«Ми, українські історики, пишемо те, що бачимо, а бачимо майже винятково те, що відкриваємо в архівах, що можемо знайти в бібліотеках чи видобути зі спогадів. Ми подібні до гусениці, яка бачить під собою тільки свою територію. Від цього потерпає наше розуміння не тільки історії України (Кіплінґ питав: «І що знають про Англію ті, хто тільки про Англію знають?»), а й місця України у світі, та й — з огляду на важливість Східної Європи — саме розуміння світу.
Щоб побачити своє місце у світі й місце світу в Україні, нам треба відірвати погляд від суто українського матеріалу. Поки що не дуже вдається. Старшим поколінням українців ставала на заваді нестача інтелектуальної свободи, ізоляція та провінційність, до якої штучно зводила Україну радянська влада. Для нас же надмірні обмеження створює національна візія минулого: завелика спокуса говорити так, щоби подобатися більшості, — надто в умовах, коли наша країна є жертвою російської агресії.
З іншого боку, саме війна й загроза поразки увиразнює потребу інтелектуального визрівання. Заради цього нам треба читати Вата, Мілоша, Колаковського та інших, а передусім — Джадта і Снайдера.
Велика перевага цієї книжки в тому, що має «двох в одному». Хтось із рецензентів уже звернув увагу, що рідко коли в одній книжці можна знайти розмову двох істориків такого інтелектуального рівня. Їхня розмова підтверджує нам, як мало ми насправді знаємо про ХХ століття. Зокрема чи насамперед — як швидко ми забули про «диявола в історії», який особливо у цьому столітті зміцнив позиції. Забуваючи про нього, ми часто починаємо з ілюзій, а закінчуємо депресіями.
Ця книжка може слугувати антидотом проти ілюзій і ліком проти депресій. Вона нагадує, що зло вічне. А тому вічною є потреба з ним боротися. Особливо на одній із вирішальних для всього світу територій: в Україні та Східній Європі».
Це передмова Ярослава Грицака до книги Тоні Джадта та Тімоті Снайдера «Роздуми про двадцяте століття»
▶️ Про те, як зрозуміти місце України у світі й побачити ХХ століття без ілюзій — читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/
[ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]
Щоб побачити своє місце у світі й місце світу в Україні, нам треба відірвати погляд від суто українського матеріалу. Поки що не дуже вдається. Старшим поколінням українців ставала на заваді нестача інтелектуальної свободи, ізоляція та провінційність, до якої штучно зводила Україну радянська влада. Для нас же надмірні обмеження створює національна візія минулого: завелика спокуса говорити так, щоби подобатися більшості, — надто в умовах, коли наша країна є жертвою російської агресії.
З іншого боку, саме війна й загроза поразки увиразнює потребу інтелектуального визрівання. Заради цього нам треба читати Вата, Мілоша, Колаковського та інших, а передусім — Джадта і Снайдера.
Велика перевага цієї книжки в тому, що має «двох в одному». Хтось із рецензентів уже звернув увагу, що рідко коли в одній книжці можна знайти розмову двох істориків такого інтелектуального рівня. Їхня розмова підтверджує нам, як мало ми насправді знаємо про ХХ століття. Зокрема чи насамперед — як швидко ми забули про «диявола в історії», який особливо у цьому столітті зміцнив позиції. Забуваючи про нього, ми часто починаємо з ілюзій, а закінчуємо депресіями.
Ця книжка може слугувати антидотом проти ілюзій і ліком проти депресій. Вона нагадує, що зло вічне. А тому вічною є потреба з ним боротися. Особливо на одній із вирішальних для всього світу територій: в Україні та Східній Європі».
Це передмова Ярослава Грицака до книги Тоні Джадта та Тімоті Снайдера «Роздуми про двадцяте століття»
▶️ Про те, як зрозуміти місце України у світі й побачити ХХ століття без ілюзій — читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/
[ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]
Магазин Локальної історії
Роздуми про двадцяте століття - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочих дні.
❤14👍3🤡1
Книга Максима Беспалова «У пошуках Єви» увійшла до списку номінантів на Шевченківську премію в категорії «Публіцистика та журналістика»!🔥
Згідно з положенням, Шевченківською премією відзначаються твори, які утверджують гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його свідомість і самобутність. У цьому сенсі «У пошуках Єви» – саме такий твір. Він вибудовує місток між поколіннями, повертає загублені фрагменти минулого, показує українську історію не лише як героїчну, а як людську – сповнену болю, праці, втрат і надії.
✍🏼 Сюжет розгортається навколо пошуку автором історії Єви Ориняк (1891–1918) – української емігрантки, чию могилу він випадково знайшов на загубленому цвинтарі в американській глибинці у 2013 році. Цей пошук веде від галицького села початку ХХ століття до шахтарських поселень Пенсильванії, через еміграцію, пандемію іспанського грипу та Першу світову війну – аж до нашого часу, до нової війни, пандемії й хвилі вимушеної еміграції українців.
