«Іван Гончарук народився 22 червня 1925 року в селі Ольблє-Руське Каширського повіту Поліського воєводства, Польська Республіка. У 1946 році це село перейменували на Грудки. А сусіднє Ольблє-Лядське назвали Осівці. Коли хлопчикові було три роки, помер батько Сава. Мати Марія Гончарук (у дівоцтві Прус) сама виховувала трьох синів і доньку. Іван був наймолодший, з дитинства привчений до важкої праці по господарству. У селі його називали «Джан», «Джаник» або «Джанко».
Сім’я мала чотири гектари землі, дві корови, кури, свині. Школа в селі була шестирічна, але Іван двічі відходив у шостий клас — таким чином формально вивчився сім років. До старшої школи треба було їздити у повітовий центр. Грошей на цю науку матір не мала. Року 1939 хлопець влаштувався на курси слюсарів при Ковельському залізничному депо. Проте згодом покинув навчання — мусив допомагати матері господарювати. Вона залишилася сама: донька Домна вийшла заміж і перейшла жити до чоловіка, сина Ієва забрали до Червоної армії (ЧА). Син Яків створив свою сім’ю і також жив окремо. Пізніше він долучився до УПА, загинув восени 1945-го, а де похований — невідомо.
Протягом 1939–1944 років у рідному краї Гончаруків тричі змінилася влада. Після початку Другої світової війни й падіння Польської Республіки територія відійшла до складу Радянського Союзу. Влітку 1941-го, у перші ж дні після нападу Третього Райху на СРСР, тут опинилися нацисти. Весна 1944-го принесла другу радянську окупацію, того разу тривалішу. Люди добре запам’ятали неповні два роки попереднього більшовицького «господарювання»: вивезення мирного населення до Сибіру, масові розстріли тисяч в’язнів у тюрмах. Від рідних отримували свідчення про некомпетентні методи командирів Червоної армії. Усе це супроводжувалося нагнітанням страху й недовіри, шпигунством і тотальним контролем.
Ще 25 січня 1944 року керманич СРСР Йосип Сталін підписав спеціальний наказ Державного Комітету Оборони (ДКО) «Про мобілізацію радянських громадян у визволених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії». У березні того ж року голова Ради Народних Комісарів Української РСР Микита Хрущов підготував проєкт постанови ДКО «Про спеціальні заходи щодо західних областей України». Мобілізаційним питанням у ній увагу приділяли насамперед. Головним завданням новоприбулих військових мала стати боротьба з націоналістичним підпіллям — підрозділами УПА, які активно діяли в регіоні. Мобілізацією до ЧА вони планували забрати з цієї місцевості все боєздатне чоловіче населення. Керівництво національно-визвольного руху постановило зірвати мобілізацію до ЧА, паралельно проводячи власну — до УПА.
Дев’ятнадцятирічний Іван Гончарук також обрав шлях борця за незалежність України. На допиті 10 липня 1987 року він розповів, що уникнув негайного призову до ЧА через вогнепальне поранення у плече лівої руки, яке отримав випадково. Коли рана загоїлася, він перебував у домі сестри Домни на хуторі Замосток. Звідти його забрав повстанець на прізвисько «Чардаш». Гончарук свідчив: «Мені здавалося, що краще бути з ними вдома, ніж іти в ЧА. В той час загін «Чардаша» розташовувався на хуторі Вовки за три кілометри від хутора Замосток. Там уже було пів сотні людей. Переважно це були мої односельчани або жителі ближніх сіл Осівці, Воєгоща, Мостища, Видерта. Було двоє з Галичини — «Думний» і «Граб». Мій односельчанин Іван Півнечук на псевдо «Нечувалий» на другий чи третій день мого перебування в УПА дав мені псевдо «Лісовий»».
В останньому абзаці протоколу допиту Іван описав свій світогляд: «Я поділяв погляди українських націоналістів у тому, що Україна повинна стати самостійною державою. Я вважав, що ОУН і УПА борються за свободу українського народу»».
