Іще сто років тому ікона святого Миколая стояла майже в кожній українській домівці. У різних народів святого-доброчинця називають по-різному. Нідерландці кажуть — Nicolaas, німці — Nikolaus, угорці — Miklós, поляки — Mikołaj. Залежить від того, у якій транскрипції передається грецьке ім’я Nicolaos, або — "переможець народів". 

Миколая поважають однаково і католики, православні й протестанти, оскільки культ святого розвинувся ще до поділу християнської Церкви. У європейських культурах його образ переплівся з віруваннями у хатнього духа та прапредка. Так створилися легенди про Сінтерклааса, Пер-Ноеля і Йоулупукі.

Образ Святого Миколая в українській культурі подолав власний шлях, і пов'язаний із Володимиром Великим, мазепинським бароко, козацтвом та чумацтвом, зі спробою знищення у радянський період і відродженням після відновлення Незалежності.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zvidki-priishov-sviatii-mikolai/ 

📚Відкриваємо передпродаж книги «Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди)» автора Михайла Романіва!

✍🏻«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів. Етнолог Михайло Романів відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції.

У книжці послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду. Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.

Особливу увагу приділено символіці свят, функціям обрядових атрибутів та світоглядним уявленням, які лежать в основі народного календаря. Порівнюючи покутський матеріал із ширшим українським обрядовим тлом, автор окреслює спільні риси та локальні варіації зимового циклу й демонструє стійкість народної культури, що змогла витримати тиск радянської антирелігійної політики та зберегти тяглість традиції у XXI столітті.

👉Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 550 грн замість 600 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvo-na-pokutti-tradyczijni-zymovi-zvychayi-ta-obryady/

❗️Очікуємо з друку на початку січня 2026-го року.

Щойно з друку! Нова книжка Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії»📚

✍🏻Це історія про те, як культура перетворилася на справжнє поле бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.

Після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

Книжка Радомира Мокрика – це спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.

👉Замовляйте книгу в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

У родині Сивеньких час ніби замикає коло: через покоління відлунюють ті самі вибори, риси характеру й той самий ворог. Їхня історія — це історія нескінченної боротьби українців за право бути вільними.

У травні 1945 року Михайло Сивенький ("Сизий") перебував в лісах Старосамбірщини, поблизу села Биличі. 6 травня, після Великоднього сніданку, він та його побратим Михайло Павлишин ("Голуб") натрапили на більшовицьку засідку й були розстріляні. Тривалий час рідні не мали достовірної інформації про долю Михайла. Лише з відновленням незалежності України останки упівців перепоховали на меморіальному комплексі "Повстанської слави" в селі Стрілки на Старосамбірщині.

На жаль, ворог, з яким боровся Михайло, нікуди не зник. Історія повторилася вже у наші дні. Внук рідного брата Михайла — Тарас Сивенький — успадкував не лише зовнішні риси свого родича, а і його звитягу та, на жаль, долю.

Тарас Сивенький ("Сивий", "СТБ") брав участь у боях в найгарячіших точках фронту, зокрема в обороні Криворіжжя, звільненні Херсонщини та Харківщини, а також в боях за Бахмут. Був одним з кращим офіцером бригади. Спогади побратимів про Тараса навдивовижу перегукуються зі спогадами про Михайла: "Він був відважним, цілеспрямованим і розумним офіцером. Завжди йшов на найскладніші завдання. Такі — приклад для солдатів".

Тарас загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було лише 27 років.

Михайло й Тарас Сивенькі мали спільне не лише прізвище та зовнішню подібність. Обидва боролися з тим самим ворогом, незмінним для українців протягом століть. Патріотизм і прагнення свободи передавалися в цій родині з покоління в покоління — так само як розуміння, що щасливим можна бути лише в незалежній Україні.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/dvi-doli-odin-vorog-istoriia-rodu-sivenkikh-vid-upa-do-zsu/ 

Щороку 7 грудня відзначаємо День української хустки! До цього свята зібрали для вас добірку матеріалів про те, як хустка супроводжувала українок впродовж усього життя, яке мала значення та як змінювалася її роль у культурі.

👉🏼 Про способи носіння й зав’язування хустки: в мистецтві й повсякденному житті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-po-divochomu/

👉🏼 Як жінки добирали хустки до вбрання та чому вони ставали головним акцентом образу: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-iak-prikrasa/

👉🏼 Які хустки носили жінки Лівобережної України у XX столітті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/vid-narodzhennia-do-smerti-khustki-livoberezhnoyi-ukrayini-pochatku-khkh-stolittia/

👉🏼 Особиста історія Галини Пагутяк про бабусину хустки: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/superkhustka-galina-pagutiak/

Фото: дівчата у святковому вбранні, 1901 рік.

