Запрошуємо на презентацію книжки “Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії” у Львові. Зустріч відбудеться у четвер, 11 грудня, о 18:30 в Книгарні “Є” (проспект Свободи, 7).

✍️ Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.

Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.

Учасники події:

👉Радомир Мокрик, автор книги, історик, культуролог.
👉Галина Терещук, кореспондентка Радіо Свобода.
📌Коли: 11 грудня (четвер) о 18:30.
📍Місце зустрічі: м. Львів, Книгарня “Є” (проспект Свободи, 7).

Вхід вільний.

5 грудня 1994 року, підписавши Будапештський меморандум і відмовившись від ядерної зброї, Україна зробила крок, який сприймався як ключовий інструмент гарантованої безпеки від провідних світових держав, але згодом став однією з найсуперечливіших подій раннього періоду її незалежності.

Будапештський меморандум виявився ситуативним документом, покликаним задовільнити вимоги однієї з країн тут і зараз. Можливо, в 1994 році підписанти й збиралися дотримуватися його вимог. Проте з часом, зі змінами поколінь політиків та геополітичної реальності, він повністю втратив актуальність.

Навіть трактувати його стали по-іншому. В 2018 році колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що відповідно до меморандуму, Україна отримала не гарантії безпеки, а запевнення щодо неї, мовляв між цими поняттями є різниця.

Фактично подібний підхід є типовою ілюстрацією сучасної реальної політики, де міжнародні документи застарівають швидше, ніж висохнуть чорнила, якими їх підписали.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/31-sha-richnitsia-budapeshtskogo-memorandumu-roman-ponomarenko/ 

“П’ятого–шостого грудня світові лідери зібралися в будапештському готелі й конференццентрі “Новотель”, щоб взяти участь у саміті НБСЄ. Для міжнародної спільноти значення Будапештського саміту НБСЄ полягало не в додаванні останніх штрихів до ядерних домовленостей з Україною, а в питанні розширення НАТО на Східну Європу. Саме про це на превелике розчарування Росії Клінтон приїхав оголосити.

Для України будапештська зустріч стала історичною. Під час консультацій напередодні ввечері російська сторона заявила, що не підпише угоди, якщо спірне формулювання щодо ядерної власности в документі про ратифікацію не буде виправлено. Проте Сполучені Штати та Велику Британію не турбували формулювання про власність на ядерну зброю, оскільки Україна приєднувалася до ДНЯЗ як неядерна держава, у чому не виникало ніяких сумнівів.

П’ятого грудня президент США Білл Клінтон, прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор, президент Росії Борис Єльцин і президент України Леонід Кучма, сидячи поруч на сцені схожої на театр конференцзали, підписали Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до ДНЯЗ. Із президентом Білорусі Олександром Лукашенком та президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим аналогічні меморандуми згодом також були підписані. Україна передала документи про приєднання до ДНЯЗ Сполученим Штатам, одному з депозитаріїв ДНЯЗ. Після цього Договір про СНО нарешті набув чинності. Формулювання гарантій, які містилися в документі, що став відомим як Будапештський меморандум, залишилися, по суті, незмінними, порівнюючи з тими, які розробив Державний департамент у грудні 1992 року, а згодом, у січні 1994 року, зафіксовані у Тристоронній заяві. Їх доповнили лише урізаною версією механізму консультацій, яку свого часу запропонували українці: сторони домовилися “консультуватися в разі виникнення ситуації, яка поставить під сумнів ці зобов’язання”.

Франція і Китай надали аналогічні гарантії безпеки в окремих заявах, повторивши свої формулювання негативних і позитивних гарантій ядерної безпеки для всіх неядерних держав-членів ДНЯЗ. Те, що ці гарантії не відповідали безпековим вимогам України, було цілком очевидним.

“Якщо завтра Росія увійде до Криму, ніхто навіть бровою не поворухне”, — констатував тепер уже експрезидент Кравчук після підписання меморандуму. У 2014 році світ дізнався, скільки гіркої правди було в його словах”.

Дізнавайтеся, як Україна підписала Будапештський меморандум і які гарантії насправді отримала взамін за відмову від ядерної зброї, — у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

Фото: президент Росії Борис Єльцин і президент США Білл Клінтон привітально стукаються ліктями після підписання Будапештського меморандуму про гарантії безпеки України у зв’язку з її приєднанням до ДНЯЗ 6 грудня 1994 року за участи президента України Леоніда Кучми (крайній праворуч) і прем’єр-міністра Великої Британії Джона Мейджора (відсутній на фото).

