12 років тому розпочалася Революція Гідности.

Цього часу виявилося достатньо, щоб про тодішні події говорити нейтральніше, але замало, щоб цілковито осмислити й увіковічити масштабне соціальне явище.

Втім робота триває. "Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності", що виник із волонтерської ініціативи "Музей Майдану", не тільки зберігає тогочасні експонати, а й має чітку візію культивування революційної спадщини.

На думку директора музею Ігоря Пошивайла, Революція Гідности — це не тільки окремий протест, а й елемент тяглости визвольної боротьби, процес дорослішання українського громадянського суспільства, зародження волонтерського руху, героїзм воїнів і мужність всього цивільного населення.

У матеріалі розповідаємо про те як творили і чим живе тепер "Музей Майдану" ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/maidan-muzei-in-situ/

"Ґенерал Віктор Курманович — се щирий а тихий патріот, знаменитий робітник, карний жовнір з чистим як слеза і отвертим характером" — писали у газеті "Стрілець" наприкінці липні 1919-го.

Вихідець із сім'ї емігрантів з Російської імперії, який зумів потрапити на службу до генштабу війська Австро-Угорщини, будучи українцем. Начальник штабу Галицької армії, державний секретар військових справ Західноукраїнської Народної Республіки, один із організаторів створення української дивізії "Галичина" залишався активним військовим діячем навіть після того, коли, здавалось би, українські визвольні змагання безнадійно програні.

5 червня 1919-го звертаючись до командира Першого корпусу Галицької армії Мирона Тарнавського з наказом, Курманович казав переказати українським військовим: "Я, пригадуючи на присягу, зложену ними рідній Вітчині, наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу — удару. Се мій останій приказ і жадаю його виконання, доки хоч оден український жовнір буде при життю. Їду рівночасно на фронт, щоби ще раз особисто мій приказ повторити". Таким чином надихнув українців на звитягу, яка ввійшла в історію як Чортківська офензива — одна з найзначніших наступальних операцій, яку за час свого існування здійснила Галицька армія.

Взимку 1939-го 63-річний генерал Віктор Курманович прибуває із Відня до Хуста. У цей час на Закарпатті — автономній частині Чехословаччини — жевріє надія на становлення української державності. Майбутні вибори до Сойму Карпатської України досвідчений військовик вважав першим кроком до відновлення держави. Як і появу "Карпатської Січі" — першого після поразки визвольних змагань українського національного формування.

Про військовий шлях генерала УГА розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/se-mii-ostanii-prikaz-i-zhadaiu-iogo-vikonannia-tikhii-ta-shchirii-patriot-viktor-kurmanovich/

Більше про історію українського війська читайте у спецпроєкті Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та "Локальної історії": https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

«Ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом. Це історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах. Її теми — влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть.

Також це біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині ХХ століття, після катаклізмів Другої світової війни та Голокосту, саме в час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі. Нарешті, це роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов’язки) інтелектуалів у політиці. На мою думку, Тоні Джадт — єдиний, хто здатен написати такий широкий трактат про політику ідей. На 2008 рік Тоні був автором сильних полемічних розвідок із французької історії, есеїв про інтелектуалів та їхню заангажованість і неперевершеної історії Європи після 1945 року під назвою «По війні». Свій хист до моралізування й історіографії він вправно реалізовував у стислих рецензіях та розлогіших наукових дослідженнях, і обидві форми впритул наблизив до досконалості.

Однак ця книжка з’явилася тому, що того листопада я зрозумів: Тоні вже ніколи не зможе писати, принаймні у звичний спосіб. Я запропонував Тоні написати книжку разом — день по тому, як дізнався, що руки його більше не слухаються. Тоні захворів на бічний аміотрофічний склероз, дегенеративний неврологічний розлад, який призводить до прогресивного паралічу й невідворотної та зазвичай швидкої смерті. Ця книжка набула форми довгої розмови між нами з Тоні.