Про шлях юнака, який став символом незламності, читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/
Сім’я мала чотири гектари землі, дві корови, кури, свині. Школа в селі була шестирічна, але Іван двічі відходив у шостий клас — таким чином формально вивчився сім років. До старшої школи треба було їздити у повітовий центр. Грошей на цю науку матір не мала. Року 1939 хлопець влаштувався на курси слюсарів при Ковельському залізничному депо. Проте згодом покинув навчання — мусив допомагати матері господарювати. Вона залишилася сама: донька Домна вийшла заміж і перейшла жити до чоловіка, сина Ієва забрали до Червоної армії (ЧА). Син Яків створив свою сім’ю і також жив окремо. Пізніше він долучився до УПА, загинув восени 1945-го, а де похований — невідомо.
Протягом 1939–1944 років у рідному краї Гончаруків тричі змінилася влада. Після початку Другої світової війни й падіння Польської Республіки територія відійшла до складу Радянського Союзу. Влітку 1941-го, у перші ж дні після нападу Третього Райху на СРСР, тут опинилися нацисти. Весна 1944-го принесла другу радянську окупацію, того разу тривалішу. Люди добре запам’ятали неповні два роки попереднього більшовицького «господарювання»: вивезення мирного населення до Сибіру, масові розстріли тисяч в’язнів у тюрмах. Від рідних отримували свідчення про некомпетентні методи командирів Червоної армії. Усе це супроводжувалося нагнітанням страху й недовіри, шпигунством і тотальним контролем.
Ще 25 січня 1944 року керманич СРСР Йосип Сталін підписав спеціальний наказ Державного Комітету Оборони (ДКО) «Про мобілізацію радянських громадян у визволених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії». У березні того ж року голова Ради Народних Комісарів Української РСР Микита Хрущов підготував проєкт постанови ДКО «Про спеціальні заходи щодо західних областей України». Мобілізаційним питанням у ній увагу приділяли насамперед. Головним завданням новоприбулих військових мала стати боротьба з націоналістичним підпіллям — підрозділами УПА, які активно діяли в регіоні. Мобілізацією до ЧА вони планували забрати з цієї місцевості все боєздатне чоловіче населення. Керівництво національно-визвольного руху постановило зірвати мобілізацію до ЧА, паралельно проводячи власну — до УПА.
Дев’ятнадцятирічний Іван Гончарук також обрав шлях борця за незалежність України. На допиті 10 липня 1987 року він розповів, що уникнув негайного призову до ЧА через вогнепальне поранення у плече лівої руки, яке отримав випадково. Коли рана загоїлася, він перебував у домі сестри Домни на хуторі Замосток. Звідти його забрав повстанець на прізвисько «Чардаш». Гончарук свідчив: «Мені здавалося, що краще бути з ними вдома, ніж іти в ЧА. В той час загін «Чардаша» розташовувався на хуторі Вовки за три кілометри від хутора Замосток. Там уже було пів сотні людей. Переважно це були мої односельчани або жителі ближніх сіл Осівці, Воєгоща, Мостища, Видерта. Було двоє з Галичини — «Думний» і «Граб». Мій односельчанин Іван Півнечук на псевдо «Нечувалий» на другий чи третій день мого перебування в УПА дав мені псевдо «Лісовий»».
В останньому абзаці протоколу допиту Іван описав свій світогляд: «Я поділяв погляди українських націоналістів у тому, що Україна повинна стати самостійною державою. Я вважав, що ОУН і УПА борються за свободу українського народу»».
Про шлях юнака, який став символом незламності, читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/
Магазин Локальної історії
“Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець - Магазин Локальної історії
Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН (PEN Ukraine)
❤10
Запрошуємо на презентацію книжки “Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії” у Львові. Зустріч відбудеться у четвер, 11 грудня, о 18:30 в Книгарні “Є” (проспект Свободи, 7).
