«Гітлер мав намір колоніально демодернізувати Радянський Союз та Польщу, що передбачало десятки мільйонів смертей.

Нацистські очільники планували знелюднити східні прикордонні території та позбавити їх промисловості, а потім перетворити ці землі на сільськогосподарські території для німецьких господарів. Цей задум передбачав чотири етапи реалізації. По-перше, зруйнувати Радянський Союз через блискавичну перемогу влітку 1941 року так, як це вдалося з Польщею 1939-го, та окупувати землі Польщі, Білорусі, України, Західної Росії та Кавказу.

По-друге, наприкінці 1941-го — на початку 1942 року, згідно з «Планом голоду», приблизно 30 мільйонів жителів цих земель мали загинути голодною смертю, оскільки продовольство було б відправлено до Німеччини та Західної Європи. По-третє, євреїв Радянського Союзу, які пережили голод, разом із євреями Польщі та інших земель під німецькою окупацією мали усунити з Європи в рамках програми «остаточного розв’язання».

По-четверте, у повоєнні роки, після перемоги німців, Генеральний план «Ост» передбачав депортацію, вбивство, поневолення або асиміляцію решти населення Східної Європи й заселення цих земель німецькими поселенцями. Життєвий простір для німців мав стати простором смерті для інших народів. Після вдалої оборони Радянського Союзу й невдачі у здобутті блискавичної перемоги, Гітлер і нацистські очільники адаптували до нової ситуації три плани, що залишилися, вбивши приблизно 10 мільйонів людей, тобто менше, ніж передбачено в німецьких планах. Нацисти відмовилися від початкової концепції «Плану голоду», його запровадили лише на територіях, що перебували під повним німецьким контролем.

Вони не змогли реалізувати свого «величного» колоніального Генерального плану «Ост» без цілковитої воєнної перемоги, що так і не настала. Певною мірою німці спробували здійснити його на окупованих територіях Польщі, депортовуючи поляків, щоб звільнити місце для німецьких расових колоній.

Натомість «остаточне розв’язання» було здійснено якомога повніше. Спершу його планували реалізувати після закінчення війни. Однак у другій половині 1941 року стало очевидно, що війна йде не за планом, тож Гітлер дав зрозуміти, що бажає, аби «остаточне розв’язання» реалізували негайно. У грудні 1941 року, коли Гітлер чітко заявив, що всі євреї на землях, підконтрольних Німеччині, мусять загинути, з’явилася нова техніка масового вбивства. Метод отруєння чадним газом, уперше використаний у програмі «евтаназії», адаптували для використання на окупованих територіях Радянського Союзу (газові машини), а згодом у постійних газових камерах на окупованих польських землях.

В Аушвіці, окрім трудового табору, збудували фабрику смерті, де вбивали ціанідом водню замість чадного газу. Євреїв окупованої Польщі, яких спершу зібрали в гетто, щоб депортувати, відправили до Белжеця, Собібора, Хелмно, Треблінки, Аушвіца та Майданека, де їх убили газом».

Про плани Гітлера реалізувати «остаточне розв’язання» євреїв та колоніально знелюднити Східну Європу під час Другої світової війни читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

У 1935 році Косівське коло переросло у повноцінну Косівську філію ПТТ — і поставило на Чивчинах та Гринявах кілька невеликих будинків для туристів. Роком раніше на полонині Берчеській з’явилося схоронище варшавського спортивного товариства АЗС. Мініатюрність своїх споруд Косівська філія пояснювала тим, що "фреквенція" (відвідуваність) туристів на Чивчинах невелика: як і сьогодні, розгулятися заважала прикордонна зона. За 1936 рік наглядачі, які чергували у схорониськах, отримали 1680 злотих платні. Найбільший притулок почали зводити на Буркуті. Не закінчили: війна.

У "Гірських схорониськах" є фото з будівництва притулку на Масному Прислопі. Це єдине зображення того найменшого зі схорониськ Косівської філії. За оренду місця вона сплачувала символічні 2 злотих на рік. Будівництво обійшлося у 2800 злотих. Притулок мав 16 ліжкомісць, при ньому постійно чергував вартовий.

У той час лещатарські товариства в Карпатах конкурували між собою. Вони вибудовували багатоповерхові будинки з усіма вигодами і старалися дотриматися місцевого архітектурного колориту. Схоронище на Костричі, яке звело Товариство будівництва скаутських притулків за проєктом Єжи Антонія Жуковського, мало навіть п’єц, облицьований розкішними гуцульськими кахлями.

