“Навіть коли Дмитро Піхно здобув статус у політиці Петербурга, він залишився вірним родинним зв’язкам. У 1907 році його будинок на перехресті Кузнечної і Караваєвської став штаб-квартирою успішного політичного проєкту, домом двох депутатів законодавчих органів і серцем однієї з найпопулярніших провінційних газет імперії. Водночас особисте родинне життя залишалося нетрадиційним, навіть відверто скандальним.

Родинна традиція домашніх скандалів, розпочата від стосунків Піхна з Марією Шульгиною, а потім з її дочкою Ліною, тривала й у наступному поколінні. Найстарший син Піхна, Василь Шульгин, порушив церковне право, одружившись зі своєю двоюрідною сестрою Катериною. У 1903 році молодший Василевий брат, Дмитро, одружився з Марією Меркуловою, яка виявилася схильною до «скандальної» поведінки. У 1905 році вона почала роман із братом свого чоловіка Василем, а через п’ять років після кількох невдалих спроб скоїла самогубство. Третій брат, Павло, закохався в одружену жінку Любов Ткаченко, переїхав до неї, допоміг їй розлучитися, і одружився з нею. Пізніше Любов, розлучившись з Павлом, закрутила пристрасний роман із Василем. Джерела також натякають на гомосексуальність зведеної Василевої сестри, Алли, яка протягом багатьох років жила зі своєю «найкращою подругою» Софією Рудановською.

Оскільки в Києві родина стала відомою, то про неї постійно пліткували. Відома газетна династія не могла приховати своїх любовних пригод, а київські пліткарі виявили особливий інтерес до них. Ліна Могилевська описувала зв’язок між єдністю родини та «скелетами» в шафі. «Ми все ще живемо тихенько в нашому міцно замкнутому колі, в яке рідко проникають нові обличчя, — писала вона у 1900 році, — але нас багато, тому в нашій вітальні завжди людно і шумно». Однак ця єдність і самодостатність спонукала жінок цієї родини «закохуватися у чоловіків з власного будинку, нехтуючи і вік, і родинні зв’язки. Це призводило до диких та божевільних романів.

Роман Василя Шульгина з невісткою Марією у 1905 році був випробуванням для всієї родини. Родина владнала цей конфлікт і далі солідарно трималася разом. Похід Катерини та Василя Шульгиних у політику був також втечею від особистих проблем. Спільна мета, яку вони вбачали в патріотизмі — «основа нашої близькости», за словами Василя Шульгина, — рятувала їхній шлюб протягом багатьох років.

Домашні скандали підсилювали родинну солідарність серед Піхнів-Шульгиних, а політика стала спільною платформою, вищою метою, яка допомагала їм подолати тимчасові розбіжності. Таким чином, неконвенційне особисте життя родини прямо пов’язане з появою їхнього націоналістичного родинного проєкту”.

Більше про родинні скандали та їхній вплив на політичний проєкт читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Сьогодні минає 55 років від дня вбивства Алли Горської. Про неї найчастіше говорять як про дисидентку, правозахисницю, жертву КДБ. Коли згадують її твори – називають знищений у червоному корпусі Університету імені Шевченка вітраж, присвячений гнівному Шевченкові, численні мозаїки на Донбасі та в Києві.

Інколи демонструють “Автопортрет із сином”, на якому молода жінка у блакитній сукні без жодних ознак належности до художнього цеху тримає на руках хлопчика – “мадонна суворого стилю”.

Однак чомусь твори Горської як сценографки, ескізи костюмів і декорацій до театральних вистав ніяк не ставали впізнаваними – хоча вони могли би здійняти другу хвилю українського сценічного авангарду.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vpershe-prisutnia-na-vlasnomu-pokhoroni-alla-gorska/

Про світ вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

«Книжка складається із трьох основних частин, які розгортаються приблизно хронологічно, при тому враховуючи і одночасність, і послідовність подій.

