Жінка у сліпучо-білій сукні на тлі білої стіни у літній полудень. Її обличчя губиться в тіні капелюха з чорними перами. Такою зафіксувала на портреті свою сестру Ольгу художниця Олена Кульчицька на початку ХХ століття.

Старша сестра Ольга була улюбленою моделлю художниці, а також духовним приятелем. "Портрет сестри в білому" 1912 року написаний на пленері, передає портретовану майже у повний зріст. Ольга тримає у руках тростину, глибокі сіро-голубі тіні контрастно мерехтять на її білій сукні. Художниця відтворила на полотні мінливі світлові ефекти у лаконічній живописній манері. Колорит портрету: поєднання білого з білим, вказує на її захоплення імпресіонізмом.

Олена Кульчицька працювала над створенням цього полотна декілька років, перебуваючи у родинному домі у Косові на Гуцульщині. Про працю над цим портретом художниця залишила такі спогади: "[…] в особі сестри Ольги я мала прекрасний модель. Вона ніколи не відказалася позувати, хоч би це й було в найтяжчій позиції".

👉 Більше про творчі доробки художниці у матеріалі → https://bit.ly/40kONzx

Сьогодні відійшов у засвіти австрійський письменник і журналіст Мартін Поллак. 

Він був одним із найвідоміших і найавторитетніших авторів, які докладно та всебічно опрацьовували тему пам’яті. Багато років у фокусі його уваги перебувала Східна Європа. Як письменник він працював у жанрі документальної історії. 

У 2021 році ми поспілкувалися з Мартіном про те, як працювати з болючою історією та колективною пам’яттю. Інтерв'ю з письменником можна прочитати за посиланням ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/martin-pollak-kontsentratsiia-na-politkorektnosti-tse-vtecha-vid-istoriyi/?fbclid=IwY2xjawH3mLxleHRuA2FlbQIxMAABHZX69IW6n_fdSOW0ajIVhLMw6bB_rEqRLTf4_CNWvvuO-tuZq4ywrqv_BA_aem_ASNwrWuVlOixQcke0IVpEw

Повномасштабне вторгнення, повітряні тривоги, проблеми з електроенергією, а раніше — пандемія коронавірусу, яка призвела до тривалого переходу на онлайн-навчання, стали викликом для українських школярів і вчителів. Діти роками не мали стабільного навчання. Через це у сфері української освіти зʼявилося поняття освітніх втрат, що позначає брак знань та навичок у звʼязку із тривалими перервами у навчанні. 

Громадська організація "Навчай для України" разом з ЮНІСЕФ розробили програму залучення молоді у ролі менторів, які допомогають школярам зі надолуженням втрачених знань. 

"Локальна історія" поспілкувалася з менторами історії, які поділилися інсайтами про те, як цікаво і зрозуміло розповідати дітям про наше минуле, як працює програма "СтудМентор" та чим загрожують Україні освітні втрати ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/akademichne-volonterstvo-abo-iak-podolati-osvitni-vtrati/

Сільська модель дошлюбних стосунків допускала відносно високий ступінь свободи за умови збереження таємниці, а найбільшим її ворогом була вагітність. Лише тоді сільська думка помічала, що дійшло до «порушення Божої заповіді», і у справу втручався закон. Обом коханцям загрожували фізичне покарання і штрафи, іноді й публічне покаяння, також серйозна шкода їхній репутації, особливо для жінки.

Якщо вірити свідченням жінок і чоловіків, притягнутих до суду за народження дитини поза шлюбом, то зазвичай вони мали «спільність» заледве кілька разів упродовж багатьох місяців, а подекуди вистачило їм і одного статевого акту. Наприклад, Марушка Теліщаківна заявила, що батьком її дитини був Данько Костуров, «з яким два рази в його домі був вчинок зі мною, тілесний вчинок, а третій раз на млині, і ні з ким іншим, тільки з ним самим». Якщо вірити іншим свідченням, то сільські дівчата вагітніли після першого, максимум третього статевого акту.

На думку істориків, єдиним відносно ефективним методом контрацепції тоді був так званий coitus interruptus, тобто перерваний статевий акт. Питання лише в тому, чи цей метод насправді був широко відомим. Наприклад, Катажина Куб’янка, яку звабив Себастьян Матраш, корчмар зі села Битомсько біля Вісьніча, розповідала, що коли вона відмовилася «скоїти гріх», він запевняв її: «Не бійся, не буде тобі нічого». Однак дійшло-таки до «наслідку» — тому про них і знаємо. Оскільки жінка завагітніли, це означає, що йшлося, найімовірніше, саме про перерваний статевий акт, а не про якусь іншу практику.