Уже тоді Чивчинськими горами ходили туристи не лише зі Львова чи Ворохти, а й із Варшави та Праги. За літниками з’явився і бізнес: у Шибеному запрацювала бриндзярня "Маслосоюзу", а на полонині Присліп ще одну бриндзярню відкрила Львівська хліборобська палата. У Другу світову кожна висота стала стратегічною, у багатьох спорудах хазяйнували німці. Пізніше приміщення згоріли. До наших часів дійшли лише рештки фундаментів, світлини та згадки у пресі. І все.

Більше про захоронки на Масному Прислопі розповідає Ірина Пустиннікова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/

Фото: будівництво притулку на Масному Прислопі, 1930-ті роки.

«Ганна Гончарук вирушила до Луцька. Потяг прибув приблизно о 17:00, одразу звернулася у міліційне відділення на вокзалі. Там порадили йти в обласне управління КДБ, розташоване за три зупинки звідти. На прохідній охоронець сказав, що робочий день закінчився, всі розійшлися по домівках. Розгублена жінка рушила до виходу, як раптом почула: «Ганно Кирилівно, що ви як сніг на голову!» На сходах стояв майор Приступа. «Та то ви як сніг на голову! — розпачливо промовила жінка. — Приїхали, забрали чоловіка, нічого не пояснили. Як так можна? Він же не злодій чи бандит якийсь!» «А от у цьому ми розберемося. Завтра прийдете на 10:00 — і поговоримо», — вирішив.

Наступного дня Ганну провели до кабінету Приступи. «Раз вже приїхали, то буду говорити конкретно, — розпочав майор. — Ви повинні допомогти слідству все правильно з’ясувати». Він розпитував, як Гончаруки жили, з ким дружили, де відпочивали. Ганна наголосила, що в них ніколи поганого слова між собою не було. Попросила побачення з чоловіком. «Залежно від того, як ви себе будете поводити, чи будете нам допомагати». «В чому допомагати?» «Ну, повідомите нам, як він тоді діяв неправильно». «Я за той час нічого не знаю, бо не була в тому краю. Я навіть не знала, що існує така Західна Україна, поки не поїхали в гості до його родини. Ще сестра жила, тітки його були...» «І все-таки ви повинні…» «Нічого я не повинна, бо не буду брехати. Як же так: я навіть не поговорила з ним тоді, як забрали, і передачу зараз привезла. А ви його, як злодія, забрали…» «Це ми ще вияснимо… Ну, ладно».

Приступа комусь зателефонував. Через 15 хвилин двоє чоловіків завели до кабінету Івана Гончарука, відтак повернулися до приймальні. Він хотів сісти на диванчик поруч із дружиною, але слідчий вказав на крісло навпроти. Ганна бідкалася, що не взяла торбинки з передачею. Мала при собі лише те, що дорогою купила: баночку сметани, булочку і шматок ковбаси.

«Дайте, він може тут поїсти», — махнув рукою Приступа. Іван з’їв зовсім трошки, не лізло. Розмова теж не клеїлася: слідчий наказав розмовляти «по суті, нічого лишнього». Через пів години затриманого вивели. Того ж дня Ганна поїхала додому.

Однак Гончарука не повели до камери. Після обідньої перерви його знову привели до кабінету. Допит тривав 4 години. У протоколі записано інформації лише на сторінку. Це відповіді на одне запитання: як підслідний потрапив в Українську Повстанську Армію? І обіцянка: «Про подальшу діяльність в УПА я розповім на наступних допитах».

Його справа на той момент вже була повністю сфабрикована. Залишалося «дотиснути обвинуваченого». Протягом наступного тижня допити відбувалися щодня. Тривали вони по 6–7 годин. Лунали попередження, погрози, шантаж…»

Про боротьбу українського повстанця Івана Гончарука та його родини читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: сім’я Гончаруків. Колима, 1965 рік.

170 років тому народився Дмитро Яворницький! Він був одним із найвідоміших українських істориків, легендарним дослідником Війська Запорозького Низового та автором тритомної "Історії запорозьких козаків".

Завдяки українському вченому світ побачив перший історико-археологічний путівник по Середній Азії. Після його виходу прізвище "Evarnitsky" зарясніло на шпальтах європейських газет.