Вступ: пращури і спадкоємці, у якому пробудилися до життя Ясен і В’яз, називався Miðgarðr, або Мідґард, буквально «Серединна земля» (що, до речі, надихнуло Толкіна на Середзем’я). Це, звісно, і наш світ, хоча вікінги бачили його дещо інакше. Географічні межі цього світу, схоже, не визначалися нічим іншим, окрім досвіду та подорожей. У першій частині дослідимо цей простір через самосвідомість вікінгів та їхнє сприйняття навколишнього світу, а почнемо з окреслення контурів цього ландшафту і на землі, і в їхній уяві.

Далі розглянемо їхнє унікальне розуміння особистости, ґендеру й місця індивіда в багатовимірному космосі та зазнайомимося з іншими істотами, з якими вікінги ділили свій простір. Скандинавський досвід простежимо від занепаду Західної Римської імперії та її взаємодії із германськими племенами за її кордонами протягом буремних десятиліть V і VI століть до нового політичного порядку, зведеного на руїнах старого. Тут опишемо соціальну арену ранньої Півночі: матеріальну культуру повсякденности, осілий спосіб життя і загальні структури політики, влади, обрядів, вірувань, законодавства та війни. Дослідимо кордони між живими і мертвими, а також стосунки людей з невидимою людністю довкола них. Хронологія цієї частини охоплює період до IX століття — приблизно до медіани епохи вікінгів (за загальноприйнятим обчисленням).

У другій частині повернемося до початку 700-х років, проте підемо іншим шляхом: зосередимось на основних соціально-політичних подіях та демографічних чинниках, поступове об’єднання яких активувало сам феномен вікінгів. То був час набігів і їх ескалації з часом від поодиноких нападів до завойовницьких навал у контексті постійного розширення торговельних мереж. У центрі уваги тут буде скандинавська культура мореплавства, піднесення морських королів і розвиток унікальних мобільних піратських держав. Ми простежимо початкові осередки діаспори в усіх напрямках: уздовж східних потоків срібла до Візантії та Арабського халіфату, де сформувалася нова ідентичність воїнів-торговців, відомих як русь; на захід до Британських островів; на південь до імперій континентальної Європи і Середземномор’я; та через відкриття Північної Атлантики. Ці події розглянемо аж до початку X століття у серії паралельних, синхронних розповідей.

Третя частина перенесе історію у середину XI століття, коли феномен вікінгів поширився по всьому північному світу. Наслідками цього стали міська революція в економіці Скандинавії та реорганізація сільської місцевости, що супроводжувалися консолідацією королівської влади і зростанням впливу нової віри. За кордоном конкурентні центри влади та королівства вікінгів постали у Франкському королівстві, Англії, Ірландії та на островах Шотландії. Розквіт Ісландської республіки посприяв спорядженню експедицій на захід до Ґренландії та висадки європейців у Північній Америці. На сході держава Русь і далі розширювалася. Приблизно 1050 року вже чітко визначилися кордони сучасних Норвегії, Данії, а згодом і Швеції, і скандинавські народи посіли своє місце на політичній арені християнської Європи.

Епоха вікінгів не «закінчилася» якимись подіями в певний час або в певних місцях, так само як і не «почалася» з них. Натомість вона перетворювалася на щось інше, зі зміною перспективи, з новими точками бачення щоразу, коли скандинавські народи рушали кожен у своє різноманітне майбутнє. Ця книжка розпочалася з плавника, прибитого хвилями до берега, з тієї знаменної миті, коли перші двійко людей ступили на пісок і дали початок нам усім.

Наприкінці книжки на нас чекає остання битва й кінець космосу, нордичний апокаліпсис — Раґнарек. Вовки поглинуть сонце та місяць, розпечені до білого жару зірки зануряться в море й огорнуть світ парою, сили ночі потоком ринуть на землю крізь розколину в небі, боги вирушать на війну востаннє. Та до цього ще далеко, а шлях буде довгим та звивистим. І починається він біля двох колод плавника на океанському березі».

Останній день знижок на наші книжки та журнали! Додавайте свої бажанки в кошик, адже що більше книжок та журналів оберете, то більшою буде ваша знижка.

