Коли ми говоримо про національні рухи, зазвичай вирізняємо дві ключові події першої половини XIX століття: «Русалку Дністрову» та Кирило-Мефодіївське братство.

Про них ми маємо певні знання ще зі шкільних підручників, однак варто замислитися як належно оцінити їхній вплив? Чи були це справді наскрізь революційні явища чи, можливо, варто їх дещо переосмислити – особливо Кирило-Мефодіївське товариство?

«Це справді важливі явища. Інша справа — коли саме вони були помічені, як використовувалися і коли набували певних значень. І в одному, і в другому випадку можемо говорити про те, що їхнє значення, їхній потенціал відкривався з часом. Це не було так, що вони одразу стали очевидними й визначальними. Але історики, спираючись на ці події, можуть зробити висновок, що в суспільстві вже тоді щось нуртувало. Вони були не початком, а виразом певних процесів, які вже відбувалися.

І це дуже важливо, поставити питання про тяглість XIX століття, адже національний рух не з’являється на порожньому місці. Маємо цю тяглість, і вона проявляється саме через такі явища. Вони не лише відкривають нове, а й підсумовують попереднє, фіксуючи момент, коли визрілі ідеї набувають нового звучання».

▶️Більше про епоху, коли Україна ще не існувала на мапі, але вона вже жила в уяві своїх творців розповів кандидат історичних наук Мар’ян Мудрий у новому випуску "Без брому → https://youtu.be/O_Q3816hgi0?si=hdMZi4nBvZcedtdG

«Гітлер прийшов до влади в Берліні, а Сталін — у Москві, але їхні амбіції та плани перетворення стосувалися насамперед територій, розташованих між їхніми країнами. Їхні утопії абсолютного контролю перетиналися саме в Україні.

Гітлер пам’ятав, що короткочасне існування німецької колонії на сході в 1918 році забезпечувало німцям доступ до української житниці. Сталін, який невдовзі після того брав участь у революційних подіях в Україні, цю землю бачив так само. Її сільськогосподарські угіддя та селяни мали збудувати сучасну індустріальну державу. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною невдачею і наводив її як доказ провалу радянського комунізму. Однак він не сумнівався, що німці могли б перетворити Україну на землю, що тече молоком та медом.

Для Гітлера та Сталіна Україна була чимось більшим, ніж просто годувальницею. Вона давала їм змогу порушити правила традиційної економіки, врятувати свої країни від злиднів й ізоляції та змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм та влада повністю залежали від контролю над родючими українськими ґрунтами та мільйонами українських селян.

У 1933 році українці мільйонами помирали від найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був тільки початок особливої історії України, але далеко не кінець. У 1941 році Гітлер відібрав Україну в Сталіна й намагався реалізувати свій колоніальний проєкт, почавши з розстрілів євреїв і морення голодом радянських військовополонених. Поплічники Сталіна колонізували власну країну, а нацисти колонізували окуповану радянську Україну, жителям якої залишалися тільки страждання. За правління Сталіна й Гітлера в Україні загинуло більше людей, ніж будь-де на кривавих землях, у Європі чи й навіть у світі».

Як Україна стала центром колоніальних амбіцій Сталіна та Гітлера читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

Фото ілюстративне: жінка сидить на порозі невідомого закладу в Харкові, фото Александра Вінербергера, весна 1933 року.

У цьому випуску "Без брому" розвінчуємо найпоширеніші міфи про Григорія Сковороду, філософа, який випередив свій час.

Як Російська імперія століттями намагалася привласнити Сковороду і чому його справжня ідентичність — виключно українська? Ким насправді себе вважав Сковорода і що означає його фраза "Мати – Малоросія, тітка – Україна"?

Про справжнього Сковороду, очищеного від імперських та радянських нашарувань, розповів Тарас Лютий — доктор філософських наук, професор Києво-Могилянської академії, старший науковий працівник Інституту філософії імені Г. С. Сковороди та автор книги "Сковорода. Самовладання" у новому випуску "Без брому".

Дивитися ⟶ https://youtu.be/JMkzT-TEZak?si=31O5WK6zluF0IAsp

“Легко сказати, що жити треба так, аби вмирати не було встидно! Се потрафить тільки той, хто родився з великим розумом, а таких нема. Мусить чоловік його здобувати ціле життя, і те, що він натворив недоброго, причіпиться до нього завше. Правильно Ісус казав: хто з вас без гріха, най кине в неї каменем. Коли увидів, що хочуть каменувати блудницю. Добре, що у нас в Урожі не каменують ні блудниць, ні опирам голови не відтинають. При мені такого не чинили. Я про се казання не виголошував, грішників не проклинав, людей не страшив. Бо страх не додасть розуму, від нього чоловік не стане мудрішим.