Упродовж зими, весни й літа 2009 року щочетверга о 8:50 я сідав у потяг, що вирушав із НьюГейвена до нью-йоркської Ґранд-Сентрал-Стейшн, а тоді на метро діставався центрального району, де Тоні жив із дружиною Дженніфер Гоманс та синами Деніелом і Ніком. Зустрічі ми призначали на одинадцяту ранку, і зазвичай я мав зо десять хвилин у кав’ярні, щоб зібратися з думками на заплановану тему і дещо занотувати. Я мив руки якомога гарячішою водою, — спершу в кав’ярні, потім іще раз у помешканні; принести яку-небудь застуду означало б завдати Тоні жахливих страждань, а я хотів усе-таки потиснути йому руку.

Ми розпочали розмову в січні 2009 року, коли Тоні ще ходив. Він не міг повернути ручки, щоб відчинити мені двері, але міг стояти за ними, щоб привітатися. Невдовзі він вітав мене з крісла у вітальні. До весни його ніс і більшу частину голови приховував дихальний апарат, що виконував роботу вже неспроможних легенів.

Улітку ми зустрічалися в його кабінеті, де Тоні, оточений книжками, дивився на мене згори з імпозантного інвалідного електрокрісла. Інколи я натискав кнопки керування, бо Тоні, звісно, сам не міг. На той час він узагалі майже не рухався — за винятком голови, очей і голосових зв’язок. Для нашої книжки цього було досить. Спостерігати перебіг нищівної хвороби було невимовно сумно, особливо в моменти різкого погіршення. У квітні 2009 року я бачив, як за кілька тижнів Тоні втратив контроль над ногами, а тоді й над легенями, і подумав було, що йому лишились якісь тижні (здавалося, його лікарі теж так вважали).

Я дуже вдячний Дженні та хлопцям за те, що тоді вони були поруч. Однак наша розмова була й щедрим джерелом інтелектуальної поживи, даруючи насолоду зосередженості, гармонію спілкування й утіху від добре виконаної роботи. Занурюватися в наші теми та встигати за думкою Тоні було захопливою і радісною працею».

Більше читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/

[ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]

"300 днів (триста!) без куска хліба до вбогого обіду". Це підпис до світлини, яку фотограф із Батурина Микола Бокань зробив 2 квітня 1933 року. На знимці голова сімейства з дружиною та чотирма дітьми схилилися над мисками, більше на столі немає нічого.

Микола Бокань — один із небагатьох, хто закарбував на фото Голодомор 1932—1933 років. Ба більше, він зафіксував трагедію власної сім’ї, яка мешкала тоді на Чернігівщині. Зокрема, смерть свого 22-річного сина Костянтина. Парубок помер на колгоспному полі. На надгробку Костянтина було фото, яке зробив його батько та напис: "Помер 30 червня 1933 року на полі від непосильної праці в колгоспі і недоїдання".

Світлини Миколи Боканя стали відомими лише 2007 року, коли в архіві СБУ Чернігівської області віднайшли його кримінальну справу.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/golodomor-na-zaboronenikh-foto-mikoli-bokania/

«Більшість повсякденних справ вікінги робили в цьому спільному приміщенні — тут їли, спали та бралися до рукоділля і домашніх ремесел. Інтер’єр легко трансформовувався під різні потреби: вистачало лише згорнути ковдри чи, навпаки, витягнути постіль, або швидко прибрати зайві меблі й речі. Речі зберігали в надійно замкнених скринях і скриньках (замки часто знаходять під час розкопок) або в мішках. М’ясо і трави сушили під дахом, продимлюючи над вогнем. Розмаїті пожитки складували на дощатих настилах, вбудованих у крокви — їх не назовеш повноцінним другим поверхом, проте вони чудово виконували свою функцію зберігання дрібних речей. Продукти харчування тримали в бочках, часто консервували.

Вечорами довкола вогнища збиралася вся родина. Їжу зазвичай готували тут — ставили тушкуватись у глиняних посудинах просто на вугілля, грилювали, смажили на залізних сковорідках чи варили в казанах, підвішених над вогнищем на ланцюгах або поставлених на триногах. Глиняний посуд був здебільшого найпростіший, проте в деяких будинках користувалися якіснішою слов’янською чорнодимленою керамікою.

Коли йдеться про застільну культуру вікінгів, ми чомусь досі уявляємо сцени з фільмів про середньовічні часи, де всі репетують і регочуть від душі, зубами розривають м’ясо, а на тлі пиятики спалахує бійка. Реальність кардинально відрізнялася від цих картин, а кухня була різноманітною та вишуканою.