Жіночі методи контрацепції були різноманітнішими: охоплювали комплекс практик і засобів, які межували з магією і траволікуванням. Проте їх ефективність була радше незначною. Марцін Новаковський у своєму докладному каталозі народних забобонів називає, наприклад: «пальців під себе підкладання, аби дітей не народжувати». У 1610 році сільська дівчина на ім’я Зофья, родом з Кшешовіц, служила в Кракові й завагітніла. Звернулася вона по допомогу до своєї тітки Гелени, яка також служила в цьому місті. Та «варила їй зілля, які вона пила по два рази, але це не допомогло». Натомість коханець Зофьї Бариланки з Дембовця по зілля задля втрати плоду навіть зголосився поїхати до Бєча «до Аптеки». У «Травнику» (Zielniku) Шимона Сиреніуша (1613) як абортивний засіб фігурує цибуля, яка «затримане місячне чищення викликає, сік пити або на лоно пускати той же», а також жіночу папороть.

Жінки, які мали небажану вагітність, насамперед намагалися її позбутися на ранній стадії за допомогою загальнодоступних абортивних засобів, як це підсумувала жінка, така собі Круліковичова з Дембовця: «[Дівки] купаються, змащуються і кажуть, що виділення мають, а дітей втрачають». Але чи рослинні абортивні засоби взагалі діяли? Джон М. Ріддл подав цілий каталог трав, відомих у Європі з античних часів, які, на думку сучасної медицини, можуть мати такий ефект. Серед них, поміж іншими, є полин, рута, м’ята блошина і ялівець.

Про можливі методи контрацепції селян читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

“2013 рік. Містечко Централія в Пенсильванії відвідує український професійний мандрівник Максим. Нині від міста залишилася греко-католицька церква на пагорбі, з якої від гріха подалі вивезли церковні книжки, лавка для спраглих фото туристів, гар-дим і чотири кладовища. Шахтарське містечко припинило існувати через підземну пожежу, що почалася 1962-го й триває досі (передбачають, що палатиме ще чверть століття).

На кладовищі Максим, який змалечку має слабкість до руїн і закинутих будівель (тому, власне, й завітав до Централії), бачить надпис українською на надгробку: Єва і Марія Л. Ориняк. Обидві жінки походили із села Сможне й померли того самого року — 1918-го. Марії було шість, Єві — двадцять сім, вони мати й донька, напевно.

Десять років по тому Максим збирає інформацію про Ориняків. Відвідує село, звідки вони виїхали. Списується й зустрічається з їхніми нащадками або з тими, хто може ними бути, — у США та в Україні. Відвідує архіви в нашій країні, а з електронними працює в Штатах. Консультується з істориками. Знову повертається до Централії. Нарешті він дізнається, ким були ці жінки, як вони опинилися в Америці, від чого померли й хто залишився за ними тужити — і все те нам перекаже”.

👉 Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

👉 Ганна Улюра про історичну реконструкцію Беспалова розповідає у матеріалі → https://bit.ly/40DqqgF

"В’їзд Богдана Хмельницького до Києва" пензля Миколи Івасюка є однією із найзнаковіших українських історичних картин. На полотні зображено момент урочистого в’їзду гетьмана у столицю в грудні 1648-го. Художник працював над цим твором кількадесят років.

Уродженець Буковини почав роботу над картиною ще під час навчання у Мюнхені, а закінчив її за більш ніж 30 років у Києві. У вересні 1937-го радянські спецслужби заарештували художника за участь в "українській націоналістичній терористичній організації" та роботу на німецьку розвідку. Того ж року 25 листопада митця розстріляли. Похований у Биківнянському лісі.

Цікаві деталі на життя і творчість видатного художника пролила його донька Олена Івасюк, яка у міжвоєнний період працювала в Академії Наук над укладанням німецько-українського словника. У середині 1980-х її спогади занотував історик та фольклорист Григорій Дем’ян ↓

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viddav-kartini-38-rokiv-zhittia-spogad-donki-pro-khudozhnika-mikolu-ivasiuka/

Уранці 21 січня 1990 року, напередодні річниці Акту Злуки, українці з різних куточків країни, тримаючи синьо-жовті прапори, об’єдналися в символічний “Живий ланцюг” завдовжки майже 700 кілометрів. За офіційними даними радянської влади, в загальнонаціональній акції взяли участь 450 тисяч осіб, за підрахунками членів Руху — мільйон.