«У пошуках Єви» – це неймовірне десятирічне журналістське дослідження, в якому поєдналися глибина розслідування, публіцистична гострота, літературна майстерність і безмежна людяність. Вона не просто розповідає про минуле, а вступає з ним у діалог, допомагаючи нам зрозуміти сьогодення через призму долі однієї родини.
Згідно з положенням, Шевченківською премією відзначаються твори, які утверджують гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його свідомість і самобутність. У цьому сенсі «У пошуках Єви» – саме такий твір. Він вибудовує місток між поколіннями, повертає загублені фрагменти минулого, показує українську історію не лише як героїчну, а як людську – сповнену болю, праці, втрат і надії.
✍🏼 Сюжет розгортається навколо пошуку автором історії Єви Ориняк (1891–1918) – української емігрантки, чию могилу він випадково знайшов на загубленому цвинтарі в американській глибинці у 2013 році. Цей пошук веде від галицького села початку ХХ століття до шахтарських поселень Пенсильванії, через еміграцію, пандемію іспанського грипу та Першу світову війну – аж до нашого часу, до нової війни, пандемії й хвилі вимушеної еміграції українців.
«У пошуках Єви» – це неймовірне десятирічне журналістське дослідження, в якому поєдналися глибина розслідування, публіцистична гострота, літературна майстерність і безмежна людяність. Вона не просто розповідає про минуле, а вступає з ним у діалог, допомагаючи нам зрозуміти сьогодення через призму долі однієї родини.
👍4🔥1
Замовити книгу Максима Беспалова «У пошуках Єви» можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/u-poshukah-yevy/
Магазин Локальної історії
У пошуках Єви - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочі дні.
👍6
«Гітлер мав намір колоніально демодернізувати Радянський Союз та Польщу, що передбачало десятки мільйонів смертей.
Нацистські очільники планували знелюднити східні прикордонні території та позбавити їх промисловості, а потім перетворити ці землі на сільськогосподарські території для німецьких господарів. Цей задум передбачав чотири етапи реалізації. По-перше, зруйнувати Радянський Союз через блискавичну перемогу влітку 1941 року так, як це вдалося з Польщею 1939-го, та окупувати землі Польщі, Білорусі, України, Західної Росії та Кавказу.
По-друге, наприкінці 1941-го — на початку 1942 року, згідно з «Планом голоду», приблизно 30 мільйонів жителів цих земель мали загинути голодною смертю, оскільки продовольство було б відправлено до Німеччини та Західної Європи. По-третє, євреїв Радянського Союзу, які пережили голод, разом із євреями Польщі та інших земель під німецькою окупацією мали усунити з Європи в рамках програми «остаточного розв’язання».
По-четверте, у повоєнні роки, після перемоги німців, Генеральний план «Ост» передбачав депортацію, вбивство, поневолення або асиміляцію решти населення Східної Європи й заселення цих земель німецькими поселенцями. Життєвий простір для німців мав стати простором смерті для інших народів. Після вдалої оборони Радянського Союзу й невдачі у здобутті блискавичної перемоги, Гітлер і нацистські очільники адаптували до нової ситуації три плани, що залишилися, вбивши приблизно 10 мільйонів людей, тобто менше, ніж передбачено в німецьких планах. Нацисти відмовилися від початкової концепції «Плану голоду», його запровадили лише на територіях, що перебували під повним німецьким контролем.
Вони не змогли реалізувати свого «величного» колоніального Генерального плану «Ост» без цілковитої воєнної перемоги, що так і не настала. Певною мірою німці спробували здійснити його на окупованих територіях Польщі, депортовуючи поляків, щоб звільнити місце для німецьких расових колоній.
Натомість «остаточне розв’язання» було здійснено якомога повніше. Спершу його планували реалізувати після закінчення війни. Однак у другій половині 1941 року стало очевидно, що війна йде не за планом, тож Гітлер дав зрозуміти, що бажає, аби «остаточне розв’язання» реалізували негайно. У грудні 1941 року, коли Гітлер чітко заявив, що всі євреї на землях, підконтрольних Німеччині, мусять загинути, з’явилася нова техніка масового вбивства. Метод отруєння чадним газом, уперше використаний у програмі «евтаназії», адаптували для використання на окупованих територіях Радянського Союзу (газові машини), а згодом у постійних газових камерах на окупованих польських землях.
В Аушвіці, окрім трудового табору, збудували фабрику смерті, де вбивали ціанідом водню замість чадного газу. Євреїв окупованої Польщі, яких спершу зібрали в гетто, щоб депортувати, відправили до Белжеця, Собібора, Хелмно, Треблінки, Аушвіца та Майданека, де їх убили газом».