Починаємо третій сезон подкасту “Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш”! У ньому відомі українці діляться своїми різдвяними традиціями та родинними історіями✨

Гостею першого епізоду стала Ната Жижченко, музикантка та фронтвумен гурту ONUKA. Вона згадує, яким було Різдво 90-х у Чернігові й Києві, розповідає про перший досвід колядування, який запам’ятався на все життя, та про сучасні пошуки майже забутих колядок. А ще Ната поділилася з нами прекрасним виконанням старовинної колядки з північного прикордоння!🎼

▶️Вмикайте на подкастингових платформах або YouTube → li.sten.to/rizdvo1

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Іще сто років тому ікона святого Миколая стояла майже в кожній українській домівці. У різних народів святого-доброчинця називають по-різному. Нідерландці кажуть — Nicolaas, німці — Nikolaus, угорці — Miklós, поляки — Mikołaj. Залежить від того, у якій транскрипції передається грецьке ім’я Nicolaos, або — "переможець народів". 

Миколая поважають однаково і католики, православні й протестанти, оскільки культ святого розвинувся ще до поділу християнської Церкви. У європейських культурах його образ переплівся з віруваннями у хатнього духа та прапредка. Так створилися легенди про Сінтерклааса, Пер-Ноеля і Йоулупукі.

Образ Святого Миколая в українській культурі подолав власний шлях, і пов'язаний із Володимиром Великим, мазепинським бароко, козацтвом та чумацтвом, зі спробою знищення у радянський період і відродженням після відновлення Незалежності.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zvidki-priishov-sviatii-mikolai/ 

📚Відкриваємо передпродаж книги «Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди)» автора Михайла Романіва!

✍🏻«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів. Етнолог Михайло Романів відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції.

У книжці послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду. Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.

Особливу увагу приділено символіці свят, функціям обрядових атрибутів та світоглядним уявленням, які лежать в основі народного календаря. Порівнюючи покутський матеріал із ширшим українським обрядовим тлом, автор окреслює спільні риси та локальні варіації зимового циклу й демонструє стійкість народної культури, що змогла витримати тиск радянської антирелігійної політики та зберегти тяглість традиції у XXI столітті.

👉Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 550 грн замість 600 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvo-na-pokutti-tradyczijni-zymovi-zvychayi-ta-obryady/

❗️Очікуємо з друку на початку січня 2026-го року.

Щойно з друку! Нова книжка Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії»📚

✍🏻Це історія про те, як культура перетворилася на справжнє поле бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.

Після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.

Книжка Радомира Мокрика – це спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.

👉Замовляйте книгу в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/

У родині Сивеньких час ніби замикає коло: через покоління відлунюють ті самі вибори, риси характеру й той самий ворог. Їхня історія — це історія нескінченної боротьби українців за право бути вільними.

У травні 1945 року Михайло Сивенький ("Сизий") перебував в лісах Старосамбірщини, поблизу села Биличі. 6 травня, після Великоднього сніданку, він та його побратим Михайло Павлишин ("Голуб") натрапили на більшовицьку засідку й були розстріляні. Тривалий час рідні не мали достовірної інформації про долю Михайла. Лише з відновленням незалежності України останки упівців перепоховали на меморіальному комплексі "Повстанської слави" в селі Стрілки на Старосамбірщині.

На жаль, ворог, з яким боровся Михайло, нікуди не зник. Історія повторилася вже у наші дні. Внук рідного брата Михайла — Тарас Сивенький — успадкував не лише зовнішні риси свого родича, а і його звитягу та, на жаль, долю.

Тарас Сивенький ("Сивий", "СТБ") брав участь у боях в найгарячіших точках фронту, зокрема в обороні Криворіжжя, звільненні Херсонщини та Харківщини, а також в боях за Бахмут. Був одним з кращим офіцером бригади. Спогади побратимів про Тараса навдивовижу перегукуються зі спогадами про Михайла: "Він був відважним, цілеспрямованим і розумним офіцером. Завжди йшов на найскладніші завдання. Такі — приклад для солдатів".

Тарас загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було лише 27 років.