✍️ Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.
Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.
Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.
Учасники події:
👉Радомир Мокрик, автор книги, історик, культуролог.
👉Галина Терещук, кореспондентка Радіо Свобода.
📌Коли: 11 грудня (четвер) о 18:30.
📍Місце зустрічі: м. Львів, Книгарня “Є” (проспект Свободи, 7).
Вхід вільний.
✍️ Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.
Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.
Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.
Учасники події:
👉Радомир Мокрик, автор книги, історик, культуролог.
👉Галина Терещук, кореспондентка Радіо Свобода.
📌Коли: 11 грудня (четвер) о 18:30.
📍Місце зустрічі: м. Львів, Книгарня “Є” (проспект Свободи, 7).
Вхід вільний.
❤7
5 грудня 1994 року, підписавши Будапештський меморандум і відмовившись від ядерної зброї, Україна зробила крок, який сприймався як ключовий інструмент гарантованої безпеки від провідних світових держав, але згодом став однією з найсуперечливіших подій раннього періоду її незалежності.
Будапештський меморандум виявився ситуативним документом, покликаним задовільнити вимоги однієї з країн тут і зараз. Можливо, в 1994 році підписанти й збиралися дотримуватися його вимог. Проте з часом, зі змінами поколінь політиків та геополітичної реальності, він повністю втратив актуальність.
Навіть трактувати його стали по-іншому. В 2018 році колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що відповідно до меморандуму, Україна отримала не гарантії безпеки, а запевнення щодо неї, мовляв між цими поняттями є різниця.
Фактично подібний підхід є типовою ілюстрацією сучасної реальної політики, де міжнародні документи застарівають швидше, ніж висохнуть чорнила, якими їх підписали.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/31-sha-richnitsia-budapeshtskogo-memorandumu-roman-ponomarenko/
Будапештський меморандум виявився ситуативним документом, покликаним задовільнити вимоги однієї з країн тут і зараз. Можливо, в 1994 році підписанти й збиралися дотримуватися його вимог. Проте з часом, зі змінами поколінь політиків та геополітичної реальності, він повністю втратив актуальність.
Навіть трактувати його стали по-іншому. В 2018 році колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що відповідно до меморандуму, Україна отримала не гарантії безпеки, а запевнення щодо неї, мовляв між цими поняттями є різниця.
Фактично подібний підхід є типовою ілюстрацією сучасної реальної політики, де міжнародні документи застарівають швидше, ніж висохнуть чорнила, якими їх підписали.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/31-sha-richnitsia-budapeshtskogo-memorandumu-roman-ponomarenko/
Локальна історія
31-ша річниця Будапештського меморандуму. Роман Пономаренко
5 грудня 1994-го Україна підписала Будапештський меморандум та відмовилася від ядерної зброї.
“П’ятого–шостого грудня світові лідери зібралися в будапештському готелі й конференццентрі “Новотель”, щоб взяти участь у саміті НБСЄ. Для міжнародної спільноти значення Будапештського саміту НБСЄ полягало не в додаванні останніх штрихів до ядерних домовленостей з Україною, а в питанні розширення НАТО на Східну Європу. Саме про це на превелике розчарування Росії Клінтон приїхав оголосити.
Для України будапештська зустріч стала історичною. Під час консультацій напередодні ввечері російська сторона заявила, що не підпише угоди, якщо спірне формулювання щодо ядерної власности в документі про ратифікацію не буде виправлено. Проте Сполучені Штати та Велику Британію не турбували формулювання про власність на ядерну зброю, оскільки Україна приєднувалася до ДНЯЗ як неядерна держава, у чому не виникало ніяких сумнівів.