Про плани Гітлера реалізувати «остаточне розв’язання» євреїв та колоніально знелюднити Східну Європу під час Другої світової війни читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/
[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]
Нацистські очільники планували знелюднити східні прикордонні території та позбавити їх промисловості, а потім перетворити ці землі на сільськогосподарські території для німецьких господарів. Цей задум передбачав чотири етапи реалізації. По-перше, зруйнувати Радянський Союз через блискавичну перемогу влітку 1941 року так, як це вдалося з Польщею 1939-го, та окупувати землі Польщі, Білорусі, України, Західної Росії та Кавказу.
По-друге, наприкінці 1941-го — на початку 1942 року, згідно з «Планом голоду», приблизно 30 мільйонів жителів цих земель мали загинути голодною смертю, оскільки продовольство було б відправлено до Німеччини та Західної Європи. По-третє, євреїв Радянського Союзу, які пережили голод, разом із євреями Польщі та інших земель під німецькою окупацією мали усунити з Європи в рамках програми «остаточного розв’язання».
По-четверте, у повоєнні роки, після перемоги німців, Генеральний план «Ост» передбачав депортацію, вбивство, поневолення або асиміляцію решти населення Східної Європи й заселення цих земель німецькими поселенцями. Життєвий простір для німців мав стати простором смерті для інших народів. Після вдалої оборони Радянського Союзу й невдачі у здобутті блискавичної перемоги, Гітлер і нацистські очільники адаптували до нової ситуації три плани, що залишилися, вбивши приблизно 10 мільйонів людей, тобто менше, ніж передбачено в німецьких планах. Нацисти відмовилися від початкової концепції «Плану голоду», його запровадили лише на територіях, що перебували під повним німецьким контролем.
Вони не змогли реалізувати свого «величного» колоніального Генерального плану «Ост» без цілковитої воєнної перемоги, що так і не настала. Певною мірою німці спробували здійснити його на окупованих територіях Польщі, депортовуючи поляків, щоб звільнити місце для німецьких расових колоній.
Натомість «остаточне розв’язання» було здійснено якомога повніше. Спершу його планували реалізувати після закінчення війни. Однак у другій половині 1941 року стало очевидно, що війна йде не за планом, тож Гітлер дав зрозуміти, що бажає, аби «остаточне розв’язання» реалізували негайно. У грудні 1941 року, коли Гітлер чітко заявив, що всі євреї на землях, підконтрольних Німеччині, мусять загинути, з’явилася нова техніка масового вбивства. Метод отруєння чадним газом, уперше використаний у програмі «евтаназії», адаптували для використання на окупованих територіях Радянського Союзу (газові машини), а згодом у постійних газових камерах на окупованих польських землях.
В Аушвіці, окрім трудового табору, збудували фабрику смерті, де вбивали ціанідом водню замість чадного газу. Євреїв окупованої Польщі, яких спершу зібрали в гетто, щоб депортувати, відправили до Белжеця, Собібора, Хелмно, Треблінки, Аушвіца та Майданека, де їх убили газом».
Про плани Гітлера реалізувати «остаточне розв’язання» євреїв та колоніально знелюднити Східну Європу під час Другої світової війни читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/
[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]
Магазин Локальної історії
Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочих дні Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН (PEN Ukraine)
❤5💔2😢1
У 1935 році Косівське коло переросло у повноцінну Косівську філію ПТТ — і поставило на Чивчинах та Гринявах кілька невеликих будинків для туристів. Роком раніше на полонині Берчеській з’явилося схоронище варшавського спортивного товариства АЗС. Мініатюрність своїх споруд Косівська філія пояснювала тим, що "фреквенція" (відвідуваність) туристів на Чивчинах невелика: як і сьогодні, розгулятися заважала прикордонна зона. За 1936 рік наглядачі, які чергували у схорониськах, отримали 1680 злотих платні. Найбільший притулок почали зводити на Буркуті. Не закінчили: війна.
У "Гірських схорониськах" є фото з будівництва притулку на Масному Прислопі. Це єдине зображення того найменшого зі схорониськ Косівської філії. За оренду місця вона сплачувала символічні 2 злотих на рік. Будівництво обійшлося у 2800 злотих. Притулок мав 16 ліжкомісць, при ньому постійно чергував вартовий.
У той час лещатарські товариства в Карпатах конкурували між собою. Вони вибудовували багатоповерхові будинки з усіма вигодами і старалися дотриматися місцевого архітектурного колориту. Схоронище на Костричі, яке звело Товариство будівництва скаутських притулків за проєктом Єжи Антонія Жуковського, мало навіть п’єц, облицьований розкішними гуцульськими кахлями.
