«Східноєвропейці мають спільне надбання — дар бачити комічне посеред трагедії. Тривале знайомство з історією у її найекстремальніших проявах наділило їх надзвичайною вправністю в абсурді. Це можна побачити в літературі регіону, а ще виразніше — в історіях, що їх люди розповідають про власне життя. Для мене ці трагікомічні історії, сповнені раптових катастроф, неочікуваних поворотів та дивовижних порятунків, є справжньою lingua franca Східної Європи, спільною мовою її в інших аспектах розмитої ідентичності. Я збираю їх вже роками. Вони є найкращим нагадуванням про те, що Східна Європа — це не лише місце страждань, але і місце самобутньої культури, яка несе в собі нескінченне зачарування та подив.

Ось декілька історій з моїх записників. З фільму. Одного дня редактори румунської газети глянули на офіційну світлину Ніколае Чаушеску з Валері Жискаром д’Естеном і вжахнулися від побаченого: румунський диктатор був набагато нижчим, ніж французький президент, ба гірше, навіть не мав на собі капелюха. Щоб виправити цю потенційно кричущу помилку, редактори почепили капелюха на голову Чаушеску, запізно зрозумівши опісля, що він вже тримав капелюх у своїй руці. Поліція кинулася негайно перехоплювати й знищувати усі випуски газети, що вийшли.

З біографічного словника. Після комуністичного перевороту албанський поет та вчений, на ім’я Сейфула Малешова, став міністром культури своєї країни, однак швидко втрапив у конфлікт з грізним міністром внутрішніх справ. Покараний багаторічним ув’язненням у сумнозвісній тюрмі, поет був звільнений після того, як міністр внутрішніх справ був засуджений до страти під час наступної чистки. Однак ціною свободи поета був його голос. Він більше не міг публікуватися. Він навіть не міг говорити. Наступні двадцять років Малешова працював комірником на складі у провінційному місті, не промовивши за весь час жодного слова. Коли хто і хотів щось йому сказати, він мімічно затискав губи, щоб нагадати про свою обітницю мовчання. Усі в місті знали його вірші, але ніхто не наважувався декламувати їх, а коли поет помер, ніхто не насмілився прийти на його похорон. Його поховали в присутності сестри, могильника і двох агентів таємної поліції.

І насамкінець, історія маминої тітки Ядвіґи, яку мені розповіли у день моїх заручин. Тітка Ядвіґа та дядько Турновський намагалися одружитися тричі. Вперше в 1940 році, у Мінську. З великими труднощами вони зібрали гроші на реєстрацію шлюбу. Дорогою до органів реєстрації актів цивільного стану вони перестріли свого друга Іцека. Йому конче потрібно було позичити гроші: тільки-но з’явилися чайники в крамницях. Вони дали йому гроші, які заощадили на реєстрацію шлюбу. Це треба було зробити. Шлюб міг завжди почекати — чого не скажеш про купівлю чайників, бо ніколи не знаєш, коли їх знову продаватимуть. Вдруге вони намагалися одружитися два роки потому, в Таджикистані. Цього разу у них були гроші, і вони вже жили разом у містечку, де всі знали один одного. Коли вони дісталися місцевого органу реєстрації, відповідальний радянський чиновник здивувався, що вони ще не одружені, адже живуть разом. Він сказав, що такий порядок — неправильний: спочатку треба було одружитися, а тоді жити разом. Він відмовив їм у дозволі на шлюб. Третя спроба була у післявоєнній Варшаві. Дядько Турновський і двоє свідків прибули у визначений час у міністерство. Не вистачало Ядвіґи: вона не змогла взяти вихідний у видавництві, де працювала. Однак цього разу, нарешті, після шести років, їм це вдалося. Відповідальний чиновник погодився підписати дозвіл на шлюб без нареченої.