Усі дотримувалися правил поведінки за столом. У світі вікінгів усі носили зі собою кишеньковий ніж — невеликий практичний предмет для повсякденних потреб, особливо для їди. Такими ножами користувалися без перебільшення повсюдно, і їх знаходять майже в кожному похованні. Деякі багатші екземпляри прикрашені декоративними елементами, проте всі вони мають однакове практичне призначення. Не менш важливим було мати при собі точильний камінь для ножа. Археологи розкопують тисячі таких гострил — це невеличкі прямокутні камені, часто з отвором для підвішування.

Щоб подати страви з казанів та інших великих посудин, використовували великі м’ясні виделки з двома зубцями, а от індивідуальні столові виделки не були відомі. Ложки та ополоники виготовляли з дерева або рогу й часто прикрашали, а їжа здебільшого була напіврідкою — жирні наваристі бульйони, тушковані страви та каші. У будинках простонароддя їжу подавали в дерев’яних мисках або на тацях. Посуд вищої якости обробляли на токарних верстатах, і він мав гладку поверхню із приємною текстурою; на ринках жваво торгували цими предметами, які майстри виготовляли за допомогою спеціального обладнання. Для деяких страв хліб використовували замість тарілки; їли тоді, коли він просочувався рідиною з варива».

Про повсякденний побут та кулінарні звички доби вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

Фото: Реконструкція данського житла часів вікінгів.

📚Відкриваємо передпродаж книги “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” автора Мирослава Шкандрія!

✍🏻Книжка Мирослава Шкандрія – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує нам, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції.

Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління. Проаналізувавши твори Євгена Маланюка, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича, Юрія Липи, Уласа Самчука, Юрія Клена та Докії Гуменної, дослідник демонструє, як художнє слово сприяло національному проєктуванню, моделюючи образ нової політичної спільноти та її можливі візії.

Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності.

У час нових воєн пам’яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.

▶️Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 580 грн замість 650 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

❗️Очікуємо з друку у середині січня 2026-го року.✍🏻

«Східноєвропейці мають спільне надбання — дар бачити комічне посеред трагедії. Тривале знайомство з історією у її найекстремальніших проявах наділило їх надзвичайною вправністю в абсурді. Це можна побачити в літературі регіону, а ще виразніше — в історіях, що їх люди розповідають про власне життя. Для мене ці трагікомічні історії, сповнені раптових катастроф, неочікуваних поворотів та дивовижних порятунків, є справжньою lingua franca Східної Європи, спільною мовою її в інших аспектах розмитої ідентичності. Я збираю їх вже роками. Вони є найкращим нагадуванням про те, що Східна Європа — це не лише місце страждань, але і місце самобутньої культури, яка несе в собі нескінченне зачарування та подив.

Ось декілька історій з моїх записників. З фільму. Одного дня редактори румунської газети глянули на офіційну світлину Ніколае Чаушеску з Валері Жискаром д’Естеном і вжахнулися від побаченого: румунський диктатор був набагато нижчим, ніж французький президент, ба гірше, навіть не мав на собі капелюха. Щоб виправити цю потенційно кричущу помилку, редактори почепили капелюха на голову Чаушеску, запізно зрозумівши опісля, що він вже тримав капелюх у своїй руці. Поліція кинулася негайно перехоплювати й знищувати усі випуски газети, що вийшли.

З біографічного словника. Після комуністичного перевороту албанський поет та вчений, на ім’я Сейфула Малешова, став міністром культури своєї країни, однак швидко втрапив у конфлікт з грізним міністром внутрішніх справ. Покараний багаторічним ув’язненням у сумнозвісній тюрмі, поет був звільнений після того, як міністр внутрішніх справ був засуджений до страти під час наступної чистки. Однак ціною свободи поета був його голос. Він більше не міг публікуватися. Він навіть не міг говорити. Наступні двадцять років Малешова працював комірником на складі у провінційному місті, не промовивши за весь час жодного слова. Коли хто і хотів щось йому сказати, він мімічно затискав губи, щоб нагадати про свою обітницю мовчання. Усі в місті знали його вірші, але ніхто не наважувався декламувати їх, а коли поет помер, ніхто не насмілився прийти на його похорон. Його поховали в присутності сестри, могильника і двох агентів таємної поліції.

