Фото: натовп людей чекає відкриття центру видачі харчів на будівництві Дніпровської ГЕС. Фото Джеймса Еббе, 1932 рік.

““Репнінський сейм” спинив реформування Речі Посполитої, яке розпочалося 1764-го, але чи відкинув його назад?

Для початку, на сеймі 1766 року вже відбувся знаковий відступ від реформаторського курсу. Російські дипломати зазвичай декларували більш позитивне ставлення до ідеї сусіда, який функціонуватиме справніше, порівнюючи з їхніми прусськими колегами. Однак Катерина так само вороже, як і Фрідріх, ставилася до перспективи відродженої Польщі. Її концепція “конституції сталої, незмінної та вигідної для всіх станів” передбачала рівносильну й цілковиту залежність короля та його “республіканських” опонентів від російської милости. Попри те, Росія дозволила й надалі працювати двом державним комісіям — Військовій та Скарбовій. Сеймики могли ухвалювати рішення більшістю голосів, коли з’являлася така потреба.

Було запроваджено потрійну класифікацію законодавства. До першої категорії віднесли кардинальні права, що визначали непорушні республіканські засади; до другої — державні справи, тобто оподаткування, формування армії, торгівлю і фінанси, вирішення яких вимагало одностайности голосування на сеймі; до третьої —”господарські справи”, які могли вирішувати простою більшістю голосів. Комісії “доброго порядку”, подібні до вже затвердженої для Варшави, тепер могли створювати в інших королівських містах, поширюючи шляхетський нагляд на міське самоврядування.

Проте навіть у непробивному панцирі шляхетських привілеїв з’явилися тріщини. Шляхта більше не могла засуджувати власних кріпаків до смерти, а вбивство шляхтичем селянина стало злочином, за який передбачалася смертна кара. Росія офіційно гарантувала дотримання договорів щодо дисидентів та кардинальних законів, хоча Пруссія до цієї гарантії не приєдналася. Висока ідея “нового світу польського творення” перейшла у жанр найчорнішого гумору. Реформаторський оптимізм перших двох років правління Станіслава Авґуста зник, як роса на сонці. Кульмінацією російського втручання в польську політику стало викрадення сенаторів і насильницьке нав’язування тієї офіційної “гарантії”.

Річ Посполита не лише де-факто, а й де-юре перестала бути суверенною державою. Здавалося, гірше вже бути не може. Як виявилося, таки може. На той час, коли “репнінський сейм” закінчив сесію, південно-східні рубежі Речі Посполитої вже палали”.

Про поступову втрату суверенітету Речі Посполитої читайте у книжці “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/

Фото ілюстративне: Микола Рєпнін.

Друзі!
«Локальна історія» має для вас чудову новину🥳

З 26 до 30 листопада включно даруємо знижки на всі наші книжки та журнали — аж до 30%! Додавайте свої бажанки в кошик, адже що більше книжок та журналів оберете, то більшою буде ваша знижка.

👉🏼 При покупці одного товару отримайте –15%,
👉🏼 двох — –20%,
👉🏼 трьох — –25%,
👉🏼 чотирьох і більше — –30% знижки на кожен товар.

❗️Знижки не діють на передзамовлення, комплекти та електронні версії журналів і не сумуються з іншими промокодами.

Не пропустіть нагоду поповнити свою бібліотеку бажаними виданнями «Локальної історії» за найкращими цінами: https://publishing.localhistory.org.ua

“Україна, держава завбільшки з Францію, з населенням 52 мільйони на 1991 рік стала домівкою для стратегічного запасу ядерних озброєнь, більшого за арсенали Франції, Великої Британії та Китаю разом. Арсенал України налічував 176 МБР, із яких 46 — твердопаливних МБР SS-24 “Scalpel”, оснащених десятьма ядерними боєголовками індивідуального наведення; ці МБР 1988 року були розміщені в підземних пускових шахтах поблизу міста Первомайськ Миколаївської области, на півдні України.