Уже тоді Чивчинськими горами ходили туристи не лише зі Львова чи Ворохти, а й із Варшави та Праги. За літниками з’явився і бізнес: у Шибеному запрацювала бриндзярня "Маслосоюзу", а на полонині Присліп ще одну бриндзярню відкрила Львівська хліборобська палата. У Другу світову кожна висота стала стратегічною, у багатьох спорудах хазяйнували німці. Пізніше приміщення згоріли. До наших часів дійшли лише рештки фундаментів, світлини та згадки у пресі. І все.
Більше про захоронки на Масному Прислопі розповідає Ірина Пустиннікова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/
У "Гірських схорониськах" є фото з будівництва притулку на Масному Прислопі. Це єдине зображення того найменшого зі схорониськ Косівської філії. За оренду місця вона сплачувала символічні 2 злотих на рік. Будівництво обійшлося у 2800 злотих. Притулок мав 16 ліжкомісць, при ньому постійно чергував вартовий.
У той час лещатарські товариства в Карпатах конкурували між собою. Вони вибудовували багатоповерхові будинки з усіма вигодами і старалися дотриматися місцевого архітектурного колориту. Схоронище на Костричі, яке звело Товариство будівництва скаутських притулків за проєктом Єжи Антонія Жуковського, мало навіть п’єц, облицьований розкішними гуцульськими кахлями.
Уже тоді Чивчинськими горами ходили туристи не лише зі Львова чи Ворохти, а й із Варшави та Праги. За літниками з’явився і бізнес: у Шибеному запрацювала бриндзярня "Маслосоюзу", а на полонині Присліп ще одну бриндзярню відкрила Львівська хліборобська палата. У Другу світову кожна висота стала стратегічною, у багатьох спорудах хазяйнували німці. Пізніше приміщення згоріли. До наших часів дійшли лише рештки фундаментів, світлини та згадки у пресі. І все.
Більше про захоронки на Масному Прислопі розповідає Ірина Пустиннікова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/
Локальна історія
Нове життя карпатських "схоронисьок"
Франкфуртське зоотовариство відновлює мережу притулків для туристів і науковців.
👍2❤1
«Ганна Гончарук вирушила до Луцька. Потяг прибув приблизно о 17:00, одразу звернулася у міліційне відділення на вокзалі. Там порадили йти в обласне управління КДБ, розташоване за три зупинки звідти. На прохідній охоронець сказав, що робочий день закінчився, всі розійшлися по домівках. Розгублена жінка рушила до виходу, як раптом почула: «Ганно Кирилівно, що ви як сніг на голову!» На сходах стояв майор Приступа. «Та то ви як сніг на голову! — розпачливо промовила жінка. — Приїхали, забрали чоловіка, нічого не пояснили. Як так можна? Він же не злодій чи бандит якийсь!» «А от у цьому ми розберемося. Завтра прийдете на 10:00 — і поговоримо», — вирішив.
Наступного дня Ганну провели до кабінету Приступи. «Раз вже приїхали, то буду говорити конкретно, — розпочав майор. — Ви повинні допомогти слідству все правильно з’ясувати». Він розпитував, як Гончаруки жили, з ким дружили, де відпочивали. Ганна наголосила, що в них ніколи поганого слова між собою не було. Попросила побачення з чоловіком. «Залежно від того, як ви себе будете поводити, чи будете нам допомагати». «В чому допомагати?» «Ну, повідомите нам, як він тоді діяв неправильно». «Я за той час нічого не знаю, бо не була в тому краю. Я навіть не знала, що існує така Західна Україна, поки не поїхали в гості до його родини. Ще сестра жила, тітки його були...» «І все-таки ви повинні…» «Нічого я не повинна, бо не буду брехати. Як же так: я навіть не поговорила з ним тоді, як забрали, і передачу зараз привезла. А ви його, як злодія, забрали…» «Це ми ще вияснимо… Ну, ладно».
Приступа комусь зателефонував. Через 15 хвилин двоє чоловіків завели до кабінету Івана Гончарука, відтак повернулися до приймальні. Він хотів сісти на диванчик поруч із дружиною, але слідчий вказав на крісло навпроти. Ганна бідкалася, що не взяла торбинки з передачею. Мала при собі лише те, що дорогою купила: баночку сметани, булочку і шматок ковбаси.
«Дайте, він може тут поїсти», — махнув рукою Приступа. Іван з’їв зовсім трошки, не лізло. Розмова теж не клеїлася: слідчий наказав розмовляти «по суті, нічого лишнього». Через пів години затриманого вивели. Того ж дня Ганна поїхала додому.
Однак Гончарука не повели до камери. Після обідньої перерви його знову привели до кабінету. Допит тривав 4 години. У протоколі записано інформації лише на сторінку. Це відповіді на одне запитання: як підслідний потрапив в Українську Повстанську Армію? І обіцянка: «Про подальшу діяльність в УПА я розповім на наступних допитах».