«Районним провідником ОУН у Камінь-Каширському районі був Іван Півнечук на псевдо «Нечувалий», родом із села Олексіївка. Йому підпорядковувалася боївка ОУН, керівником якої був Фадей Бродовський на псевдо «Збруч». До боївки входили Іван Гончарук, Степан Бродовський, Єфим Бродовський, Іларіон Цюрик та Адам Мендель. Вишкіл на хуторі Вовки тривав два тижні. Після навчання пів сотні вояків під командуванням «Чардаша» перейшли в село Хотешів.

У тамтешньому лісі був підпільний склад, на якому Іван Гончарук отримав черевики й радянську шинель. Пізніше ройовий Феодосій Найдич на псевдо «Дубовий» видав йому гвинтівку радянського виробництва і 20 патронів. У серпні 1944 року біля села Хабарище Ратнівського району Іван уперше взяв участь у бою. Тоді війська НКВС оточили два загони УПА. Командири повстанців «Чардаш» і «Верховинець» наказали йти у прорив. «Чардаш» і ще один вояк його загону загинули, решта повернулися на хутір Вовки. Командування взяв на себе «Думний». Надалі діяли в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище на території Камінь-Каширського і Ратнівського районів.

Упродовж лютого-березня 1944 року між повстанцями та червоними партизанами відбулося 26 сутичок. Гончарук свідчив: «Від боїв з частинами ЧА і НКВС наш загін ухилявся, щоб не мати втрат. Як пояснював нам «Нечувалий», ми повинні були берегти свої сили до того дня, коли ЧА і німецька армія збезсилять один одного, а потім взяти владу у свої руки та створити самостійну Україну. Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу. Оскільки запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах».

Оперуючи невеликими відділами, УПА застосовувала тактику партизансько-диверсійної боротьби. Вояки здійснювали несподівані засідки, саботажі та диверсії. Вони спалювали мости, валили телефонні й телеграфні стовпи, робили лісові завали, зривали хлібопостачання. Тривалий час вдавалося зривати насильницьку колективізацію в селах Черче, Хотешів, Бірки, Олексіївка, Качин.

У серпні 1945-го в НКВС завели оперативну справу з назвою «Лісові». За нею проходило 27 осіб із боївки Збродовського. Протягом року 16 із них вбили, шістьох арештували, одного захопили у полон під час бою, ще троє здалися самі. Лишився один — Іларіон Цюрик на псевдо «Калина». Його затримали аж 1952-го, того ж року засудили й розстріляли.

На допитах він стверджував: «В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави. З повинною в органи я боявся виходити. Людей ми вбивали за їхню вину перед нами». Серед шести заарештованих по справі «Лісові» був й Іван Гончарук, якому на той момент виповнилося 19 років».

Про юного повстанця, який не зрікся своїх переконань навіть після катувань, таборів і вироку — читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: загін Української Повстанської армії, 1940-ві роки.

Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали – справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера, голови європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства.

Саме ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях (НПП) «Верховинський». Уже зведено три: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах – притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.

Більше на цю тему читайте у книжці Ришарда Богдзєвіча "Гірські схрониська", яка нещодавно вийшла українською.

У відео звучить музика Кос-Анатольського "Карпатське танго" і награвання на скрипці та дуді Родинного гурту Тафійчуків!

Про нове життя карпатських "схоронисьок" розповідає Ірина Пустиннікова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/

Запрошуємо на презентацію книжки “Карпати. Коротка історія мандрів” у Коломиї. Зустріч відбудеться у п'ятницю, 19 грудня, о 16:00 в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (вул. Театральна, 25).

✍️ Разом з авторкою відправимося у захопливу подорож Карпатами сторічної давнини! Маршрут такий: у Трускавці п’ємо “Нафтусю”, відтак потягом “Нарти-дансинґ-бридж” прямуємо до Славська, оминаючи єгерів баронів Ґредлів десь в околицях Сколього, набуваємось з гуцулами в Жабйому, підіймаємося на Говерлу, перед тим підживившись наїдками на полонині Заросляк.

Десь поміж тим можемо пограти в теніс у Микуличині чи потаборувати із пластунами поблизу Осмолоди. Хто забажає підлікувати нерви, то гріх оминути лічницю Тарнавського в Косові. Якщо пощастить, то перетнемося з Іваном Франком чи Михайлом Коцюбинським у Криворівні. Повертаючись додому, неодмінно прихопимо зі собою ементалю із полонини Квасівський Менчул.