Загалом кількість ядерних боєголовок, якими були оснащені українські МБР, становила 1240, хоча на військових базах, за звичною радянською практикою, зберігали кілька додаткових запасних боєголовок. Ракетні дивізії, які управляли цими стратегічними ядерними озброєннями, належали до 43-ї ракетної армії зі штабом у Вінниці, єдиної з чотирьох радянських ракетних армій, штаб якої був розташований за межами Російської Федерації. Також Україна успадкувала полки дальньої стратегічної авіації, які мали на озброєнні 44 стратегічні бомбардувальники — 19 Ту-160 “Blackjack” і 25 Ту95МС “Bear-H”, що базувалися на аеродромах в Узині та Прилуках. Важкі бомбардувальники були озброєні крилатими ракетами повітряного базування (КРПБ) Х-55/АС-15 “Kent”, кожна з яких несла по одній ядерній боєголовці. Це були одні з найновіших ракет у радянському арсеналі, оснащені складною системою управління і наведення. “Blackjack” могли нести до 12, а “Bear-H” — до 16 КРПБ.

Україна була єдиним місцем зосередження “Blackjack”, найсучасніших радянських стратегічних бомбардувальників, розгорнутих тут 1988 року, тоді як Росія мала лише кілька випробувальних літаків. До розпаду Радянського Союзу авіаційні дивізії з літаками “Blackjack” на озброєнні входили до складу 46-ї Смоленської повітряної армії, а з “Bear-H” — до складу 36-ї Московської повітряної армії. В Білій Церкві також працював головний ремонтний завод для Ту-95. Україна успадкувала 1068 КРПБ Х-55/АС-15 і, ймовірно, інші типи ракет повітряного базування. Певна їх кількість могла мати звичайне озброєння.

Донині не з’ясовано, чи всі з них були оснащені ядерними боєголовками. У будь-якому разі, ядерні боєголовки зберігали окремо від ракет. Щонайменше 598 КРПБ було розміщено на бомбардувальниках, відповідно до їхньої вантажопідйомності: 368 ракет на Ту-95МС і 228 — на Ту-16089. Також на вересень 1991 року Україна мала 2883 одиниці тактичної ядерної зброї, зокрема ядерні боєголовки для зенітно-ракетних комплексів малої дальності подвійного призначення, як-от “Scud” і SS-21 “Scarab”, та ракетно-артилерійські установки “Frog-7”, ядерні міни і гравітаційні бомби. Разом із розгорнутою ядерною зброєю Україна успадкувала величезну ядерну промислову та науково-дослідну інфраструктуру. Вона була домівкою для п’яти атомних електростанцій з 14-ма ядерними реакторами, тобто посідала гідне місце у світовому авангарді мирного використання ядерної енергії.

Конструкторське бюро “Південне” і найбільший у світі ракетний завод “Південмаш” у Дніпрі спроєктували та виготовили одні з найкращих радянських МБР, космічних ракет-носіїв і рідинних ракетних двигунів. “Південмаш” виробляв ракети SS-24, розгорнуті в Україні, та SS-18, розгорнуті в Казахстані й Росії. Павлоградський машинобудівний завод виготовляв тверде паливо для ракетних двигунів, а науково-виробниче об’єднання “Хартрон” у Харкові продукувало системи наведення і управління для МБР, зокрема і для SS-19, розгорнутих в Україні.

Україна не мала потужностей з виробництва боєголовок і ядерного палива. Тут не було випробувальних полігонів ані для ракет, ані для ядерної зброї. Попри те, на момент розпаду Радянського Союзу технічний потенціал і досвід України в ядерній сфері був найбільшим серед трьох неросійських правонаступниць CРСР”.

Як Україна успадкувала один із найбільших ядерних арсеналів світу – у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

“Я стояв між двох гір, і відчуття чуда, що отак стою, озвалось, най слабонько, але щось у мені лишилось від того молодого священника, що стрінув свою першу весну в Урожі.

Не було коло мене когось мудрішого, наставника, що навчив би мене дбати за своїх парафіян, та й не ті часи були. Наука, що здобув я у гімназії, а далі в семінарії, не дуже мені придалася. А придалося те, що мій отець Андрей Мудрак був священником і як старший син я мусив помагати йому при службі. У Волошиновому я би дав собі раду, бо кругом свої. А в чужому селі та ще при дідичі, бо у Волошиновій не було дідича, не треба вибирати, чи ти з людьми, чи з двором. Нікому того не зичу.

