"Штучно-органічна дихотомія "Захід – Схід", себто Галичина vs Донбас, оповила паволокою забуття межі решти старих країв. Про деякі з них, Сіверщину, ми вже забули, а про інші згадуємо в контексті хіба що архітектури чи туристичних принад, як-от про Поділля чи Буджак. Слобожанщина ж дещо вибивається із цієї шереги. З одного боку, на загальноукраїнському рівні вона позбавлена флеру, подібного до галицького, але з іншого — тривко присутня на ментальній мапі сучасної України. Хоча початковий етап її історії не натякав на таку живучість.

У ХVII столітті на цю північно-східну периферію Дикого Поля були спрямовані колонізаційні ріки двох потужних держав — Речі Посполитої та Московського царства. У цій конкурентній боротьбі постала Слобідська Україна, старшинські еліти якої були цілковито узалежнені від Москви, відмежовані від козацької ойкумени та позбавлені думок про власний політичний проєкт. Імперія використала старий як світ принцип: поділяй та володарюй. Спершу жертвою стала козацька Слобожанщина, а за нею пішла в засвіти й Гетьманщина. Кавалкування української Слобожанщини міжреспубліканським кордоном у 1920-х ще більше затуманило та розкраяло ідентичність тамтешнього населення.

Слобожанщину врятував Харків. Русифікований та урбанізований він був тим островом, об який вперто билися хвилі українського моря. Із кожним десятиліттям його повноводдя ставало ще потужнішим, а відпливи маліли. Радянська пропаганда вміло перетворила ці невідворотні тенденції на міт про Харків як першу столицю України, який з-поміж іншого і тепер підживлює локальний патріотизм слобожанців. Попри виразну маніпулятивність цього міту, все ж треба визнати, що Харків таки був першою столицею. Щоправда, на 100 років раніше. І столицею не держави, а того коріння, із якого проросли думки про неї.

Важливість Слобожанщини для України підтверджують сучасні події. Поразка "русскої весни", тверда українська постава регіону під щоденними обстрілами, блискавична Слобожанська офензива формують новий пласт ідентичности слобожанців. Врешті не забуваймо про славетну пісню фанів харківського "Металіста", яка лунає далеко за межами України. На щастя, патологоанатом Слобожанщині найближчим часом не знадобиться".

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/persha-stolitsia-vitalii-liaska/

👉 Більше про Слобожанщину читайте у нашому новому журналі → https://publishing.localhistory.org.ua/product/slobozhanshhyna-8-2024/

👉 Про Слобідську Україну від XVII століття і до сьогодні розповіла докторка історичних наук Світлана Потапенко у програмі “Без брому” → https://bit.ly/3CHnwOc

👉 Наші патрони уже отримують примірники друкованого журналу за підтримку на платформі! Доєднуйтесь до спільноти, обирайте рівень підтримки, який вам пасує → https://www.patreon.com/c/local_history/membership

“Украй рідко буває, що інформацію про зниклих на еміграції рідних та їхніх нащадків знаходять одразу. Ґрунтовний пошук може зайняти місяці, роки чи навіть десятиліття”, – зазначає письменник Максим Беспалов. Він знає це не з чуток: письменник понад 10 років шукав потрібну інформацію для своєї книги “У пошуках Єви. Історія про війну, чуму та еміграцію”.

“Те, що весною 2024 року я зміг знайти у кілька кліків за декілька секунд в мережі, у 2020-му, а тим паче, у 2016-му існувало лише в аналоговому вигляді — сховане в українських та американських архівах. Через п’ять років доступної інформації буде у декілька разів більше, а через 10 і поготів. Протягом цього часу ви також зможете почути від старших родичів щось нове чи, розпочавши ремонт дідівського будинку, знайти за цегляною стіною або в підлозі схований там кілька поколінь тому родинний архів.

Перш ніж взятися за пошук запитайте себе: навіщо ви це робите. Відповідь навряд чи буде очевидною. Втім саме таким чином ви дасте собі зрозуміти, що саме стане мірилом вашого вдалого пошуку. Чи хочете ви просто бодай кількома фразами поспілкуватися з віднайденими заокеанськими родичами? Може, плануєте побудувати із ними стійкі стосунки. Можливо, ви і самі хочете переїхати до Сполучених Штатів чи Канади. Хтось, напевно, хотів би запропонувати своїм далеким кревним вдалу інвестицію чи, навпаки, запропонувати свої гроші та вміння. Все це — правильні відповіді.

Однак треба від початку бути чесними із самими собою та сформулювати для самих себе запит: навіщо. Хоча, звісно, часто і сам пошук стає цікавішим, ніж кінцевий результат”.

Про пошук коріння у матеріалі → http://bit.ly/4fTiJYc

👉Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

Хто ставав до лав УПА? 

