“Колись я змусив людей попрощатися з панщизною. Коли найясніший цісар скинув із руського люду ярмо, правда, спершу думали, що то пусті чутки, то люди випили всю горівку і все пиво в корчмі, так втішились. Ніхто ніц не хтів робити. Чекали, що зараз манна їм з неба посиплеться. Ая, посиплеться! Я розумів, що просто так не буде. Добре не буває нігди простим і легким. А потім доміркувалися, що треба зробити, аби панщина не верталася. Поховати її як мерця.

Паламар ніс хрест, а я йшов за труною разом з дяком і війтом. Нігди в Урожі не було такого великого похорону. Я йшов, лице мені горіло, бо того вже було забагато. Шкода, подумав я, ліпше було би спровадити панщину вночі, як за холери, і засипати вапном, бо виглядає так, ніби яку вельможну пані ховають. І не хреститися треба, а плювати вслід. І ще я подумав, що за труною йдуть люде, народжені в неволі, які не знають, що таке не бути в панщині, хіба що я і пару урізьких шляхтичів свобідні. Як проминали ми церкву, повклякали і помолилися, а далі треба було пройти повз двір. Трохи челяді повиходило, поставали при брамі ті, що урізькі, але не пішли з нами, боялися, аби то їм на карб не поставили. Були такі самі, панщизняні, а однак жили ліпше, не мали переднівку (час, коли закінчуються запаси харчів на зиму, а нового врожаю ще немає (у травні–червні) й тяжкої роботи. Їхня родина йшла, а вони стояли без встиду.

На горбку вже була яма, акурат як на чоловіка, і довжиною і глибиною. Дяк запалив кадило, і я заспівав “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас”. Ми змовили “Отченаш” три рази і так само три рази “Богородицю”, а далі я скропив труну, сказав її опустити на дно ями, ну, і мусив щось сказати. А що сказати? Мусив спом’янути добрим словом цісаря, тоді ще ніхто не знав, яку свиню підложив він простому люду. А далі згадав про те, як Мойсей водив 40 літ свій народ по пустелі, аби забув про неволю єгипетську. Трохи задовго, казали мені наші люде, аж 40 літ. Може, не кождому народу стільки треба часу, аби забути про неволю. “Може, і так”, — відповідав я. “Але оден лиш Бог знає, скілько потрібує наш”. Я робив так, як придумали инші священники, що вже встигли поховати панщину й навіть камінний хрест поставити. Мені хотілось, аби в нас було ліпше.

І я додав: “Помолімося, аби панщина ніколи не верталася!” І ми ще раз помолилися, а тоді я нагадав, аби на пам’ять про се місце поставити камінний хрест, а зараз най постоїть дерев’яний. По тому почали закидати груддям яму, я став убік, чекав, щоб гріб запечатати як належить, аби людська біда не могла з-під землі вибратися. Декотрі люди пішли додому, якісь до Йони в корчму, а кілька господарів обступили мене й зачали питати те да се, як воно буде далі. Кілько землі кому припаде. Я знав лиш те, що відтепер пан буде платити тим, хто робив на нього дармо. Я дотепер писав у метриках “піддані”, а тепер треба напевно писати “агрікола” — селянин.

Коли ми вертали вдвох додому, дяк зітхнув: “Жаль, що мій отець не дожив до того хіба пів року!” “Його душа, Василю, ще на землі, тішиться разом з нами”. Я подумав, але не мовив уголос, що перша дитина, яка тепер вродиться вільною, мусить дістати файне імення, і я стану її хрещеним. Але першою вродилася донька в одної завитки і вмерла через три дні, хоч я охрестив її Анастазією. З того я зробив висновок, що нічого доброго нас не чекає.

І так ся стало”.

Про похорони панщини в селі Урожі дізнавайтеся у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

Сковороду часто змальовують як такого босоногого мандрівного філософа. Мабуть, ми й досі не до кінця його розуміємо. Здається, ніби він був трохи диваком. Наскільки ж правдивим є цей образ і чи можемо ми простежити його в динаміці біографії мислителя?

«Тут, думаю, треба говорити про два рівні. По-перше, Сковорода справді був трохи дивакуватим — я би навіть назвав його своєрідним перформером. Це була людина, яка любила елементи вистави. У Могилянці, яку він закінчував, був свій театр, і ця атмосфера на нього впливала. Якщо прочитати його твори, то там теж видно певну театральність, передусім у діалогах, де він часто виступає головним персонажем на ім’я Григорій і бере на себе центральну роль.

По-друге, Сковорода в соціальному вимірі — особливо в другій половині життя, коли він був мандрівним мудрецем. Він не любив офіціозу, але в невеликих компаніях свого кола, здається, любив привертати увагу. Не публічно, а саме серед довірених людей.

Цей образ «босоногого мислителя», якого, наприклад, хотіли зробити на пам’ятнику на Контрактовій площі, не зовсім відповідає реальності. Сковорода не був аскетом у крайній формі: він любив поласувати пармезаном, просив, щоб йому прислали лимон чи сироп — тобто певний помірний гедонізм був йому властивий.