Його справа на той момент вже була повністю сфабрикована. Залишалося «дотиснути обвинуваченого». Протягом наступного тижня допити відбувалися щодня. Тривали вони по 6–7 годин. Лунали попередження, погрози, шантаж…»
Про боротьбу українського повстанця Івана Гончарука та його родини читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/
Наступного дня Ганну провели до кабінету Приступи. «Раз вже приїхали, то буду говорити конкретно, — розпочав майор. — Ви повинні допомогти слідству все правильно з’ясувати». Він розпитував, як Гончаруки жили, з ким дружили, де відпочивали. Ганна наголосила, що в них ніколи поганого слова між собою не було. Попросила побачення з чоловіком. «Залежно від того, як ви себе будете поводити, чи будете нам допомагати». «В чому допомагати?» «Ну, повідомите нам, як він тоді діяв неправильно». «Я за той час нічого не знаю, бо не була в тому краю. Я навіть не знала, що існує така Західна Україна, поки не поїхали в гості до його родини. Ще сестра жила, тітки його були...» «І все-таки ви повинні…» «Нічого я не повинна, бо не буду брехати. Як же так: я навіть не поговорила з ним тоді, як забрали, і передачу зараз привезла. А ви його, як злодія, забрали…» «Це ми ще вияснимо… Ну, ладно».
Приступа комусь зателефонував. Через 15 хвилин двоє чоловіків завели до кабінету Івана Гончарука, відтак повернулися до приймальні. Він хотів сісти на диванчик поруч із дружиною, але слідчий вказав на крісло навпроти. Ганна бідкалася, що не взяла торбинки з передачею. Мала при собі лише те, що дорогою купила: баночку сметани, булочку і шматок ковбаси.
«Дайте, він може тут поїсти», — махнув рукою Приступа. Іван з’їв зовсім трошки, не лізло. Розмова теж не клеїлася: слідчий наказав розмовляти «по суті, нічого лишнього». Через пів години затриманого вивели. Того ж дня Ганна поїхала додому.
Однак Гончарука не повели до камери. Після обідньої перерви його знову привели до кабінету. Допит тривав 4 години. У протоколі записано інформації лише на сторінку. Це відповіді на одне запитання: як підслідний потрапив в Українську Повстанську Армію? І обіцянка: «Про подальшу діяльність в УПА я розповім на наступних допитах».
Його справа на той момент вже була повністю сфабрикована. Залишалося «дотиснути обвинуваченого». Протягом наступного тижня допити відбувалися щодня. Тривали вони по 6–7 годин. Лунали попередження, погрози, шантаж…»
Про боротьбу українського повстанця Івана Гончарука та його родини читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/
Магазин Локальної історії
“Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець - Магазин Локальної історії
Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН (PEN Ukraine)
💔10❤2
170 років тому народився Дмитро Яворницький! Він був одним із найвідоміших українських істориків, легендарним дослідником Війська Запорозького Низового та автором тритомної "Історії запорозьких козаків".
Завдяки українському вченому світ побачив перший історико-археологічний путівник по Середній Азії. Після його виходу прізвище "Evarnitsky" зарясніло на шпальтах європейських газет.
Про Дмитра Яворницького ще за радянських часів писали книжки й знімали документальні фільми. За кількістю присвячених йому досліджень дніпропетровського історика можна порівняти хіба що з Михайлом Грушевським чи Володимиром Антоновичем.
Водночас окремі сторінки його біографії, зокрема період дворічного перебування на Сході, досі залишаються малодослідженими.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dmitro-iavornitskii-kozatskii-batko-iakii-kinuv-viklik-svitovomu-skhodoznavtsiu/
Завдяки українському вченому світ побачив перший історико-археологічний путівник по Середній Азії. Після його виходу прізвище "Evarnitsky" зарясніло на шпальтах європейських газет.
Про Дмитра Яворницького ще за радянських часів писали книжки й знімали документальні фільми. За кількістю присвячених йому досліджень дніпропетровського історика можна порівняти хіба що з Михайлом Грушевським чи Володимиром Антоновичем.
Водночас окремі сторінки його біографії, зокрема період дворічного перебування на Сході, досі залишаються малодослідженими.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dmitro-iavornitskii-kozatskii-batko-iakii-kinuv-viklik-svitovomu-skhodoznavtsiu/
Локальна історія
Дмитро Яворницький: "козацький батько", який кинув виклик світовому сходознавцю
Завдяки українському вченому світ побачив перший історико-археологічний путівник по Середній Азії.
❤14👍2👏1
"Історія єгомостя з Урожа, що хрестив, вінчав і ховав моїх родичів, які сповідались і причащались у нього понад 30 років, мене не відпускала, і я не могла її позбутись. Усе частіше про нього згадувала, коли бувала на цвинтарі, дивилась на церкву з вікна нашої хати, читала про Івана Франка та людей в Нагуєвичах і ходила старими дорогами Урожа.
