Більше про історію українського війська — від цісарських офіцерів до сучасних Героїв України читайте у спецпроєкті "Наші комбатанти", який створений спільно з Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного: https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали — справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера, голови європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства. ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях НПП. Є вже у трьох: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах — притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.

Підготовчі роботи, геологію і геодезію встигли зробити у 2021 році. А далі війна. Та навіть вона не зупинила робіт — кошти надавало ФЗТ. Ескізи захоронок намалював німецький архітектор Ян Гюльсеманн. Карпати він знає як свої п’ять пальців. Виконував не одне замовлення у горах Румунії і захоплюється вернакулярною (народною себто, непрофесійною) архітектурою. Щоб створити будинки в наших горах, вивчав фотографії давніх схорониськ і гуцульських ґражд.

Ескізи у проєкт перетворювали працівники САІН: сам пан Ігнатюк і його колега Андрій Іванюк. Вийшло автентично — не 100-процентова копія, а варіація на гуцульську тему. Два поверхи, 140 квадратних метрів, розетки в кожному кутку, хитрі залізні засуви на дверях.

Біля входу в кожне схоронисько мінімалістичні таблички з його назвою, висотою над рівнем моря і фразою "Будинок для туристів і науковців". Спочатку у планах було звести на кожній локації по приміщенню для рейнджерів. Та у процесі зрозуміли, що потрібні ще й споруди для туристів і науковців. На заповідних територіях проводити б наукові експедиції, але якщо ви старшого віку професор, то вам не до ночівлі в наметі.

І для ФЗТ, і для НПП важливо, щоби будівництво було повністю екологічним. Ніяких металопластикових вікон чи вагонки, своя деревина, на дахах ґонт, утеплювач у стінах — конопляний. Поряд із будиночками на локаціях — підсобне приміщення з сонячними батареями на даху. Комплекси будували місцеві майстри.

Більше про будівництво сучасних "схоронисьок" розповідаємо у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/

Ярослав Зеленчук і Міхаель Бромбахер саджають кедр, Перкалаба, 2013 рік.

Приїхала з друку! Одна з найґрунтовніших сучасних праць про вікінгів, вихідців з Півночі, які назавжди змінили середньовічну Європу📚

Британський археолог та історик Ніл Прайс переосмислює усталений образ скандинавів лише як варварів і загарбників, який сформували їхні жертви й вороги, та представляє спільноту, яка, попри насильство, на підкорені землі приносила нові ідеї, технології та звичаї.

✍🏻Книжка “Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів” — спроба розгледіти світ вікінгів зсередини таким, яким його бачили вони самі. Прайс збагачує їхній образ, пропагований масовою культурою, міждисциплінарними науковими знаннями.

Спираючись на археологічні й писемні джерела, молекулярну генетику, лінгвістику, фольклор і мітологію, автор веде нас шляхами скандинавів — від островів Північної Атлантики до Середземномор’я, від східного узбережжя Америки до азійських степів, не оминаючи й терени майбутньої Руси, куди сягала їхня торгівля та експансія.

Замовляйте видання в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

“Раптова кристалізація 1905 року нечіткого патріотичного відчуття у повноцінний націоналістичний рух ілюструє головну історичну відмінність між російським і українським націоналізмами.

У російській державі з домінантною російською культурою багато людей сприймали свою російськість як очевидну й розуміли російську культуру як культуру загалом, а не як щось специфічно національне. Тільки коли російська державність потрапила під удар, люди почали гуртуватися довкола однозначно національних символів.

Натомість український націоналізм, позбавлений політичних організацій, гуртувався довкола сукупности національно «маркованих» культурних символів: від усної мови через літературу, театр і музику до матеріальних об’єктів. Декламування вірша Шевченка, носіння вишиванки чи розмова українською мовою серед міських інтелектуалів мали величезну символічну цінність і вважалися проявами українофільських поглядів. У переважно російському міському середовищі російськомовна культура була «немаркованою» в національному розумінні, вона не мала такого політичного підтексту.

Отже, російський націоналізм був «державно-визначеним», тоді як український націоналізм був «контрдержавним», вибудуваним навколо «національної культури», яку подавали як однорідний набір символів, цінностей і практик. Таким чином, російський націоналізм був реакційним у найбуквальнішому сенсі цього слова. Він мобілізував підтримку у відповідь на конкурентні націоналізми й інші загрози для держави, розцвітав у ситуаціях, коли існував видимий і, ймовірно, потужний «інший», наприклад, після польського повстання 1863-го чи в 1905 році”.

Більше про різницю між російським та українським націоналізмами читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Коли ми говоримо про національні рухи, зазвичай вирізняємо дві ключові події першої половини XIX століття: «Русалку Дністрову» та Кирило-Мефодіївське братство.

Про них ми маємо певні знання ще зі шкільних підручників, однак варто замислитися як належно оцінити їхній вплив? Чи були це справді наскрізь революційні явища чи, можливо, варто їх дещо переосмислити – особливо Кирило-Мефодіївське товариство?