Для мене ця остання історія добре свідчить про життя маминої тітки Ядвіґи та усього її покоління. Вони народилися в умовах переїздів та надій після Першої світової війни, пережили спустошення Другої світової, не втративши ні своїх поглядів, ні почуття гумору. Вони вимірювали свої життя у чайниках та пропущених запланованих зустрічах тією ж мірою, як у революціях, вторгненнях і капітуляціях. І наступні сторінки я написав у тіні їхніх величних життів».

Більше читайте у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Фото: Сейфула Малешова.

«1933-й був роком голоду в радянських містах, особливо в радянській Україні. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня чекали на окраєць хліба.

У столиці республіки, Харкові, молодий валлійський журналіст Ґарет Джонс побачив новий образ злиднів. Люди о 2:00 вилаштовувалися в чергу під магазинами, які відкривали о 7:00. Приблизно 40 тисяч людей щодня чекало на хліб. Люди так відчайдушно тримали свої місця у черзі, що чіплялися за пасок тих, хто стояв попереду. Деякі так ослабли від голоду, що не могли стояти, не спираючись на інших. Очікування тривало весь день, а інколи і два. Вагітні жінки й інваліди війни не мали права купувати позачергово, тож якщо вони хотіли поїсти — мусили чекати разом з усіма. Бувало, десь у черзі заголосить жінка, її стогін проносився чергою, здавалося, ніби весь багатотисячний натовп став єдиною істотою, проживаючи спільний біль і страх.

Уздовж черг по хліб жебракували голодні селяни, благаючи хоча би крихту. В одному містечку 15-річна дівчина, просячи милостиню, підійшла на початок черги, де її до смерті забив продавець. Міські домогосподині, стоячи в чергах, бачили, як помирають селянки. Учениця, яка щодня ходила до школи, вранці бачила ще напівмертвих, а ввечері — вже трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти, яких він бачив, нагадували «живі скелети». Партійця з індустріального міста Сталіно приголомшили трупи тих, хто помер від голоду, які він знайшов на своєму ґанку. Пари, що прогулювалися в парках, бачили дорожні знаки, що забороняли копати могили. Лікарям і медсестрам наказували не лікувати (або не годувати) голодних, які потрапляли до їхніх лікарень.

Приблизно 20 тисяч дітей чекали на смерть від голоду в бараках Харкова. Діти благали міліціонерів, щоб ті дозволили їм хоча б померти просто неба: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в бараку смерті». Голод у містах радянської України був значно гіршим, ніж у будь-якій метрополії західного світу. Року 1933 у радянській Україні кілька десятків тисяч міських жителів померли від голоду. Проте здебільшого гинули українські селяни, завдяки праці яких місто діставало хліб. Українські міста тримались на соломинці, тому що українське село помирало.

По всій радянській Україні пасажири поїздів мимоволі ставали свідками жахливих трагічних випадків. Голодні селяни йшли до міст уздовж залізниці та непритомніли від слабкості на коліях. У Харцизьку селяни, яких прогнали з вокзалу, повісилися на деревах.

У 1933 році ринкові площі перетворилися на символ смерті. Удосвіта було чути тільки хрипіння вмираючих, які лежали в лахмітті, що колись було одягом. Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше: не тільки трупи навколо, не лише мертву матір і живе немовля, а саме цю сцену: крихітний ротик, останні краплі молока, холодний сосок.

Українці мали для цього назву. Проходячи повз, вони пошепки говорили: «Оце бруньки соціалістичної весни»».

Про жахливі масштаби голоду в Україні читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

Фото: натовп людей чекає відкриття центру видачі харчів на будівництві Дніпровської ГЕС. Фото Джеймса Еббе, 1932 рік.

““Репнінський сейм” спинив реформування Речі Посполитої, яке розпочалося 1764-го, але чи відкинув його назад?

