“Різкий опір революції політично прославив Дмитра Піхна в Києві й за його межами. “Кіевлянинъ” став оплотом прихильників влади у всьому краї. Газету настільки потужно асоціювали з автократією, що протестувальники символічно виривали її з кіосків.

Після жовтневих подій Піхно почав друкувати щоденні вибірки з листів читачів. Багато листів підписували десятки людей, які просто дякували Піхну за те, що він пише правду про революціонерів і захищає “російський дух” та “справжній російський народ”. Інші були спрямовані проти “брехні” опозиційної преси; багато читачів захищали себе чи інших від звинувачень в участі у погромах.

Редактори газети акцентували на соціальному статусі і професії дописувачів, щоб продемонструвати різноманіття щоразу міцнішого патріотичного руху. Особливо охоче друкували листи від селян, яких Піхно й далі трактував як основу консерватизму.

За відсутности народних об’єднань “Кіевлянинъ” став форумом для свіжополітизованих консерваторів всієї України. Зі свого боку Піхно та його співробітники добирали листи, які підтверджували їхні думки. У своєрідному замкненому колі читачі повторювали погляди, які висловлював Піхно у своїх статтях, а Піхно розумів це як підтвердження того, що більшість поділяє його консервативні погляди.

Листи утверджували його бачення Києва як антиреволюційної цитаделі, яка визнавала свою російськість саме через прикордонне розташування. Цей образ упродовж наступного десятиліття “Кіевлянинъ” постійно утверджував. Поворот редактора вправо у 1905 році відбувся внаслідок того, що його найдорожчі цінності — монархія, російськість, приватна власність, правопорядок — зазнавали нападу з усіх сторін. Коли ліберали Росії приєдналися до масового визвольного руху за широку демократію, представницькі інституції, рівні права для неросіян, і навіть законність приватної власності на землю потрапляла під сумнів, Піхно відмовився від своїх колишніх ліберальних поглядів. Його погляди належали до ранішого етапу російського лібералізму, цілковито сумісного з автократичною державою. Однак під час революції автократію потрібно було захищати.

Як зазначив Піхно невдовзі після подій лютого 1906 року: “Редакція видання “Кіевлянинъ” пережила важку облогу і буквально, і в переносному значенні. Ні на хвилину вона не приспустила давнього російського стягу у древньому Києві перед червоними прапорами й революційним психозом””.

▶️ Більше про Дмитра Піхна та його вплив на суспільно-політичне життя читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdilena-dynastiya/

Родовід родини Шульгіних.

Як XIX століття змінило нас? Як з’явилось поняття "Україна" з кордонами? Як козацький міф став "будівельним матеріалом" української ідентичності, а поєднання Просвітництва і романтизму — джерелом національного пробудження?

Чому XIX століття стало часом формування модерної нації? Як формувалась мережа українських інституцій? Як Галичина стала духовним "П’ємонтом" України? Як "Русалка Дністровая" стала маніфестом нового українського слова, а "Кобзар" Шевченка навчив минуле служити майбутньому?

▶️ Про епоху, коли Україна ще не існувала на мапі, але вона вже жила в уяві своїх творців розповів кандидат історичних наук Мар’ян Мудрий у новому випуску "Без брому".

Дивитися ⟶ https://youtu.be/O_Q3816hgi0?si=oiWbaHrlN-rA1b0Y

“Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією?”, – записав у спогадах про ніч на 1 листопада 1918-го один з організаторів Листопадового зриву Дмитро Паліїв. 

Галицькі українці здійснили неймовірне – фактично силами 1400 вояків взяли владу в 200-тисячному Львові. Це стало початком нової сторінки історії – визвольних змагань на заході України. 

Тоді ця боротьба зазнала поразки. Одним із її символів став львівський залізничний вокзал – двірець, як його тоді називали.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/listopadovii-chin-pershii-strategichnii-ispit-ukrayinskoyi-golovnoyi-komandi/?fbclid=IwY2xjawNvBrFleHRuA2FlbQIxMQABHt9BQ2Qnh9gJEyp82WWSvxrYlHh9-973bCmg254J43jyyx0NIpQ98b4GvUMe_aem_u_6_1rswaLcaFvFGJjJF5A 

1 листопада 1944 року Львів був у жалобі. Помер митрополит Андрей Шептицький, який понад 40 років очолював Греко-католицьку церкву. 

