Замовити книгу “Карпати. Коротка історія мандрів” за ціною 420 грн замість 550 можна на нашому сайті → https://bit.ly/4aTJOIm Зверніть увагу! Книга доступна до передпродажу. Очікуємо з друку у другій половині січня.

12 січня в Україні щороку відзначається День українського політв’язня — день пам’яті та шани людей, які зазнали арештів і переслідувань за свої політичні переконання.

У 1977-му Миколу Матусевича засудили до 7 років тюрми та 5 років заслання за участь в Українській Гельсінській групі. "Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя", – каже пан Микола.

Про свій досвід в неволі та життя після ув'язнення політв'язень розповів журналістці Христині Коцірі. Біографічний портрет Миколи Матусевича увійшов до книжки "Сила опору. Українці в радянських таборах", яка у 2024 році вийшла у видавництві "Локальна історія".

Публікуємо уривок зі спогадами українського політв'язня ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/biografichnii-portret/

Книжку "Сила опору. Українці в радянських таборах" можна придбати в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/3yDYq0J

На території Османської імперії рис був дешевим. Натомість у Східній Європі рис тривалий час залишався дорогим продуктом, адже був імпортним товаром.

Сучасну людину б здивували ціни на рис 300 років тому. У 1746-му один фунт (410 грамів) рису на ярмарку в Ромнах (один із найбільших ярмарків на Лівобережжі) коштував 6 копійок. У ті часи фунт свинячого м’яса коштував 2 копійки, а фунт сала — 3 копійки. Тобто в 1740-ві роки рис коштував удвічі дорожче за сало і втричі дорожче за м’ясо. У 1768 році сталося повстання козацької бідноти на Запорізькій Січі. Петро Калнишевський, перераховуючи свої збитки, зазначив, що зникло 20 пудів рису. Вартість вкраденого кошовий отаман оцінив у 80 рублів. Тобто один пуд (близько 16,4 кг) коштував 4 рублі. Відповідно один фунт коштував 10 копійок.

Поступово ціна на рис зменшувалася, але навіть на середину ХІХ століття він був дорогим продуктом. У Києві в 1848 році пуд рису коштував 3,5 рублі, тоді як пуд сала 2,4 рубля, пуд картоплі — 15-25 копійок, як денний заробіток наймита. В кухні еліти він згадується серед вишуканих страв, часто у поєднанні з іншими дорогими продуктами, як-от мигдаль, шафран, цукор із цукрової тростини, ізюм, чорнослив. З рису готували каші і супи (переважно солодкі), а також використовували як фарш для запікання птахів. Знову ж таки — у поєднанні з сухофруктами.

У другій половині ХІХ століття Російська імперії активно імпортувала рис у значних масштабах. Якщо в 1850 році імпортували близько 3,25 тис. тонн, то в 1913-му 134,5 тис. тонн. Але український селянин не дуже поспішав їсти багато крупи, яка стала доступнішою. Причина була в традиціях натурального господарства.

Більше про коштовну крупу читайте у матеріалі → https://bit.ly/3PlNV7A

Розквіт популяризації звізди з Надсяння розпочався 2006 року. Тоді учень пана Богдана Новака, доцент Української академії друкарства Олег Казьмірович дізнався про конкурс різдвяних звізд у Львові.

“Першого місця нам тоді не дали. Але того року почалися мої майстерки: спочатку в Шевченківському гаю, потім в товаристві "Українська молодь — Христові, у церквах, школах. Зараз мої учні навіть дітей у садочках залучають. А я зробив для учнів годинник у формі звізди — вони тішаться”, — розповідає Богдан Новак.

Окрім традиційної різдвяної звізди з Надсяння, Богдан Новак розробив свою методику виготовлення безкаркасної паперової. Розповідає, що коли дружина працювала в Італії, їхав до неї і взяв зі собою кольорового паперу. Там і придумав, як створювати звізди, що тримають форму, але не потребують специфічного матеріалу та багато зусиль. Упродовж відпустки виготовив п’ять звізд, які захопили італійців.