Для початку, на сеймі 1766 року вже відбувся знаковий відступ від реформаторського курсу. Російські дипломати зазвичай декларували більш позитивне ставлення до ідеї сусіда, який функціонуватиме справніше, порівнюючи з їхніми прусськими колегами. Однак Катерина так само вороже, як і Фрідріх, ставилася до перспективи відродженої Польщі. Її концепція “конституції сталої, незмінної та вигідної для всіх станів” передбачала рівносильну й цілковиту залежність короля та його “республіканських” опонентів від російської милости. Попри те, Росія дозволила й надалі працювати двом державним комісіям — Військовій та Скарбовій. Сеймики могли ухвалювати рішення більшістю голосів, коли з’являлася така потреба.

Було запроваджено потрійну класифікацію законодавства. До першої категорії віднесли кардинальні права, що визначали непорушні республіканські засади; до другої — державні справи, тобто оподаткування, формування армії, торгівлю і фінанси, вирішення яких вимагало одностайности голосування на сеймі; до третьої —”господарські справи”, які могли вирішувати простою більшістю голосів. Комісії “доброго порядку”, подібні до вже затвердженої для Варшави, тепер могли створювати в інших королівських містах, поширюючи шляхетський нагляд на міське самоврядування.

Проте навіть у непробивному панцирі шляхетських привілеїв з’явилися тріщини. Шляхта більше не могла засуджувати власних кріпаків до смерти, а вбивство шляхтичем селянина стало злочином, за який передбачалася смертна кара. Росія офіційно гарантувала дотримання договорів щодо дисидентів та кардинальних законів, хоча Пруссія до цієї гарантії не приєдналася. Висока ідея “нового світу польського творення” перейшла у жанр найчорнішого гумору. Реформаторський оптимізм перших двох років правління Станіслава Авґуста зник, як роса на сонці. Кульмінацією російського втручання в польську політику стало викрадення сенаторів і насильницьке нав’язування тієї офіційної “гарантії”.

Річ Посполита не лише де-факто, а й де-юре перестала бути суверенною державою. Здавалося, гірше вже бути не може. Як виявилося, таки може. На той час, коли “репнінський сейм” закінчив сесію, південно-східні рубежі Речі Посполитої вже палали”.

Про поступову втрату суверенітету Речі Посполитої читайте у книжці “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/

Фото ілюстративне: Микола Рєпнін.

Друзі!
«Локальна історія» має для вас чудову новину🥳

З 26 до 30 листопада включно даруємо знижки на всі наші книжки та журнали — аж до 30%! Додавайте свої бажанки в кошик, адже що більше книжок та журналів оберете, то більшою буде ваша знижка.

👉🏼 При покупці одного товару отримайте –15%,
👉🏼 двох — –20%,
👉🏼 трьох — –25%,
👉🏼 чотирьох і більше — –30% знижки на кожен товар.

❗️Знижки не діють на передзамовлення, комплекти та електронні версії журналів і не сумуються з іншими промокодами.

Не пропустіть нагоду поповнити свою бібліотеку бажаними виданнями «Локальної історії» за найкращими цінами: https://publishing.localhistory.org.ua

“Україна, держава завбільшки з Францію, з населенням 52 мільйони на 1991 рік стала домівкою для стратегічного запасу ядерних озброєнь, більшого за арсенали Франції, Великої Британії та Китаю разом. Арсенал України налічував 176 МБР, із яких 46 — твердопаливних МБР SS-24 “Scalpel”, оснащених десятьма ядерними боєголовками індивідуального наведення; ці МБР 1988 року були розміщені в підземних пускових шахтах поблизу міста Первомайськ Миколаївської области, на півдні України.