Попри те, що тривала війна, а Львів більше трьох місяців перебував під радянською окупацією, тисячі людей з Галичини — різних національностей і віри — не побоялись віддати останню шану митрополиту. 

Упродовж п’яти днів до собору Святого Юра тягнулася вервиця людей, щоб провести в останню путь Андрея Шептицького, якого ще за життя називали святим.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/pokhoron-mitropolita-andreia-sheptitskogo-istoriia-odnogo-foto/ 

"В книжці Крістофера Кларка "Сновиди" сюжет розгортаються майже похвилинно – у динамічному наративі поміж Віднем, Берліном, Санкт-Петербургом, Парижем, Лондоном і Белградом.

І ми знову переживаємо той момент, коли ранком 28 червня 1914 року ерцгерцог Франц Фердинанд із дружиною Софією прибули на залізничний вокзал у Сараєві, і Європа ще жила в мирі, а рівно через 37 днів спалахнула війна, яка забрала життя понад кільканадцять мільйонів людей, зруйнувала низку імперій і докорінно змінила хід світової історії.

Автор простежує, як десятиліття дипломатичних помилок, непорозумінь і хибних сигналів перетворили Європу на нестабільний і мілітаризований простір, де майбутні вороги ще могли стати союзниками, а союзники – ворогами.

Заснована на глибокому аналізі і блискуче написана, ця книжка – одна з найвпливовіших праць з історії Першої світової війни. Українське видання "Сновид" повертає Велику війну в національний наратив не лише як головну подію європейської історії, а і як один із переломних етапів нашого XX століття".

▶️ “Еспресо” підготували добірку з 5 книг про неймовірні пригоди. Серед них книга Крістофера Кларка "Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року". Замовити видання можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/

Життя Ольги Андрущак було довгим і наповненим боротьбою — від юності у хорі "Рідної Школи" до років самвидаву й участі у відродженні незалежної України.

Ще в молодості дівчина брала активну участь у культурному житті Львова. Відвідувала читальню "Просвіти", організовувала гуртки, вела культурно-освітні вечори, допомагала біженцям. У 1941 році, коли у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави, Ольга працювала у Червоному Хресті, допомагаючи пораненим і полоненим. Згодом перейшла до Делегатури Українського Допомогового Комітету, який опікувався нужденними. Паралельно брала участь у роботі "Жіночої служби України" та товариства "Просвіта", демонструючи неабиякі організаторські здібності.

Саме тоді вона познайомилася з Богданою Світлик, яка залучила її до підпільної діяльності ОУН. Відтоді життя Ольги стало небезпечним: друк націоналістичної літератури, передача коштів, допомога пораненим підпільникам. Прагнучи уникнути арешту та виселення родини, Ольга переїхала до Норильська, де працював її родич. У 1955 році вона вийшла заміж за колишнього політв’язня Михайла Гладуна.

Після повернення до Львова у 1956 році Ольга знову поринула в громадську діяльність: підтримувала дисидентів, співпрацювала з підпільною УГКЦ, допомагала родинам політв’язнів. З відновленням незалежності стала активною учасницею "Просвіти", Союзу Українок та Ліги Українських Жінок.

Ольга Гладун померла у 2010 році у Львові, залишивши приклад мужності, самопосвяти й віри у свободу свого народу.

▶️ Більше про членкиню ОУН, яка друкувала підпільну літературу розповідаємо у матеріалі → https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhinka-shcho-drukuvala-svobodu-dolia-olgi-gladun/

Фото: Ольга Гладун-Андрущак, м. Норильськ, Красноярський край, РРФСР, поч. 1950-х рр.

111 років тому народилася Катерина Зарицька, членкиня ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організаторка і керівниця Українського Червоного Хреста.

