"В’їзд Богдана Хмельницького до Києва" пензля Миколи Івасюка є однією із найзнаковіших українських історичних картин. На полотні зображено момент урочистого в’їзду гетьмана у столицю в грудні 1648-го. Художник працював над цим твором кількадесят років.

Уродженець Буковини почав роботу над картиною ще під час навчання у Мюнхені, а закінчив її за більш ніж 30 років у Києві. У вересні 1937-го радянські спецслужби заарештували художника за участь в "українській націоналістичній терористичній організації" та роботу на німецьку розвідку. Того ж року 25 листопада митця розстріляли. Похований у Биківнянському лісі.

Цікаві деталі на життя і творчість видатного художника пролила його донька Олена Івасюк, яка у міжвоєнний період працювала в Академії Наук над укладанням німецько-українського словника. У середині 1980-х її спогади занотував історик та фольклорист Григорій Дем’ян ↓

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viddav-kartini-38-rokiv-zhittia-spogad-donki-pro-khudozhnika-mikolu-ivasiuka/

Уранці 21 січня 1990 року, напередодні річниці Акту Злуки, українці з різних куточків країни, тримаючи синьо-жовті прапори, об’єдналися в символічний “Живий ланцюг” завдовжки майже 700 кілометрів. За офіційними даними радянської влади, в загальнонаціональній акції взяли участь 450 тисяч осіб, за підрахунками членів Руху — мільйон.

Ланцюг єдності пролягав від Івано-Франківська до Києва через Львів, Тернопіль, Рівне і Житомир. Урочисті заходи з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР провели також на Закарпатті, Волині, Полтавщині, Херсонщині, Миколаївщині, Чернігівщині, в інших областях України та навіть у Криму.

“Було грандіозне враження, люди плече в плече з прапорами стояли вздовж траси від Львова до Тернополя! Це історичне дійство! Найзворушливішим моментом для мене було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Мама жила у Ходорові, звідти виділили автобуси на цю трасу і її також запросили. Я підійшов до неї і запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію”, – спогади одного із організаторів акції Богдана Гориня.

“Ця акція сколихнула Україну. Люди довідалися про Акт Злуки між УНР і ЗУНР. Більшість вперше дізналися, що в нас була своя держава на початку ХХ століття, був свій герб, прапор, що ми так просто не погодилися на поневолення Росією”, — казав Іван Заєць.

Про цю подію, крізь призму спогадів очевидців, читайте у матеріалі ⟶ https://bit.ly/3S6xEV0

Фото: Богдан Горинь вітає учасників "живого ланцюга" на трасі Львів-Тернопіль. 21 січня 1990 рік.

"На третьому році повномасштабної війни назріла необхідність реформування Збройних Сил України. Пояснюють це тим, що тривала війна неминуче змінюється протягом свого перебігу, наслідком чого є неминучі зміни в армії. Або ж її знищення, якщо вона відмовляється мінятися. Мова йде про зміни в мобілізації, бойовій підготовці, запровадження нових командно-організаційних структур та поширення нових принципів управління військами.

Пригадаймо, що "нереформовані" ЗСУ непогано впоралися з кампанією 2022 року. Спочатку зупинили тиск противника на всіх фронтах, а згодом змусили його відступити з Київщини. Далі провели наступальні операції, які призвели до звільнення більшості Харківської області та значної частки Херсонської.

Противник зробив висновки з невдач і вжив необхідних заходів, підвищивши боєздатність своєї армії. Відтак, змінився характер бойових дій та умови поповнення ЗСУ".

Чи потрібно реформувати збройні сили, як це відбувалося в арміях світу під час воєн у минулому і чи використовували досвід попередніх битв? Розповідає Роман Пономаренко у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/reformuvannia-armiyi-pid-chas-viini-roman-ponomarenko/

22 січня 1919 року проголосили Акт Злуки Західної і Наддніпрянської України. Урочистості відбулися на Софійській площі Києва у присутності тисяч людей.

"От військові оркестри заграли "Ще не вмерла"! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: "Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..." Та от усе стихає, як на команду. Ледве знімають шапки – по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі», – описує день 22 січня 1919 року педагог Віктор Андрієвський.

”Сьогодні день великого національного свята, свята об’єднаних частин, роз’єднаних нашими ворогами. Дивіться ж, бережіть свою республіку від ворогів. Слава їй!” – коротко заявив Володимир Винниченко.

Про події тих днів читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/3CodgdW

День Соборності України — це свято єдності нашого народу і неподільності держави. 22 січня 1919 року був проголошений Акт Злуки УНР та ЗУНР, що став історичним кроком до обʼєднання.

