до нашої церкви, священник, що прийшов туди парохом, відслужив дві служби за здоров’я, а на другий день за наших померших. Я його попросив, бо не хотів, аби обидві служби були в один день. А ми після служби, на якій була хіба що наша родина, пішли на могили. Я тримав на руках Кароліну, а Ісаак з Каролем підтримували попід руки нашу маму. І ми всі плакали. Священник обіцяв дбати за гроби, де вже стояли кам’яні хрести. То було по-людськи. А не так, як зараз”.
Про важкі переживання священника перед останньою ніччю перед приходом нового настоятеля читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/
“А ви підете, отче?” Чи я піду? А хто мене там хоче видіти? Чи Ясеницький мене кликав? Як би мало бути по-людськи? А так. Я би прийшов до церкви завтра, мовив слово й віддав ключі новому священнику. То було би по-людськи. Бо інквізиція то таке, мене послали на емеритуру, а не позбавили сану. Прецінь не було за що. Я маю тяжку хоробу і через те не міг правити службу.
Кількоро пар очей втупилися у мене. “Тяжко мені йти вже не до своєї церкви”, — став говорити я лагідно. “А ви, діти, йдіть, потім мені розкажете, як то буде”. Кобіти захлипали. “Нефайно з нашим отцем обійшлися”, — сказав Голик. “Ціле село збурене, що ключі забрали. Най би сам той новий ксьондз прийшов по них”. Фірман штурхнув його під бік. Видно, йому не сподобалось, що той поперед старших пхається. Але Голик мав рацію. Я міг сказати дякові, що віддам тільки ксьондзу в руки. Ну, що з воза впало — то пропало.
Я заснув, будився ще пару разів, ніч була така темна, що здавалося, сонце пішло так далеко, що вже не вернеться. Олива в лампадці висхла, огонь погас, і се видалося мені кривдою. Збудився я від дзвонів і, ще не прийшовши до тями, подумав, що треба йти на службу. У церкві далі дзвонили. Певно, не всі знають, що нині буде правити новий ксьондз. А старий буде сидіти у своїм покою коло стола й чекати, поки хтось зі слуг над ним змилується і прийде подивитися, чи він ще дихає.
Нараз дзвін стих. Почалася служба. Я заплющив очи й ніби опинився у церкві, але чомусь у тій першій, волошиновській, де мене хрестили і звідки я ховав свою жінку і свого вітця. Я не був там відтоді, як забрав маму з донькою та Ісааком. Ми пішли останній раз до нашої церкви, священник, що прийшов туди парохом, відслужив дві служби за здоров’я, а на другий день за наших померших. Я його попросив, бо не хотів, аби обидві служби були в один день. А ми після служби, на якій була хіба що наша родина, пішли на могили. Я тримав на руках Кароліну, а Ісаак з Каролем підтримували попід руки нашу маму. І ми всі плакали. Священник обіцяв дбати за гроби, де вже стояли кам’яні хрести. То було по-людськи. А не так, як зараз”.
Про важкі переживання священника перед останньою ніччю перед приходом нового настоятеля читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/
Магазин Локальної історії
Тісні люде - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочих дні. Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН (PEN Ukraine)
❤5
Запрошуємо на презентацію книжки “Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець” у Луцьку. Зустріч відбудеться у четвер, 18 грудня, о 17:00 у Волинському краєзнавчому музеї (вул. Шопена, 20).
✍️ 12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії. Дев’ятнадцятирічним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час перебудови радянська система вбивала. Аж 2021-го Івана Гончарука посмертно реабілітували, а місце його поховання й досі невідоме. Організатори та судді цього процесу ще живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та не притягнуті до відповідальности.
Опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та Іванових рідних, Леся Бондарук живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій.
Учасники події:
👉Леся Бондарук, авторка книги, кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті.
Модеруватиме подію Юрій Конкевич, журналіст, хорунжий 20-ї бригади “Любарт" 1-го корпусу "Азов"
📌Коли: 18 грудня (четвер) о 17:00.
📍Місце зустрічі: м. Луцьк, Волинський краєзнавчий музей (вул. Шопена, 20).
Вхід вільний.
✍️ 12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії. Дев’ятнадцятирічним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час перебудови радянська система вбивала. Аж 2021-го Івана Гончарука посмертно реабілітували, а місце його поховання й досі невідоме. Організатори та судді цього процесу ще живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та не притягнуті до відповідальности.
Опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та Іванових рідних, Леся Бондарук живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій.
Учасники події:
👉Леся Бондарук, авторка книги, кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті.
Модеруватиме подію Юрій Конкевич, журналіст, хорунжий 20-ї бригади “Любарт" 1-го корпусу "Азов"
📌Коли: 18 грудня (четвер) о 17:00.