Свою діяльність вона поєднувала з написанням теоретичних праць, які підписувала "У. Кужіль", і які друкували окремими брошурками. "У. Кужіль сплітала сповнені зоологічної ненависті до всього радянського статті", — писали радянські пропагандисти через три десятиліття.

Катерина Зарицька перебувала в ув’язненні 30 років. Уперше заарештована 1934-го, а вийшла на волю 1972 року. Більшість терміну відбувала у Владимирському централі, російській в’язниці для особливо небезпечних злочинців. Усі 14 років, які прожила на волі (померла 29 серпня 1986 року) вона піклувалась про політв’язнів, подорожувала, присвячувалася родині.

"Ніде так не проявлялась людська доброта, як у складних умовах, — згадувала Дарка Гусяк. — Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію українських націоналістів".

https://localhistory.org.ua/texts/statti/i-sudoplatov-zniav-shapku-i-tak-nizko-poklonivsia/ 

«Ми, українські історики, пишемо те, що бачимо, а бачимо майже винятково те, що відкриваємо в архівах, що можемо знайти в бібліотеках чи видобути зі спогадів. Ми подібні до гусениці, яка бачить під собою тільки свою територію. Від цього потерпає наше розуміння не тільки історії України (Кіплінґ питав: «І що знають про Англію ті, хто тільки про Англію знають?»), а й місця України у світі, та й — з огляду на важливість Східної Європи — саме розуміння світу.

Щоб побачити своє місце у світі й місце світу в Україні, нам треба відірвати погляд від суто українського матеріалу. Поки що не дуже вдається. Старшим поколінням українців ставала на заваді нестача інтелектуальної свободи, ізоляція та провінційність, до якої штучно зводила Україну радянська влада. Для нас же надмірні обмеження створює національна візія минулого: завелика спокуса говорити так, щоби подобатися більшості, — надто в умовах, коли наша країна є жертвою російської агресії.

З іншого боку, саме війна й загроза поразки увиразнює потребу інтелектуального визрівання. Заради цього нам треба читати Вата, Мілоша, Колаковського та інших, а передусім — Джадта і Снайдера.

Велика перевага цієї книжки в тому, що має «двох в одному». Хтось із рецензентів уже звернув увагу, що рідко коли в одній книжці можна знайти розмову двох істориків такого інтелектуального рівня. Їхня розмова підтверджує нам, як мало ми насправді знаємо про ХХ століття. Зокрема чи насамперед — як швидко ми забули про «диявола в історії», який особливо у цьому столітті зміцнив позиції. Забуваючи про нього, ми часто починаємо з ілюзій, а закінчуємо депресіями.

Ця книжка може слугувати антидотом проти ілюзій і ліком проти депресій. Вона нагадує, що зло вічне. А тому вічною є потреба з ним боротися. Особливо на одній із вирішальних для всього світу територій: в Україні та Східній Європі».

Це передмова Ярослава Грицака до книги Тоні Джадта та Тімоті Снайдера «Роздуми про двадцяте століття»

▶️ Про те, як зрозуміти місце України у світі й побачити ХХ століття без ілюзій — читайте у книжці «Роздуми про двадцяте століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера → https://publishing.localhistory.org.ua/product/rozdumy-pro-dvadczyate-stolittya/

[ «Роздуми про двадцяте століття» виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» ]

Фото: Ярослав Грицак.

Книга Максима Беспалова «У пошуках Єви» увійшла до списку номінантів на Шевченківську премію в категорії «Публіцистика та журналістика»!🔥

Згідно з положенням, Шевченківською премією відзначаються твори, які утверджують гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його свідомість і самобутність. У цьому сенсі «У пошуках Єви» – саме такий твір. Він вибудовує місток між поколіннями, повертає загублені фрагменти минулого, показує українську історію не лише як героїчну, а як людську – сповнену болю, праці, втрат і надії.

✍🏼 Сюжет розгортається навколо пошуку автором історії Єви Ориняк (1891–1918) – української емігрантки, чию могилу він випадково знайшов на загубленому цвинтарі в американській глибинці у 2013 році. Цей пошук веде від галицького села початку ХХ століття до шахтарських поселень Пенсильванії, через еміграцію, пандемію іспанського грипу та Першу світову війну – аж до нашого часу, до нової війни, пандемії й хвилі вимушеної еміграції українців.