І насамкінець, історія маминої тітки Ядвіґи, яку мені розповіли у день моїх заручин. Тітка Ядвіґа та дядько Турновський намагалися одружитися тричі. Вперше в 1940 році, у Мінську. З великими труднощами вони зібрали гроші на реєстрацію шлюбу. Дорогою до органів реєстрації актів цивільного стану вони перестріли свого друга Іцека. Йому конче потрібно було позичити гроші: тільки-но з’явилися чайники в крамницях. Вони дали йому гроші, які заощадили на реєстрацію шлюбу. Це треба було зробити. Шлюб міг завжди почекати — чого не скажеш про купівлю чайників, бо ніколи не знаєш, коли їх знову продаватимуть. Вдруге вони намагалися одружитися два роки потому, в Таджикистані. Цього разу у них були гроші, і вони вже жили разом у містечку, де всі знали один одного. Коли вони дісталися місцевого органу реєстрації, відповідальний радянський чиновник здивувався, що вони ще не одружені, адже живуть разом. Він сказав, що такий порядок — неправильний: спочатку треба було одружитися, а тоді жити разом. Він відмовив їм у дозволі на шлюб. Третя спроба була у післявоєнній Варшаві. Дядько Турновський і двоє свідків прибули у визначений час у міністерство. Не вистачало Ядвіґи: вона не змогла взяти вихідний у видавництві, де працювала. Однак цього разу, нарешті, після шести років, їм це вдалося. Відповідальний чиновник погодився підписати дозвіл на шлюб без нареченої.

Для мене ця остання історія добре свідчить про життя маминої тітки Ядвіґи та усього її покоління. Вони народилися в умовах переїздів та надій після Першої світової війни, пережили спустошення Другої світової, не втративши ні своїх поглядів, ні почуття гумору. Вони вимірювали свої життя у чайниках та пропущених запланованих зустрічах тією ж мірою, як у революціях, вторгненнях і капітуляціях. І наступні сторінки я написав у тіні їхніх величних життів».

Більше читайте у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Фото: Сейфула Малешова.

«1933-й був роком голоду в радянських містах, особливо в радянській Україні. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня чекали на окраєць хліба.

У столиці республіки, Харкові, молодий валлійський журналіст Ґарет Джонс побачив новий образ злиднів. Люди о 2:00 вилаштовувалися в чергу під магазинами, які відкривали о 7:00. Приблизно 40 тисяч людей щодня чекало на хліб. Люди так відчайдушно тримали свої місця у черзі, що чіплялися за пасок тих, хто стояв попереду. Деякі так ослабли від голоду, що не могли стояти, не спираючись на інших. Очікування тривало весь день, а інколи і два. Вагітні жінки й інваліди війни не мали права купувати позачергово, тож якщо вони хотіли поїсти — мусили чекати разом з усіма. Бувало, десь у черзі заголосить жінка, її стогін проносився чергою, здавалося, ніби весь багатотисячний натовп став єдиною істотою, проживаючи спільний біль і страх.

Уздовж черг по хліб жебракували голодні селяни, благаючи хоча би крихту. В одному містечку 15-річна дівчина, просячи милостиню, підійшла на початок черги, де її до смерті забив продавець. Міські домогосподині, стоячи в чергах, бачили, як помирають селянки. Учениця, яка щодня ходила до школи, вранці бачила ще напівмертвих, а ввечері — вже трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти, яких він бачив, нагадували «живі скелети». Партійця з індустріального міста Сталіно приголомшили трупи тих, хто помер від голоду, які він знайшов на своєму ґанку. Пари, що прогулювалися в парках, бачили дорожні знаки, що забороняли копати могили. Лікарям і медсестрам наказували не лікувати (або не годувати) голодних, які потрапляли до їхніх лікарень.

Приблизно 20 тисяч дітей чекали на смерть від голоду в бараках Харкова. Діти благали міліціонерів, щоб ті дозволили їм хоча б померти просто неба: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в бараку смерті». Голод у містах радянської України був значно гіршим, ніж у будь-якій метрополії західного світу. Року 1933 у радянській Україні кілька десятків тисяч міських жителів померли від голоду. Проте здебільшого гинули українські селяни, завдяки праці яких місто діставало хліб. Українські міста тримались на соломинці, тому що українське село помирало.