Попри намагання ворога раніше і сьогодні
розділити, стерти, знищити нас, ми воєдино зливаємося у боротьбі за вільну й цілісну Україну.

З любові та прагнення справедливості ми стаємо на захист рідної землі. Ми бережемо власний спадок і памʼять роду. Ми виборюємо омріяне гідне майбутнє.

В умовах жорстокої тоталітарної системи етнограф, художник Іван Гончар збирав, досліджував і зберігав те, що сьогодні дає розуміння самобутності України та допомагає ідентифікувати себе сьогодні.

Спільно з Музеєм Івана Гончара (Ivan Honchar Museum) до Дня Соборності ми підготували добірку світлин з різних регіонів України, які упродовж життя Іва Гончар збирав у мистецький історико-етнографічний альбом «Україна та Українці». На його сторінках Україна розмаїта, надзвичайно красива і єдина.

Дякуємо усім, хто тримає наші Небо та Землю.

Єднаймося і продовжуймо боротьбу разом! З Днем Соборності!

“Великі роковини акту злуки кожний з нас святкує тільки в глибині свого серця, своєї думки, свого жагучого стремління. Памятаймо слова великого поета й громадянина про те, що кожний з нас несе на собі відповідальність за міліони, та що кожний наш крок мусить бути продуманий, скоординований під прапором акту 22 січня 1919”.

Акт Злуки 22 січня 1919-го часто називають подією символічною і формальною, адже між УНР та ЗУНР були значні політичні й ментальні відмінності. Різниця була і в підходах до державотворення між надністрянцями та наддніпрянцями. Українці по обидва боки Збруча з ентузіазмом сприймали ідею соборності. На жаль, процесу об’єднання завадили зовнішні вороги.

Року 1924, у чергову річницю проголошення Акту Злуки, редактори газети "Діло" опублікували історичні документи про знаменну подію: договір про Злуку між УНР і ЗУНР, підписаний у Фастові 1 грудня 1918-го, та сам текст Універсалу Директорії, проголошеного 22 січня 1919-го на Софійській площі в Києві.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malo-shcho-lishilosia-z-togo-aktu-dumki-galichan-u-piatu-richnitsiu-aktu-zluki/

«У Речі Посполитій в 1600-1700 роках плавний перехід дошлюбних стосунків у шлюб після зачаття дитини відбувався лише за умови, що не було канонічних перешкод, а коханці не заперечували проти одруження, або батьківство дитини не викликало сумнівів. Деякі стосунки були швидкоплинними або нетривалими, інші — абсолютно одноразовими. Коли дівчина вагітніла, то мала сама заявити, з ким «скоїла гріх». Відповідач, якщо він не відчував відповідальности, мусив довести свою невинуватість

Наприкінці листопада 1793 року Зофья Козьонка закинула Мацею Пенцку з Ясьонки, з яким вони разом перебували півтора року на службі, «тілесний вчинок, який повторюючи весь цей час, залишив мене вагітною, а з іншою одружився на запусти. Останню спільність мав зі мною у день нового року теперішнього».

Викликаний до суду Пенцек відповів: «Того я не заперечую, що я зробив, будучи нежонатим, але того не може бути, щоб залишилась від мене вагітною, коли сама визнає, що останню спільність я мав з нею на Новий рік, отже тепер вже кінчається одинадцятий місяць, йде за тим, що пізніше від когось іншого залишилась вагітною, і тому я прошу, аби видала з ким останню мала спільність, його плід носить тепер в животі». Зофья відповіла: «Ніхто у мене не бував більше, ані на нікого сказати не можу, ані Мацей Пенцек не мав зі мною спільності пізніше, як на Новий рік». На це обвинувачений лише відповів: «Вже я не знаю, що маю далі говорити, коли Зофья Козьонка не хоче видати, я теж батьком бути не міг». Однак у цій ситуації суд вирішив бути дуже завбачливим та ухвалив, що справді «вагітність Зофьї Козьонки довше, понад природний порядок тягнеться здається».

Часами дівчина справді не могла чітко визначити, від кого вона завагітніла. У такому разі, безсумнівно, звинувачувала того, хто здавався їй найбільш привабливим як чоловік та водночас найбільш схильним до одруження. У крайньому разі будь-який з її коханців міг підійти на роль чоловіка: це завжди було краще, аніж залишитися незаміжньою з дитиною. Тому подекуди жінки в зачатті дитини почергово оскаржували кількох чоловіків».

Які випадки відмови від батьківства відомі з історії Речі Посполитої? Шукайте у книзі Томаша Вісліча «Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть» → https://bit.ly/3V8yO4I