“Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією?”, – записав у спогадах про ніч на 1 листопада 1918-го один з організаторів Листопадового зриву Дмитро Паліїв. 

Галицькі українці здійснили неймовірне – фактично силами 1400 вояків взяли владу в 200-тисячному Львові. Це стало початком нової сторінки історії – визвольних змагань на заході України. 

Тоді ця боротьба зазнала поразки. Одним із її символів став львівський залізничний вокзал – двірець, як його тоді називали.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/listopadovii-chin-pershii-strategichnii-ispit-ukrayinskoyi-golovnoyi-komandi/?fbclid=IwY2xjawNvBrFleHRuA2FlbQIxMQABHt9BQ2Qnh9gJEyp82WWSvxrYlHh9-973bCmg254J43jyyx0NIpQ98b4GvUMe_aem_u_6_1rswaLcaFvFGJjJF5A 

1 листопада 1944 року Львів був у жалобі. Помер митрополит Андрей Шептицький, який понад 40 років очолював Греко-католицьку церкву. 

Попри те, що тривала війна, а Львів більше трьох місяців перебував під радянською окупацією, тисячі людей з Галичини — різних національностей і віри — не побоялись віддати останню шану митрополиту. 

Упродовж п’яти днів до собору Святого Юра тягнулася вервиця людей, щоб провести в останню путь Андрея Шептицького, якого ще за життя називали святим.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/pokhoron-mitropolita-andreia-sheptitskogo-istoriia-odnogo-foto/ 

"В книжці Крістофера Кларка "Сновиди" сюжет розгортаються майже похвилинно – у динамічному наративі поміж Віднем, Берліном, Санкт-Петербургом, Парижем, Лондоном і Белградом.

І ми знову переживаємо той момент, коли ранком 28 червня 1914 року ерцгерцог Франц Фердинанд із дружиною Софією прибули на залізничний вокзал у Сараєві, і Європа ще жила в мирі, а рівно через 37 днів спалахнула війна, яка забрала життя понад кільканадцять мільйонів людей, зруйнувала низку імперій і докорінно змінила хід світової історії.

Автор простежує, як десятиліття дипломатичних помилок, непорозумінь і хибних сигналів перетворили Європу на нестабільний і мілітаризований простір, де майбутні вороги ще могли стати союзниками, а союзники – ворогами.

Заснована на глибокому аналізі і блискуче написана, ця книжка – одна з найвпливовіших праць з історії Першої світової війни. Українське видання "Сновид" повертає Велику війну в національний наратив не лише як головну подію європейської історії, а і як один із переломних етапів нашого XX століття".

▶️ “Еспресо” підготували добірку з 5 книг про неймовірні пригоди. Серед них книга Крістофера Кларка "Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року". Замовити видання можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Життя Ольги Андрущак було довгим і наповненим боротьбою — від юності у хорі "Рідної Школи" до років самвидаву й участі у відродженні незалежної України.

Ще в молодості дівчина брала активну участь у культурному житті Львова. Відвідувала читальню "Просвіти", організовувала гуртки, вела культурно-освітні вечори, допомагала біженцям. У 1941 році, коли у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави, Ольга працювала у Червоному Хресті, допомагаючи пораненим і полоненим. Згодом перейшла до Делегатури Українського Допомогового Комітету, який опікувався нужденними. Паралельно брала участь у роботі "Жіночої служби України" та товариства "Просвіта", демонструючи неабиякі організаторські здібності.

Саме тоді вона познайомилася з Богданою Світлик, яка залучила її до підпільної діяльності ОУН. Відтоді життя Ольги стало небезпечним: друк націоналістичної літератури, передача коштів, допомога пораненим підпільникам. Прагнучи уникнути арешту та виселення родини, Ольга переїхала до Норильська, де працював її родич. У 1955 році вона вийшла заміж за колишнього політв’язня Михайла Гладуна.

Після повернення до Львова у 1956 році Ольга знову поринула в громадську діяльність: підтримувала дисидентів, співпрацювала з підпільною УГКЦ, допомагала родинам політв’язнів. З відновленням незалежності стала активною учасницею "Просвіти", Союзу Українок та Ліги Українських Жінок.

Ольга Гладун померла у 2010 році у Львові, залишивши приклад мужності, самопосвяти й віри у свободу свого народу.

▶️ Більше про членкиню ОУН, яка друкувала підпільну літературу розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhinka-shcho-drukuvala-svobodu-dolia-olgi-gladun/

Фото: Ольга Гладун-Андрущак, м. Норильськ, Красноярський край, РРФСР, поч. 1950-х рр.

111 років тому народилася Катерина Зарицька, членкиня ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організаторка і керівниця Українського Червоного Хреста.

