“Ми мусимо порушити питання на тому рівні, на яке воно заслуговує — голосно говорити про культурний геноцид. І цьому є всесвітнє означення, дефініція, а не просто: гуманітарні втрати і порушення правил ведення війни чи воєнні злочини. Це геноцид. Нас не має задовольняти питання нижчої планки”. Василь Рожко – засновник Лабораторії моніторингу української спадщини НеМо, голова ГО “Тустань”.

“НеМо організовувала польові експедиції для дослідження пам’яток. І ці експедиції нам довелося проводити за умов повної невизначеності: освоєння методик, їх адаптація та розвиток, відсутність актуальних і машиночитних переліків втрат і об’єктів спадщини, проблеми координації та взаємодії з іншими організаціями і спільні для усіх українців складності: зима, негода, обстріли, блекаути. Експедиції почалися із порятунку та 3D-фіксації легендарної шафки з півником у Бородянці 28 квітня 2022 року. Далі була церква у В’язівці, об’єкти на Харківщині, Чернігівщині. У результаті робочих зустрічей з ЮНЕСКО та МКІП народилася наша концепція інфраструктури даних, що може об’єднати дані про українську спадщину на базі актуальних міжнародних стандартів”.

[ Це восьмий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ]

Про співпрацю з європейськими та українськими партнерами у галузі культурної спадщини, про біль за втраченим і цифровізацію музейних експонатів як порятунок розповідає Василь Рожко у матеріалі → bit.ly/3znPgWD

27 червня 1709 року поблизу Полтави відбулася одна з ключових подій в історії України – Полтавська битва. Після поразки шведів і Мазепи, Україна втратила шанс на здобуття автономії, а московська влада посилила контроль над українськими землями. Це сприяло подальшій інтеграції України в склад Російської імперії та занепаду козацької державності.

У 217 річницю доленосної битви полтавець Віктор Андрієвський, виступаючи у Калуші, поділився власними міркування про значення цієї події ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/pid-poltavoiu-zrosheno-kroviu-nashu-ideiu-derzhavnosti-viktor-andriievskii-pro-znachennia-poltavskoyi-bitvi/

У народі кажуть, якби хліб та вода, то й не буде голода. Та, виявляється, до цих двох компонентів треба ще один — сіль. Бо ж без хліба не ситно, а без солі не смачно. І хоча сіль видобували на Закарпатті ще з дохристиянських часів — у Солотвині, до середини ХХ століття вона була дорога, тому у хатах закарпатців траплялася нечасто. 

Інша річ — ропа із Шандрова. Цей насичений соляний розчин утворився у ямах та шахтах, які залила вода. Мешканцям Мармарощини дозволяли набирати її безкоштовно. Ще сто років тому до села тяглися черги візників та людей з діжками. Довелося навіть запровадити графік набору для мешканців різних околиць. Нині про "біле золото" в Олександрівці пам’ятають лише старожили.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/shcho-take-ropa-ta-iak-yiyi-dobuvali-na-zakarpatti/

Бажаєте поспілкуватися з авторкою книги "Карпати. Коротка історія мандрів" Іриною Пустинніковою? Ми запрошуємо вас на ексклюзивний закритий ефір для наших патронів, де у вас буде унікальна можливість познайомитися з письменницею, поставити питання та дізнатися більше про захоплюючі мандрівки Карпатами. Під час ефіру Ірина Пустиннікова розповість про процес створення книги, поділиться цікавими історіями та враженнями від подорожей.

👉🏻Як долучитися:
1. Переходьте за посиланням на нашу сторінку Patreon.

2. Оберіть рівень підтримки, який вам підходить.

3. Ставайте частиною нашої спільноти і отримайте доступ до закритого ефіру.

📅 Дата закритого ефіру буде оголошена незабаром, тож не проґавте свій шанс приєднатися!

👉 Приєднуйтесь до нас на Patreon: https://www.patreon.com/local_history/membership?

Року 1937-го галицьку пресу заполонили креативні рекламні оголошення, а на вулицях Львова почали з’являтися декоровані вітрини та перші білборди. Такі методи промоції використовувала рекламна фірма "Фама", яку заснував майбутній Головний командир УПА Роман Шухевич. Будучи інженером за фахом, після ув’язнення в Березі-Картузькій і "Бригідках", він не мав права влаштуватися на державну роботу, тому вирішив започаткувати власну справу з давнім приятелем Богданом Чайківським.

"Фама" стрімко розвивалася, і за два роки перетворилася в багатомережеве підприємство: її осередки були в різних містах Галичини, Волині та поза Україною. Більшість працівників рекламної фірми Шухевича були колишніми політв’язнями. А частину прибутку бізнесмени перераховували на потреби ОУН.

У грудні 1938-го Шухевич поїхав захищати Карпатську Україну, залишивши "Фаму" під керівництвом Богдана Чайківського. З приходом совітів у вересні 1939 року рекламна фірма припинила свою діяльність.

Пропонуємо ознайомитися з спогадами Богдана Чайківського про діяльність "Фами" та перипетії з життя українського бізнесу ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/finansova-baza-dlia-oun-kompanion-romana-shukhevicha-pro-reklamnu-firmu-fama/

30 червня 1907 року у Львові народився майбутній командир УПА Роман Шухевич.