👉🏼 При покупці одного товару отримайте –15%,
👉🏼 двох — –20%,
👉🏼 трьох — –25%,
👉🏼 чотирьох і більше — –30% знижки на кожен товар.

❗️Знижки не діють на передзамовлення, комплекти та електронні версії журналів і не сумуються з іншими промокодами.

Не пропустіть нагоду поповнити свою бібліотеку бажаними виданнями «Локальної історії» за найкращими цінами: https://publishing.localhistory.org.ua

11 років тому відійшов у засвіти політв'язень, поет, літературний критик Євген Сверстюк. Він був першим із шістдесятників, хто відкрито назвав СРСР «колоніальною імперією». Ніколи не боявся «йти проти течії»: у часи бунту шістдесятників, дисидентської діяльности в радянських таборах чи долаючи інерцію посткомуністичної України років незалежности.

У його світогляді поєдналися християнські цінності, людський гуманізм і національна гідність. Євген Сверстюк отримав низку відзнак за свою творчість і діяльність, зокрема й Шевченківську премію 1995 року за збірку есеїв «Блудні сини України».

Пан Євген колись написав: «Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву. Які питання ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, яка летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти боровся із застійним морем байдужих і теплих?»

Пан Сверстюк ставив питання своєму часові і своїм сучасникам – гостро, критично, безкомпромісно. Місія просвітництва була важливішою за можливі покарання. Ба більше – готовність нести відповідальність за свою позицію стала наскрізною для його світобачення. За це варто було боротись і страждати.

Більше про життєвий шлях Євгена Сверстюка розповідаємо в матеріалі: https://svitlo.localhistory.org.ua/sverstiuk.html

У прямому ефірі Radio NV кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук розповіла про Івана Гончарука — повстанця, якого розстріляли всього за два роки до проголошення Незалежності України.

Докладніше про цю трагічну історію читайте у її книзі «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець», яка нещодавно вийшла у видавництві «Локальна історія» ▶️ https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Чимало стратегій, які імперії випрацювали в минулому, діють і сьогодні. Росія еволюціонувала від тіньового утворення до централізованої системи з колоніальними амбіціями. Китай продовжує традицію імперського самовідтворення, поєднуючи націоналізм та комунізм.

Європейський Союз, попри постнаціональний характер, частково наслідує Священну Римську імперію, а США, не визнаючи імперської ідентичности, фактично виконують її глобальні функції.

У книжці "Тіньові імперії” американський антрополог пропонує новий погляд на глобальну історію імперій за останні 2500 років. Публікуємо уривок із книжки Томаса Барфілда ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/spadshchina-imperii-u-dvadtsiat-pershomu-stolitti-urivok-iz-knizhki-tinovi-imperiyi-tomasa-barfilda/

Книжку "Тіньові імперії. Альтернативна історія імперій" Томаса Барфілда можна придбати в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/tinovi-imperiyi-alternatyvna-istoriya-imperij/

“26 січня 1993 року в місті Ірпінь, неподалік Києва, стартував перший раунд українсько-російських переговорів. Російську делегацію очолював видатний дипломат і досвідчений переговорник із питань озброєнь Юрій Дубінін, а українську — безстрашний Юрій Костенко.

У вступному слові Костенко ознайомив із порядком денним, що складався із трьох пунктів: 1) нагальне питання ядерної безпеки; 2) спірний статус стратегічних сил; 3) процес роззброєння. Він одразу ж перейшов у наступ і звинуватив Росію в тому, що вона навмисно затримує постачання запчастин і надання технічного обслуговування, щоб створити ядерну загрозу в Україні, а відтак розвертається і використовує це для тиску на Україну та її шантажу. Він також засудив спроби Росії встановити контроль над Об’єднаними стратегічними силами СНД і наголосив, що Україна ніколи не погодиться допустити на свою територію будь-які збройні підрозділи, підпорядковані іноземній державі.