📍Місце зустрічі: м. Луцьк, Волинський краєзнавчий музей (вул. Шопена, 20).
Вхід вільний.
❤5😢1
Зустрічайте святковий номер журналу “Локальна історія”! Це особливий випуск про українські традиції, які пережили століття й продовжують жити сьогодні❄️
Читайте у номері:
🌲“В неділю рано сонце сходило”: як гуцули колядували в минулому та як цю традицію вдалося відновити після радянської окупації.
🌲Про унікальність українських зимових обрядів, їхню стійкість у часі та як традиції продовжують жити сьогодні — у розмові з етнологом Володимиром Галайчуком.
🌲Київське Різдво в колі української еліти — як святкували родини Косачів, Грушевських, Старицьких та Лисенків.
🌲Колядування усупереч заборонам: історія студентських колядницьких ватаг 1960-70-х років.
🌲Різдво у міжвоєнному Львові… а згодом на Колимі і на спецпоселенні: спогади пластунки, членкині ОУН, бранки радянських таборів Надії Мудрої.
🌲“Засівання з конем” на Покутті — особлива новорічна традиція, яка не зникла попри плин часу.
🌲Розговіння ковбасою, борщем і локшиною: традиції Різдвяних свят на Полтавщині у домодерний час.
🌲Коли прокидаються ведмеді в шатах з осоки: подорож до села з живою традицією «Маланки» разом з Іриною Пустинніковою.
А також авторські колонки про традиції різдвяних свят від Тараса Прохаська, Галини Пагутяк та Богдани Матіяш!✨
❗️Очікуємо з друку після 18 грудня 2025 року!
▶️Придбати журнал за зниженою ціною 200 грн замість 250 можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvyani-svyata-10-2025/
[ Випуск "Різдвяні свята" створено спільно з KredoBank в рамках проєкту "Крафтове Різдво" ]
Читайте у номері:
🌲“В неділю рано сонце сходило”: як гуцули колядували в минулому та як цю традицію вдалося відновити після радянської окупації.
🌲Про унікальність українських зимових обрядів, їхню стійкість у часі та як традиції продовжують жити сьогодні — у розмові з етнологом Володимиром Галайчуком.
🌲Київське Різдво в колі української еліти — як святкували родини Косачів, Грушевських, Старицьких та Лисенків.
🌲Колядування усупереч заборонам: історія студентських колядницьких ватаг 1960-70-х років.
🌲Різдво у міжвоєнному Львові… а згодом на Колимі і на спецпоселенні: спогади пластунки, членкині ОУН, бранки радянських таборів Надії Мудрої.
🌲“Засівання з конем” на Покутті — особлива новорічна традиція, яка не зникла попри плин часу.
🌲Розговіння ковбасою, борщем і локшиною: традиції Різдвяних свят на Полтавщині у домодерний час.
🌲Коли прокидаються ведмеді в шатах з осоки: подорож до села з живою традицією «Маланки» разом з Іриною Пустинніковою.
А також авторські колонки про традиції різдвяних свят від Тараса Прохаська, Галини Пагутяк та Богдани Матіяш!✨
❗️Очікуємо з друку після 18 грудня 2025 року!
▶️Придбати журнал за зниженою ціною 200 грн замість 250 можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvyani-svyata-10-2025/
[ Випуск "Різдвяні свята" створено спільно з KredoBank в рамках проєкту "Крафтове Різдво" ]
Магазин Локальної історії
Різдвяні свята #10 (2025) - Магазин Локальної історії
Відправляємо протягом 2-3 робочих днів. Випуск "Різдвяні свята" створено спільно з KredoBank в рамках проєкту "Крафтове Різдво"
❤17☃2
Без світла та під шум генераторів. У Львові відбулася перша презентація книги Радомира Мокрика "Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії", яка нещодавна вийшла у видавництві "Локальна історія"!📚
Говорили про те, що таке культурна колонізація, як вона формує наше сьогодення, якими є її довготривалі наслідки та якими інструментами можемо цьому протистояти.
Окремо зосередилися на боротьбі шістдесятників, дисидентів і правозахисників, людей, які ще в радянські часи розуміли: відстоювати національну ідентичність означає виборювати майбутнє.
Дякуємо всім, хто долучився до розмови!До нових зустрічах в інших містах України🫂
Говорили про те, що таке культурна колонізація, як вона формує наше сьогодення, якими є її довготривалі наслідки та якими інструментами можемо цьому протистояти.
Окремо зосередилися на боротьбі шістдесятників, дисидентів і правозахисників, людей, які ще в радянські часи розуміли: відстоювати національну ідентичність означає виборювати майбутнє.
Дякуємо всім, хто долучився до розмови!До нових зустрічах в інших містах України🫂
❤6