Перші роки в Урожі я боявся смерти, своєї, бо мій тато вмер скоро, я ще не відійшов від смерти моєї Терези й нашої малої доньки Франі. Я боявся, що Тереза забере й Каролінку, а потім мене. Треба було мені на віск злити, але я вже був священником, не міг собі сього дозволити. А мама поринули у свою жалобу або нарікали, що все не так, як було колись. Ну, а Ісаак, той не знав, куди себе подіти. Я мусив вивчити Кароля, а то великі видатки. Ісаак був старший, заслаб у Самборі на віспу, ледве лишився живим, і та віспа поставила печать на його лиці і всередині. Не міг вже бути священником і навіть дяком. Пробував завіситися у стодолі, добре, що слуги увиділи. Ні оден з них не проговорився, бо то Волошинове, наше село. А як приїхали до Урожа, то братчик трохи ожив. Став мені помагати книги провадити, проповіді писати.

І перша моя проповідь була така, як нарадив він: про Йону-пророка, з чого я пізнав, що брату стає ліпше. Хоч ніколи він не одужав цілком. Бо тато слабували, ми всі замкнулися у своїй гризоті, й Ісаак закрився від усіх. Але так, як я боявся смерти, він не боявся. Ісаак хотів умерти. Він був у череві кита й думав, як з него видобутись. Потім якесь дурне в селі зновило, що та моя перша проповідь була про жидка Йону, що тримав корчму, і я зле почав. Дійшло й до Ісаака, він дуже засмутився, навіть плакав, перепрошував, що не хотів мені зашкодити.

Я аж розгнівався на нього, і на другу неділю добре вичесав тих, хто казав такі бздури, хоч не знав, хто то був. Помогло, стали мене слухати. Я їм мовив: “Так ви стріли нового пароха? Файно, нема що казати. Може, ще Святе Письмо перепишете, аби там не було ані Мойсея, ані Йони, ані Авраама, праотця нашого, бо хтось із жидів носить такі імена? І Сари, і Рахилі щоб там не було? З чим тоді лишитеся, га? А як взнають про се в консисторії, то скажуть, що в Урожі єретики, нащо їм церква? Щоб я більше того не чув, а тепер най усі, хто тут є, змовлять вдома три рази “Отченаш” та “Богородицю”, і так три дні. І щоби по тому всі прийшли до мене сповідатися, щоб я дав розгрішення”.

Мама настрашились, що я заостро почав, аби не зробив гірше, настановивши проти себе парафіян. А мій брат втішився. І відтоді ми з ним стали ближчими. Він зрозумів, що щось значить для мене.

Після того як урізькі люди увиділи, що з мене лаха дерти не будуть, бо я не дам нікому спуску, вийшло на добре нам усім. Я відчув свою силу, не хіба що вони мою. І став менше боятись смерти”.

Про молодого священника, якому довелося самотужки вчитися бути отцем для громади читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

162 роки тому народилася Ольга Кобилянська – одна з найекзотичніших і самодостатніх українських авторок.

Вона вражала стильовою витонченістю, готовністю порушувати горизонти очікувань, непоступливістю в обстоюванні цінностей — попри всі докори, завади й виклики. А докорів не бракувало, бо Кобилянська ламала стереотипи і зневажала заборони.

Вона пильно фіксувала свої почуття. Нарцистичне самозамилування, багатство чуттєвих деталей, межова одвертість — усе це вирізняє її записи навіть серед тогочасної суб’єктивістської прози.

Кобилянська невситимо прагнула письменницького самоствердження. Страх незреалізованости змушував її шукати шляхів там, де ситуації виглядали безвихідними. Вона зосталася однією із найцікавіших авторок у нашому класичному каноні. Неймовірною жінкою, яка зуміла стати самій собі метою.

У матеріалі літературознавиця Віра Агеєва розповідає про життєвий шлях української письменниці → https://localhistory.org.ua/texts/statti/olga-kobilianska-zhinka-iaka-ne-zakhotila-buti-slabkoiu/

“Навіть коли Дмитро Піхно здобув статус у політиці Петербурга, він залишився вірним родинним зв’язкам. У 1907 році його будинок на перехресті Кузнечної і Караваєвської став штаб-квартирою успішного політичного проєкту, домом двох депутатів законодавчих органів і серцем однієї з найпопулярніших провінційних газет імперії. Водночас особисте родинне життя залишалося нетрадиційним, навіть відверто скандальним.