Облікові картки та архівні документи свідчать, що абсолютну більшість вояцтва УПА (понад 95%) становили українці. На решту припадають вояки аж 35 національностей, таких у визвольному русі було близько тисячі.

79% облікованих повстанців мали фах хлібороба, ще 16,5% були робітниками чи ремісниками. Відсоток з лишком у минулому були службовцями, трохи менше відсотка — медиками. Основна маса рядових бійців і молодших командирів (близько 65%) мали початкову чи неповну середню освіту. Трохи більш ніж половина вояків (58%) не мали досвіду військової служби до УПА. Решта ж були вихідцями з різноманітних військових і поліційних формувань, що діяли на українських землях до та під час Другої світової війни. 

Більшість борців за Україну становила молодь. Майже 75% повстанців групи "Богун" мали вік від 18 до 28 років. Молодих чоловіків до 35 років було майже 14%. Аналогічна ситуація спостерігається серед командного складу: більшість з понад трьох десятків командирів куренів, загонів і груп в УПА-Північ та УПА-Південь були люди у віці 25–35 років. Жоден з них не прожив понад 40. Тому не дивно, що 75% бійців були неодруженими та бездітними.

Хто ставав під прапори УПА? Читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-stavav-do-lav-upa-portret-povstantsia/

На світлинах етнографа Олексія Макаренка, який 1911 року здійснив експедицію на Київщину, чоловіки здебільшого одягнені у верхній одяг. Єдине фото, де видно чоловічу сорочку, Макаренко зробив у селі Халча. Етнограф не лише сфотографував чоловіка біля його оселі, а й придбав його вбрання для музею.

Сорочка має пазушний розріз, прикрашений вишивкою хрестиком. Якщо на фотографії чоловіка біля хати не дуже добре видно комір сорочки, то вже на придбаному артефакті бачимо невеликий стоячий комір, який вишитий червоними і чорними бавовняними нитками.

Але найцікавіше у цій сорочці те, що вишивка прикрашає місце з’єднання рукава зі станом. Для сорочок Київщини це досить незвичне розташування.

Про чоловічі сорочки Київщини початку XX століття розповідає дослідниця Оксана Косміна → https://bit.ly/3BUJihJ

Соціально дозволені способи залицяння у Речі Посполитій в XVII–XVIII століттях передбачали поплескування, щипання, міцні обійми, затягування об’єкта почуттів у ліжко, перекидання на сіні.

Зазвичай саме чоловіки були стороною, яка ініціювала залицяння і проявляла активність, але й жінки не обмежуватися лише захистом своєї «цноти». Навпаки, вони також часто дозволяли собі сміливу поведінку щодо об’єкта своїх почуттів.

У селі Сіцинек під Вомбжезьном якогось Станіслава Овчарчика звабила Яґнешка, яка служила у дворі: «Коли напився, то влігся на корчмарському ліжку й заснув, а вона прийшла до нього до ліжка, сиділа біля нього і цілувала його сплячого». Дочка Анджея Раковича із Кривки в Самбірській економії закрутила відразу два романи — з Павлом Кедишем та Анджеєм Сікоричевим. Одного разу дівчина «наказала обом згаданим вище в одну ніч для розпусти прийти, де Павло Кедиш, заставши сина Сікоричевого, зарізав його», після чого завбачливо втік із села.

Ба більше, за тогочасними уявленнями активність жінок у цій (і не тільки в цій) сфері часто реалізовувалася у надприродних діях. Вважали, що молоді жінки, намагаючись завоювати прихильність чоловіка, використовували різноманітні магічні практики. У дворі Станіслава Порембського в селі Луковіце служила «якась Зофья Бачонка, зграбна, […] про яку казали люди, що причарувала боярчика, який служив тому ж пану Станіславові Порембському, що її взяв за дружину, а перед тим застали її у стайні в того ж пана Порембського. І топили її в Дунайцю, а коли випливла, взяв її вже той боярчик. І говорили: то знати, що вона його добре причарувала». Натомість Маріанна Чубатка з-під Коніна «зіпсувала» чарами Томка з Ліхеня, сина кметя Щенсного, бо «до дівки залицявся, я йому в цьому заздрила».

Безсумнівно, що деякі жінки таки справді вдавалися до використання любовної магії. Під час судових процесів, які стосувалися чарів, допитувані розповідали про різні практики: трав’яні ванни або любовні напої з додавання сечі або місячної крові — на рівні з господарськими забобонами.

👉 Які залицяння були прийняті в польських громадах? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

Майже всі старі будівлі приховують бодай якусь таємницю. Якщо пощастить, на горищі чи в підвалі, між стінами чи під підлогою можна відшукати цінні документи чи навіть скарб. Або — людський кістяк, який пролежав тут не один десяток років.