І тут важливо розділити реальність і міф. Уже наприкінці XVIII -XIX століть навколо Сковороди виникає міфологія. Наприклад, відома пасторальна сцена: Сковорода сидить з флейтою поруч із ягнятком, і раптом приїздить карета з імператрицею Катериною, яка запрошує його до Петербурга. А він відповідає: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Це типова калька з античних сюжетів, зокрема про Діогена, до якого приходив Александр Македонський.

Тож маємо поєднання: Сковорода як перформер, що свідомо привертав увагу, і міфологія, яка згодом лише підсилювала ці риси».

▶️Про справжнього Сковороду, очищеного від імперських та радянських нашарувань, розповів Тарас Лютий — доктор філософських наук, професор Києво-Могилянської академії, старший науковий працівник Інституту філософії імені Г. С. Сковороди та автор книги «Сковорода. Самовладання» у новому випуску «Без брому» ⟶ https://youtu.be/JMkzT-TEZak?si=31O5WK6zluF0IAsp

Фото ілюстративне.

Гуцул Ярослав Зеленчук має багато мрій. Одна з них — стати "пройдисвітом". Пройти світ. Її заступник директора з наукової роботи Національного природного парку (НПП) "Верховинський" втілює сам, мандруючи у вільний час. Друга велика мрія — щоб гори Верховинщини знову, як на початку XX століття, вкривала мережа туристичних притулків — "схоронисьок". І тут на допомогу НПП поспішило Франкфуртське зоологічне товариство в Україні.

Перші сучасно схорониська звели на Перкалабі, своєрідній південній брамі НПП і його найпопулярнішій локації. Ці будиночки розташовані найнижче — 970 метрів над рівнем моря. Для прикладу, висота Чеханів — 1390 метрів, Масного Прислопу — 1530 метрів. Перкалабський притулок вже приймає туристів і навіть заброньований на Новий рік. Ціну на проживання розрахував економічний відділ НПП: 400 гривень із людини за ніч.

На Перкалабі вже і меблі є. Їх виготовляють у власній столярній майстерні ФЗТ у закарпатській Іршаві — вручну, дотримуючись екологічних норм та контролюючи походження деревини.

З туризмом у часи повномасштабної війни важче, ніж раніше: щоби блукати Чивчинсько-Гринявськими горами, доведеться заздалегідь брати дозвіл у 31-го Чернівецького прикордонного загону. Документи при в’їзді на територію НПП перевіряють, шлагбаум стоїть. З нелегальними втікачами борються, навіть у найдикіших місцях уздовж кордону поставили сітки. Ті заважають мігрувати Мармаросами великим ссавцям, особливо ведмедям. А їхня популяція тільки-тільки відновилася.

Десь так само було тут і століття тому. Лікар і меценат Омелян Волинець 1935 року писав у львівській газеті "Діло" про мандрівку з Ільців до Шибеного: "За мостом стрічаємо поліцая і гранічера. Якийсь час ідуть за нами, відтак питають за лєґітимаціями. Показуємо, задовольняються і не задержують". Однак війни — не вічні. Майбутнім туристам у Чивчинах буде добре. Тут тихо, гарно — і відтепер ще й комфортно.

Більше про нове життя карпатських "схоронисьок" розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/

"Скорботна неділя. Чи стане вона історичним уроком для нашого суспільства? Чому було послано на муки і смерть тих інакодумців, які першими ковтнули розрідженого весняного повітря хрущовської "відлиги"? Довірливі поети і художники, вони повірили першими — бо їм без творчої свободи й необмеженого обширу не піднятися на крилах натхнення". Так літературознавець Микола Жулинський розпочав репортаж із перепоховання Василя Стуса, що відбулося 19 листопада 1989 року в Києві.

Поет помер за нез’ясованих обставин проти ночі 4 вересня 1985 року в таборі ВС-389/36 біля міста Чусовий, за 138 кілометрів від обласного центру Перм. Адміністрація відмовилася віддавати тіло рідним — формально це можна було зробити лише після закінчення терміну ув’язнення. Поета поховали на табірному цвинтарі в поблизькому селі Борисово. Коли Радянський Союз наближався до свого розпаду, Чусовський табір вже не використовували за призначенням. Влітку 1989 року поетовий син Дмитро Стус таки отримав дозвіл на перепоховання батька в Києві.

Коли літак з останками Василя Стуса, Олекса Тихого та Юрія Литвина прибув до Борисполя, біля аеропорту зібралося кілька сотень осіб. Далі був молебень у Софійському соборі. У процесії до Байкового цвинтаря взяло участь кілька десятків тисяч киян. Хода тривала майже п’ять годин. Майоріли синьо-жовті прапори та церковні хоругви. Могили викопали при головній алеї цвинтаря. Над ними Михайло Горинь, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко виголосили промови.

Олег Орач зачитав уривок з листа, який Стус надіслав йому із заслання: "Питаєш, як ведеться. Все ще наскоки, навали – відбиватися ніяк. Тому мушу стояти — як при останній стіні. Головне — вміти тримати голову. Навіть тоді, коли не держиться на в’язах. Одне слово — я як рокованих на розтерзання звірами в римському цирку. Оббріханий, зневажений, але гордо тримаю голову — аж їм кров із зубів. Що міг — я зробив. Що зможу — ще зроблю. Але без України мені моторошно".