«Це справді важливі явища. Інша справа — коли саме вони були помічені, як використовувалися і коли набували певних значень. І в одному, і в другому випадку можемо говорити про те, що їхнє значення, їхній потенціал відкривався з часом. Це не було так, що вони одразу стали очевидними й визначальними. Але історики, спираючись на ці події, можуть зробити висновок, що в суспільстві вже тоді щось нуртувало. Вони були не початком, а виразом певних процесів, які вже відбувалися.

І це дуже важливо, поставити питання про тяглість XIX століття, адже національний рух не з’являється на порожньому місці. Маємо цю тяглість, і вона проявляється саме через такі явища. Вони не лише відкривають нове, а й підсумовують попереднє, фіксуючи момент, коли визрілі ідеї набувають нового звучання».

▶️Більше про епоху, коли Україна ще не існувала на мапі, але вона вже жила в уяві своїх творців розповів кандидат історичних наук Мар’ян Мудрий у новому випуску "Без брому → https://youtu.be/O_Q3816hgi0?si=hdMZi4nBvZcedtdG

«Гітлер прийшов до влади в Берліні, а Сталін — у Москві, але їхні амбіції та плани перетворення стосувалися насамперед територій, розташованих між їхніми країнами. Їхні утопії абсолютного контролю перетиналися саме в Україні.

Гітлер пам’ятав, що короткочасне існування німецької колонії на сході в 1918 році забезпечувало німцям доступ до української житниці. Сталін, який невдовзі після того брав участь у революційних подіях в Україні, цю землю бачив так само. Її сільськогосподарські угіддя та селяни мали збудувати сучасну індустріальну державу. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною невдачею і наводив її як доказ провалу радянського комунізму. Однак він не сумнівався, що німці могли б перетворити Україну на землю, що тече молоком та медом.

Для Гітлера та Сталіна Україна була чимось більшим, ніж просто годувальницею. Вона давала їм змогу порушити правила традиційної економіки, врятувати свої країни від злиднів й ізоляції та змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм та влада повністю залежали від контролю над родючими українськими ґрунтами та мільйонами українських селян.

У 1933 році українці мільйонами помирали від найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був тільки початок особливої історії України, але далеко не кінець. У 1941 році Гітлер відібрав Україну в Сталіна й намагався реалізувати свій колоніальний проєкт, почавши з розстрілів євреїв і морення голодом радянських військовополонених. Поплічники Сталіна колонізували власну країну, а нацисти колонізували окуповану радянську Україну, жителям якої залишалися тільки страждання. За правління Сталіна й Гітлера в Україні загинуло більше людей, ніж будь-де на кривавих землях, у Європі чи й навіть у світі».

Як Україна стала центром колоніальних амбіцій Сталіна та Гітлера читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

Фото ілюстративне: жінка сидить на порозі невідомого закладу в Харкові, фото Александра Вінербергера, весна 1933 року.

У цьому випуску "Без брому" розвінчуємо найпоширеніші міфи про Григорія Сковороду, філософа, який випередив свій час.

Як Російська імперія століттями намагалася привласнити Сковороду і чому його справжня ідентичність — виключно українська? Ким насправді себе вважав Сковорода і що означає його фраза "Мати – Малоросія, тітка – Україна"?

Про справжнього Сковороду, очищеного від імперських та радянських нашарувань, розповів Тарас Лютий — доктор філософських наук, професор Києво-Могилянської академії, старший науковий працівник Інституту філософії імені Г. С. Сковороди та автор книги "Сковорода. Самовладання" у новому випуску "Без брому".

Дивитися ⟶ https://youtu.be/JMkzT-TEZak?si=31O5WK6zluF0IAsp

“Легко сказати, що жити треба так, аби вмирати не було встидно! Се потрафить тільки той, хто родився з великим розумом, а таких нема. Мусить чоловік його здобувати ціле життя, і те, що він натворив недоброго, причіпиться до нього завше. Правильно Ісус казав: хто з вас без гріха, най кине в неї каменем. Коли увидів, що хочуть каменувати блудницю. Добре, що у нас в Урожі не каменують ні блудниць, ні опирам голови не відтинають. При мені такого не чинили. Я про се казання не виголошував, грішників не проклинав, людей не страшив. Бо страх не додасть розуму, від нього чоловік не стане мудрішим.

Мені раз єдна старша жінка казала: “Йой, отче, я чую, як щодень мені розуму додається, а в молодости того не було. Що то би значило?” Я спершу не знав, як їй відповісти, а далі мовив: “Бо ви, Фесуню, в молодости чули инших, а тепер чуєте себе. Файно буде, як дожиєте до ста років, і вас будуть чути”. Правда, тота жінка вмерла, ще сімдесят не мала, але я її потішив. А инший священник сказав би, що в неї гріх гордині, хіба мало в нас таких, що відмовляють простим людям розуму? І ще бидлом називають, бо прецінь шляхта гонорова. Але до чоловіка треба мати чуття. Бо грішник потребує доброго слова. А вже як не помагає, то тоді треба з ним строго.