Врешті я почала паралельно вивчати родовід Мудраків разом зі своїм родоводом. Метричні книги допомогли мені встановити зв’язки Петра Мудрака, родинні, суспільні, а історичний контекст — зрозуміти бодай частково".
Книжка "Тісні люде" народилася з архівних пошуків авторки і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це сповідь не святого й не мученика, а втомленого чоловіка, затиснутого між церковними канонами та людськими забобонами, між тілесною знемогою і духовною відповідальністю, між спокусами та соромом.
Пропонуємо ознайомитися з уривком із книжки Галини Пагутяк, яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Локальна історія" ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/otets-petro-mudrak-ta-iogo-otochennia-fragment-iz-knizhki-tisni-liude-galini-pagutiak/
Врешті я почала паралельно вивчати родовід Мудраків разом зі своїм родоводом. Метричні книги допомогли мені встановити зв’язки Петра Мудрака, родинні, суспільні, а історичний контекст — зрозуміти бодай частково".
Книжка "Тісні люде" народилася з архівних пошуків авторки і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це сповідь не святого й не мученика, а втомленого чоловіка, затиснутого між церковними канонами та людськими забобонами, між тілесною знемогою і духовною відповідальністю, між спокусами та соромом.
Пропонуємо ознайомитися з уривком із книжки Галини Пагутяк, яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Локальна історія" ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/otets-petro-mudrak-ta-iogo-otochennia-fragment-iz-knizhki-tisni-liude-galini-pagutiak/
localhistory.org.ua
Отець Петро Мудрак та його оточення. Фрагмент із книжки "Тісні люде" Галини Пагутяк
Книжка народилася з архівних пошуків і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно.
Замовляйте книгу Галини Пагутяк “Тісні люде” в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/
Магазин Локальної історії
Тісні люде - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочих дні. Найкраща українська книжка 2025 року за версією Українського ПЕН (PEN Ukraine)
❤6
“Група вчених-ядерників Всеросійського науково-дослідного інституту автоматики (ВНДІА), однієї із трьох головних російських ядерних лабораторій, опублікувала аналіз, у якому констатувала, що Україна володіє необхідними технологіями й досвідом, щоб добудувати відсутні ланки паливного циклу та розробити програми створення ядерної зброї, зокрема збагачення урану, перероблення плутонію і виробництва тритію, виробництва електронних компонентів, зокрема нейтронних трубок, чутливого вимірювального обладнання, налагодження металургійних і радіохімічних процесів; і на це знадобиться від трьох до п’яти років.
Перешкодами для втілення цих амбітних проєктів, за висновками НКАУ, були високі витрати, що на той час оцінювали у три мільярди доларів, та подальші непрямі політичні й економічні втрати через несприятливу міжнародну реакцію на ядерну програму України Навіть якби ці перешкоди вдалося подолати за допомогою нової зброї “Південмашу”, українські політичні лідери й військові стратеги зіткнулись би з іншою перепоною: американсько-радянським Договором про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності 1987 року, правонаступницею якого була Україна.
Цей договір забороняв усі ракети наземного базування з радіусом дії від 500 до 5500 км — це саме ті відстані, яких потребувала Україна для ефективного стримування. Роками пізніше Костянтин Грищенко, який згодом став міністром закордонних справ України, напівжартома зауважив, що замість відкладати ратифікацію Договору СНО і Лісабонського протоколу, Верховній Раді ліпше було би докласти зусиль, щоб вийти з ДРСМД.
Дивно, що тоді як МБР привернули до себе всю увагу, мало обговорювали питання крилатих ракет повітряного базування, не заборонених ДРСМД. Цю зброю було би легше адаптувати до стратегічних потреб України, і її в Україні налічували сотні одиниць. Схоже, що стратегічні бомбардувальники і КРПБ не мали власного лобі”.
▶️ Дізнавайтеся, чи могла Україна стати ядерною державою і чому навіть це не гарантувало б їй безпеки – у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/
Перешкодами для втілення цих амбітних проєктів, за висновками НКАУ, були високі витрати, що на той час оцінювали у три мільярди доларів, та подальші непрямі політичні й економічні втрати через несприятливу міжнародну реакцію на ядерну програму України Навіть якби ці перешкоди вдалося подолати за допомогою нової зброї “Південмашу”, українські політичні лідери й військові стратеги зіткнулись би з іншою перепоною: американсько-радянським Договором про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності 1987 року, правонаступницею якого була Україна.
Цей договір забороняв усі ракети наземного базування з радіусом дії від 500 до 5500 км — це саме ті відстані, яких потребувала Україна для ефективного стримування. Роками пізніше Костянтин Грищенко, який згодом став міністром закордонних справ України, напівжартома зауважив, що замість відкладати ратифікацію Договору СНО і Лісабонського протоколу, Верховній Раді ліпше було би докласти зусиль, щоб вийти з ДРСМД.