Свою діяльність вона поєднувала з написанням теоретичних праць, які підписувала "У. Кужіль", і які друкували окремими брошурками. "У. Кужіль сплітала сповнені зоологічної ненависті до всього радянського статті", — писали радянські пропагандисти через три десятиліття.

Катерина Зарицька перебувала в ув’язненні 30 років. Уперше заарештована 1934-го, а вийшла на волю 1972 року. Більшість терміну відбувала у Владимирському централі, російській в’язниці для особливо небезпечних злочинців. Усі 14 років, які прожила на волі (померла 29 серпня 1986 року) вона піклувалась про політв’язнів, подорожувала, присвячувалася родині.

"Ніде так не проявлялась людська доброта, як у складних умовах, — згадувала Дарка Гусяк. — Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію українських націоналістів".

https://localhistory.org.ua/texts/statti/i-sudoplatov-zniav-shapku-i-tak-nizko-poklonivsia/ 

«Ми, українські історики, пишемо те, що бачимо, а бачимо майже винятково те, що відкриваємо в архівах, що можемо знайти в бібліотеках чи видобути зі спогадів. Ми подібні до гусениці, яка бачить під собою тільки свою територію. Від цього потерпає наше розуміння не тільки історії України (Кіплінґ питав: «І що знають про Англію ті, хто тільки про Англію знають?»), а й місця України у світі, та й — з огляду на важливість Східної Європи — саме розуміння світу.

Щоб побачити своє місце у світі й місце світу в Україні, нам треба відірвати погляд від суто українського матеріалу. Поки що не дуже вдається. Старшим поколінням українців ставала на заваді нестача інтелектуальної свободи, ізоляція та провінційність, до якої штучно зводила Україну радянська влада. Для нас же надмірні обмеження створює національна візія минулого: завелика спокуса говорити так, щоби подобатися більшості, — надто в умовах, коли наша країна є жертвою російської агресії.

З іншого боку, саме війна й загроза поразки увиразнює потребу інтелектуального визрівання. Заради цього нам треба читати Вата, Мілоша, Колаковського та інших, а передусім — Джадта і Снайдера.

Велика перевага цієї книжки в тому, що має «двох в одному». Хтось із рецензентів уже звернув увагу, що рідко коли в одній книжці можна знайти розмову двох істориків такого інтелектуального рівня. Їхня розмова підтверджує нам, як мало ми насправді знаємо про ХХ століття. Зокрема чи насамперед — як швидко ми забули про «диявола в історії», який особливо у цьому столітті зміцнив позиції. Забуваючи про нього, ми часто починаємо з ілюзій, а закінчуємо депресіями.

Ця книжка може слугувати антидотом проти ілюзій і ліком проти депресій. Вона нагадує, що зло вічне. А тому вічною є потреба з ним боротися. Особливо на одній із вирішальних для всього світу територій: в Україні та Східній Європі».

Це передмова Ярослава Грицака до книги Тоні Джадта та Тімоті Снайдера «Роздуми про двадцяте століття»

▶️ Про те, як зрозуміти місце України у світі й побачити ХХ століття без ілюзій — читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/

[ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]

Фото: Ярослав Грицак.

Книга Максима Беспалова «У пошуках Єви» увійшла до списку номінантів на Шевченківську премію в категорії «Публіцистика та журналістика»!🔥

Згідно з положенням, Шевченківською премією відзначаються твори, які утверджують гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його свідомість і самобутність. У цьому сенсі «У пошуках Єви» – саме такий твір. Він вибудовує місток між поколіннями, повертає загублені фрагменти минулого, показує українську історію не лише як героїчну, а як людську – сповнену болю, праці, втрат і надії.

✍🏼 Сюжет розгортається навколо пошуку автором історії Єви Ориняк (1891–1918) – української емігрантки, чию могилу він випадково знайшов на загубленому цвинтарі в американській глибинці у 2013 році. Цей пошук веде від галицького села початку ХХ століття до шахтарських поселень Пенсильванії, через еміграцію, пандемію іспанського грипу та Першу світову війну – аж до нашого часу, до нової війни, пандемії й хвилі вимушеної еміграції українців.

«У пошуках Єви» – це неймовірне десятирічне журналістське дослідження, в якому поєдналися глибина розслідування, публіцистична гострота, літературна майстерність і безмежна людяність. Вона не просто розповідає про минуле, а вступає з ним у діалог, допомагаючи нам зрозуміти сьогодення через призму долі однієї родини.

Замовити книгу Максима Беспалова «У пошуках Єви» можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/u-poshukah-yevy/

«Гітлер мав намір колоніально демодернізувати Радянський Союз та Польщу, що передбачало десятки мільйонів смертей.