Ланцюг єдності пролягав від Івано-Франківська до Києва через Львів, Тернопіль, Рівне і Житомир. Урочисті заходи з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР провели також на Закарпатті, Волині, Полтавщині, Херсонщині, Миколаївщині, Чернігівщині, в інших областях України та навіть у Криму.

“Було грандіозне враження, люди плече в плече з прапорами стояли вздовж траси від Львова до Тернополя! Це історичне дійство! Найзворушливішим моментом для мене було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Мама жила у Ходорові, звідти виділили автобуси на цю трасу і її також запросили. Я підійшов до неї і запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію”, – спогади одного із організаторів акції Богдана Гориня.

“Ця акція сколихнула Україну. Люди довідалися про Акт Злуки між УНР і ЗУНР. Більшість вперше дізналися, що в нас була своя держава на початку ХХ століття, був свій герб, прапор, що ми так просто не погодилися на поневолення Росією”, — казав Іван Заєць.

Про цю подію, крізь призму спогадів очевидців, читайте у матеріалі ⟶ https://bit.ly/3S6xEV0

Фото: Богдан Горинь вітає учасників "живого ланцюга" на трасі Львів-Тернопіль. 21 січня 1990 рік.

"На третьому році повномасштабної війни назріла необхідність реформування Збройних Сил України. Пояснюють це тим, що тривала війна неминуче змінюється протягом свого перебігу, наслідком чого є неминучі зміни в армії. Або ж її знищення, якщо вона відмовляється мінятися. Мова йде про зміни в мобілізації, бойовій підготовці, запровадження нових командно-організаційних структур та поширення нових принципів управління військами.

Пригадаймо, що "нереформовані" ЗСУ непогано впоралися з кампанією 2022 року. Спочатку зупинили тиск противника на всіх фронтах, а згодом змусили його відступити з Київщини. Далі провели наступальні операції, які призвели до звільнення більшості Харківської області та значної частки Херсонської.

Противник зробив висновки з невдач і вжив необхідних заходів, підвищивши боєздатність своєї армії. Відтак, змінився характер бойових дій та умови поповнення ЗСУ".

Чи потрібно реформувати збройні сили, як це відбувалося в арміях світу під час воєн у минулому і чи використовували досвід попередніх битв? Розповідає Роман Пономаренко у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/reformuvannia-armiyi-pid-chas-viini-roman-ponomarenko/

22 січня 1919 року проголосили Акт Злуки Західної і Наддніпрянської України. Урочистості відбулися на Софійській площі Києва у присутності тисяч людей.

"От військові оркестри заграли "Ще не вмерла"! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: "Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..." Та от усе стихає, як на команду. Ледве знімають шапки – по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі», – описує день 22 січня 1919 року педагог Віктор Андрієвський.

”Сьогодні день великого національного свята, свята об’єднаних частин, роз’єднаних нашими ворогами. Дивіться ж, бережіть свою республіку від ворогів. Слава їй!” – коротко заявив Володимир Винниченко.

Про події тих днів читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/3CodgdW

День Соборності України — це свято єдності нашого народу і неподільності держави. 22 січня 1919 року був проголошений Акт Злуки УНР та ЗУНР, що став історичним кроком до обʼєднання.

Попри намагання ворога раніше і сьогодні
розділити, стерти, знищити нас, ми воєдино зливаємося у боротьбі за вільну й цілісну Україну.

З любові та прагнення справедливості ми стаємо на захист рідної землі. Ми бережемо власний спадок і памʼять роду. Ми виборюємо омріяне гідне майбутнє.

В умовах жорстокої тоталітарної системи етнограф, художник Іван Гончар збирав, досліджував і зберігав те, що сьогодні дає розуміння самобутності України та допомагає ідентифікувати себе сьогодні.

Спільно з Музеєм Івана Гончара (Ivan Honchar Museum) до Дня Соборності ми підготували добірку світлин з різних регіонів України, які упродовж життя Іва Гончар збирав у мистецький історико-етнографічний альбом «Україна та Українці». На його сторінках Україна розмаїта, надзвичайно красива і єдина.

Дякуємо усім, хто тримає наші Небо та Землю.

Єднаймося і продовжуймо боротьбу разом! З Днем Соборності!