Мені раз єдна старша жінка казала: “Йой, отче, я чую, як щодень мені розуму додається, а в молодости того не було. Що то би значило?” Я спершу не знав, як їй відповісти, а далі мовив: “Бо ви, Фесуню, в молодости чули инших, а тепер чуєте себе. Файно буде, як дожиєте до ста років, і вас будуть чути”. Правда, тота жінка вмерла, ще сімдесят не мала, але я її потішив. А инший священник сказав би, що в неї гріх гордині, хіба мало в нас таких, що відмовляють простим людям розуму? І ще бидлом називають, бо прецінь шляхта гонорова. Але до чоловіка треба мати чуття. Бо грішник потребує доброго слова. А вже як не помагає, то тоді треба з ним строго.

Як я висповідав когось, то не раз таке чув, що міг сам затрутися. І потім дивився на нього чи на неї так, що він чи вона аж трясся, аж чоло в нього чи в неї мокре ставало. Смертних гріхів не мож відпускати, прощати. Се стосується лише дрібних гріхів. Я навіть привчив парафіян до того, що боялись декотрі перед престолом стати. Був єден, що пхався, а я йому сказав: “Сину, твоє місце коло дверей, ти сам знаєш чому. То не моя воля, а Божа”. Ну, таких було мало, кількоро на все село. Економ Бандрівський не ходив до моєї хлопської церкви не тому, що далеко. Мав бричку, де влізлися би жінка з дітьми. Боявся мене. І ніхто на мене не доніс в деканат, бо як той грішник старався свій гріх зменшити, то я сам міг його за якийсь час похвалити, сказавши: “Ставай ближче, бо там тобі зле чути”. І чоловік тішився.

Вони чулися моїми дітьми, то я і поводився з ними так, як з дітьми. Десь похвалити, десь завстидати. Був ще єден спосіб, хоч не дуже вигідний для мене, але в мене діти не плакали в запічку, як в инших ксьондзів. Не брав я від таких нічого на церкву, навіть яйця, хоч мусили платити лиш те, що положено за хрестини, чи вінчання, чи похорон. Казав оминати ту хату. Але приходив її освячувати на Йордана, поле молитвив, не робив ріжниці. Жаль мені не раз ставало, але я не міг попустити. Та й помагало то ліпше, ніж я би лупив з більшого грішника більше. Тимто така наша церква бідно опоряджена, але я чув у ній дух Господній.

Люди знали, що я грішний, як і вони, але то гріхи від слабости, а не від сили. Гріхи тісного чоловіка”.

Про священника, який поводився з людьми, як з власними дітьми читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

«Чи не найголовнішою метою моєї книги було пояснити, у чому полягало це розмаїття в минулому, а також наголосити, що Східна Європа має свій унікальний історичний шлях, відмінний як від західноєвропейських держав, так і від євразійських імперій, Росії та Китаю.

Її історичний досвід не породив єдиної спільної ідентичності. Натомість виникла ціла низка ідентичностей, дуже відмінних між собою, але об’єднаних спільними рисами. Вони з’явилися на тлі етнічного й релігійного різноманіття; близького сусідства різних народів, які зазвичай належали до різних соціальних прошарків; у періоди суверенності та в часи тривалого імперського панування. Для всіх них мова відігравала ключову роль у формуванні національного самоусвідомлення. Усе перелічене сповна стосується України, як і будь-якої іншої країни східноєвропейського регіону.

Українські землі — одне з ключових місць у світі, де перетинаються культури. Через них проходять усі основні релігійні розломи Європи. Тут пролягають давні межі між католицьким світом і православ’ям східного обряду, а також між православ’ям і греко-католицькою традицією. Століттями українські землі лежали на межі між християнською та мусульманською Європою. В Україні зустрічалися між собою не лише релігії, а й народи. Тут жили греки, вірмени, поляки, німці, румуни, чехи, шотландці й навіть естонські шведи, які колись заснували поселення в Зміївці. Але в результаті такого різнобарв’я не виник американський «плавильний котел», де все зливається в одне ціле. Натомість, за східноєвропейським зразком, виник «фруктовий салат», у якому кожен інгредієнт зберіг свою ідентичність, навіть після змішування.

Як і в усіх інших країнах Східної Європи, українська національна ідентичність формувалася в межах імперій і між ними, а XX століття пройшла під знаком боротьби. Затиснута між імперіалістичними ідеологіями, Україна пережила голодомори, геноцидну війну та жорстокі політичні репресії. Подібні страхіття пережили і її східноєвропейські сусіди. Її рани виявилися особливо болісними. Серед усіх країн регіону лише Україна й далі веде збройну боротьбу за своє суверенне майбутнє.

