«Бунт 1905 року змінив пріоритети Василя Шульгина. Вісімнадцятого жовтня він перебував на військовій службі як офіцер-резервіст і очолював невеликий загін, який отримав завдання припинити погром. У дещо дофантазованому описі того дня його альтерего дивиться з жахом, як революційний натовп святкує виголошення Найвищого маніфесту.

Як і багато російських націоналістів, Шульгин покладав вину за слабкість держави — військові поразки на Далекому Сході, широке невдоволення, насильство — на єврейське населення. За словами Шульгина, єврейські революціонери сплюндрували національні та монархічні символи, зриваючи імперську корону з балкона Думи, нищачи портрети царів і розриваючи російські триколори. Ці приклади і навіть добір слів — «безумці»-євреї, їхня «виклична» поведінка — дивовижно схожі на тональність видання «Кіевлянинъ». Це свідчить про те, що родина про ці пам’ятні дні сформувала спільний ображений наратив.

Антиреволюційний гнів і страх перед неконтрольованим натовпом незабаром долучили Василя Шульгина до виборчої політики. Можливо, навіть показовішим, ніж Василевий випадок, був досвід Катерини Шульгиної, його дружини. Катерина час до часу перекладала літературні тексти для видання «Кіевлянинъ», але політику газети вважала нудною та занадто проурядовою. Аж у 35 років, під час російсько-японської війни, Шульгина прийняла російський націоналізм, який пропагував її тесть.

Як вона згадувала пізніше, її перетворення було спричинене японським нападом на російські бойові кораблі в січні 1904 року: «Я дуже чітко відчула, що воюю з Японією яка зрадницьки напала на російські судна, не уряд, не армія, але я, я з нею воюю, я її ненавиджу та зневажаю, тому що люблю... Росію!». З мемуарів Шульгиної чітко видно, що саме політичні труднощі, які переживала російська держава та монархія, викликали її патріотичні почуття. «Поки ніхто не чіпав її [Росії], я не любила її, але відколи її почали атакувати й завдавати удару за ударом, я люблю її».

Звісно, самооцінка Шульгиної є ретроспективною, і її опис 1905 року забарвлений знанням про 1917 рік. Але наратив про консервативне політичне пробудження під час революції видається правдоподібним: лише коли російська держава потрапила «в облогу», вона відчула, що добробут імперії їй важливий».

▶️ Більше про трансформацію політичних поглядів Василя та Катерини Шульгиної читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Фото: Василь Шульгин та Катерина Шульгина, початок ХХ століття.

📖Відкриваємо передпродаж книги “Тіньові імперії. Альтернативна історія імперій” автора Томаса Барфілда!

✍🏻У книжці “Тіньові імперії” американський антрополог Томас Барфілд пропонує новий погляд на глобальну історію імперій за останні 2500 років. У його баченні імперії постають у двох формах: ендогенній, як централізовані утворення, що виростають із внутрішніх ресурсів (Китай, Рим, Персія), та тіньовій, або екзогенній, яка формується у взаємодії з потужнішими цивілізаціями на їхніх периферіях.

Барфілд вишукано проводить читача крізь розмаїття імперських форм — від Атен, Каролінгів і Омеядів до кочових моделей Хунну, Монгольської імперії та маньчжурської династії Цін. Серед них і Київська Русь — вакуумна імперія, що виникла між степом і лісом, на теренах, які не мали усталених імперських структур.

Чимало стратегій, які імперії випрацювали в минулому, діють і сьогодні. Росія еволюціонувала від тіньового утворення до централізованої системи з колоніальними амбіціями. Китай продовжує традицію імперського самовідтворення, поєднуючи націоналізм та комунізм. Європейський Союз, попри постнаціональний характер, частково наслідує Священну Римську імперію, а США, не визнаючи імперської ідентичности, фактично виконують її глобальні функції.

“Тіньові імперії” — це концептуальна карта історії влади, що дає змогу побачити відомий світ у новому світлі та краще зрозуміти, як периферії минулого стали центрами сили сьогодення.

▶️Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 480 грн замість 550 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tinovi-imperiyi-alternatyvna-istoriya-imperij/

❗️Очікуємо з друку у першій половині січня 2026-го року.

У прямому ефірі Radio NV кандидатка історичних наук, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук розповіла про те, що судді, які виносили смертний вирок Івану Гончаруку, спокійно працювали вже в незалежній Україні, а зараз отримують пенсії понад 200 тисяч гривень.