Загалом кількість ядерних боєголовок, якими були оснащені українські МБР, становила 1240, хоча на військових базах, за звичною радянською практикою, зберігали кілька додаткових запасних боєголовок. Ракетні дивізії, які управляли цими стратегічними ядерними озброєннями, належали до 43-ї ракетної армії зі штабом у Вінниці, єдиної з чотирьох радянських ракетних армій, штаб якої був розташований за межами Російської Федерації. Також Україна успадкувала полки дальньої стратегічної авіації, які мали на озброєнні 44 стратегічні бомбардувальники — 19 Ту-160 “Blackjack” і 25 Ту95МС “Bear-H”, що базувалися на аеродромах в Узині та Прилуках. Важкі бомбардувальники були озброєні крилатими ракетами повітряного базування (КРПБ) Х-55/АС-15 “Kent”, кожна з яких несла по одній ядерній боєголовці. Це були одні з найновіших ракет у радянському арсеналі, оснащені складною системою управління і наведення. “Blackjack” могли нести до 12, а “Bear-H” — до 16 КРПБ.

Україна була єдиним місцем зосередження “Blackjack”, найсучасніших радянських стратегічних бомбардувальників, розгорнутих тут 1988 року, тоді як Росія мала лише кілька випробувальних літаків. До розпаду Радянського Союзу авіаційні дивізії з літаками “Blackjack” на озброєнні входили до складу 46-ї Смоленської повітряної армії, а з “Bear-H” — до складу 36-ї Московської повітряної армії. В Білій Церкві також працював головний ремонтний завод для Ту-95. Україна успадкувала 1068 КРПБ Х-55/АС-15 і, ймовірно, інші типи ракет повітряного базування. Певна їх кількість могла мати звичайне озброєння.

Донині не з’ясовано, чи всі з них були оснащені ядерними боєголовками. У будь-якому разі, ядерні боєголовки зберігали окремо від ракет. Щонайменше 598 КРПБ було розміщено на бомбардувальниках, відповідно до їхньої вантажопідйомності: 368 ракет на Ту-95МС і 228 — на Ту-16089. Також на вересень 1991 року Україна мала 2883 одиниці тактичної ядерної зброї, зокрема ядерні боєголовки для зенітно-ракетних комплексів малої дальності подвійного призначення, як-от “Scud” і SS-21 “Scarab”, та ракетно-артилерійські установки “Frog-7”, ядерні міни і гравітаційні бомби. Разом із розгорнутою ядерною зброєю Україна успадкувала величезну ядерну промислову та науково-дослідну інфраструктуру. Вона була домівкою для п’яти атомних електростанцій з 14-ма ядерними реакторами, тобто посідала гідне місце у світовому авангарді мирного використання ядерної енергії.

Конструкторське бюро “Південне” і найбільший у світі ракетний завод “Південмаш” у Дніпрі спроєктували та виготовили одні з найкращих радянських МБР, космічних ракет-носіїв і рідинних ракетних двигунів. “Південмаш” виробляв ракети SS-24, розгорнуті в Україні, та SS-18, розгорнуті в Казахстані й Росії. Павлоградський машинобудівний завод виготовляв тверде паливо для ракетних двигунів, а науково-виробниче об’єднання “Хартрон” у Харкові продукувало системи наведення і управління для МБР, зокрема і для SS-19, розгорнутих в Україні.

Україна не мала потужностей з виробництва боєголовок і ядерного палива. Тут не було випробувальних полігонів ані для ракет, ані для ядерної зброї. Попри те, на момент розпаду Радянського Союзу технічний потенціал і досвід України в ядерній сфері був найбільшим серед трьох неросійських правонаступниць CРСР”.

Як Україна успадкувала один із найбільших ядерних арсеналів світу – у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

“Я стояв між двох гір, і відчуття чуда, що отак стою, озвалось, най слабонько, але щось у мені лишилось від того молодого священника, що стрінув свою першу весну в Урожі.

Не було коло мене когось мудрішого, наставника, що навчив би мене дбати за своїх парафіян, та й не ті часи були. Наука, що здобув я у гімназії, а далі в семінарії, не дуже мені придалася. А придалося те, що мій отець Андрей Мудрак був священником і як старший син я мусив помагати йому при службі. У Волошиновому я би дав собі раду, бо кругом свої. А в чужому селі та ще при дідичі, бо у Волошиновій не було дідича, не треба вибирати, чи ти з людьми, чи з двором. Нікому того не зичу.