Одна зі звізд з Надсяння прикрашає іконостас у храмі прикордонної Мостищини. Інші пішли далі, за кордон, — до Польщі, Німеччини, Португалії, Італії, Нідерландів і далі світами. Вісімнадцять різдвяних звізд Богдана Новака побували на Різдво у Ватикані. Різдвяні звізди з депортованого села Мацьковичі є у багатьох областях України. Віримо, що вціліли й у тимчасово окупованому Криму. “Українські словники подають слово "звіздар" як чаклун, який ворожить на зорях. Але я — не чаклун, я — майстер і вчитель. Хочеться, щоб наші словники по-новому розтлумачили звіздарство. Сподіваюсь, це народне українське мистецтво оцінять”, — підсумовує Богдан Новак.

Більше про популярізацію звіздарства читайте у матеріалі → https://griml.com/PKPtp

Міжвоєнні роки в підпольській Галичині — час розбудови й активности українського підпілля. Молодь, яка вступала до нелегальних УВО і ОУН, часто вже мала досвід організаційної діяльности у "Пласті". І не покидала скаутингу, долучившись до підпілля.

Така ситуація не влаштовувала націоналістичних провідників. Потрібно було обирати. Врешті цей вибір зробила польська влада, заборонивши "Пласт".

Фото: Северин Левицький. Провід з Михайлом Блозовським, 1925 рік.

👉 Про пластунів, які вступали до УВО і ОУН читайте у матеріалі → https://bit.ly/3DSyyRo

Оксана Мастерс народилася в Україні. Через вроджені вади розвитку, спричинені Чорнобильською катастрофою, біологічні батьки відмовилися від неї ще в пологовому. Вона пройшла непростий шлях від сиротинців до світового визнання. Дитинство дівчинки було сповнене болю, самотності й випробувань, але у віці восьми років життя змінилося, коли її удочерила американка Ґей Мастерс, яка стала для неї джерелом безмежної підтримки та любові.

Попри ампутації, злидні та численні труднощі, Оксана знайшла в собі неймовірну силу й зуміла здобути 19 паралімпійських медалей у чотирьох видах спорту. У 2015 році Мастерс відвідала Україну, мала зустрічі з дітьми-сиротами та пораненими військовослужбовцями, розповіла їм про те, як вийти з темряви й жити повноцінно.

👉 Більше про шлях спортсменки читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5

"Штучно-органічна дихотомія "Захід – Схід", себто Галичина vs Донбас, оповила паволокою забуття межі решти старих країв. Про деякі з них, Сіверщину, ми вже забули, а про інші згадуємо в контексті хіба що архітектури чи туристичних принад, як-от про Поділля чи Буджак. Слобожанщина ж дещо вибивається із цієї шереги. З одного боку, на загальноукраїнському рівні вона позбавлена флеру, подібного до галицького, але з іншого — тривко присутня на ментальній мапі сучасної України. Хоча початковий етап її історії не натякав на таку живучість.

У ХVII столітті на цю північно-східну периферію Дикого Поля були спрямовані колонізаційні ріки двох потужних держав — Речі Посполитої та Московського царства. У цій конкурентній боротьбі постала Слобідська Україна, старшинські еліти якої були цілковито узалежнені від Москви, відмежовані від козацької ойкумени та позбавлені думок про власний політичний проєкт. Імперія використала старий як світ принцип: поділяй та володарюй. Спершу жертвою стала козацька Слобожанщина, а за нею пішла в засвіти й Гетьманщина. Кавалкування української Слобожанщини міжреспубліканським кордоном у 1920-х ще більше затуманило та розкраяло ідентичність тамтешнього населення.

Слобожанщину врятував Харків. Русифікований та урбанізований він був тим островом, об який вперто билися хвилі українського моря. Із кожним десятиліттям його повноводдя ставало ще потужнішим, а відпливи маліли. Радянська пропаганда вміло перетворила ці невідворотні тенденції на міт про Харків як першу столицю України, який з-поміж іншого і тепер підживлює локальний патріотизм слобожанців. Попри виразну маніпулятивність цього міту, все ж треба визнати, що Харків таки був першою столицею. Щоправда, на 100 років раніше. І столицею не держави, а того коріння, із якого проросли думки про неї.