Родинна традиція домашніх скандалів, розпочата від стосунків Піхна з Марією Шульгиною, а потім з її дочкою Ліною, тривала й у наступному поколінні. Найстарший син Піхна, Василь Шульгин, порушив церковне право, одружившись зі своєю двоюрідною сестрою Катериною. У 1903 році молодший Василевий брат, Дмитро, одружився з Марією Меркуловою, яка виявилася схильною до «скандальної» поведінки. У 1905 році вона почала роман із братом свого чоловіка Василем, а через п’ять років після кількох невдалих спроб скоїла самогубство. Третій брат, Павло, закохався в одружену жінку Любов Ткаченко, переїхав до неї, допоміг їй розлучитися, і одружився з нею. Пізніше Любов, розлучившись з Павлом, закрутила пристрасний роман із Василем. Джерела також натякають на гомосексуальність зведеної Василевої сестри, Алли, яка протягом багатьох років жила зі своєю «найкращою подругою» Софією Рудановською.

Оскільки в Києві родина стала відомою, то про неї постійно пліткували. Відома газетна династія не могла приховати своїх любовних пригод, а київські пліткарі виявили особливий інтерес до них. Ліна Могилевська описувала зв’язок між єдністю родини та «скелетами» в шафі. «Ми все ще живемо тихенько в нашому міцно замкнутому колі, в яке рідко проникають нові обличчя, — писала вона у 1900 році, — але нас багато, тому в нашій вітальні завжди людно і шумно». Однак ця єдність і самодостатність спонукала жінок цієї родини «закохуватися у чоловіків з власного будинку, нехтуючи і вік, і родинні зв’язки. Це призводило до диких та божевільних романів.

Роман Василя Шульгина з невісткою Марією у 1905 році був випробуванням для всієї родини. Родина владнала цей конфлікт і далі солідарно трималася разом. Похід Катерини та Василя Шульгиних у політику був також втечею від особистих проблем. Спільна мета, яку вони вбачали в патріотизмі — «основа нашої близькости», за словами Василя Шульгина, — рятувала їхній шлюб протягом багатьох років.

Домашні скандали підсилювали родинну солідарність серед Піхнів-Шульгиних, а політика стала спільною платформою, вищою метою, яка допомагала їм подолати тимчасові розбіжності. Таким чином, неконвенційне особисте життя родини прямо пов’язане з появою їхнього націоналістичного родинного проєкту”.

Більше про родинні скандали та їхній вплив на політичний проєкт читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Сьогодні минає 55 років від дня вбивства Алли Горської. Про неї найчастіше говорять як про дисидентку, правозахисницю, жертву КДБ. Коли згадують її твори – називають знищений у червоному корпусі Університету імені Шевченка вітраж, присвячений гнівному Шевченкові, численні мозаїки на Донбасі та в Києві.

Інколи демонструють “Автопортрет із сином”, на якому молода жінка у блакитній сукні без жодних ознак належности до художнього цеху тримає на руках хлопчика – “мадонна суворого стилю”.

Однак чомусь твори Горської як сценографки, ескізи костюмів і декорацій до театральних вистав ніяк не ставали впізнаваними – хоча вони могли би здійняти другу хвилю українського сценічного авангарду.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vpershe-prisutnia-na-vlasnomu-pokhoroni-alla-gorska/

Про світ вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

«Книжка складається із трьох основних частин, які розгортаються приблизно хронологічно, при тому враховуючи і одночасність, і послідовність подій.

Вступ: пращури і спадкоємці, у якому пробудилися до життя Ясен і В’яз, називався Miðgarðr, або Мідґард, буквально «Серединна земля» (що, до речі, надихнуло Толкіна на Середзем’я). Це, звісно, і наш світ, хоча вікінги бачили його дещо інакше. Географічні межі цього світу, схоже, не визначалися нічим іншим, окрім досвіду та подорожей. У першій частині дослідимо цей простір через самосвідомість вікінгів та їхнє сприйняття навколишнього світу, а почнемо з окреслення контурів цього ландшафту і на землі, і в їхній уяві.