Про Дмитра Яворницького ще за радянських часів писали книжки й знімали документальні фільми. За кількістю присвячених йому досліджень дніпропетровського історика можна порівняти хіба що з Михайлом Грушевським чи Володимиром Антоновичем. 

Водночас окремі сторінки його біографії, зокрема період дворічного перебування на Сході, досі залишаються малодослідженими.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dmitro-iavornitskii-kozatskii-batko-iakii-kinuv-viklik-svitovomu-skhodoznavtsiu/ 

"Історія єгомостя з Урожа, що хрестив, вінчав і ховав моїх родичів, які сповідались і причащались у нього понад 30 років, мене не відпускала, і я не могла її позбутись. Усе частіше про нього згадувала, коли бувала на цвинтарі, дивилась на церкву з вікна нашої хати, читала про Івана Франка та людей в Нагуєвичах і ходила старими дорогами Урожа.

Врешті я почала паралельно вивчати родовід Мудраків разом зі своїм родоводом. Метричні книги допомогли мені встановити зв’язки Петра Мудрака, родинні, суспільні, а історичний контекст — зрозуміти бодай частково".

Книжка "Тісні люде" народилася з архівних пошуків авторки і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це сповідь не святого й не мученика, а втомленого чоловіка, затиснутого між церковними канонами та людськими забобонами, між тілесною знемогою і духовною відповідальністю, між спокусами та соромом.

Пропонуємо ознайомитися з уривком із книжки Галини Пагутяк, яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Локальна історія" ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/otets-petro-mudrak-ta-iogo-otochennia-fragment-iz-knizhki-tisni-liude-galini-pagutiak/ 

Замовляйте книгу Галини Пагутяк “Тісні люде” в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/

“Група вчених-ядерників Всеросійського науково-дослідного інституту автоматики (ВНДІА), однієї із трьох головних російських ядерних лабораторій, опублікувала аналіз, у якому констатувала, що Україна володіє необхідними технологіями й досвідом, щоб добудувати відсутні ланки паливного циклу та розробити програми створення ядерної зброї, зокрема збагачення урану, перероблення плутонію і виробництва тритію, виробництва електронних компонентів, зокрема нейтронних трубок, чутливого вимірювального обладнання, налагодження металургійних і радіохімічних процесів; і на це знадобиться від трьох до п’яти років.

Перешкодами для втілення цих амбітних проєктів, за висновками НКАУ, були високі витрати, що на той час оцінювали у три мільярди доларів, та подальші непрямі політичні й економічні втрати через несприятливу міжнародну реакцію на ядерну програму України Навіть якби ці перешкоди вдалося подолати за допомогою нової зброї “Південмашу”, українські політичні лідери й військові стратеги зіткнулись би з іншою перепоною: американсько-радянським Договором про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності 1987 року, правонаступницею якого була Україна.

Цей договір забороняв усі ракети наземного базування з радіусом дії від 500 до 5500 км — це саме ті відстані, яких потребувала Україна для ефективного стримування. Роками пізніше Костянтин Грищенко, який згодом став міністром закордонних справ України, напівжартома зауважив, що замість відкладати ратифікацію Договору СНО і Лісабонського протоколу, Верховній Раді ліпше було би докласти зусиль, щоб вийти з ДРСМД.

Дивно, що тоді як МБР привернули до себе всю увагу, мало обговорювали питання крилатих ракет повітряного базування, не заборонених ДРСМД. Цю зброю було би легше адаптувати до стратегічних потреб України, і її в Україні налічували сотні одиниць. Схоже, що стратегічні бомбардувальники і КРПБ не мали власного лобі”.

▶️ Дізнавайтеся, чи могла Україна стати ядерною державою і чому навіть це не гарантувало б їй безпеки – у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

Фото: українські солдати перед знищенням оглядають навчальні ядерні боєголовки. Приблизно 500 навчальних ядерних боєголовок, ідентичних справжнім, за винятком “сердечників” із високозбагаченим ураном і плутонієм, були залишені в Україні і, зрештою, знищені.

“Балканські війни підірвали безпеку Австрії на півострові, а також зміцнили й розширили Сербію. Територія королівства зросла на понад 80 відсотків.