По всій радянській Україні пасажири поїздів мимоволі ставали свідками жахливих трагічних випадків. Голодні селяни йшли до міст уздовж залізниці та непритомніли від слабкості на коліях. У Харцизьку селяни, яких прогнали з вокзалу, повісилися на деревах.

У 1933 році ринкові площі перетворилися на символ смерті. Удосвіта було чути тільки хрипіння вмираючих, які лежали в лахмітті, що колись було одягом. Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше: не тільки трупи навколо, не лише мертву матір і живе немовля, а саме цю сцену: крихітний ротик, останні краплі молока, холодний сосок.

Українці мали для цього назву. Проходячи повз, вони пошепки говорили: «Оце бруньки соціалістичної весни»».

Про жахливі масштаби голоду в Україні читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

Фото: натовп людей чекає відкриття центру видачі харчів на будівництві Дніпровської ГЕС. Фото Джеймса Еббе, 1932 рік.

““Репнінський сейм” спинив реформування Речі Посполитої, яке розпочалося 1764-го, але чи відкинув його назад?

Для початку, на сеймі 1766 року вже відбувся знаковий відступ від реформаторського курсу. Російські дипломати зазвичай декларували більш позитивне ставлення до ідеї сусіда, який функціонуватиме справніше, порівнюючи з їхніми прусськими колегами. Однак Катерина так само вороже, як і Фрідріх, ставилася до перспективи відродженої Польщі. Її концепція “конституції сталої, незмінної та вигідної для всіх станів” передбачала рівносильну й цілковиту залежність короля та його “республіканських” опонентів від російської милости. Попри те, Росія дозволила й надалі працювати двом державним комісіям — Військовій та Скарбовій. Сеймики могли ухвалювати рішення більшістю голосів, коли з’являлася така потреба.

Було запроваджено потрійну класифікацію законодавства. До першої категорії віднесли кардинальні права, що визначали непорушні республіканські засади; до другої — державні справи, тобто оподаткування, формування армії, торгівлю і фінанси, вирішення яких вимагало одностайности голосування на сеймі; до третьої —”господарські справи”, які могли вирішувати простою більшістю голосів. Комісії “доброго порядку”, подібні до вже затвердженої для Варшави, тепер могли створювати в інших королівських містах, поширюючи шляхетський нагляд на міське самоврядування.

Проте навіть у непробивному панцирі шляхетських привілеїв з’явилися тріщини. Шляхта більше не могла засуджувати власних кріпаків до смерти, а вбивство шляхтичем селянина стало злочином, за який передбачалася смертна кара. Росія офіційно гарантувала дотримання договорів щодо дисидентів та кардинальних законів, хоча Пруссія до цієї гарантії не приєдналася. Висока ідея “нового світу польського творення” перейшла у жанр найчорнішого гумору. Реформаторський оптимізм перших двох років правління Станіслава Авґуста зник, як роса на сонці. Кульмінацією російського втручання в польську політику стало викрадення сенаторів і насильницьке нав’язування тієї офіційної “гарантії”.

Річ Посполита не лише де-факто, а й де-юре перестала бути суверенною державою. Здавалося, гірше вже бути не може. Як виявилося, таки може. На той час, коли “репнінський сейм” закінчив сесію, південно-східні рубежі Речі Посполитої вже палали”.

Про поступову втрату суверенітету Речі Посполитої читайте у книжці “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/

Фото ілюстративне: Микола Рєпнін.

Друзі!
«Локальна історія» має для вас чудову новину🥳

З 26 до 30 листопада включно даруємо знижки на всі наші книжки та журнали — аж до 30%! Додавайте свої бажанки в кошик, адже що більше книжок та журналів оберете, то більшою буде ваша знижка.

👉🏼 При покупці одного товару отримайте –15%,
👉🏼 двох — –20%,
👉🏼 трьох — –25%,
👉🏼 чотирьох і більше — –30% знижки на кожен товар.

❗️Знижки не діють на передзамовлення, комплекти та електронні версії журналів і не сумуються з іншими промокодами.