П’ятого грудня президент США Білл Клінтон, прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор, президент Росії Борис Єльцин і президент України Леонід Кучма, сидячи поруч на сцені схожої на театр конференцзали, підписали Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до ДНЯЗ. Із президентом Білорусі Олександром Лукашенком та президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим аналогічні меморандуми згодом також були підписані. Україна передала документи про приєднання до ДНЯЗ Сполученим Штатам, одному з депозитаріїв ДНЯЗ. Після цього Договір про СНО нарешті набув чинності. Формулювання гарантій, які містилися в документі, що став відомим як Будапештський меморандум, залишилися, по суті, незмінними, порівнюючи з тими, які розробив Державний департамент у грудні 1992 року, а згодом, у січні 1994 року, зафіксовані у Тристоронній заяві. Їх доповнили лише урізаною версією механізму консультацій, яку свого часу запропонували українці: сторони домовилися “консультуватися в разі виникнення ситуації, яка поставить під сумнів ці зобов’язання”.
Франція і Китай надали аналогічні гарантії безпеки в окремих заявах, повторивши свої формулювання негативних і позитивних гарантій ядерної безпеки для всіх неядерних держав-членів ДНЯЗ. Те, що ці гарантії не відповідали безпековим вимогам України, було цілком очевидним.
“Якщо завтра Росія увійде до Криму, ніхто навіть бровою не поворухне”, — констатував тепер уже експрезидент Кравчук після підписання меморандуму. У 2014 році світ дізнався, скільки гіркої правди було в його словах”.
Дізнавайтеся, як Україна підписала Будапештський меморандум і які гарантії насправді отримала взамін за відмову від ядерної зброї, — у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/
Для України будапештська зустріч стала історичною. Під час консультацій напередодні ввечері російська сторона заявила, що не підпише угоди, якщо спірне формулювання щодо ядерної власности в документі про ратифікацію не буде виправлено. Проте Сполучені Штати та Велику Британію не турбували формулювання про власність на ядерну зброю, оскільки Україна приєднувалася до ДНЯЗ як неядерна держава, у чому не виникало ніяких сумнівів.
П’ятого грудня президент США Білл Клінтон, прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор, президент Росії Борис Єльцин і президент України Леонід Кучма, сидячи поруч на сцені схожої на театр конференцзали, підписали Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до ДНЯЗ. Із президентом Білорусі Олександром Лукашенком та президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим аналогічні меморандуми згодом також були підписані. Україна передала документи про приєднання до ДНЯЗ Сполученим Штатам, одному з депозитаріїв ДНЯЗ. Після цього Договір про СНО нарешті набув чинності. Формулювання гарантій, які містилися в документі, що став відомим як Будапештський меморандум, залишилися, по суті, незмінними, порівнюючи з тими, які розробив Державний департамент у грудні 1992 року, а згодом, у січні 1994 року, зафіксовані у Тристоронній заяві. Їх доповнили лише урізаною версією механізму консультацій, яку свого часу запропонували українці: сторони домовилися “консультуватися в разі виникнення ситуації, яка поставить під сумнів ці зобов’язання”.
Франція і Китай надали аналогічні гарантії безпеки в окремих заявах, повторивши свої формулювання негативних і позитивних гарантій ядерної безпеки для всіх неядерних держав-членів ДНЯЗ. Те, що ці гарантії не відповідали безпековим вимогам України, було цілком очевидним.
“Якщо завтра Росія увійде до Криму, ніхто навіть бровою не поворухне”, — констатував тепер уже експрезидент Кравчук після підписання меморандуму. У 2014 році світ дізнався, скільки гіркої правди було в його словах”.
Дізнавайтеся, як Україна підписала Будапештський меморандум і які гарантії насправді отримала взамін за відмову від ядерної зброї, — у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/
Магазин Локальної історії
Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочі дні.
🔥3👍2🤯1
Фото: президент Росії Борис Єльцин і президент США Білл Клінтон привітально стукаються ліктями після підписання Будапештського меморандуму про гарантії безпеки України у зв’язку з її приєднанням до ДНЯЗ 6 грудня 1994 року за участи президента України Леоніда Кучми (крайній праворуч) і прем’єр-міністра Великої Британії Джона Мейджора (відсутній на фото).