Читайте більше у книзі «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець», яка нещодавно вийшла у видавництві «Локальна історія» ▶️ https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

“В Речі Посполитій сейм формально скасував смертну кару за чаклунство 1776 року, після драматичного втручання Станіслава Авґуста. Деякі єпископи засуджували жорстоке поводження з “безбожниками”, “схизматиками” і “єретиками”. Вони накладали дисциплінарні стягнення на священників, які охрещували єврейських дітей без згоди їхніх батьків. Такі єрархи зазвичай дозволяли некатолицьким громадам ремонтувати чи навіть будувати нові церкви, синагоги та мечеті.

Важливим поворотним моментом став випадок, коли у 1775 році суд під головуванням канцлера Млодзейовського виправдав 13 євреїв. Їх звинувачували в ритуальному вбивстві трирічної дівчинки з мазовецького села на підставі того, що їхні взаємно суперечливі зізнання були отримані під тортурами. Захист, який підготувало міжнародне єврейське співтовариство разом з освіченими симпатиками, також узяло до уваги медичні докази, посилання на дату Песаха в 1774 році та апеляцію до висловленої публічно і багатьма папами, і польськими монархами невіру в те, що євреї начебто для ритуалів використовують християнську кров. Наступного, 1776-го той самий закон, що скасував смертну кару для чаклунів, заборонив судові тортури. На честь цього тріумфу просвітництва король наказав викарбувати медаль.

Варшавське вище суспільство було таким самим легковірним, як і будь-яке інше в Європі. Про це виразно свідчить історія з графом Каліостро. Справжнє ім’я шахрая — Джузеппе Бальзамо. У 1780 році, після того як його вигнали з імператорського двору в Санкт-Петербурзі, він прибув до Варшави. Станіслав Авґуст тримав цього претендента на роль мага на відстані, але багатьох аристократів і міщан ошукали хвастощі Каліостро щодо його містичних здібностей з цілительства й алхімії, що начебто розвинулися з таємних джерел давньоєгипетських масонських знань. Однак за кілька тижнів один із його трюків викрили, і “граф” поспішно виїхав. Ось вам і “епоха розуму” XVIII століття.

Більшість істориків зазвичай більше цікавиться змінами, ніж їх неперервністю. Стосовно періоду, що розглядаємо, дебати точаться між тими, хто вітає менш чуттєвий, менш конфронтаційний стиль практикування релігії, який розвивався в кінці XVIII століття, і тими, хто нарікав на охолодження релігійного запалу серед еліти.

Останні критикують згортання традиційних практик, зокрема невдалі спроби Понятовського заборонити різдвяні вертепи та великодні поминальні дні. Ці обряди залишаються улюбленими елементами польського та литовського релігійного культу й донині, навіть серед тих, хто рідко ходить до костелу”.

Більше читайте у книзі “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” автора Річарда Баттервіка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/

80 років тому померла Ольга Косач-Кривинюк, письменниця, етнографка, літературознавиця, сестра Лесі Українки.

Вона стала спадкоємицею Лесиного архіву й берегинею ідейної спадщини старшої сестри. Саме завдяки їй збережено й опрацьовано листування письменниці, а також укладено докладний реєстр документів, що мають першорядне значення для майбутніх біографів Лесі Українки.

Ольга Косач-Кривинюк зібрала і відшила колекцію зразків вишивок стародавніх технік вирізування, виколювання, зерновий вивід, штапівка, мережання, настилування, лиштви, подекуди набирування, верхоплуту і хрестика, для того щоб наступні покоління українців плекали свою національну культуру та мистецтво. Захоплення цим мистецтвом вона успадкувала від матері — Олени Пчілки. "Ті мамині узори мали великий виховний вплив", — згадувала вона.

Незадовго до своєї смерті Ольга Косач-Кривинюк написала в листі до Наталії Дорошенко: "Доки існуватиме українська пісня і вишивка — Україна не загине".

Більше про вишивки, які зібрала та відшила Ольга Косач-Кривинюк розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/vishivani-istoriyi-olgi-kosach-kriviniuk/

Зустрічайте наш новий номер — “Українські січові стрільці”.

У день завершення Великої війни відкриваємо передпродаж подвійного й щедро ілюстрованого випуску (200 сторінок!), присвяченого першій українській бойовій формації ХХ століття.

