"Скорботна неділя. Чи стане вона історичним уроком для нашого суспільства? Чому було послано на муки і смерть тих інакодумців, які першими ковтнули розрідженого весняного повітря хрущовської "відлиги"? Довірливі поети і художники, вони повірили першими — бо їм без творчої свободи й необмеженого обширу не піднятися на крилах натхнення". Так літературознавець Микола Жулинський розпочав репортаж із перепоховання Василя Стуса, що відбулося 19 листопада 1989 року в Києві.

Поет помер за нез’ясованих обставин проти ночі 4 вересня 1985 року в таборі ВС-389/36 біля міста Чусовий, за 138 кілометрів від обласного центру Перм. Адміністрація відмовилася віддавати тіло рідним — формально це можна було зробити лише після закінчення терміну ув’язнення. Поета поховали на табірному цвинтарі в поблизькому селі Борисово. Коли Радянський Союз наближався до свого розпаду, Чусовський табір вже не використовували за призначенням. Влітку 1989 року поетовий син Дмитро Стус таки отримав дозвіл на перепоховання батька в Києві.

Коли літак з останками Василя Стуса, Олекса Тихого та Юрія Литвина прибув до Борисполя, біля аеропорту зібралося кілька сотень осіб. Далі був молебень у Софійському соборі. У процесії до Байкового цвинтаря взяло участь кілька десятків тисяч киян. Хода тривала майже п’ять годин. Майоріли синьо-жовті прапори та церковні хоругви. Могили викопали при головній алеї цвинтаря. Над ними Михайло Горинь, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко виголосили промови.

Олег Орач зачитав уривок з листа, який Стус надіслав йому із заслання: "Питаєш, як ведеться. Все ще наскоки, навали – відбиватися ніяк. Тому мушу стояти — як при останній стіні. Головне — вміти тримати голову. Навіть тоді, коли не держиться на в’язах. Одне слово — я як рокованих на розтерзання звірами в римському цирку. Оббріханий, зневажений, але гордо тримаю голову — аж їм кров із зубів. Що міг — я зробив. Що зможу — ще зроблю. Але без України мені моторошно".

По тому Орач продекламував вірша: "Як добре те, що смерті не боюсь я. І не питаю, чи тяжкий мій хрест…"

Більше про процес перепоховання Василя Стуса читайте у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/povernennia-dodomu/

У прямому ефірі Radio NV кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук розповіла про розповіла те, чому односельці погодилися свідчити проти Івана Гончарука. Що керувало ними у 1986–1987 роках, коли радянська система вже тріщала по швах, а вони все ще залишалися частиною її карального механізму?

Докладніше про це — у книзі «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець», яка нещодавно вийшла у видавництві «Локальна історія» ▶️ https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

«Є щось особливе у Східній Європі, щось, що відокремлює її від Західної, з одного боку, і від решти Євразії, з іншого. Цією істотною та визначальною характеристикою є різноманіття — мовне, етнічне і насамперед віри.

Саме в статусі релігійного пограниччя Східна Європа вперше була визначена як територія відмінна від решти Європи. Язичництво протрималося тут довше, ніж деінде на континенті, й залишило глибокий слід у фольклорі та народних віруваннях. Коли ж християнство з’явилося на цих землях близько 1000 року нашої ери, воно набуло двох форм — західного, католицького та східного, православного обрядів, створюючи перший з багатьох релігійних розколів у регіоні.

Більшу частину своєї історії Східна Європа була представлена прикордонними спільнотами, які просувалися на території, раніше не культивовані або знелюднілі внаслідок тривалих фронтирних війн. У Східній Європі католики та православні зазвичай тісно сусідували з євреями та мусульманами. Таке співіснування кількох релігій ускладнювало нав’язування догм однієї віри. Так Східна Європа стала прихистком для релігійних вигнанців та єретиків. Богомили, гусити, франкісти, алавіти глибоко вплинули на культуру регіону. А присутність безлічі чаклунів, алхіміків і окультистів зробила Східну Європу найголовнішим тренувальним майданчиком темних мистецтв на континенті.