Михайло й Тарас Сивенькі мали спільне не лише прізвище та зовнішню подібність. Обидва боролися з тим самим ворогом, незмінним для українців протягом століть. Патріотизм і прагнення свободи передавалися в цій родині з покоління в покоління — так само як розуміння, що щасливим можна бути лише в незалежній Україні.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/dvi-doli-odin-vorog-istoriia-rodu-sivenkikh-vid-upa-do-zsu/ 

Щороку 7 грудня відзначаємо День української хустки! До цього свята зібрали для вас добірку матеріалів про те, як хустка супроводжувала українок впродовж усього життя, яке мала значення та як змінювалася її роль у культурі.

👉🏼 Про способи носіння й зав’язування хустки: в мистецтві й повсякденному житті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-po-divochomu/

👉🏼 Як жінки добирали хустки до вбрання та чому вони ставали головним акцентом образу: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-iak-prikrasa/

👉🏼 Які хустки носили жінки Лівобережної України у XX столітті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/vid-narodzhennia-do-smerti-khustki-livoberezhnoyi-ukrayini-pochatku-khkh-stolittia/

👉🏼 Особиста історія Галини Пагутяк про бабусину хустки: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/superkhustka-galina-pagutiak/

Фото: дівчата у святковому вбранні, 1901 рік.

«Районним провідником ОУН у Камінь-Каширському районі був Іван Півнечук на псевдо «Нечувалий», родом із села Олексіївка. Йому підпорядковувалася боївка ОУН, керівником якої був Фадей Бродовський на псевдо «Збруч». До боївки входили Іван Гончарук, Степан Бродовський, Єфим Бродовський, Іларіон Цюрик та Адам Мендель. Вишкіл на хуторі Вовки тривав два тижні. Після навчання пів сотні вояків під командуванням «Чардаша» перейшли в село Хотешів.

У тамтешньому лісі був підпільний склад, на якому Іван Гончарук отримав черевики й радянську шинель. Пізніше ройовий Феодосій Найдич на псевдо «Дубовий» видав йому гвинтівку радянського виробництва і 20 патронів. У серпні 1944 року біля села Хабарище Ратнівського району Іван уперше взяв участь у бою. Тоді війська НКВС оточили два загони УПА. Командири повстанців «Чардаш» і «Верховинець» наказали йти у прорив. «Чардаш» і ще один вояк його загону загинули, решта повернулися на хутір Вовки. Командування взяв на себе «Думний». Надалі діяли в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище на території Камінь-Каширського і Ратнівського районів.

Упродовж лютого-березня 1944 року між повстанцями та червоними партизанами відбулося 26 сутичок. Гончарук свідчив: «Від боїв з частинами ЧА і НКВС наш загін ухилявся, щоб не мати втрат. Як пояснював нам «Нечувалий», ми повинні були берегти свої сили до того дня, коли ЧА і німецька армія збезсилять один одного, а потім взяти владу у свої руки та створити самостійну Україну. Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу. Оскільки запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах».

Оперуючи невеликими відділами, УПА застосовувала тактику партизансько-диверсійної боротьби. Вояки здійснювали несподівані засідки, саботажі та диверсії. Вони спалювали мости, валили телефонні й телеграфні стовпи, робили лісові завали, зривали хлібопостачання. Тривалий час вдавалося зривати насильницьку колективізацію в селах Черче, Хотешів, Бірки, Олексіївка, Качин.

У серпні 1945-го в НКВС завели оперативну справу з назвою «Лісові». За нею проходило 27 осіб із боївки Збродовського. Протягом року 16 із них вбили, шістьох арештували, одного захопили у полон під час бою, ще троє здалися самі. Лишився один — Іларіон Цюрик на псевдо «Калина». Його затримали аж 1952-го, того ж року засудили й розстріляли.

На допитах він стверджував: «В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави. З повинною в органи я боявся виходити. Людей ми вбивали за їхню вину перед нами». Серед шести заарештованих по справі «Лісові» був й Іван Гончарук, якому на той момент виповнилося 19 років».

Про юного повстанця, який не зрікся своїх переконань навіть після катувань, таборів і вироку — читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: загін Української Повстанської армії, 1940-ві роки.

Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали – справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера, голови європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства.

Саме ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях (НПП) «Верховинський». Уже зведено три: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах – притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.

Більше на цю тему читайте у книжці Ришарда Богдзєвіча "Гірські схрониська", яка нещодавно вийшла українською.

У відео звучить музика Кос-Анатольського "Карпатське танго" і награвання на скрипці та дуді Родинного гурту Тафійчуків!