Далі розглянемо їхнє унікальне розуміння особистости, ґендеру й місця індивіда в багатовимірному космосі та зазнайомимося з іншими істотами, з якими вікінги ділили свій простір. Скандинавський досвід простежимо від занепаду Західної Римської імперії та її взаємодії із германськими племенами за її кордонами протягом буремних десятиліть V і VI століть до нового політичного порядку, зведеного на руїнах старого. Тут опишемо соціальну арену ранньої Півночі: матеріальну культуру повсякденности, осілий спосіб життя і загальні структури політики, влади, обрядів, вірувань, законодавства та війни. Дослідимо кордони між живими і мертвими, а також стосунки людей з невидимою людністю довкола них. Хронологія цієї частини охоплює період до IX століття — приблизно до медіани епохи вікінгів (за загальноприйнятим обчисленням).

У другій частині повернемося до початку 700-х років, проте підемо іншим шляхом: зосередимось на основних соціально-політичних подіях та демографічних чинниках, поступове об’єднання яких активувало сам феномен вікінгів. То був час набігів і їх ескалації з часом від поодиноких нападів до завойовницьких навал у контексті постійного розширення торговельних мереж. У центрі уваги тут буде скандинавська культура мореплавства, піднесення морських королів і розвиток унікальних мобільних піратських держав. Ми простежимо початкові осередки діаспори в усіх напрямках: уздовж східних потоків срібла до Візантії та Арабського халіфату, де сформувалася нова ідентичність воїнів-торговців, відомих як русь; на захід до Британських островів; на південь до імперій континентальної Європи і Середземномор’я; та через відкриття Північної Атлантики. Ці події розглянемо аж до початку X століття у серії паралельних, синхронних розповідей.

Третя частина перенесе історію у середину XI століття, коли феномен вікінгів поширився по всьому північному світу. Наслідками цього стали міська революція в економіці Скандинавії та реорганізація сільської місцевости, що супроводжувалися консолідацією королівської влади і зростанням впливу нової віри. За кордоном конкурентні центри влади та королівства вікінгів постали у Франкському королівстві, Англії, Ірландії та на островах Шотландії. Розквіт Ісландської республіки посприяв спорядженню експедицій на захід до Ґренландії та висадки європейців у Північній Америці. На сході держава Русь і далі розширювалася. Приблизно 1050 року вже чітко визначилися кордони сучасних Норвегії, Данії, а згодом і Швеції, і скандинавські народи посіли своє місце на політичній арені християнської Європи.

Епоха вікінгів не «закінчилася» якимись подіями в певний час або в певних місцях, так само як і не «почалася» з них. Натомість вона перетворювалася на щось інше, зі зміною перспективи, з новими точками бачення щоразу, коли скандинавські народи рушали кожен у своє різноманітне майбутнє. Ця книжка розпочалася з плавника, прибитого хвилями до берега, з тієї знаменної миті, коли перші двійко людей ступили на пісок і дали початок нам усім.

Наприкінці книжки на нас чекає остання битва й кінець космосу, нордичний апокаліпсис — Раґнарек. Вовки поглинуть сонце та місяць, розпечені до білого жару зірки зануряться в море й огорнуть світ парою, сили ночі потоком ринуть на землю крізь розколину в небі, боги вирушать на війну востаннє. Та до цього ще далеко, а шлях буде довгим та звивистим. І починається він біля двох колод плавника на океанському березі».

Останній день знижок на наші книжки та журнали! Додавайте свої бажанки в кошик, адже що більше книжок та журналів оберете, то більшою буде ваша знижка.

👉🏼 При покупці одного товару отримайте –15%,
👉🏼 двох — –20%,
👉🏼 трьох — –25%,
👉🏼 чотирьох і більше — –30% знижки на кожен товар.

❗️Знижки не діють на передзамовлення, комплекти та електронні версії журналів і не сумуються з іншими промокодами.

Не пропустіть нагоду поповнити свою бібліотеку бажаними виданнями «Локальної історії» за найкращими цінами: https://publishing.localhistory.org.ua