Перші роки в Урожі я боявся смерти, своєї, бо мій тато вмер скоро, я ще не відійшов від смерти моєї Терези й нашої малої доньки Франі. Я боявся, що Тереза забере й Каролінку, а потім мене. Треба було мені на віск злити, але я вже був священником, не міг собі сього дозволити. А мама поринули у свою жалобу або нарікали, що все не так, як було колись. Ну, а Ісаак, той не знав, куди себе подіти. Я мусив вивчити Кароля, а то великі видатки. Ісаак був старший, заслаб у Самборі на віспу, ледве лишився живим, і та віспа поставила печать на його лиці і всередині. Не міг вже бути священником і навіть дяком. Пробував завіситися у стодолі, добре, що слуги увиділи. Ні оден з них не проговорився, бо то Волошинове, наше село. А як приїхали до Урожа, то братчик трохи ожив. Став мені помагати книги провадити, проповіді писати.

І перша моя проповідь була така, як нарадив він: про Йону-пророка, з чого я пізнав, що брату стає ліпше. Хоч ніколи він не одужав цілком. Бо тато слабували, ми всі замкнулися у своїй гризоті, й Ісаак закрився від усіх. Але так, як я боявся смерти, він не боявся. Ісаак хотів умерти. Він був у череві кита й думав, як з него видобутись. Потім якесь дурне в селі зновило, що та моя перша проповідь була про жидка Йону, що тримав корчму, і я зле почав. Дійшло й до Ісаака, він дуже засмутився, навіть плакав, перепрошував, що не хотів мені зашкодити.

Я аж розгнівався на нього, і на другу неділю добре вичесав тих, хто казав такі бздури, хоч не знав, хто то був. Помогло, стали мене слухати. Я їм мовив: “Так ви стріли нового пароха? Файно, нема що казати. Може, ще Святе Письмо перепишете, аби там не було ані Мойсея, ані Йони, ані Авраама, праотця нашого, бо хтось із жидів носить такі імена? І Сари, і Рахилі щоб там не було? З чим тоді лишитеся, га? А як взнають про се в консисторії, то скажуть, що в Урожі єретики, нащо їм церква? Щоб я більше того не чув, а тепер най усі, хто тут є, змовлять вдома три рази “Отченаш” та “Богородицю”, і так три дні. І щоби по тому всі прийшли до мене сповідатися, щоб я дав розгрішення”.

Мама настрашились, що я заостро почав, аби не зробив гірше, настановивши проти себе парафіян. А мій брат втішився. І відтоді ми з ним стали ближчими. Він зрозумів, що щось значить для мене.

Після того як урізькі люди увиділи, що з мене лаха дерти не будуть, бо я не дам нікому спуску, вийшло на добре нам усім. Я відчув свою силу, не хіба що вони мою. І став менше боятись смерти”.

Про молодого священника, якому довелося самотужки вчитися бути отцем для громади читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

162 роки тому народилася Ольга Кобилянська – одна з найекзотичніших і самодостатніх українських авторок.

Вона вражала стильовою витонченістю, готовністю порушувати горизонти очікувань, непоступливістю в обстоюванні цінностей — попри всі докори, завади й виклики. А докорів не бракувало, бо Кобилянська ламала стереотипи і зневажала заборони.

Вона пильно фіксувала свої почуття. Нарцистичне самозамилування, багатство чуттєвих деталей, межова одвертість — усе це вирізняє її записи навіть серед тогочасної суб’єктивістської прози.

Кобилянська невситимо прагнула письменницького самоствердження. Страх незреалізованости змушував її шукати шляхів там, де ситуації виглядали безвихідними. Вона зосталася однією із найцікавіших авторок у нашому класичному каноні. Неймовірною жінкою, яка зуміла стати самій собі метою.