«У пошуках Єви» – це неймовірне десятирічне журналістське дослідження, в якому поєдналися глибина розслідування, публіцистична гострота, літературна майстерність і безмежна людяність. Вона не просто розповідає про минуле, а вступає з ним у діалог, допомагаючи нам зрозуміти сьогодення через призму долі однієї родини.

Замовити книгу Максима Беспалова «У пошуках Єви» можна в онлайн-крамниці видавництва: https://publishing.localhistory.org.ua/product/u-poshukah-yevy/

«Гітлер мав намір колоніально демодернізувати Радянський Союз та Польщу, що передбачало десятки мільйонів смертей.

Нацистські очільники планували знелюднити східні прикордонні території та позбавити їх промисловості, а потім перетворити ці землі на сільськогосподарські території для німецьких господарів. Цей задум передбачав чотири етапи реалізації. По-перше, зруйнувати Радянський Союз через блискавичну перемогу влітку 1941 року так, як це вдалося з Польщею 1939-го, та окупувати землі Польщі, Білорусі, України, Західної Росії та Кавказу.

По-друге, наприкінці 1941-го — на початку 1942 року, згідно з «Планом голоду», приблизно 30 мільйонів жителів цих земель мали загинути голодною смертю, оскільки продовольство було б відправлено до Німеччини та Західної Європи. По-третє, євреїв Радянського Союзу, які пережили голод, разом із євреями Польщі та інших земель під німецькою окупацією мали усунити з Європи в рамках програми «остаточного розв’язання».

По-четверте, у повоєнні роки, після перемоги німців, Генеральний план «Ост» передбачав депортацію, вбивство, поневолення або асиміляцію решти населення Східної Європи й заселення цих земель німецькими поселенцями. Життєвий простір для німців мав стати простором смерті для інших народів. Після вдалої оборони Радянського Союзу й невдачі у здобутті блискавичної перемоги, Гітлер і нацистські очільники адаптували до нової ситуації три плани, що залишилися, вбивши приблизно 10 мільйонів людей, тобто менше, ніж передбачено в німецьких планах. Нацисти відмовилися від початкової концепції «Плану голоду», його запровадили лише на територіях, що перебували під повним німецьким контролем.

Вони не змогли реалізувати свого «величного» колоніального Генерального плану «Ост» без цілковитої воєнної перемоги, що так і не настала. Певною мірою німці спробували здійснити його на окупованих територіях Польщі, депортовуючи поляків, щоб звільнити місце для німецьких расових колоній.

Натомість «остаточне розв’язання» було здійснено якомога повніше. Спершу його планували реалізувати після закінчення війни. Однак у другій половині 1941 року стало очевидно, що війна йде не за планом, тож Гітлер дав зрозуміти, що бажає, аби «остаточне розв’язання» реалізували негайно. У грудні 1941 року, коли Гітлер чітко заявив, що всі євреї на землях, підконтрольних Німеччині, мусять загинути, з’явилася нова техніка масового вбивства. Метод отруєння чадним газом, уперше використаний у програмі «евтаназії», адаптували для використання на окупованих територіях Радянського Союзу (газові машини), а згодом у постійних газових камерах на окупованих польських землях.

В Аушвіці, окрім трудового табору, збудували фабрику смерті, де вбивали ціанідом водню замість чадного газу. Євреїв окупованої Польщі, яких спершу зібрали в гетто, щоб депортувати, відправили до Белжеця, Собібора, Хелмно, Треблінки, Аушвіца та Майданека, де їх убили газом».

Про плани Гітлера реалізувати «остаточне розв’язання» євреїв та колоніально знелюднити Східну Європу під час Другої світової війни читайте у книзі Тімоті Снайдера «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/kryvavi-zemli-yevropa-mizh-gitlerom-i-stalinym/

[ «Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у співпраці видавництв «Човен» та «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні Сенс]