Як я висповідав когось, то не раз таке чув, що міг сам затрутися. І потім дивився на нього чи на неї так, що він чи вона аж трясся, аж чоло в нього чи в неї мокре ставало. Смертних гріхів не мож відпускати, прощати. Се стосується лише дрібних гріхів. Я навіть привчив парафіян до того, що боялись декотрі перед престолом стати. Був єден, що пхався, а я йому сказав: “Сину, твоє місце коло дверей, ти сам знаєш чому. То не моя воля, а Божа”. Ну, таких було мало, кількоро на все село. Економ Бандрівський не ходив до моєї хлопської церкви не тому, що далеко. Мав бричку, де влізлися би жінка з дітьми. Боявся мене. І ніхто на мене не доніс в деканат, бо як той грішник старався свій гріх зменшити, то я сам міг його за якийсь час похвалити, сказавши: “Ставай ближче, бо там тобі зле чути”. І чоловік тішився.

Вони чулися моїми дітьми, то я і поводився з ними так, як з дітьми. Десь похвалити, десь завстидати. Був ще єден спосіб, хоч не дуже вигідний для мене, але в мене діти не плакали в запічку, як в инших ксьондзів. Не брав я від таких нічого на церкву, навіть яйця, хоч мусили платити лиш те, що положено за хрестини, чи вінчання, чи похорон. Казав оминати ту хату. Але приходив її освячувати на Йордана, поле молитвив, не робив ріжниці. Жаль мені не раз ставало, але я не міг попустити. Та й помагало то ліпше, ніж я би лупив з більшого грішника більше. Тимто така наша церква бідно опоряджена, але я чув у ній дух Господній.

Люди знали, що я грішний, як і вони, але то гріхи від слабости, а не від сили. Гріхи тісного чоловіка”.

Про священника, який поводився з людьми, як з власними дітьми читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

«Чи не найголовнішою метою моєї книги було пояснити, у чому полягало це розмаїття в минулому, а також наголосити, що Східна Європа має свій унікальний історичний шлях, відмінний як від західноєвропейських держав, так і від євразійських імперій, Росії та Китаю.

Її історичний досвід не породив єдиної спільної ідентичності. Натомість виникла ціла низка ідентичностей, дуже відмінних між собою, але об’єднаних спільними рисами. Вони з’явилися на тлі етнічного й релігійного різноманіття; близького сусідства різних народів, які зазвичай належали до різних соціальних прошарків; у періоди суверенності та в часи тривалого імперського панування. Для всіх них мова відігравала ключову роль у формуванні національного самоусвідомлення. Усе перелічене сповна стосується України, як і будь-якої іншої країни східноєвропейського регіону.

Українські землі — одне з ключових місць у світі, де перетинаються культури. Через них проходять усі основні релігійні розломи Європи. Тут пролягають давні межі між католицьким світом і православ’ям східного обряду, а також між православ’ям і греко-католицькою традицією. Століттями українські землі лежали на межі між християнською та мусульманською Європою. В Україні зустрічалися між собою не лише релігії, а й народи. Тут жили греки, вірмени, поляки, німці, румуни, чехи, шотландці й навіть естонські шведи, які колись заснували поселення в Зміївці. Але в результаті такого різнобарв’я не виник американський «плавильний котел», де все зливається в одне ціле. Натомість, за східноєвропейським зразком, виник «фруктовий салат», у якому кожен інгредієнт зберіг свою ідентичність, навіть після змішування.

Як і в усіх інших країнах Східної Європи, українська національна ідентичність формувалася в межах імперій і між ними, а XX століття пройшла під знаком боротьби. Затиснута між імперіалістичними ідеологіями, Україна пережила голодомори, геноцидну війну та жорстокі політичні репресії. Подібні страхіття пережили і її східноєвропейські сусіди. Її рани виявилися особливо болісними. Серед усіх країн регіону лише Україна й далі веде збройну боротьбу за своє суверенне майбутнє.

Історія Східної Європи — це важкий спадок. Вона сповнена завоювань, міжусобного насильства й панування чужинців. У війні проти імперії таке минуле може бути як тягарем, так і джерелом сили. Маю надію, що після прочитання цієї книги читачі переконаються в останньому. Парадоксально, але саме надзвичайно складна й насичена випробуваннями історія України зробила її більш стійкою та рішучою перед обличчям чергової російської агресії. Україна належить до спільноти народів зі схожими долями та досвідами. Разом вони формують особливу культуру, відкриту до розмаїття та прийняття іншого. У сьогоднішній війні між відкритістю до різноманіття та тиском уніфікації Україна стала останнім рубежем оборони цієї східноєвропейської культури».

Про унікальність Східної Європи читайте у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/