Дивно, що тоді як МБР привернули до себе всю увагу, мало обговорювали питання крилатих ракет повітряного базування, не заборонених ДРСМД. Цю зброю було би легше адаптувати до стратегічних потреб України, і її в Україні налічували сотні одиниць. Схоже, що стратегічні бомбардувальники і КРПБ не мали власного лобі”.
▶️ Дізнавайтеся, чи могла Україна стати ядерною державою і чому навіть це не гарантувало б їй безпеки – у книжці Мар’яни Буджерин “Бомба у спадок” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/
Магазин Локальної історії
Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочі дні.
“Балканські війни підірвали безпеку Австрії на півострові, а також зміцнили й розширили Сербію. Територія королівства зросла на понад 80 відсотків.
Під час Другої балканської війни сербські війська під керівництвом генерала Путника продемонстрували неймовірну дисципліну й ініціативність. У звіті Генштабу від 9 листопада 1912 року було висловлене здивування через різке зростання сербської ударної сили. Вдосконалення мережі залізниць, що тривало від початку року, модернізація озброєння та обладнання і масштабне зростання чисельності війська на фронті (все профінансували французькі позики) перетворили Сербію на загрозливу бойову силу. У звіті за жовтень 1913 року белградський військовий аташе Отто Ґеллінек зазначав, що хоч тоді й не було причин для тривоги, але воєнною майстерністю цього королівства не варто легковажити. Тому, розраховуючи оборонні потреби монархії, треба готувати стільки австрійських вояків, скільки мають сербські фронтові частини.
Питання реакції на дедалі гіршу безпекову ситуацію на Балканах розділило думки чільних представників віденської політичної верхівки. Чи повинна Австро-Угорщина шукати порозуміння із Сербією, а чи стримувати її дипломатичними засобами? Чи потрібно Відню намагатися відновити хиткий альянс із Санкт-Петербургом? А може, ситуацію треба було розв’язати військовим шляхом? Одержати однозначні й точні відповіді з багатошарових мереж Австро-Угорської держави було непросто.
Адже міжнародна політика імперії формувалася не в якійсь одній виконавчій комірці на горішньому ярусі системи, а залежала від взаємодій різних островів в архіпелазі центрів ухвалення рішень, які контактували між собою інколи неформально й перебували в постійному русі. Одним із таких центрів був Генштаб, іншим — Військова канцелярія спадкоємця престолу. Міністерство закордонних справ на Бальгаузплятц, очевидно, було головним гравцем, але насправді функціонувало як певна рамка, всередині якої боролися за сфери впливу конкурентні політичні групи. Згідно з Конституцією дуалістичної монархії, австрійці мали консультуватися з угорським прем’єр-міністром щодо питань імперської міжнародної політики; зважаючи на тісні зв’язки між внутрішніми й зовнішніми проблемами, інші міністри й високопосадовці теж закріплювали за собою вирішення певних специфічних питань.
Структура цієї системи була такою відкритою, що навіть зовсім низькі чини — скажімо, дипломати чи керівники відділів у міністерстві закордонних справ — могли формувати імперську політику й подавали написані з власної ініціативи меморандуми, які деколи відігравали важливу роль у формуванні настроїв політичної еліти. Головував над усім цим імператор, чиє право схвалювати або блокувати ініціативи своїх міністрів і радників залишалося беззаперечним. Але його роль була радше пасивною: він реагував на ініціативи, що виникали в розкиданих владних центрах політичних еліт, і виступав посередником між ними.
На тлі цієї навдивовижу полікратичної системи вирізнялися три особливо впливові постаті: начальник австрійського Генштабу фельдмаршал-лейтенант барон Франц Конрад фон Гецендорф, спадкоємець габсбурзького престолу ерцгерцога Франца Фердинанда д’Есте і спільний міністр закордонних справ (від 1912 року) граф Леопольд фон Берхтольд”.
Про те, як Балканські війни вплинули на безпеку Австро-Угорщини та посилили Сербію, дізнавайтеся у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/
Під час Другої балканської війни сербські війська під керівництвом генерала Путника продемонстрували неймовірну дисципліну й ініціативність. У звіті Генштабу від 9 листопада 1912 року було висловлене здивування через різке зростання сербської ударної сили. Вдосконалення мережі залізниць, що тривало від початку року, модернізація озброєння та обладнання і масштабне зростання чисельності війська на фронті (все профінансували французькі позики) перетворили Сербію на загрозливу бойову силу. У звіті за жовтень 1913 року белградський військовий аташе Отто Ґеллінек зазначав, що хоч тоді й не було причин для тривоги, але воєнною майстерністю цього королівства не варто легковажити. Тому, розраховуючи оборонні потреби монархії, треба готувати стільки австрійських вояків, скільки мають сербські фронтові частини.