Під час Другої балканської війни сербські війська під керівництвом генерала Путника продемонстрували неймовірну дисципліну й ініціативність. У звіті Генштабу від 9 листопада 1912 року було висловлене здивування через різке зростання сербської ударної сили. Вдосконалення мережі залізниць, що тривало від початку року, модернізація озброєння та обладнання і масштабне зростання чисельності війська на фронті (все профінансували французькі позики) перетворили Сербію на загрозливу бойову силу. У звіті за жовтень 1913 року белградський військовий аташе Отто Ґеллінек зазначав, що хоч тоді й не було причин для тривоги, але воєнною майстерністю цього королівства не варто легковажити. Тому, розраховуючи оборонні потреби монархії, треба готувати стільки австрійських вояків, скільки мають сербські фронтові частини.

Питання реакції на дедалі гіршу безпекову ситуацію на Балканах розділило думки чільних представників віденської політичної верхівки. Чи повинна Австро-Угорщина шукати порозуміння із Сербією, а чи стримувати її дипломатичними засобами? Чи потрібно Відню намагатися відновити хиткий альянс із Санкт-Петербургом? А може, ситуацію треба було розв’язати військовим шляхом? Одержати однозначні й точні відповіді з багатошарових мереж Австро-Угорської держави було непросто.

Адже міжнародна політика імперії формувалася не в якійсь одній виконавчій комірці на горішньому ярусі системи, а залежала від взаємодій різних островів в архіпелазі центрів ухвалення рішень, які контактували між собою інколи неформально й перебували в постійному русі. Одним із таких центрів був Генштаб, іншим — Військова канцелярія спадкоємця престолу. Міністерство закордонних справ на Бальгаузплятц, очевидно, було головним гравцем, але насправді функціонувало як певна рамка, всередині якої боролися за сфери впливу конкурентні політичні групи. Згідно з Конституцією дуалістичної монархії, австрійці мали консультуватися з угорським прем’єр-міністром щодо питань імперської міжнародної політики; зважаючи на тісні зв’язки між внутрішніми й зовнішніми проблемами, інші міністри й високопосадовці теж закріплювали за собою вирішення певних специфічних питань.

Структура цієї системи була такою відкритою, що навіть зовсім низькі чини — скажімо, дипломати чи керівники відділів у міністерстві закордонних справ — могли формувати імперську політику й подавали написані з власної ініціативи меморандуми, які деколи відігравали важливу роль у формуванні настроїв політичної еліти. Головував над усім цим імператор, чиє право схвалювати або блокувати ініціативи своїх міністрів і радників залишалося беззаперечним. Але його роль була радше пасивною: він реагував на ініціативи, що виникали в розкиданих владних центрах політичних еліт, і виступав посередником між ними.

На тлі цієї навдивовижу полікратичної системи вирізнялися три особливо впливові постаті: начальник австрійського Генштабу фельдмаршал-лейтенант барон Франц Конрад фон Гецендорф, спадкоємець габсбурзького престолу ерцгерцога Франца Фердинанда д’Есте і спільний міністр закордонних справ (від 1912 року) граф Леопольд фон Берхтольд”.

Про те, як Балканські війни вплинули на безпеку Австро-Угорщини та посилили Сербію, дізнавайтеся у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Фото: Граф Леопольд Берхтольд.

Дочекалися 5-го! Хутчіш ходіть на платформи «Локальної історії», щоб послухати новий епізод подкасту «Іван Франко. Кохання без міфів»🎧

Готові дізнатися про жінку, що відіграла фатальну роль у житті Івана Франка? Кохання до неї спричинило поетові чимало душевних мук. Звісно ж, мова про Целіну Журовську (у заміжжі Зиґмунтовську). Вона стала прототипом кількох жіночих персонажок Франкових творів, а ще під її впливом народилася одна з культових українських пісень.

🔎Що особливого було в цій жінці? Про що розмовляла Целіна з дружиною Франка у домі Антонія Ув’єри? Кажуть, що поет привів цю жінку до власного будинку наприкінці свого життя, а ще просив дружину описувати красу Целіни? Що з цього правда, а що міф — слухайте у новому епізоді.

💛Вдячні за ваші коментарі, теплі відгуки про подкаст і поширення епізодів! Це надихає не спинятися!

🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» записаний у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом «Локальна історія» за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.