У Східній Європі більшою мірою, ніж у великій частині решти світу релігійна, етнічна та класова приналежність взаємодіяли у визначенні професійних та станових кордонів. Землевласники, орендарі, міщани звикло розмовляли різними мовами та сповідували різні віри. Люди могли жити поруч і належати до абсолютно різних соціальних світів. Сусіди залишалися чужими один одному, допоки діяли старі табу. Втім, поєднуючись, ці моделі відчуження та ворожнечі створювали світ неабиякої різноманітності. Навіть найменша громада Східної Європи не залишалася однорідною.

Під час десятихвилинної прогулянки невеличким селом можна було побачити храми трьох релігій, де парафіяни розмовляли різними мовами. А якби вам довелося вирушити в подорож, ви б зіткнулися з цілою низкою різних мов та вірувань численних кочівників регіону, мандрівних торговців та професійних бурлак».

Уривок із книжки "Прощавай, Східна Європо" Якуба Мікановського, яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Локальна історія" ↓ https://localhistory.org.ua/rubrics/book/proshchavai-skhidna-ievropo-peredmova-do-ukrayinskogo-vidannia-iakuba-mikanovskogo/

Придбати книгу Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Друзі, на платформах видавництва «Локальна історія» з’явився новий епізод подкасту «Іван Франко. Кохання без міфів»🫶

У шостому випуску йтиметься про жінку, взаємини Івана Франка з якою були найтривалішими та найтіснішими, адже вона стала його дружиною. Можливо, саме тому це найдовший епізод цього подкасту. Мова про Ольгу Франко з роду Хоружинських. Це історія про дівчину зі збіднілого дворянського роду, що виростала в атмосфері смертей, страху та насильства. Сирота зі спадковою хворобою, що отруїла її подружнє життя та стала причиною упередження щодо неї.

🔎Що єднало Ольгу Хоружинську з Іваном Франком? Який весільний забобон певною мірою справдився в її житті? Яку екскурсію провела Ольга в музеї свого чоловіка? Про все це дізнаєтесь у новому епізоді подкасту за лінком у коментарях.

✍️Як завжди, будемо вдячні за вподобайки, поширення і коментарі, якщо було цікаво!

🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» записується у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом «Локальна історія» за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.

12 років тому розпочалася Революція Гідности.

Цього часу виявилося достатньо, щоб про тодішні події говорити нейтральніше, але замало, щоб цілковито осмислити й увіковічити масштабне соціальне явище.

Втім робота триває. "Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності", що виник із волонтерської ініціативи "Музей Майдану", не тільки зберігає тогочасні експонати, а й має чітку візію культивування революційної спадщини.

На думку директора музею Ігоря Пошивайла, Революція Гідности — це не тільки окремий протест, а й елемент тяглости визвольної боротьби, процес дорослішання українського громадянського суспільства, зародження волонтерського руху, героїзм воїнів і мужність всього цивільного населення.

У матеріалі розповідаємо про те як творили і чим живе тепер "Музей Майдану" ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/maidan-muzei-in-situ/

"Ґенерал Віктор Курманович — се щирий а тихий патріот, знаменитий робітник, карний жовнір з чистим як слеза і отвертим характером" — писали у газеті "Стрілець" наприкінці липні 1919-го.

Вихідець із сім'ї емігрантів з Російської імперії, який зумів потрапити на службу до генштабу війська Австро-Угорщини, будучи українцем. Начальник штабу Галицької армії, державний секретар військових справ Західноукраїнської Народної Республіки, один із організаторів створення української дивізії "Галичина" залишався активним військовим діячем навіть після того, коли, здавалось би, українські визвольні змагання безнадійно програні.

5 червня 1919-го звертаючись до командира Першого корпусу Галицької армії Мирона Тарнавського з наказом, Курманович казав переказати українським військовим: "Я, пригадуючи на присягу, зложену ними рідній Вітчині, наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу — удару. Се мій останій приказ і жадаю його виконання, доки хоч оден український жовнір буде при життю. Їду рівночасно на фронт, щоби ще раз особисто мій приказ повторити". Таким чином надихнув українців на звитягу, яка ввійшла в історію як Чортківська офензива — одна з найзначніших наступальних операцій, яку за час свого існування здійснила Галицька армія.