Історія Східної Європи — це важкий спадок. Вона сповнена завоювань, міжусобного насильства й панування чужинців. У війні проти імперії таке минуле може бути як тягарем, так і джерелом сили. Маю надію, що після прочитання цієї книги читачі переконаються в останньому. Парадоксально, але саме надзвичайно складна й насичена випробуваннями історія України зробила її більш стійкою та рішучою перед обличчям чергової російської агресії. Україна належить до спільноти народів зі схожими долями та досвідами. Разом вони формують особливу культуру, відкриту до розмаїття та прийняття іншого. У сьогоднішній війні між відкритістю до різноманіття та тиском уніфікації Україна стала останнім рубежем оборони цієї східноєвропейської культури».

Про унікальність Східної Європи читайте у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/

Сцени, на яких вона виступала, засипали квітами. Її обдаровували перлами та діамантами. А вибаглива італійська публіка, зачувши її голос, змінювала гнів на милість. Таким потужним був співочий і артистичний талант Соломії Крушельницької. Донька двох українських шляхетських родів підкорила Мілан, Париж, Варшаву, Буенос-Айрес. 

Радянська влада забрала в неї майно, але не змогла забрати гідности: до кінця Соломія Крушельницька була шляхетною пані, сповненою життєрадісности, і любови до людей. 

73 роки тому оперна співачка відійшла у вічність. Пропонуємо переглянути рідкісні світлини відомої українки ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/solomiia-krushelnitska-zhittia-velikoyi-spivachki-u-20-fotografiiakh/ 

“Колись я змусив людей попрощатися з панщизною. Коли найясніший цісар скинув із руського люду ярмо, правда, спершу думали, що то пусті чутки, то люди випили всю горівку і все пиво в корчмі, так втішились. Ніхто ніц не хтів робити. Чекали, що зараз манна їм з неба посиплеться. Ая, посиплеться! Я розумів, що просто так не буде. Добре не буває нігди простим і легким. А потім доміркувалися, що треба зробити, аби панщина не верталася. Поховати її як мерця.

Паламар ніс хрест, а я йшов за труною разом з дяком і війтом. Нігди в Урожі не було такого великого похорону. Я йшов, лице мені горіло, бо того вже було забагато. Шкода, подумав я, ліпше було би спровадити панщину вночі, як за холери, і засипати вапном, бо виглядає так, ніби яку вельможну пані ховають. І не хреститися треба, а плювати вслід. І ще я подумав, що за труною йдуть люде, народжені в неволі, які не знають, що таке не бути в панщині, хіба що я і пару урізьких шляхтичів свобідні. Як проминали ми церкву, повклякали і помолилися, а далі треба було пройти повз двір. Трохи челяді повиходило, поставали при брамі ті, що урізькі, але не пішли з нами, боялися, аби то їм на карб не поставили. Були такі самі, панщизняні, а однак жили ліпше, не мали переднівку (час, коли закінчуються запаси харчів на зиму, а нового врожаю ще немає (у травні–червні) й тяжкої роботи. Їхня родина йшла, а вони стояли без встиду.

На горбку вже була яма, акурат як на чоловіка, і довжиною і глибиною. Дяк запалив кадило, і я заспівав “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас”. Ми змовили “Отченаш” три рази і так само три рази “Богородицю”, а далі я скропив труну, сказав її опустити на дно ями, ну, і мусив щось сказати. А що сказати? Мусив спом’янути добрим словом цісаря, тоді ще ніхто не знав, яку свиню підложив він простому люду. А далі згадав про те, як Мойсей водив 40 літ свій народ по пустелі, аби забув про неволю єгипетську. Трохи задовго, казали мені наші люде, аж 40 літ. Може, не кождому народу стільки треба часу, аби забути про неволю. “Може, і так”, — відповідав я. “Але оден лиш Бог знає, скілько потрібує наш”. Я робив так, як придумали инші священники, що вже встигли поховати панщину й навіть камінний хрест поставити. Мені хотілось, аби в нас було ліпше.

І я додав: “Помолімося, аби панщина ніколи не верталася!” І ми ще раз помолилися, а тоді я нагадав, аби на пам’ять про се місце поставити камінний хрест, а зараз най постоїть дерев’яний. По тому почали закидати груддям яму, я став убік, чекав, щоб гріб запечатати як належить, аби людська біда не могла з-під землі вибратися. Декотрі люди пішли додому, якісь до Йони в корчму, а кілька господарів обступили мене й зачали питати те да се, як воно буде далі. Кілько землі кому припаде. Я знав лиш те, що відтепер пан буде платити тим, хто робив на нього дармо. Я дотепер писав у метриках “піддані”, а тепер треба напевно писати “агрікола” — селянин.

Коли ми вертали вдвох додому, дяк зітхнув: “Жаль, що мій отець не дожив до того хіба пів року!” “Його душа, Василю, ще на землі, тішиться разом з нами”. Я подумав, але не мовив уголос, що перша дитина, яка тепер вродиться вільною, мусить дістати файне імення, і я стану її хрещеним. Але першою вродилася донька в одної завитки і вмерла через три дні, хоч я охрестив її Анастазією. З того я зробив висновок, що нічого доброго нас не чекає.