Саме на таку знахідку наштовхнулися робітники, які рівно 100 років тому виконували ремонт у колишньому монастирі поруч з костелом Марії Магдалини. 

Ця історія сколихнула все місто ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/skelet-u-chernechii-keliyi/

Чудова новина!

Всеукраїнський рейтинг ”Книжка Року” сформували Короткі списки топ-видань минулого сезону!

До переліку третьої підномінації “Біографії / мемуари” увійшло й наше видання “Сила опору. Українці в радянських таборах”.

Книга розповідає про долі 25 українців, які пройшли через багаторічні ув’язнення в радянських таборах і тюрмах, зберігши гідність, людяність і незламну волю до боротьби за свободу. Їхні життєві історії — це приклади мужності та спротиву московській "імперії зла" заради незалежної України.

👉 Книжку "Сила опору. Українці в радянських таборах" можна придбати в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/3yDYq0J

“Думаю про те, як важливо людям побачити мене — не просто незломлену, а й живу та успішну. Побачити в мені не об’єкт для жалості, а приклад сили. Жінку, яка навчилася черпати силу зі своєї травми і яка заслуговує на те, щоб її сприймали не через те, що вона пережила, а через те, що вона зробила”, – каже Оксана Мастерс.

Оксана Мастерс — дівчина, яка перетворила біль і труднощі на тріумф. Народившись в Україні з вадами розвитку через наслідки Чорнобильської катастрофи, вона провела перші роки в сиротинцях, де панували голод і насильство. У 8 років її всиновила американка Ґей Мастерс, але життя продовжувало випробовувати її — Оксана перенесла ампутацію обох ніг.

Спорт став її порятунком: у лижних перегонах, біатлоні та велоспорті вона здобула 19 медалей Параолімпійських ігор, довівши, що сила духу перемагає будь-які перешкоди. Її історія — приклад незламності та віри у себе.

Більше про шлях спортсменки читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5

Жінка у сліпучо-білій сукні на тлі білої стіни у літній полудень. Її обличчя губиться в тіні капелюха з чорними перами. Такою зафіксувала на портреті свою сестру Ольгу художниця Олена Кульчицька на початку ХХ століття.

Старша сестра Ольга була улюбленою моделлю художниці, а також духовним приятелем. "Портрет сестри в білому" 1912 року написаний на пленері, передає портретовану майже у повний зріст. Ольга тримає у руках тростину, глибокі сіро-голубі тіні контрастно мерехтять на її білій сукні. Художниця відтворила на полотні мінливі світлові ефекти у лаконічній живописній манері. Колорит портрету: поєднання білого з білим, вказує на її захоплення імпресіонізмом.

Олена Кульчицька працювала над створенням цього полотна декілька років, перебуваючи у родинному домі у Косові на Гуцульщині. Про працю над цим портретом художниця залишила такі спогади: "[…] в особі сестри Ольги я мала прекрасний модель. Вона ніколи не відказалася позувати, хоч би це й було в найтяжчій позиції".

👉 Більше про творчі доробки художниці у матеріалі → https://bit.ly/40kONzx

Сьогодні відійшов у засвіти австрійський письменник і журналіст Мартін Поллак. 

Він був одним із найвідоміших і найавторитетніших авторів, які докладно та всебічно опрацьовували тему пам’яті. Багато років у фокусі його уваги перебувала Східна Європа. Як письменник він працював у жанрі документальної історії. 

У 2021 році ми поспілкувалися з Мартіном про те, як працювати з болючою історією та колективною пам’яттю. Інтерв'ю з письменником можна прочитати за посиланням ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/martin-pollak-kontsentratsiia-na-politkorektnosti-tse-vtecha-vid-istoriyi/?fbclid=IwY2xjawH3mLxleHRuA2FlbQIxMAABHZX69IW6n_fdSOW0ajIVhLMw6bB_rEqRLTf4_CNWvvuO-tuZq4ywrqv_BA_aem_ASNwrWuVlOixQcke0IVpEw

Повномасштабне вторгнення, повітряні тривоги, проблеми з електроенергією, а раніше — пандемія коронавірусу, яка призвела до тривалого переходу на онлайн-навчання, стали викликом для українських школярів і вчителів. Діти роками не мали стабільного навчання. Через це у сфері української освіти зʼявилося поняття освітніх втрат, що позначає брак знань та навичок у звʼязку із тривалими перервами у навчанні. 

Громадська організація "Навчай для України" разом з ЮНІСЕФ розробили програму залучення молоді у ролі менторів, які допомогають школярам зі надолуженням втрачених знань. 

