“В Речі Посполитій сейм формально скасував смертну кару за чаклунство 1776 року, після драматичного втручання Станіслава Авґуста. Деякі єпископи засуджували жорстоке поводження з “безбожниками”, “схизматиками” і “єретиками”. Вони накладали дисциплінарні стягнення на священників, які охрещували єврейських дітей без згоди їхніх батьків. Такі єрархи зазвичай дозволяли некатолицьким громадам ремонтувати чи навіть будувати нові церкви, синагоги та мечеті.

Важливим поворотним моментом став випадок, коли у 1775 році суд під головуванням канцлера Млодзейовського виправдав 13 євреїв. Їх звинувачували в ритуальному вбивстві трирічної дівчинки з мазовецького села на підставі того, що їхні взаємно суперечливі зізнання були отримані під тортурами. Захист, який підготувало міжнародне єврейське співтовариство разом з освіченими симпатиками, також узяло до уваги медичні докази, посилання на дату Песаха в 1774 році та апеляцію до висловленої публічно і багатьма папами, і польськими монархами невіру в те, що євреї начебто для ритуалів використовують християнську кров. Наступного, 1776-го той самий закон, що скасував смертну кару для чаклунів, заборонив судові тортури. На честь цього тріумфу просвітництва король наказав викарбувати медаль.

Варшавське вище суспільство було таким самим легковірним, як і будь-яке інше в Європі. Про це виразно свідчить історія з графом Каліостро. Справжнє ім’я шахрая — Джузеппе Бальзамо. У 1780 році, після того як його вигнали з імператорського двору в Санкт-Петербурзі, він прибув до Варшави. Станіслав Авґуст тримав цього претендента на роль мага на відстані, але багатьох аристократів і міщан ошукали хвастощі Каліостро щодо його містичних здібностей з цілительства й алхімії, що начебто розвинулися з таємних джерел давньоєгипетських масонських знань. Однак за кілька тижнів один із його трюків викрили, і “граф” поспішно виїхав. Ось вам і “епоха розуму” XVIII століття.

Більшість істориків зазвичай більше цікавиться змінами, ніж їх неперервністю. Стосовно періоду, що розглядаємо, дебати точаться між тими, хто вітає менш чуттєвий, менш конфронтаційний стиль практикування релігії, який розвивався в кінці XVIII століття, і тими, хто нарікав на охолодження релігійного запалу серед еліти.

Останні критикують згортання традиційних практик, зокрема невдалі спроби Понятовського заборонити різдвяні вертепи та великодні поминальні дні. Ці обряди залишаються улюбленими елементами польського та литовського релігійного культу й донині, навіть серед тих, хто рідко ходить до костелу”.

Більше читайте у книзі “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/

80 років тому померла Ольга Косач-Кривинюк, письменниця, етнографка, літературознавиця, сестра Лесі Українки.

Вона стала спадкоємицею Лесиного архіву й берегинею ідейної спадщини старшої сестри. Саме завдяки їй збережено й опрацьовано листування письменниці, а також укладено докладний реєстр документів, що мають першорядне значення для майбутніх біографів Лесі Українки.

Ольга Косач-Кривинюк зібрала і відшила колекцію зразків вишивок стародавніх технік вирізування, виколювання, зерновий вивід, штапівка, мережання, настилування, лиштви, подекуди набирування, верхоплуту і хрестика, для того щоб наступні покоління українців плекали свою національну культуру та мистецтво. Захоплення цим мистецтвом вона успадкувала від матері — Олени Пчілки. "Ті мамині узори мали великий виховний вплив", — згадувала вона.

Незадовго до своєї смерті Ольга Косач-Кривинюк написала в листі до Наталії Дорошенко: "Доки існуватиме українська пісня і вишивка — Україна не загине".

Більше про вишивки, які зібрала та відшила Ольга Косач-Кривинюк розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/vishivani-istoriyi-olgi-kosach-kriviniuk/

Зустрічайте наш новий номер — “Українські січові стрільці”.

У день завершення Великої війни відкриваємо передпродаж подвійного й щедро ілюстрованого випуску (200 сторінок!), присвяченого першій українській бойовій формації ХХ століття.

Читайте у номері:

👉Як героїчний чин усусусів став психологічним переворотом для українського народу?
👉Ким були команданти Легіону УСС і як склалися їхні долі?
👉Забуті могили й живі усусуси: експедиція 1990 року на Тернопільщині у розмові з режисером і військовослужбовцем Іваном Яснієм.
👉Бережани: місто, що сусідить із Раєм — репортаж із малої батьківщини братів Лепких.
👉Олена Степанів, Ганна Дмитерко, Софія Галечко — жіноче обличчя Легіону УСС.
👉Портрет дослідниці Оксани Кузьменко, яка через історію власного роду переосмислює стрілецький фольклор і національну пам’ять.
👉Світла й кривава перемога на Маківці — як уперше після Полтави український кріс спинив російські полчища.
👉Ексклюзивні розмови з Оленою Борисюк, онукою Олени Степанів, та Василем Лопухом, упорядником онлайнового фотоархіву Легіону Українських січових стрільців.
👉Спадщина усусусів у творчості Ростислава Держипільського та Тараса Компаніченка.

І ще кільканадцять текстів — про збройну боротьбу та культурну місію, які актуальні й донині!

❗️Очікуємо з друку після 15 грудня 2025 року!