Ця книжка – історичний провідник Карпатами в усі пори року, який знадобиться і сучасним мандрівникам.

Учасниця події:

👉Ірина Пустиннікова, авторка книги, журналістка, краєзнавиця, мандрівниця.

Модеруватиме подію Наталія Мочернюк, докторка філологічних наук.

📌Коли: 19 грудня (п'ятниця) о 16:00.
📍Місце зустрічі: м. Коломия, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (вул. Театральна, 25).

Вхід вільний.

“Надворі вітер знявся, щось гримало, стукало, а я думав про своїх слуг. Вчора вони всі прийшли до мене, я ще не спав, гортав молитовник Ісаака, ніби намагався його дух прикликати. Перечитував ті молитви, що він червоним олівцем позначив. Фірман був за старшого. Він не жив на плебанії, мав свою хату і там ночував. Я здивувався, чого вони прийшли, бо в моїй голові було щось иншого. Фірман не спитав, а сказав, що вони завтра не підуть до церкви, а як підуть, то тілько зі мною. Так вони рішили.

“А ви підете, отче?” Чи я піду? А хто мене там хоче видіти? Чи Ясеницький мене кликав? Як би мало бути по-людськи? А так. Я би прийшов до церкви завтра, мовив слово й віддав ключі новому священнику. То було би по-людськи. Бо інквізиція то таке, мене послали на емеритуру, а не позбавили сану. Прецінь не було за що. Я маю тяжку хоробу і через те не міг правити службу.

Кількоро пар очей втупилися у мене. “Тяжко мені йти вже не до своєї церкви”, — став говорити я лагідно. “А ви, діти, йдіть, потім мені розкажете, як то буде”. Кобіти захлипали. “Нефайно з нашим отцем обійшлися”, — сказав Голик. “Ціле село збурене, що ключі забрали. Най би сам той новий ксьондз прийшов по них”. Фірман штурхнув його під бік. Видно, йому не сподобалось, що той поперед старших пхається. Але Голик мав рацію. Я міг сказати дякові, що віддам тільки ксьондзу в руки. Ну, що з воза впало — то пропало.

Я заснув, будився ще пару разів, ніч була така темна, що здавалося, сонце пішло так далеко, що вже не вернеться. Олива в лампадці висхла, огонь погас, і се видалося мені кривдою. Збудився я від дзвонів і, ще не прийшовши до тями, подумав, що треба йти на службу. У церкві далі дзвонили. Певно, не всі знають, що нині буде правити новий ксьондз. А старий буде сидіти у своїм покою коло стола й чекати, поки хтось зі слуг над ним змилується і прийде подивитися, чи він ще дихає.

Нараз дзвін стих. Почалася служба. Я заплющив очи й ніби опинився у церкві, але чомусь у тій першій, волошиновській, де мене хрестили і звідки я ховав свою жінку і свого вітця. Я не був там відтоді, як забрав маму з донькою та Ісааком. Ми пішли останній раз до нашої церкви, священник, що прийшов туди парохом, відслужив дві служби за здоров’я, а на другий день за наших померших. Я його попросив, бо не хотів, аби обидві служби були в один день. А ми після служби, на якій була хіба що наша родина, пішли на могили. Я тримав на руках Кароліну, а Ісаак з Каролем підтримували попід руки нашу маму. І ми всі плакали. Священник обіцяв дбати за гроби, де вже стояли кам’яні хрести. То було по-людськи. А не так, як зараз”.

Про важкі переживання священника перед останньою ніччю перед приходом нового настоятеля читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

Фото ілюстративне.

Запрошуємо на презентацію книжки “Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець” у Луцьку. Зустріч відбудеться у четвер, 18 грудня, о 17:00 у Волинському краєзнавчому музеї (вул. Шопена, 20).

✍️ 12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії. Дев’ятнадцятирічним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час перебудови радянська система вбивала. Аж 2021-го Івана Гончарука посмертно реабілітували, а місце його поховання й досі невідоме. Організатори та судді цього процесу ще живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та не притягнуті до відповідальности.

Опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та Іванових рідних, Леся Бондарук живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій.

Учасники події:
👉Леся Бондарук, авторка книги, кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті.

Модеруватиме подію Юрій Конкевич, журналіст, хорунжий 20-ї бригади “Любарт" 1-го корпусу "Азов"

📌Коли: 18 грудня (четвер) о 17:00.
📍Місце зустрічі: м. Луцьк, Волинський краєзнавчий музей (вул. Шопена, 20).

Вхід вільний.