"Локальна історія" поспілкувалася з менторами історії, які поділилися інсайтами про те, як цікаво і зрозуміло розповідати дітям про наше минуле, як працює програма "СтудМентор" та чим загрожують Україні освітні втрати ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/akademichne-volonterstvo-abo-iak-podolati-osvitni-vtrati/

Сільська модель дошлюбних стосунків допускала відносно високий ступінь свободи за умови збереження таємниці, а найбільшим її ворогом була вагітність. Лише тоді сільська думка помічала, що дійшло до «порушення Божої заповіді», і у справу втручався закон. Обом коханцям загрожували фізичне покарання і штрафи, іноді й публічне покаяння, також серйозна шкода їхній репутації, особливо для жінки.

Якщо вірити свідченням жінок і чоловіків, притягнутих до суду за народження дитини поза шлюбом, то зазвичай вони мали «спільність» заледве кілька разів упродовж багатьох місяців, а подекуди вистачило їм і одного статевого акту. Наприклад, Марушка Теліщаківна заявила, що батьком її дитини був Данько Костуров, «з яким два рази в його домі був вчинок зі мною, тілесний вчинок, а третій раз на млині, і ні з ким іншим, тільки з ним самим». Якщо вірити іншим свідченням, то сільські дівчата вагітніли після першого, максимум третього статевого акту.

На думку істориків, єдиним відносно ефективним методом контрацепції тоді був так званий coitus interruptus, тобто перерваний статевий акт. Питання лише в тому, чи цей метод насправді був широко відомим. Наприклад, Катажина Куб’янка, яку звабив Себастьян Матраш, корчмар зі села Битомсько біля Вісьніча, розповідала, що коли вона відмовилася «скоїти гріх», він запевняв її: «Не бійся, не буде тобі нічого». Однак дійшло-таки до «наслідку» — тому про них і знаємо. Оскільки жінка завагітніли, це означає, що йшлося, найімовірніше, саме про перерваний статевий акт, а не про якусь іншу практику.

Жіночі методи контрацепції були різноманітнішими: охоплювали комплекс практик і засобів, які межували з магією і траволікуванням. Проте їх ефективність була радше незначною. Марцін Новаковський у своєму докладному каталозі народних забобонів називає, наприклад: «пальців під себе підкладання, аби дітей не народжувати». У 1610 році сільська дівчина на ім’я Зофья, родом з Кшешовіц, служила в Кракові й завагітніла. Звернулася вона по допомогу до своєї тітки Гелени, яка також служила в цьому місті. Та «варила їй зілля, які вона пила по два рази, але це не допомогло». Натомість коханець Зофьї Бариланки з Дембовця по зілля задля втрати плоду навіть зголосився поїхати до Бєча «до Аптеки». У «Травнику» (Zielniku) Шимона Сиреніуша (1613) як абортивний засіб фігурує цибуля, яка «затримане місячне чищення викликає, сік пити або на лоно пускати той же», а також жіночу папороть.

Жінки, які мали небажану вагітність, насамперед намагалися її позбутися на ранній стадії за допомогою загальнодоступних абортивних засобів, як це підсумувала жінка, така собі Круліковичова з Дембовця: «[Дівки] купаються, змащуються і кажуть, що виділення мають, а дітей втрачають». Але чи рослинні абортивні засоби взагалі діяли? Джон М. Ріддл подав цілий каталог трав, відомих у Європі з античних часів, які, на думку сучасної медицини, можуть мати такий ефект. Серед них, поміж іншими, є полин, рута, м’ята блошина і ялівець.

Про можливі методи контрацепції селян читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

“2013 рік. Містечко Централія в Пенсильванії відвідує український професійний мандрівник Максим. Нині від міста залишилася греко-католицька церква на пагорбі, з якої від гріха подалі вивезли церковні книжки, лавка для спраглих фото туристів, гар-дим і чотири кладовища. Шахтарське містечко припинило існувати через підземну пожежу, що почалася 1962-го й триває досі (передбачають, що палатиме ще чверть століття).

На кладовищі Максим, який змалечку має слабкість до руїн і закинутих будівель (тому, власне, й завітав до Централії), бачить надпис українською на надгробку: Єва і Марія Л. Ориняк. Обидві жінки походили із села Сможне й померли того самого року — 1918-го. Марії було шість, Єві — двадцять сім, вони мати й донька, напевно.

Десять років по тому Максим збирає інформацію про Ориняків. Відвідує село, звідки вони виїхали. Списується й зустрічається з їхніми нащадками або з тими, хто може ними бути, — у США та в Україні. Відвідує архіви в нашій країні, а з електронними працює в Штатах. Консультується з істориками. Знову повертається до Централії. Нарешті він дізнається, ким були ці жінки, як вони опинилися в Америці, від чого померли й хто залишився за ними тужити — і все те нам перекаже”.

👉 Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

👉 Ганна Улюра про історичну реконструкцію Беспалова розповідає у матеріалі → https://bit.ly/40DqqgF