Взимку 1939-го 63-річний генерал Віктор Курманович прибуває із Відня до Хуста. У цей час на Закарпатті — автономній частині Чехословаччини — жевріє надія на становлення української державності. Майбутні вибори до Сойму Карпатської України досвідчений військовик вважав першим кроком до відновлення держави. Як і появу "Карпатської Січі" — першого після поразки визвольних змагань українського національного формування.

Про військовий шлях генерала УГА розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/se-mii-ostanii-prikaz-i-zhadaiu-iogo-vikonannia-tikhii-ta-shchirii-patriot-viktor-kurmanovich/

Більше про історію українського війська читайте у спецпроєкті Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та "Локальної історії": https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

«Ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом. Це історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах. Її теми — влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть.

Також це біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині ХХ століття, після катаклізмів Другої світової війни та Голокосту, саме в час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі. Нарешті, це роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов’язки) інтелектуалів у політиці. На мою думку, Тоні Джадт — єдиний, хто здатен написати такий широкий трактат про політику ідей. На 2008 рік Тоні був автором сильних полемічних розвідок із французької історії, есеїв про інтелектуалів та їхню заангажованість і неперевершеної історії Європи після 1945 року під назвою «По війні». Свій хист до моралізування й історіографії він вправно реалізовував у стислих рецензіях та розлогіших наукових дослідженнях, і обидві форми впритул наблизив до досконалості.

Однак ця книжка з’явилася тому, що того листопада я зрозумів: Тоні вже ніколи не зможе писати, принаймні у звичний спосіб. Я запропонував Тоні написати книжку разом — день по тому, як дізнався, що руки його більше не слухаються. Тоні захворів на бічний аміотрофічний склероз, дегенеративний неврологічний розлад, який призводить до прогресивного паралічу й невідворотної та зазвичай швидкої смерті. Ця книжка набула форми довгої розмови між нами з Тоні.

Упродовж зими, весни й літа 2009 року щочетверга о 8:50 я сідав у потяг, що вирушав із НьюГейвена до нью-йоркської Ґранд-Сентрал-Стейшн, а тоді на метро діставався центрального району, де Тоні жив із дружиною Дженніфер Гоманс та синами Деніелом і Ніком. Зустрічі ми призначали на одинадцяту ранку, і зазвичай я мав зо десять хвилин у кав’ярні, щоб зібратися з думками на заплановану тему і дещо занотувати. Я мив руки якомога гарячішою водою, — спершу в кав’ярні, потім іще раз у помешканні; принести яку-небудь застуду означало б завдати Тоні жахливих страждань, а я хотів усе-таки потиснути йому руку.

Ми розпочали розмову в січні 2009 року, коли Тоні ще ходив. Він не міг повернути ручки, щоб відчинити мені двері, але міг стояти за ними, щоб привітатися. Невдовзі він вітав мене з крісла у вітальні. До весни його ніс і більшу частину голови приховував дихальний апарат, що виконував роботу вже неспроможних легенів.

Улітку ми зустрічалися в його кабінеті, де Тоні, оточений книжками, дивився на мене згори з імпозантного інвалідного електрокрісла. Інколи я натискав кнопки керування, бо Тоні, звісно, сам не міг. На той час він узагалі майже не рухався — за винятком голови, очей і голосових зв’язок. Для нашої книжки цього було досить. Спостерігати перебіг нищівної хвороби було невимовно сумно, особливо в моменти різкого погіршення. У квітні 2009 року я бачив, як за кілька тижнів Тоні втратив контроль над ногами, а тоді й над легенями, і подумав було, що йому лишились якісь тижні (здавалося, його лікарі теж так вважали).

Я дуже вдячний Дженні та хлопцям за те, що тоді вони були поруч. Однак наша розмова була й щедрим джерелом інтелектуальної поживи, даруючи насолоду зосередженості, гармонію спілкування й утіху від добре виконаної роботи. Занурюватися в наші теми та встигати за думкою Тоні було захопливою і радісною працею».

Більше читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/

[ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]

"300 днів (триста!) без куска хліба до вбогого обіду". Це підпис до світлини, яку фотограф із Батурина Микола Бокань зробив 2 квітня 1933 року. На знимці голова сімейства з дружиною та чотирма дітьми схилилися над мисками, більше на столі немає нічого.