Читайте у номері:

👉Як героїчний чин усусусів став психологічним переворотом для українського народу?
👉Ким були команданти Легіону УСС і як склалися їхні долі?
👉Забуті могили й живі усусуси: експедиція 1990 року на Тернопільщині у розмові з режисером і військовослужбовцем Іваном Яснієм.
👉Бережани: місто, що сусідить із Раєм — репортаж із малої батьківщини братів Лепких.
👉Олена Степанів, Ганна Дмитерко, Софія Галечко — жіноче обличчя Легіону УСС.
👉Портрет дослідниці Оксани Кузьменко, яка через історію власного роду переосмислює стрілецький фольклор і національну пам’ять.
👉Світла й кривава перемога на Маківці — як уперше після Полтави український кріс спинив російські полчища.
👉Ексклюзивні розмови з Оленою Борисюк, онукою Олени Степанів, та Василем Лопухом, упорядником онлайнового фотоархіву Легіону Українських січових стрільців.
👉Спадщина усусусів у творчості Ростислава Держипільського та Тараса Компаніченка.

І ще кільканадцять текстів — про збройну боротьбу та культурну місію, які актуальні й донині!

❗️Очікуємо з друку після 15 грудня 2025 року!

▶️Придбати журнал за зниженою ціною 380 грн замість 450 можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/ukrayinski-sichovi-strilczi-7-8-2025/

А наші патрони уже читають електронну версію нового журналу! Доєднуйтесь до Patreon та першими переглядайте найцікавіший контент → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Енергійність, поєднана із твердим вишколом кадрового офіцера, чудовою обізнаністю з тодішньою геополітикою та готовністю за необхідності приймати рішення та нести за них відповідальність. Таким сучасникам запам’ятався один із найзнаковіших військовиків українських визвольних змагань часів ЗУНР і УНР — Гнат Стефанів.

Він проявив себе як відданий справі військовий командувач. "Назверх він робив вражіння старшини з отвертою головою, підприємчивого та енергійного. Деяка рубашність в поведінці і різкість у вислові … при війську не шкодили, а навіть подобались, виробляючи респект серед підчинених".

А після поразки, на початку 1920-х, як працівник консульства ЗУНР, відстоював у Чехословаччині інтереси окупованої на той момент польським військом української держави.

Про те, як полковник Галицької армії та Армії УНР зробив військову кар'єру розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/gorila-v-ochakh-zhadoba-peremogi-viiskovi-zvitiagi-gnata-stefaniva/

Фото: полковник УГА Гнат Стефанів (третій зліва) серед невідомих.

Більше про історію українського війська — від цісарських офіцерів до сучасних Героїв України читайте у спецпроєкті "Наші комбатанти", який створений спільно з Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного: https://localhistory.org.ua/spetsproekty/nashi-kombatanti/

Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали — справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера, голови європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства. ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях НПП. Є вже у трьох: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах — притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ.

Підготовчі роботи, геологію і геодезію встигли зробити у 2021 році. А далі війна. Та навіть вона не зупинила робіт — кошти надавало ФЗТ. Ескізи захоронок намалював німецький архітектор Ян Гюльсеманн. Карпати він знає як свої п’ять пальців. Виконував не одне замовлення у горах Румунії і захоплюється вернакулярною (народною себто, непрофесійною) архітектурою. Щоб створити будинки в наших горах, вивчав фотографії давніх схорониськ і гуцульських ґражд.

Ескізи у проєкт перетворювали працівники САІН: сам пан Ігнатюк і його колега Андрій Іванюк. Вийшло автентично — не 100-процентова копія, а варіація на гуцульську тему. Два поверхи, 140 квадратних метрів, розетки в кожному кутку, хитрі залізні засуви на дверях.

Біля входу в кожне схоронисько мінімалістичні таблички з його назвою, висотою над рівнем моря і фразою "Будинок для туристів і науковців". Спочатку у планах було звести на кожній локації по приміщенню для рейнджерів. Та у процесі зрозуміли, що потрібні ще й споруди для туристів і науковців. На заповідних територіях проводити б наукові експедиції, але якщо ви старшого віку професор, то вам не до ночівлі в наметі.

І для ФЗТ, і для НПП важливо, щоби будівництво було повністю екологічним. Ніяких металопластикових вікон чи вагонки, своя деревина, на дахах ґонт, утеплювач у стінах — конопляний. Поряд із будиночками на локаціях — підсобне приміщення з сонячними батареями на даху. Комплекси будували місцеві майстри.

Більше про будівництво сучасних "схоронисьок" розповідаємо у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/