Не пропустіть нагоду поповнити свою бібліотеку бажаними виданнями «Локальної історії» за найкращими цінами: https://publishing.localhistory.org.ua

“Україна, держава завбільшки з Францію, з населенням 52 мільйони на 1991 рік стала домівкою для стратегічного запасу ядерних озброєнь, більшого за арсенали Франції, Великої Британії та Китаю разом. Арсенал України налічував 176 МБР, із яких 46 — твердопаливних МБР SS-24 “Scalpel”, оснащених десятьма ядерними боєголовками індивідуального наведення; ці МБР 1988 року були розміщені в підземних пускових шахтах поблизу міста Первомайськ Миколаївської области, на півдні України.

Загалом кількість ядерних боєголовок, якими були оснащені українські МБР, становила 1240, хоча на військових базах, за звичною радянською практикою, зберігали кілька додаткових запасних боєголовок. Ракетні дивізії, які управляли цими стратегічними ядерними озброєннями, належали до 43-ї ракетної армії зі штабом у Вінниці, єдиної з чотирьох радянських ракетних армій, штаб якої був розташований за межами Російської Федерації. Також Україна успадкувала полки дальньої стратегічної авіації, які мали на озброєнні 44 стратегічні бомбардувальники — 19 Ту-160 “Blackjack” і 25 Ту95МС “Bear-H”, що базувалися на аеродромах в Узині та Прилуках. Важкі бомбардувальники були озброєні крилатими ракетами повітряного базування (КРПБ) Х-55/АС-15 “Kent”, кожна з яких несла по одній ядерній боєголовці. Це були одні з найновіших ракет у радянському арсеналі, оснащені складною системою управління і наведення. “Blackjack” могли нести до 12, а “Bear-H” — до 16 КРПБ.

Україна була єдиним місцем зосередження “Blackjack”, найсучасніших радянських стратегічних бомбардувальників, розгорнутих тут 1988 року, тоді як Росія мала лише кілька випробувальних літаків. До розпаду Радянського Союзу авіаційні дивізії з літаками “Blackjack” на озброєнні входили до складу 46-ї Смоленської повітряної армії, а з “Bear-H” — до складу 36-ї Московської повітряної армії. В Білій Церкві також працював головний ремонтний завод для Ту-95. Україна успадкувала 1068 КРПБ Х-55/АС-15 і, ймовірно, інші типи ракет повітряного базування. Певна їх кількість могла мати звичайне озброєння.

Донині не з’ясовано, чи всі з них були оснащені ядерними боєголовками. У будь-якому разі, ядерні боєголовки зберігали окремо від ракет. Щонайменше 598 КРПБ було розміщено на бомбардувальниках, відповідно до їхньої вантажопідйомності: 368 ракет на Ту-95МС і 228 — на Ту-16089. Також на вересень 1991 року Україна мала 2883 одиниці тактичної ядерної зброї, зокрема ядерні боєголовки для зенітно-ракетних комплексів малої дальності подвійного призначення, як-от “Scud” і SS-21 “Scarab”, та ракетно-артилерійські установки “Frog-7”, ядерні міни і гравітаційні бомби. Разом із розгорнутою ядерною зброєю Україна успадкувала величезну ядерну промислову та науково-дослідну інфраструктуру. Вона була домівкою для п’яти атомних електростанцій з 14-ма ядерними реакторами, тобто посідала гідне місце у світовому авангарді мирного використання ядерної енергії.

Конструкторське бюро “Південне” і найбільший у світі ракетний завод “Південмаш” у Дніпрі спроєктували та виготовили одні з найкращих радянських МБР, космічних ракет-носіїв і рідинних ракетних двигунів. “Південмаш” виробляв ракети SS-24, розгорнуті в Україні, та SS-18, розгорнуті в Казахстані й Росії. Павлоградський машинобудівний завод виготовляв тверде паливо для ракетних двигунів, а науково-виробниче об’єднання “Хартрон” у Харкові продукувало системи наведення і управління для МБР, зокрема і для SS-19, розгорнутих в Україні.

Україна не мала потужностей з виробництва боєголовок і ядерного палива. Тут не було випробувальних полігонів ані для ракет, ані для ядерної зброї. Попри те, на момент розпаду Радянського Союзу технічний потенціал і досвід України в ядерній сфері був найбільшим серед трьох неросійських правонаступниць CРСР”.

Як Україна успадкувала один із найбільших ядерних арсеналів світу – у книзі Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/