Слухайте 5-й епізод на YouTube-каналі Локальна історія👇
https://youtu.be/GcsDCpA9lJ8?si=bDAebnHWLwuCJX6m

Або на Spotify👇
https://open.spotify.com/episode/2SSyjUPsvQqv78RVKuFzeO

«Бунт 1905 року змінив пріоритети Василя Шульгина. Вісімнадцятого жовтня він перебував на військовій службі як офіцер-резервіст і очолював невеликий загін, який отримав завдання припинити погром. У дещо дофантазованому описі того дня його альтерего дивиться з жахом, як революційний натовп святкує виголошення Найвищого маніфесту.

Як і багато російських націоналістів, Шульгин покладав вину за слабкість держави — військові поразки на Далекому Сході, широке невдоволення, насильство — на єврейське населення. За словами Шульгина, єврейські революціонери сплюндрували національні та монархічні символи, зриваючи імперську корону з балкона Думи, нищачи портрети царів і розриваючи російські триколори. Ці приклади і навіть добір слів — «безумці»-євреї, їхня «виклична» поведінка — дивовижно схожі на тональність видання «Кіевлянинъ». Це свідчить про те, що родина про ці пам’ятні дні сформувала спільний ображений наратив.

Антиреволюційний гнів і страх перед неконтрольованим натовпом незабаром долучили Василя Шульгина до виборчої політики. Можливо, навіть показовішим, ніж Василевий випадок, був досвід Катерини Шульгиної, його дружини. Катерина час до часу перекладала літературні тексти для видання «Кіевлянинъ», але політику газети вважала нудною та занадто проурядовою. Аж у 35 років, під час російсько-японської війни, Шульгина прийняла російський націоналізм, який пропагував її тесть.

Як вона згадувала пізніше, її перетворення було спричинене японським нападом на російські бойові кораблі в січні 1904 року: «Я дуже чітко відчула, що воюю з Японією яка зрадницьки напала на російські судна, не уряд, не армія, але я, я з нею воюю, я її ненавиджу та зневажаю, тому що люблю... Росію!». З мемуарів Шульгиної чітко видно, що саме політичні труднощі, які переживала російська держава та монархія, викликали її патріотичні почуття. «Поки ніхто не чіпав її [Росії], я не любила її, але відколи її почали атакувати й завдавати удару за ударом, я люблю її».

Звісно, самооцінка Шульгиної є ретроспективною, і її опис 1905 року забарвлений знанням про 1917 рік. Але наратив про консервативне політичне пробудження під час революції видається правдоподібним: лише коли російська держава потрапила «в облогу», вона відчула, що добробут імперії їй важливий».

▶️ Більше про трансформацію політичних поглядів Василя та Катерини Шульгиної читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Фото: Василь Шульгин та Катерина Шульгина, початок ХХ століття.

📖Відкриваємо передпродаж книги “Тіньові імперії. Альтернативна історія імперій” автора Томаса Барфілда!

✍🏻У книжці “Тіньові імперії” американський антрополог Томас Барфілд пропонує новий погляд на глобальну історію імперій за останні 2500 років. У його баченні імперії постають у двох формах: ендогенній, як централізовані утворення, що виростають із внутрішніх ресурсів (Китай, Рим, Персія), та тіньовій, або екзогенній, яка формується у взаємодії з потужнішими цивілізаціями на їхніх периферіях.

Барфілд вишукано проводить читача крізь розмаїття імперських форм — від Атен, Каролінгів і Омеядів до кочових моделей Хунну, Монгольської імперії та маньчжурської династії Цін. Серед них і Київська Русь — вакуумна імперія, що виникла між степом і лісом, на теренах, які не мали усталених імперських структур.

Чимало стратегій, які імперії випрацювали в минулому, діють і сьогодні. Росія еволюціонувала від тіньового утворення до централізованої системи з колоніальними амбіціями. Китай продовжує традицію імперського самовідтворення, поєднуючи націоналізм та комунізм. Європейський Союз, попри постнаціональний характер, частково наслідує Священну Римську імперію, а США, не визнаючи імперської ідентичности, фактично виконують її глобальні функції.

“Тіньові імперії” — це концептуальна карта історії влади, що дає змогу побачити відомий світ у новому світлі та краще зрозуміти, як периферії минулого стали центрами сили сьогодення.

▶️Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 480 грн замість 550 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tinovi-imperiyi-alternatyvna-istoriya-imperij/

❗️Очікуємо з друку у першій половині січня 2026-го року.