Питання реакції на дедалі гіршу безпекову ситуацію на Балканах розділило думки чільних представників віденської політичної верхівки. Чи повинна Австро-Угорщина шукати порозуміння із Сербією, а чи стримувати її дипломатичними засобами? Чи потрібно Відню намагатися відновити хиткий альянс із Санкт-Петербургом? А може, ситуацію треба було розв’язати військовим шляхом? Одержати однозначні й точні відповіді з багатошарових мереж Австро-Угорської держави було непросто.
Адже міжнародна політика імперії формувалася не в якійсь одній виконавчій комірці на горішньому ярусі системи, а залежала від взаємодій різних островів в архіпелазі центрів ухвалення рішень, які контактували між собою інколи неформально й перебували в постійному русі. Одним із таких центрів був Генштаб, іншим — Військова канцелярія спадкоємця престолу. Міністерство закордонних справ на Бальгаузплятц, очевидно, було головним гравцем, але насправді функціонувало як певна рамка, всередині якої боролися за сфери впливу конкурентні політичні групи. Згідно з Конституцією дуалістичної монархії, австрійці мали консультуватися з угорським прем’єр-міністром щодо питань імперської міжнародної політики; зважаючи на тісні зв’язки між внутрішніми й зовнішніми проблемами, інші міністри й високопосадовці теж закріплювали за собою вирішення певних специфічних питань.
Структура цієї системи була такою відкритою, що навіть зовсім низькі чини — скажімо, дипломати чи керівники відділів у міністерстві закордонних справ — могли формувати імперську політику й подавали написані з власної ініціативи меморандуми, які деколи відігравали важливу роль у формуванні настроїв політичної еліти. Головував над усім цим імператор, чиє право схвалювати або блокувати ініціативи своїх міністрів і радників залишалося беззаперечним. Але його роль була радше пасивною: він реагував на ініціативи, що виникали в розкиданих владних центрах політичних еліт, і виступав посередником між ними.
На тлі цієї навдивовижу полікратичної системи вирізнялися три особливо впливові постаті: начальник австрійського Генштабу фельдмаршал-лейтенант барон Франц Конрад фон Гецендорф, спадкоємець габсбурзького престолу ерцгерцога Франца Фердинанда д’Есте і спільний міністр закордонних справ (від 1912 року) граф Леопольд фон Берхтольд”.
Про те, як Балканські війни вплинули на безпеку Австро-Угорщини та посилили Сербію, дізнавайтеся у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/
Магазин Локальної історії
Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року - Магазин Локальної історії
Термін відправлення замовлень складає 2-3 робочих дні.
❤6👍4
Дочекалися 5-го! Хутчіш ходіть на платформи «Локальної історії», щоб послухати новий епізод подкасту «Іван Франко. Кохання без міфів»🎧
Готові дізнатися про жінку, що відіграла фатальну роль у житті Івана Франка? Кохання до неї спричинило поетові чимало душевних мук. Звісно ж, мова про Целіну Журовську (у заміжжі Зиґмунтовську). Вона стала прототипом кількох жіночих персонажок Франкових творів, а ще під її впливом народилася одна з культових українських пісень.
🔎Що особливого було в цій жінці? Про що розмовляла Целіна з дружиною Франка у домі Антонія Ув’єри? Кажуть, що поет привів цю жінку до власного будинку наприкінці свого життя, а ще просив дружину описувати красу Целіни? Що з цього правда, а що міф — слухайте у новому епізоді.
💛Вдячні за ваші коментарі, теплі відгуки про подкаст і поширення епізодів! Це надихає не спинятися!
🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» записаний у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом «Локальна історія» за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.
Готові дізнатися про жінку, що відіграла фатальну роль у житті Івана Франка? Кохання до неї спричинило поетові чимало душевних мук. Звісно ж, мова про Целіну Журовську (у заміжжі Зиґмунтовську). Вона стала прототипом кількох жіночих персонажок Франкових творів, а ще під її впливом народилася одна з культових українських пісень.
🔎Що особливого було в цій жінці? Про що розмовляла Целіна з дружиною Франка у домі Антонія Ув’єри? Кажуть, що поет привів цю жінку до власного будинку наприкінці свого життя, а ще просив дружину описувати красу Целіни? Що з цього правда, а що міф — слухайте у новому епізоді.
💛Вдячні за ваші коментарі, теплі відгуки про подкаст і поширення епізодів! Це надихає не спинятися!
🤝Подкаст «Іван Франко: кохання без міфів» записаний у межах проєкту «Реставрація сенсів (до 100-ліття ідеї Дому Франка)» громадської організації «Асоціація Музеїв Івана Франка» на базі Дому Франка у співпраці з видавництвом «Локальна історія» за підтримки ЗМІN Фундація у межах сталого партнерства.
❤8