Важливість Слобожанщини для України підтверджують сучасні події. Поразка "русскої весни", тверда українська постава регіону під щоденними обстрілами, блискавична Слобожанська офензива формують новий пласт ідентичности слобожанців. Врешті не забуваймо про славетну пісню фанів харківського "Металіста", яка лунає далеко за межами України. На щастя, патологоанатом Слобожанщині найближчим часом не знадобиться".

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/persha-stolitsia-vitalii-liaska/

👉 Більше про Слобожанщину читайте у нашому новому журналі → https://publishing.localhistory.org.ua/product/slobozhanshhyna-8-2024/

👉 Про Слобідську Україну від XVII століття і до сьогодні розповіла докторка історичних наук Світлана Потапенко у програмі “Без брому” → https://bit.ly/3CHnwOc

👉 Наші патрони уже отримують примірники друкованого журналу за підтримку на платформі! Доєднуйтесь до спільноти, обирайте рівень підтримки, який вам пасує → https://www.patreon.com/c/local_history/membership

“Украй рідко буває, що інформацію про зниклих на еміграції рідних та їхніх нащадків знаходять одразу. Ґрунтовний пошук може зайняти місяці, роки чи навіть десятиліття”, – зазначає письменник Максим Беспалов. Він знає це не з чуток: письменник понад 10 років шукав потрібну інформацію для своєї книги “У пошуках Єви. Історія про війну, чуму та еміграцію”.

“Те, що весною 2024 року я зміг знайти у кілька кліків за декілька секунд в мережі, у 2020-му, а тим паче, у 2016-му існувало лише в аналоговому вигляді — сховане в українських та американських архівах. Через п’ять років доступної інформації буде у декілька разів більше, а через 10 і поготів. Протягом цього часу ви також зможете почути від старших родичів щось нове чи, розпочавши ремонт дідівського будинку, знайти за цегляною стіною або в підлозі схований там кілька поколінь тому родинний архів.

Перш ніж взятися за пошук запитайте себе: навіщо ви це робите. Відповідь навряд чи буде очевидною. Втім саме таким чином ви дасте собі зрозуміти, що саме стане мірилом вашого вдалого пошуку. Чи хочете ви просто бодай кількома фразами поспілкуватися з віднайденими заокеанськими родичами? Може, плануєте побудувати із ними стійкі стосунки. Можливо, ви і самі хочете переїхати до Сполучених Штатів чи Канади. Хтось, напевно, хотів би запропонувати своїм далеким кревним вдалу інвестицію чи, навпаки, запропонувати свої гроші та вміння. Все це — правильні відповіді.

Однак треба від початку бути чесними із самими собою та сформулювати для самих себе запит: навіщо. Хоча, звісно, часто і сам пошук стає цікавішим, ніж кінцевий результат”.

Про пошук коріння у матеріалі → http://bit.ly/4fTiJYc

👉Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

Хто ставав до лав УПА? 

Облікові картки та архівні документи свідчать, що абсолютну більшість вояцтва УПА (понад 95%) становили українці. На решту припадають вояки аж 35 національностей, таких у визвольному русі було близько тисячі.

79% облікованих повстанців мали фах хлібороба, ще 16,5% були робітниками чи ремісниками. Відсоток з лишком у минулому були службовцями, трохи менше відсотка — медиками. Основна маса рядових бійців і молодших командирів (близько 65%) мали початкову чи неповну середню освіту. Трохи більш ніж половина вояків (58%) не мали досвіду військової служби до УПА. Решта ж були вихідцями з різноманітних військових і поліційних формувань, що діяли на українських землях до та під час Другої світової війни. 

Більшість борців за Україну становила молодь. Майже 75% повстанців групи "Богун" мали вік від 18 до 28 років. Молодих чоловіків до 35 років було майже 14%. Аналогічна ситуація спостерігається серед командного складу: більшість з понад трьох десятків командирів куренів, загонів і груп в УПА-Північ та УПА-Південь були люди у віці 25–35 років. Жоден з них не прожив понад 40. Тому не дивно, що 75% бійців були неодруженими та бездітними.

Хто ставав під прапори УПА? Читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-stavav-do-lav-upa-portret-povstantsia/