Нацистські очільники планували знелюднити східні прикордонні території та позбавити їх промисловості, а потім перетворити ці землі на сільськогосподарські території для німецьких господарів. Цей задум передбачав чотири етапи реалізації. По-перше, зруйнувати Радянський Союз через блискавичну перемогу влітку 1941 року так, як це вдалося з Польщею 1939-го, та окупувати землі Польщі, Білорусі, України, Західної Росії та Кавказу.

По-друге, наприкінці 1941-го — на початку 1942 року, згідно з «Планом голоду», приблизно 30 мільйонів жителів цих земель мали загинути голодною смертю, оскільки продовольство було б відправлено до Німеччини та Західної Європи. По-третє, євреїв Радянського Союзу, які пережили голод, разом із євреями Польщі та інших земель під німецькою окупацією мали усунити з Європи в рамках програми «остаточного розв’язання».

По-четверте, у повоєнні роки, після перемоги німців, Генеральний план «Ост» передбачав депортацію, вбивство, поневолення або асиміляцію решти населення Східної Європи й заселення цих земель німецькими поселенцями. Життєвий простір для німців мав стати простором смерті для інших народів. Після вдалої оборони Радянського Союзу й невдачі у здобутті блискавичної перемоги, Гітлер і нацистські очільники адаптували до нової ситуації три плани, що залишилися, вбивши приблизно 10 мільйонів людей, тобто менше, ніж передбачено в німецьких планах. Нацисти відмовилися від початкової концепції «Плану голоду», його запровадили лише на територіях, що перебували під повним німецьким контролем.

Вони не змогли реалізувати свого «величного» колоніального Генерального плану «Ост» без цілковитої воєнної перемоги, що так і не настала. Певною мірою німці спробували здійснити його на окупованих територіях Польщі, депортовуючи поляків, щоб звільнити місце для німецьких расових колоній.

Натомість «остаточне розв’язання» було здійснено якомога повніше. Спершу його планували реалізувати після закінчення війни. Однак у другій половині 1941 року стало очевидно, що війна йде не за планом, тож Гітлер дав зрозуміти, що бажає, аби «остаточне розв’язання» реалізували негайно. У грудні 1941 року, коли Гітлер чітко заявив, що всі євреї на землях, підконтрольних Німеччині, мусять загинути, з’явилася нова техніка масового вбивства. Метод отруєння чадним газом, уперше використаний у програмі «евтаназії», адаптували для використання на окупованих територіях Радянського Союзу (газові машини), а згодом у постійних газових камерах на окупованих польських землях.

В Аушвіці, окрім трудового табору, збудували фабрику смерті, де вбивали ціанідом водню замість чадного газу. Євреїв окупованої Польщі, яких спершу зібрали в гетто, щоб депортувати, відправили до Белжеця, Собібора, Хелмно, Треблінки, Аушвіца та Майданека, де їх убили газом».

Про плани Гітлера реалізувати «остаточне розв’язання» євреїв та колоніально знелюднити Східну Європу під час Другої світової війни читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]

У 1935 році Косівське коло переросло у повноцінну Косівську філію ПТТ — і поставило на Чивчинах та Гринявах кілька невеликих будинків для туристів. Роком раніше на полонині Берчеській з’явилося схоронище варшавського спортивного товариства АЗС. Мініатюрність своїх споруд Косівська філія пояснювала тим, що "фреквенція" (відвідуваність) туристів на Чивчинах невелика: як і сьогодні, розгулятися заважала прикордонна зона. За 1936 рік наглядачі, які чергували у схорониськах, отримали 1680 злотих платні. Найбільший притулок почали зводити на Буркуті. Не закінчили: війна.

У "Гірських схорониськах" є фото з будівництва притулку на Масному Прислопі. Це єдине зображення того найменшого зі схорониськ Косівської філії. За оренду місця вона сплачувала символічні 2 злотих на рік. Будівництво обійшлося у 2800 злотих. Притулок мав 16 ліжкомісць, при ньому постійно чергував вартовий.

У той час лещатарські товариства в Карпатах конкурували між собою. Вони вибудовували багатоповерхові будинки з усіма вигодами і старалися дотриматися місцевого архітектурного колориту. Схоронище на Костричі, яке звело Товариство будівництва скаутських притулків за проєктом Єжи Антонія Жуковського, мало навіть п’єц, облицьований розкішними гуцульськими кахлями.