І так ся стало”.

Про похорони панщини в селі Урожі дізнавайтеся у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

Сковороду часто змальовують як такого босоногого мандрівного філософа. Мабуть, ми й досі не до кінця його розуміємо. Здається, ніби він був трохи диваком. Наскільки ж правдивим є цей образ і чи можемо ми простежити його в динаміці біографії мислителя?

«Тут, думаю, треба говорити про два рівні. По-перше, Сковорода справді був трохи дивакуватим — я би навіть назвав його своєрідним перформером. Це була людина, яка любила елементи вистави. У Могилянці, яку він закінчував, був свій театр, і ця атмосфера на нього впливала. Якщо прочитати його твори, то там теж видно певну театральність, передусім у діалогах, де він часто виступає головним персонажем на ім’я Григорій і бере на себе центральну роль.

По-друге, Сковорода в соціальному вимірі — особливо в другій половині життя, коли він був мандрівним мудрецем. Він не любив офіціозу, але в невеликих компаніях свого кола, здається, любив привертати увагу. Не публічно, а саме серед довірених людей.

Цей образ «босоногого мислителя», якого, наприклад, хотіли зробити на пам’ятнику на Контрактовій площі, не зовсім відповідає реальності. Сковорода не був аскетом у крайній формі: він любив поласувати пармезаном, просив, щоб йому прислали лимон чи сироп — тобто певний помірний гедонізм був йому властивий.

І тут важливо розділити реальність і міф. Уже наприкінці XVIII -XIX століть навколо Сковороди виникає міфологія. Наприклад, відома пасторальна сцена: Сковорода сидить з флейтою поруч із ягнятком, і раптом приїздить карета з імператрицею Катериною, яка запрошує його до Петербурга. А він відповідає: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Це типова калька з античних сюжетів, зокрема про Діогена, до якого приходив Александр Македонський.

Тож маємо поєднання: Сковорода як перформер, що свідомо привертав увагу, і міфологія, яка згодом лише підсилювала ці риси».

▶️Про справжнього Сковороду, очищеного від імперських та радянських нашарувань, розповів Тарас Лютий — доктор філософських наук, професор Києво-Могилянської академії, старший науковий працівник Інституту філософії імені Г. С. Сковороди та автор книги «Сковорода. Самовладання» у новому випуску «Без брому» ⟶ https://youtu.be/JMkzT-TEZak?si=31O5WK6zluF0IAsp

Фото ілюстративне.

Гуцул Ярослав Зеленчук має багато мрій. Одна з них — стати "пройдисвітом". Пройти світ. Її заступник директора з наукової роботи Національного природного парку (НПП) "Верховинський" втілює сам, мандруючи у вільний час. Друга велика мрія — щоб гори Верховинщини знову, як на початку XX століття, вкривала мережа туристичних притулків — "схоронисьок". І тут на допомогу НПП поспішило Франкфуртське зоологічне товариство в Україні.

Перші сучасно схорониська звели на Перкалабі, своєрідній південній брамі НПП і його найпопулярнішій локації. Ці будиночки розташовані найнижче — 970 метрів над рівнем моря. Для прикладу, висота Чеханів — 1390 метрів, Масного Прислопу — 1530 метрів. Перкалабський притулок вже приймає туристів і навіть заброньований на Новий рік. Ціну на проживання розрахував економічний відділ НПП: 400 гривень із людини за ніч.

На Перкалабі вже і меблі є. Їх виготовляють у власній столярній майстерні ФЗТ у закарпатській Іршаві — вручну, дотримуючись екологічних норм та контролюючи походження деревини.

З туризмом у часи повномасштабної війни важче, ніж раніше: щоби блукати Чивчинсько-Гринявськими горами, доведеться заздалегідь брати дозвіл у 31-го Чернівецького прикордонного загону. Документи при в’їзді на територію НПП перевіряють, шлагбаум стоїть. З нелегальними втікачами борються, навіть у найдикіших місцях уздовж кордону поставили сітки. Ті заважають мігрувати Мармаросами великим ссавцям, особливо ведмедям. А їхня популяція тільки-тільки відновилася.

Десь так само було тут і століття тому. Лікар і меценат Омелян Волинець 1935 року писав у львівській газеті "Діло" про мандрівку з Ільців до Шибеного: "За мостом стрічаємо поліцая і гранічера. Якийсь час ідуть за нами, відтак питають за лєґітимаціями. Показуємо, задовольняються і не задержують". Однак війни — не вічні. Майбутнім туристам у Чивчинах буде добре. Тут тихо, гарно — і відтепер ще й комфортно.

Більше про нове життя карпатських "схоронисьок" розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/