Микола Бокань — один із небагатьох, хто закарбував на фото Голодомор 1932—1933 років. Ба більше, він зафіксував трагедію власної сім’ї, яка мешкала тоді на Чернігівщині. Зокрема, смерть свого 22-річного сина Костянтина. Парубок помер на колгоспному полі. На надгробку Костянтина було фото, яке зробив його батько та напис: "Помер 30 червня 1933 року на полі від непосильної праці в колгоспі і недоїдання".

Світлини Миколи Боканя стали відомими лише 2007 року, коли в архіві СБУ Чернігівської області віднайшли його кримінальну справу.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/golodomor-na-zaboronenikh-foto-mikoli-bokania/

«Більшість повсякденних справ вікінги робили в цьому спільному приміщенні — тут їли, спали та бралися до рукоділля і домашніх ремесел. Інтер’єр легко трансформовувався під різні потреби: вистачало лише згорнути ковдри чи, навпаки, витягнути постіль, або швидко прибрати зайві меблі й речі. Речі зберігали в надійно замкнених скринях і скриньках (замки часто знаходять під час розкопок) або в мішках. М’ясо і трави сушили під дахом, продимлюючи над вогнем. Розмаїті пожитки складували на дощатих настилах, вбудованих у крокви — їх не назовеш повноцінним другим поверхом, проте вони чудово виконували свою функцію зберігання дрібних речей. Продукти харчування тримали в бочках, часто консервували.

Вечорами довкола вогнища збиралася вся родина. Їжу зазвичай готували тут — ставили тушкуватись у глиняних посудинах просто на вугілля, грилювали, смажили на залізних сковорідках чи варили в казанах, підвішених над вогнищем на ланцюгах або поставлених на триногах. Глиняний посуд був здебільшого найпростіший, проте в деяких будинках користувалися якіснішою слов’янською чорнодимленою керамікою.

Коли йдеться про застільну культуру вікінгів, ми чомусь досі уявляємо сцени з фільмів про середньовічні часи, де всі репетують і регочуть від душі, зубами розривають м’ясо, а на тлі пиятики спалахує бійка. Реальність кардинально відрізнялася від цих картин, а кухня була різноманітною та вишуканою.

Усі дотримувалися правил поведінки за столом. У світі вікінгів усі носили зі собою кишеньковий ніж — невеликий практичний предмет для повсякденних потреб, особливо для їди. Такими ножами користувалися без перебільшення повсюдно, і їх знаходять майже в кожному похованні. Деякі багатші екземпляри прикрашені декоративними елементами, проте всі вони мають однакове практичне призначення. Не менш важливим було мати при собі точильний камінь для ножа. Археологи розкопують тисячі таких гострил — це невеличкі прямокутні камені, часто з отвором для підвішування.

Щоб подати страви з казанів та інших великих посудин, використовували великі м’ясні виделки з двома зубцями, а от індивідуальні столові виделки не були відомі. Ложки та ополоники виготовляли з дерева або рогу й часто прикрашали, а їжа здебільшого була напіврідкою — жирні наваристі бульйони, тушковані страви та каші. У будинках простонароддя їжу подавали в дерев’яних мисках або на тацях. Посуд вищої якости обробляли на токарних верстатах, і він мав гладку поверхню із приємною текстурою; на ринках жваво торгували цими предметами, які майстри виготовляли за допомогою спеціального обладнання. Для деяких страв хліб використовували замість тарілки; їли тоді, коли він просочувався рідиною з варива».

Про повсякденний побут та кулінарні звички доби вікінгів читайте у книзі «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів» Ніла Прайса → https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

Фото: Реконструкція данського житла часів вікінгів.

📚Відкриваємо передпродаж книги “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” автора Мирослава Шкандрія!

✍🏻Книжка Мирослава Шкандрія – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує нам, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції.

Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління. Проаналізувавши твори Євгена Маланюка, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича, Юрія Липи, Уласа Самчука, Юрія Клена та Докії Гуменної, дослідник демонструє, як художнє слово сприяло національному проєктуванню, моделюючи образ нової політичної спільноти та її можливі візії.

Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності.

У час нових воєн пам’яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.

▶️Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 580 грн замість 650 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinskyj-naczionalizm-polityka-ideologiya-ta-literatura-1920-1956/

❗️Очікуємо з друку у середині січня 2026-го року.✍🏻