По тому Орач продекламував вірша: "Як добре те, що смерті не боюсь я. І не питаю, чи тяжкий мій хрест…"

Більше про процес перепоховання Василя Стуса читайте у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/povernennia-dodomu/

У прямому ефірі Radio NV кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук розповіла про розповіла те, чому односельці погодилися свідчити проти Івана Гончарука. Що керувало ними у 1986–1987 роках, коли радянська система вже тріщала по швах, а вони все ще залишалися частиною її карального механізму?

Докладніше про це — у книзі «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець», яка нещодавно вийшла у видавництві «Локальна історія» ▶️ https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

«Є щось особливе у Східній Європі, щось, що відокремлює її від Західної, з одного боку, і від решти Євразії, з іншого. Цією істотною та визначальною характеристикою є різноманіття — мовне, етнічне і насамперед віри.

Саме в статусі релігійного пограниччя Східна Європа вперше була визначена як територія відмінна від решти Європи. Язичництво протрималося тут довше, ніж деінде на континенті, й залишило глибокий слід у фольклорі та народних віруваннях. Коли ж християнство з’явилося на цих землях близько 1000 року нашої ери, воно набуло двох форм — західного, католицького та східного, православного обрядів, створюючи перший з багатьох релігійних розколів у регіоні.

Більшу частину своєї історії Східна Європа була представлена прикордонними спільнотами, які просувалися на території, раніше не культивовані або знелюднілі внаслідок тривалих фронтирних війн. У Східній Європі католики та православні зазвичай тісно сусідували з євреями та мусульманами. Таке співіснування кількох релігій ускладнювало нав’язування догм однієї віри. Так Східна Європа стала прихистком для релігійних вигнанців та єретиків. Богомили, гусити, франкісти, алавіти глибоко вплинули на культуру регіону. А присутність безлічі чаклунів, алхіміків і окультистів зробила Східну Європу найголовнішим тренувальним майданчиком темних мистецтв на континенті.

У Східній Європі більшою мірою, ніж у великій частині решти світу релігійна, етнічна та класова приналежність взаємодіяли у визначенні професійних та станових кордонів. Землевласники, орендарі, міщани звикло розмовляли різними мовами та сповідували різні віри. Люди могли жити поруч і належати до абсолютно різних соціальних світів. Сусіди залишалися чужими один одному, допоки діяли старі табу. Втім, поєднуючись, ці моделі відчуження та ворожнечі створювали світ неабиякої різноманітності. Навіть найменша громада Східної Європи не залишалася однорідною.

Під час десятихвилинної прогулянки невеличким селом можна було побачити храми трьох релігій, де парафіяни розмовляли різними мовами. А якби вам довелося вирушити в подорож, ви б зіткнулися з цілою низкою різних мов та вірувань численних кочівників регіону, мандрівних торговців та професійних бурлак».

Уривок із книжки "Прощавай, Східна Європо" Якуба Мікановського, яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Локальна історія" ↓ https://localhistory.org.ua/rubrics/book/proshchavai-skhidna-ievropo-peredmova-do-ukrayinskogo-vidannia-iakuba-mikanovskogo/

Придбати книгу Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Друзі, на платформах видавництва «Локальна історія» з’явився новий епізод подкасту «Іван Франко. Кохання без міфів»🫶

У шостому випуску йтиметься про жінку, взаємини Івана Франка з якою були найтривалішими та найтіснішими, адже вона стала його дружиною. Можливо, саме тому це найдовший епізод цього подкасту. Мова про Ольгу Франко з роду Хоружинських. Це історія про дівчину зі збіднілого дворянського роду, що виростала в атмосфері смертей, страху та насильства. Сирота зі спадковою хворобою, що отруїла її подружнє життя та стала причиною упередження щодо неї.

🔎Що єднало Ольгу Хоружинську з Іваном Франком? Який весільний забобон певною мірою справдився в її житті? Яку екскурсію провела Ольга в музеї свого чоловіка? Про все це дізнаєтесь у новому епізоді подкасту за лінком у коментарях.

✍️Як завжди, будемо вдячні за вподобайки, поширення і коментарі, якщо було цікаво!

🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» записується у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом «Локальна історія» за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.

12 років тому розпочалася Революція Гідности.

Цього часу виявилося достатньо, щоб про тодішні події говорити нейтральніше, але замало, щоб цілковито осмислити й увіковічити масштабне соціальне явище.

Втім робота триває. "Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності", що виник із волонтерської ініціативи "Музей Майдану", не тільки зберігає тогочасні експонати, а й має чітку візію культивування революційної спадщини.

На думку директора музею Ігоря Пошивайла, Революція Гідности — це не тільки окремий протест, а й елемент тяглости визвольної боротьби, процес дорослішання українського громадянського суспільства, зародження волонтерського руху, героїзм воїнів і мужність всього цивільного населення.

У матеріалі розповідаємо про те як творили і чим живе тепер "Музей Майдану" ↓

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/maidan-muzei-in-situ/