▶️Придбати журнал за зниженою ціною 380 грн замість 450 можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinski-sichovi-strilczi-7-8-2025/

А наші патрони уже читають електронну версію нового журналу! Доєднуйтесь до Patreon та першими переглядайте найцікавіший контент → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Енергійність, поєднана із твердим вишколом кадрового офіцера, чудовою обізнаністю з тодішньою геополітикою та готовністю за необхідності приймати рішення та нести за них відповідальність. Таким сучасникам запам’ятався один із найзнаковіших військовиків українських визвольних змагань часів ЗУНР і УНР — Гнат Стефанів.

Він проявив себе як відданий справі військовий командувач. "Назверх він робив вражіння старшини з отвертою головою, підприємчивого та енергійного. Деяка рубашність в поведінці і різкість у вислові … при війську не шкодили, а навіть подобались, виробляючи респект серед підчинених".

А після поразки, на початку 1920-х, як працівник консульства ЗУНР, відстоював у Чехословаччині інтереси окупованої на той момент польським військом української держави.

Про те, як полковник Галицької армії та Армії УНР зробив військову кар'єру розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/gorila-v-ochakh-zhadoba-peremogi-viiskovi-zvitiagi-gnata-stefaniva/

Фото: полковник УГА Гнат Стефанів (третій зліва) серед невідомих.

Більше про історію українського війська — від цісарських офіцерів до сучасних Героїв України читайте у спецпроєкті "Наші комбатанти", який створений спільно з Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного: https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали — справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера, голови європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства. ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях НПП. Є вже у трьох: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах — притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.

Підготовчі роботи, геологію і геодезію встигли зробити у 2021 році. А далі війна. Та навіть вона не зупинила робіт — кошти надавало ФЗТ. Ескізи захоронок намалював німецький архітектор Ян Гюльсеманн. Карпати він знає як свої п’ять пальців. Виконував не одне замовлення у горах Румунії і захоплюється вернакулярною (народною себто, непрофесійною) архітектурою. Щоб створити будинки в наших горах, вивчав фотографії давніх схорониськ і гуцульських ґражд.

Ескізи у проєкт перетворювали працівники САІН: сам пан Ігнатюк і його колега Андрій Іванюк. Вийшло автентично — не 100-процентова копія, а варіація на гуцульську тему. Два поверхи, 140 квадратних метрів, розетки в кожному кутку, хитрі залізні засуви на дверях.

Біля входу в кожне схоронисько мінімалістичні таблички з його назвою, висотою над рівнем моря і фразою "Будинок для туристів і науковців". Спочатку у планах було звести на кожній локації по приміщенню для рейнджерів. Та у процесі зрозуміли, що потрібні ще й споруди для туристів і науковців. На заповідних територіях проводити б наукові експедиції, але якщо ви старшого віку професор, то вам не до ночівлі в наметі.

І для ФЗТ, і для НПП важливо, щоби будівництво було повністю екологічним. Ніяких металопластикових вікон чи вагонки, своя деревина, на дахах ґонт, утеплювач у стінах — конопляний. Поряд із будиночками на локаціях — підсобне приміщення з сонячними батареями на даху. Комплекси будували місцеві майстри.

Більше про будівництво сучасних "схоронисьок" розповідаємо у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/

Ярослав Зеленчук і Міхаель Бромбахер саджають кедр, Перкалаба, 2013 рік.

Приїхала з друку! Одна з найґрунтовніших сучасних праць про вікінгів, вихідців з Півночі, які назавжди змінили середньовічну Європу📚

Британський археолог та історик Ніл Прайс переосмислює усталений образ скандинавів лише як варварів і загарбників, який сформували їхні жертви й вороги, та представляє спільноту, яка, попри насильство, на підкорені землі приносила нові ідеї, технології та звичаї.

✍🏻Книжка “Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів” — спроба розгледіти світ вікінгів зсередини таким, яким його бачили вони самі. Прайс збагачує їхній образ, пропагований масовою культурою, міждисциплінарними науковими знаннями.

Спираючись на археологічні й писемні джерела, молекулярну генетику, лінгвістику, фольклор і мітологію, автор веде нас шляхами скандинавів — від островів Північної Атлантики до Середземномор’я, від східного узбережжя Америки до азійських степів, не оминаючи й терени майбутньої Руси, куди сягала їхня торгівля та експансія.

Замовляйте видання в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/dity-yasena-ta-vyaza-istoriya-vikingiv/

“Раптова кристалізація 1905 року нечіткого патріотичного відчуття у повноцінний націоналістичний рух ілюструє головну історичну відмінність між російським і українським націоналізмами.

У російській державі з домінантною російською культурою багато людей сприймали свою російськість як очевидну й розуміли російську культуру як культуру загалом, а не як щось специфічно національне. Тільки коли російська державність потрапила під удар, люди почали гуртуватися довкола однозначно національних символів.

Натомість український націоналізм, позбавлений політичних організацій, гуртувався довкола сукупности національно «маркованих» культурних символів: від усної мови через літературу, театр і музику до матеріальних об’єктів. Декламування вірша Шевченка, носіння вишиванки чи розмова українською мовою серед міських інтелектуалів мали величезну символічну цінність і вважалися проявами українофільських поглядів. У переважно російському міському середовищі російськомовна культура була «немаркованою» в національному розумінні, вона не мала такого політичного підтексту.

Отже, російський націоналізм був «державно-визначеним», тоді як український націоналізм був «контрдержавним», вибудуваним навколо «національної культури», яку подавали як однорідний набір символів, цінностей і практик. Таким чином, російський націоналізм був реакційним у найбуквальнішому сенсі цього слова. Він мобілізував підтримку у відповідь на конкурентні націоналізми й інші загрози для держави, розцвітав у ситуаціях, коли існував видимий і, ймовірно, потужний «інший», наприклад, після польського повстання 1863-го чи в 1905 році”.

Більше про різницю між російським та українським націоналізмами читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/