У матеріалі літературознавиця Віра Агеєва розповідає про життєвий шлях української письменниці → https://localhistory.org.ua/texts/statti/olga-kobilianska-zhinka-iaka-ne-zakhotila-buti-slabkoiu/

“Навіть коли Дмитро Піхно здобув статус у політиці Петербурга, він залишився вірним родинним зв’язкам. У 1907 році його будинок на перехресті Кузнечної і Караваєвської став штаб-квартирою успішного політичного проєкту, домом двох депутатів законодавчих органів і серцем однієї з найпопулярніших провінційних газет імперії. Водночас особисте родинне життя залишалося нетрадиційним, навіть відверто скандальним.

Родинна традиція домашніх скандалів, розпочата від стосунків Піхна з Марією Шульгиною, а потім з її дочкою Ліною, тривала й у наступному поколінні. Найстарший син Піхна, Василь Шульгин, порушив церковне право, одружившись зі своєю двоюрідною сестрою Катериною. У 1903 році молодший Василевий брат, Дмитро, одружився з Марією Меркуловою, яка виявилася схильною до «скандальної» поведінки. У 1905 році вона почала роман із братом свого чоловіка Василем, а через п’ять років після кількох невдалих спроб скоїла самогубство. Третій брат, Павло, закохався в одружену жінку Любов Ткаченко, переїхав до неї, допоміг їй розлучитися, і одружився з нею. Пізніше Любов, розлучившись з Павлом, закрутила пристрасний роман із Василем. Джерела також натякають на гомосексуальність зведеної Василевої сестри, Алли, яка протягом багатьох років жила зі своєю «найкращою подругою» Софією Рудановською.

Оскільки в Києві родина стала відомою, то про неї постійно пліткували. Відома газетна династія не могла приховати своїх любовних пригод, а київські пліткарі виявили особливий інтерес до них. Ліна Могилевська описувала зв’язок між єдністю родини та «скелетами» в шафі. «Ми все ще живемо тихенько в нашому міцно замкнутому колі, в яке рідко проникають нові обличчя, — писала вона у 1900 році, — але нас багато, тому в нашій вітальні завжди людно і шумно». Однак ця єдність і самодостатність спонукала жінок цієї родини «закохуватися у чоловіків з власного будинку, нехтуючи і вік, і родинні зв’язки. Це призводило до диких та божевільних романів.

Роман Василя Шульгина з невісткою Марією у 1905 році був випробуванням для всієї родини. Родина владнала цей конфлікт і далі солідарно трималася разом. Похід Катерини та Василя Шульгиних у політику був також втечею від особистих проблем. Спільна мета, яку вони вбачали в патріотизмі — «основа нашої близькости», за словами Василя Шульгина, — рятувала їхній шлюб протягом багатьох років.

Домашні скандали підсилювали родинну солідарність серед Піхнів-Шульгиних, а політика стала спільною платформою, вищою метою, яка допомагала їм подолати тимчасові розбіжності. Таким чином, неконвенційне особисте життя родини прямо пов’язане з появою їхнього націоналістичного родинного проєкту”.

Більше про родинні скандали та їхній вплив на політичний проєкт читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Сьогодні минає 55 років від дня вбивства Алли Горської. Про неї найчастіше говорять як про дисидентку, правозахисницю, жертву КДБ. Коли згадують її твори – називають знищений у червоному корпусі Університету імені Шевченка вітраж, присвячений гнівному Шевченкові, численні мозаїки на Донбасі та в Києві.

Інколи демонструють “Автопортрет із сином”, на якому молода жінка у блакитній сукні без жодних ознак належности до художнього цеху тримає на руках хлопчика – “мадонна суворого стилю”.

Однак чомусь твори Горської як сценографки, ескізи костюмів і декорацій до театральних вистав ніяк не ставали впізнаваними – хоча вони могли би здійняти другу хвилю українського сценічного авангарду.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vpershe-prisutnia-na-vlasnomu-pokhoroni-alla-gorska/

Про світ вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/