😢7🤬3
Починаємо третій сезон подкасту “Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш”! У ньому відомі українці діляться своїми різдвяними традиціями та родинними історіями✨
Гостею першого епізоду стала Ната Жижченко, музикантка та фронтвумен гурту ONUKA. Вона згадує, яким було Різдво 90-х у Чернігові й Києві, розповідає про перший досвід колядування, який запам’ятався на все життя, та про сучасні пошуки майже забутих колядок. А ще Ната поділилася з нами прекрасним виконанням старовинної колядки з північного прикордоння!🎼
▶️Вмикайте на подкастингових платформах або YouTube → li.sten.to/rizdvo1
[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]
Гостею першого епізоду стала Ната Жижченко, музикантка та фронтвумен гурту ONUKA. Вона згадує, яким було Різдво 90-х у Чернігові й Києві, розповідає про перший досвід колядування, який запам’ятався на все життя, та про сучасні пошуки майже забутих колядок. А ще Ната поділилася з нами прекрасним виконанням старовинної колядки з північного прикордоння!🎼
▶️Вмикайте на подкастингових платформах або YouTube → li.sten.to/rizdvo1
[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]
li.sten.to
ONUKA про Різдво 90-х, перші коляду і вертеп, віднайдення забутих колядок | Крафтове Різдво
ONUKA про Різдво 90-х, перші коляду і вертеп, віднайдення забутих колядок | Крафтове Різдво Links. Available on all popular platforms.
❤4
Іще сто років тому ікона святого Миколая стояла майже в кожній українській домівці. У різних народів святого-доброчинця називають по-різному. Нідерландці кажуть — Nicolaas, німці — Nikolaus, угорці — Miklós, поляки — Mikołaj. Залежить від того, у якій транскрипції передається грецьке ім’я Nicolaos, або — "переможець народів".
Миколая поважають однаково і католики, православні й протестанти, оскільки культ святого розвинувся ще до поділу християнської Церкви. У європейських культурах його образ переплівся з віруваннями у хатнього духа та прапредка. Так створилися легенди про Сінтерклааса, Пер-Ноеля і Йоулупукі.
Образ Святого Миколая в українській культурі подолав власний шлях, і пов'язаний із Володимиром Великим, мазепинським бароко, козацтвом та чумацтвом, зі спробою знищення у радянський період і відродженням після відновлення Незалежності.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zvidki-priishov-sviatii-mikolai/
Миколая поважають однаково і католики, православні й протестанти, оскільки культ святого розвинувся ще до поділу християнської Церкви. У європейських культурах його образ переплівся з віруваннями у хатнього духа та прапредка. Так створилися легенди про Сінтерклааса, Пер-Ноеля і Йоулупукі.
Образ Святого Миколая в українській культурі подолав власний шлях, і пов'язаний із Володимиром Великим, мазепинським бароко, козацтвом та чумацтвом, зі спробою знищення у радянський період і відродженням після відновлення Незалежності.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zvidki-priishov-sviatii-mikolai/
Локальна історія
Звідки прийшов Святий Миколай
Образ Святого Миколая в українській культурі пов'язаний із Володимиром Великим, мазепинським бароко, козацтвом та чумацтвом.
❤16👍4
📚Відкриваємо передпродаж книги «Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди)» автора Михайла Романіва!
✍🏻«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів. Етнолог Михайло Романів відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції.
У книжці послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду. Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.
Особливу увагу приділено символіці свят, функціям обрядових атрибутів та світоглядним уявленням, які лежать в основі народного календаря. Порівнюючи покутський матеріал із ширшим українським обрядовим тлом, автор окреслює спільні риси та локальні варіації зимового циклу й демонструє стійкість народної культури, що змогла витримати тиск радянської антирелігійної політики та зберегти тяглість традиції у XXI столітті.