Уже тоді Чивчинськими горами ходили туристи не лише зі Львова чи Ворохти, а й із Варшави та Праги. За літниками з’явився і бізнес: у Шибеному запрацювала бриндзярня "Маслосоюзу", а на полонині Присліп ще одну бриндзярню відкрила Львівська хліборобська палата. У Другу світову кожна висота стала стратегічною, у багатьох спорудах хазяйнували німці. Пізніше приміщення згоріли. До наших часів дійшли лише рештки фундаментів, світлини та згадки у пресі. І все.

Більше про захоронки на Масному Прислопі розповідає Ірина Пустиннікова у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/statti/nove-zhittia-karpatskikh-skhoronisok/

Фото: будівництво притулку на Масному Прислопі, 1930-ті роки.

«Ганна Гончарук вирушила до Луцька. Потяг прибув приблизно о 17:00, одразу звернулася у міліційне відділення на вокзалі. Там порадили йти в обласне управління КДБ, розташоване за три зупинки звідти. На прохідній охоронець сказав, що робочий день закінчився, всі розійшлися по домівках. Розгублена жінка рушила до виходу, як раптом почула: «Ганно Кирилівно, що ви як сніг на голову!» На сходах стояв майор Приступа. «Та то ви як сніг на голову! — розпачливо промовила жінка. — Приїхали, забрали чоловіка, нічого не пояснили. Як так можна? Він же не злодій чи бандит якийсь!» «А от у цьому ми розберемося. Завтра прийдете на 10:00 — і поговоримо», — вирішив.

Наступного дня Ганну провели до кабінету Приступи. «Раз вже приїхали, то буду говорити конкретно, — розпочав майор. — Ви повинні допомогти слідству все правильно з’ясувати». Він розпитував, як Гончаруки жили, з ким дружили, де відпочивали. Ганна наголосила, що в них ніколи поганого слова між собою не було. Попросила побачення з чоловіком. «Залежно від того, як ви себе будете поводити, чи будете нам допомагати». «В чому допомагати?» «Ну, повідомите нам, як він тоді діяв неправильно». «Я за той час нічого не знаю, бо не була в тому краю. Я навіть не знала, що існує така Західна Україна, поки не поїхали в гості до його родини. Ще сестра жила, тітки його були...» «І все-таки ви повинні…» «Нічого я не повинна, бо не буду брехати. Як же так: я навіть не поговорила з ним тоді, як забрали, і передачу зараз привезла. А ви його, як злодія, забрали…» «Це ми ще вияснимо… Ну, ладно».

Приступа комусь зателефонував. Через 15 хвилин двоє чоловіків завели до кабінету Івана Гончарука, відтак повернулися до приймальні. Він хотів сісти на диванчик поруч із дружиною, але слідчий вказав на крісло навпроти. Ганна бідкалася, що не взяла торбинки з передачею. Мала при собі лише те, що дорогою купила: баночку сметани, булочку і шматок ковбаси.

«Дайте, він може тут поїсти», — махнув рукою Приступа. Іван з’їв зовсім трошки, не лізло. Розмова теж не клеїлася: слідчий наказав розмовляти «по суті, нічого лишнього». Через пів години затриманого вивели. Того ж дня Ганна поїхала додому.

Однак Гончарука не повели до камери. Після обідньої перерви його знову привели до кабінету. Допит тривав 4 години. У протоколі записано інформації лише на сторінку. Це відповіді на одне запитання: як підслідний потрапив в Українську Повстанську Армію? І обіцянка: «Про подальшу діяльність в УПА я розповім на наступних допитах».

Його справа на той момент вже була повністю сфабрикована. Залишалося «дотиснути обвинуваченого». Протягом наступного тижня допити відбувалися щодня. Тривали вони по 6–7 годин. Лунали попередження, погрози, шантаж…»

Про боротьбу українського повстанця Івана Гончарука та його родини читайте у книзі Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/sprava-goncharuka-ostannij-rozstrilyanyj-povstanecz/

Фото: сім’я Гончаруків. Колима, 1965 рік.

170 років тому народився Дмитро Яворницький! Він був одним із найвідоміших українських істориків, легендарним дослідником Війська Запорозького Низового та автором тритомної "Історії запорозьких козаків".

Завдяки українському вченому світ побачив перший історико-археологічний путівник по Середній Азії. Після його виходу прізвище "Evarnitsky" зарясніло на шпальтах європейських газет.

Про Дмитра Яворницького ще за радянських часів писали книжки й знімали документальні фільми. За кількістю присвячених йому досліджень дніпропетровського історика можна порівняти хіба що з Михайлом Грушевським чи Володимиром Антоновичем. 

Водночас окремі сторінки його біографії, зокрема період дворічного перебування на Сході, досі залишаються малодослідженими.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dmitro-iavornitskii-kozatskii-batko-iakii-kinuv-viklik-svitovomu-skhodoznavtsiu/