Повертаючись до теми роззброєння, Костенко окреслив українську вихідну позицію у відомому дусі: Україна — законна власниця фізичних компонентів усієї ядерної зброї, розміщеної на її території на момент відновлення незалежности, зокрема й тактичної ядерної зброї, яку вже на той час передали Росії. Костенко визнав, що найбільше економічно вигідним і екологічно безпечним рішенням було би демонтування української стратегічної зброї в Росії. Однак Україна, очікує, зазначив він, що весь розщеплюваний матеріал, видобутий із боєголовок, повернуть у паливних касетах для українських атомних електростанцій або ж компенсують його вартість. Якщо Росія не погодиться, Україна буде змушена розглядати альтернативу, зокрема зведення на своїй території заводу з демонтування ядерної зброї. Ніщо з цього, стверджував Костенко, не суперечить ні ДНЯЗ, ні СНО, ні Лісабонському протоколу, оскільки Україна не зберігає стратегічних озброєнь і не домагається оперативного контролю над ними. Керівник російської делегації Юрій Дубінін безапеляційно інтерпретував претензії України щодо власности на ядерну зброю як одностороннє проголошення нею свого ядерного статусу.

У березні 1993 року, після двох раундів, російсько-українські ядерні переговори зазнали фіаско. Росія наполягала на тому, що вона є єдиною власницею всієї радянської ядерної зброї як єдина визнана ядерна правонаступниця СРСР за ДНЯЗ. Якби Україна погодилася з цим, Росія була би готова вести переговори про фінансову компенсацію за розщеплюваний матеріал, що містився у стратегічних ядерних боєголовках, тобто поділитися з Україною доходами від американсько-російської угоди щодо високозбагаченого урану. До того ж Росія категорично відкинула ідею відшкодувати за тактичну ядерну зброю і вважала це питання закритим.

На початку 1993 року претензії щодо права власности на ядерну зброю стали найсуперечливішим і, либонь, найнезрозумілішим елементом ядерної позиції України. Цю вимогу висунули на тих підставах, що Україна є правонаступницею СРСР на рівні з Росією і зробила свій внесок у радянську ядерну програму. Отже, ця ядерна зброя належить Україні, тому вона має повне право відмовитися від неї або розпорядитися нею на власний розсуд.

Таку позицію підтримали всі політичні гравці в Україні. Проте українські політичні еліти розійшлися в поглядах про наслідки, які обґрунтовувала ця задекларована власність на ядерну зброю”.

Дізнавайтеся, як Україна відстоювала право власности на ядерну зброю і чому ядерні переговори з Росією обернулися глухим кутом у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

Фото: радянське військове архівне фото командного пункту запуску МБР. Фото Валерія Мілосердова.

148 років тому народився Степан Рудницький, засновник української картографічної науки, зачинатель української географії.

Вчений уперше обґрунтував можливість утворення Української держави з погляду етнічних меж. Володів багатьма мовами, полемізував із провідними європейськими колегами, його твори видавали у Києві, Львові, Відні, Берліні, Кракові, Нью-Йорку та інших містах Європи й Америки.

У 1915-му під псевдонімом Ш. Левенко вийшла знакова стаття Рудницького «Чому ми хочемо самостійної України?». Спочатку її видали в австрійській столиці, а згодом – в Берліні, Стокгольмі та Львові. У ній учений пророче писав: «Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю. Бо самостійність і тільки самостійність зробить українців правдивими господарями на Україні. Треба пам’ятати, що нас, українців, є 40 міліонів – доволі, щоби заснувати першорядну, могутню державу».

Рудницький пройшов буремний шлях: був свідком Першої світової війни, Української національної революції, працював на еміграції та у радянській Україні, але не пережив сталінського терору. У жовтні 1937-го особлива трійка управління НКВС Ленінградської області засудила Рудницького до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконали 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Лише 1965 року радянська влада реабілітувала Степана Рудницького – «за відсутністю складу злочину». Відтоді почалося поступове повернення до науки й суспільства забутого імені видатного українського вченого світової величини, який стояв біля витоків модерної географічної науки в нашій країні.

Більше про життя українського вченого читайте у матеріалі: https://sandarmoh.localhistory.org.ua/rudnytsky