👉Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 550 грн замість 600 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvo-na-pokutti-tradyczijni-zymovi-zvychayi-ta-obryady/
❗️Очікуємо з друку на початку січня 2026-го року.
✍🏻«Різдво на Покутті» — перше комплексне дослідження традиційних зимових звичаїв та обрядів українців Покуття, написане на основі багаторічних польових етнографічних матеріалів. Етнолог Михайло Романів відтворює живу та багатошарову мозаїку різдвяно-новорічних свят, густо пронизану архаїчними пластами традиції.
У книжці послідовно описано весь зимовий цикл: від передріздвяних практик Пилипівського посту та Введення до святкування Святого вечора, обходів колядників, маланкування й завершального Йордансько-стрітенського періоду. Виокремлено локальні особливості колядування, щедрування, засівання з конем, ворожіння з «бичками» та інших обрядодій, що формують виразну етнокультурну специфіку Покуття.
Особливу увагу приділено символіці свят, функціям обрядових атрибутів та світоглядним уявленням, які лежать в основі народного календаря. Порівнюючи покутський матеріал із ширшим українським обрядовим тлом, автор окреслює спільні риси та локальні варіації зимового циклу й демонструє стійкість народної культури, що змогла витримати тиск радянської антирелігійної політики та зберегти тяглість традиції у XXI столітті.
👉Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 550 грн замість 600 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rizdvo-na-pokutti-tradyczijni-zymovi-zvychayi-ta-obryady/
❗️Очікуємо з друку на початку січня 2026-го року.
Магазин Локальної історії
Різдво на Покутті (традиційні зимові звичаї та обряди) - Магазин Локальної історії
Очікуємо на початку січня 2026-го року
👍7❤2
Щойно з друку! Нова книжка Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії»📚
✍🏻Це історія про те, як культура перетворилася на справжнє поле бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.
Після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.
Книжка Радомира Мокрика – це спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.
👉Замовляйте книгу в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/
✍🏻Це історія про те, як культура перетворилася на справжнє поле бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.
Після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.
Книжка Радомира Мокрика – це спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.
👉Замовляйте книгу в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/kulturna-kolonizacziya-strah-prynyzhennya-ta-opir-ukrayiny-v-radyanskij-imperiyi/
Магазин Локальної історії
Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії - Магазин Локальної історії
Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН Переможець Національного рейтингу Укрінформу «Книжковий інфобум-2025» у номінації «Найкраща
❤9
У родині Сивеньких час ніби замикає коло: через покоління відлунюють ті самі вибори, риси характеру й той самий ворог. Їхня історія — це історія нескінченної боротьби українців за право бути вільними.
У травні 1945 року Михайло Сивенький ("Сизий") перебував в лісах Старосамбірщини, поблизу села Биличі. 6 травня, після Великоднього сніданку, він та його побратим Михайло Павлишин ("Голуб") натрапили на більшовицьку засідку й були розстріляні. Тривалий час рідні не мали достовірної інформації про долю Михайла. Лише з відновленням незалежності України останки упівців перепоховали на меморіальному комплексі "Повстанської слави" в селі Стрілки на Старосамбірщині.
На жаль, ворог, з яким боровся Михайло, нікуди не зник. Історія повторилася вже у наші дні. Внук рідного брата Михайла — Тарас Сивенький — успадкував не лише зовнішні риси свого родича, а і його звитягу та, на жаль, долю.
Тарас Сивенький ("Сивий", "СТБ") брав участь у боях в найгарячіших точках фронту, зокрема в обороні Криворіжжя, звільненні Херсонщини та Харківщини, а також в боях за Бахмут. Був одним з кращим офіцером бригади. Спогади побратимів про Тараса навдивовижу перегукуються зі спогадами про Михайла: "Він був відважним, цілеспрямованим і розумним офіцером. Завжди йшов на найскладніші завдання. Такі — приклад для солдатів".
Тарас загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було лише 27 років.
Михайло й Тарас Сивенькі мали спільне не лише прізвище та зовнішню подібність. Обидва боролися з тим самим ворогом, незмінним для українців протягом століть. Патріотизм і прагнення свободи передавалися в цій родині з покоління в покоління — так само як розуміння, що щасливим можна бути лише в незалежній Україні.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dvi-doli-odin-vorog-istoriia-rodu-sivenkikh-vid-upa-do-zsu/
У травні 1945 року Михайло Сивенький ("Сизий") перебував в лісах Старосамбірщини, поблизу села Биличі. 6 травня, після Великоднього сніданку, він та його побратим Михайло Павлишин ("Голуб") натрапили на більшовицьку засідку й були розстріляні. Тривалий час рідні не мали достовірної інформації про долю Михайла. Лише з відновленням незалежності України останки упівців перепоховали на меморіальному комплексі "Повстанської слави" в селі Стрілки на Старосамбірщині.
На жаль, ворог, з яким боровся Михайло, нікуди не зник. Історія повторилася вже у наші дні. Внук рідного брата Михайла — Тарас Сивенький — успадкував не лише зовнішні риси свого родича, а і його звитягу та, на жаль, долю.
Тарас Сивенький ("Сивий", "СТБ") брав участь у боях в найгарячіших точках фронту, зокрема в обороні Криворіжжя, звільненні Херсонщини та Харківщини, а також в боях за Бахмут. Був одним з кращим офіцером бригади. Спогади побратимів про Тараса навдивовижу перегукуються зі спогадами про Михайла: "Він був відважним, цілеспрямованим і розумним офіцером. Завжди йшов на найскладніші завдання. Такі — приклад для солдатів".
Тарас загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було лише 27 років.
Михайло й Тарас Сивенькі мали спільне не лише прізвище та зовнішню подібність. Обидва боролися з тим самим ворогом, незмінним для українців протягом століть. Патріотизм і прагнення свободи передавалися в цій родині з покоління в покоління — так само як розуміння, що щасливим можна бути лише в незалежній Україні.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dvi-doli-odin-vorog-istoriia-rodu-sivenkikh-vid-upa-do-zsu/
Локальна історія
Дві долі, один ворог: історія роду Сивеньких від УПА до ЗСУ
Родина, що майже сто років несе свій шлях боротьби за Україну.
😭13🙏3🫡2
Щороку 7 грудня відзначаємо День української хустки! До цього свята зібрали для вас добірку матеріалів про те, як хустка супроводжувала українок впродовж усього життя, яке мала значення та як змінювалася її роль у культурі.
👉🏼 Про способи носіння й зав’язування хустки: в мистецтві й повсякденному житті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-po-divochomu/
👉🏼 Як жінки добирали хустки до вбрання та чому вони ставали головним акцентом образу: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-iak-prikrasa/
👉🏼 Які хустки носили жінки Лівобережної України у XX столітті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/vid-narodzhennia-do-smerti-khustki-livoberezhnoyi-ukrayini-pochatku-khkh-stolittia/
👉🏼 Особиста історія Галини Пагутяк про бабусину хустки: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/superkhustka-galina-pagutiak/
👉🏼 Про способи носіння й зав’язування хустки: в мистецтві й повсякденному житті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-po-divochomu/
👉🏼 Як жінки добирали хустки до вбрання та чому вони ставали головним акцентом образу: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-iak-prikrasa/
👉🏼 Які хустки носили жінки Лівобережної України у XX столітті: https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/vid-narodzhennia-do-smerti-khustki-livoberezhnoyi-ukrayini-pochatku-khkh-stolittia/
👉🏼 Особиста історія Галини Пагутяк про бабусину хустки: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/superkhustka-galina-pagutiak/
localhistory.org.ua
Хустка по-дівочому
Хустка не була ознакою винятково жінок у шлюбі, її носили також і дівчата. У чому була відміність та які варіанти зав'язування хусток обирали українки?
❤6