Початкову військову освіту Роман Шухевич здобув у Пласті та на таємних вишколах УВО й ОУН. Пройшов сержантські навчання у польській армії і таємно — скорочений курс Баварської військової академії. Його готували японські офіцери та генерал Вермахту, який був католиком і ненавидів Гітлера. Лише в лютому 1939 року Роман Шухевич нарешті отримав офіцерський ступінь — у "Карпатській Січі". 14 березня 1939 року Шухевич на чолі сотні січовиків вступив у свій перший стрілецький бій, з якого вийшов переможцем. А наступного дня отримав черговий старшинський ступінь — поручник. В ЗСУ аналог цього звання — лейтенант.

А починалось все зі щорічних пластових польових таборів, десятків піших походів в Карпатах і водних на Дністрі та Західному Бузі. Ще дитиною у Пласті Шухевич освоїв долікарську допомогу, здобув інженерну підготовку та досконало вивчив азбуку Морзе і морський семафор — основні засоби зв’язку тогочасних армій світу. 

Про військову підготовку Шухевича читайте у матеріалі → bit.ly/4cEzzso

Надія Мудра – членкиня ОУН, провела 9 років у радянських тюрмах і таборах.

До підпільного гуртка Юнацтва ОУН Надія разом зі шкільною подругою Елеонорою Сенютою вступили ще за “перших совєтів”. Під час нацистської окупації Надія за протекцією тітки Савини почала працювати друкаркою у відділі пропаганди Військової Управи дивізії “Галичина”. Згодом Надія під псевдо “Оксана”, очолила організаційну “трійку”, де вишколювала інших дівчат.

Про умови перебування в пересильному таборі пані Надія згадувала як про магаданський курорт, який був оманливою прелюдією до майбутніх каторжних робіт. “Ми проводили час в розмовах, спогадах, розучували пісні, згадували рідних, навіть мріяли про картопляні пляцки. Про свої “справи” ніхто ніколи не говорив. Якось дивно, навіть байдуже, з усмішкою, прогнозували, що довше ніж до 40 років не доживемо. Але ніхто з нас і не думав, що доживемо до розвалу “імперії зла””.

16 серпня 1991 року жінку реабілітували. Відновлення Незалежности України стало надважливою подією у її житті. Пані Надія раділа, що судилося дожити до того часу, коли на карті світу з’явилися контури “нашої Держави”. На радісні вислови про те, що це відбулося без пролиття крови, вона скрушно зазначала: “Море крові та мільйони життів були віддані за Незалежність раніше”. Пані Надія — серед тих, хто мав повне право так сказати, адже теж за це дорого заплатила. 3 травня 2013 жінка відійшла у вічність.

Історії боротьби 25 українців читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”. Замовити за зниженою ціною 360 грн замість 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy.

Сьогодні, 1 липня, письменник Володимир Вакуленко міг би святкувати своє 52-річчя. Але 24 березня 2022 року родичі востаннє бачили Володимира живим. Росіяни зайшли на подвірʼя його приватного будинку, коли чоловік готував на вогнищі їжу, та повели з собою в машину. У домашньому одязі та капцях.

Після визволення Ізюма з’ясували, що в ритуальній службі є запис про поховання Володимира Вакуленка. Окрім імені, там вказано дату народження, місце проживання Вакуленка — село Капитолівка — і номер могили – 319. Вона розташована на самому краю кладовища.

На початку повномасштабного російського вторгнення батьки намагалися вмовити Володимира поїхати в безпечніше для нього та сина місце, наприклад, на захід України. Проте письменник не хотів покидати рідного краю. Він волонтерив, разом із кількома небайдужими сусідами розвозив українським військовим всілякі потрібні речі.

Володимира любили насамперед за енергійність, наполегливість, позитив і бажання допомагати. Вакуленко створив навколо себе спільноту переважно молодих, мало де друкованих авторів. Він постійно казав їм: "Не треба зневірюватися! Пишіть! Пишіть багато! Раніше чи пізніше станете великими письменниками! Це не так складно, як вам здається! Я допоможу! Я знаю як!".

Максим Беспалов про свого друга Володимира Вакуленка ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sosnovii-lis-na-vulitsi-vakulenka/

1937 року Роман Шухевич та його давній приятель Богдан Чайківський започаткували власну справу – рекламне бюро “Фама”, яке проіснувало два роки. Більшість працівників фірми були колишніми політв’язнями.

Пропонуємо ознайомитися зі спогадами Богдана Чайківського про їх діяльність:

"Ми провадили дві каси: одну нормальну, а другу "під столом", так звану чорну книгу, не для податкового бюро. Перша книга — офіційна, друга — для нас: наші вклади в ОУН. Переважно ми давали ОУН по 100 злотих. Ми почали швидко розвиватися, відкривали кожні два-три місяці нові відділи: декорацій вікон, реклами, оголошень, друкування, виставки і декорації на торгах. Набирали в них до праці колишніх політичних засуджених, які не могли знайти роботи, але були патріотами, інтелігентними та добре надавалися до праці.

Ми не тільки розміщували оголошення, а й складали до них тексти. Навіть давали еротичні оголошення. Пригадую, на одній рекламі була намальована дівчина, що наставила коліно. Часами дехто мав застереження: "Нащо ви коліна показуєте? То непристойно!". Але то було добре для реклами, як потім переконувалися. Оголошення були дуже цікаві. Тексти розробляли у вигляді порад: наприклад, як вкладати папіроси в папірці "Калина". Реклама почала дуже розвиватися".

Про початок роботи фірми та виконання замовлень читайте більше у матеріалі → http://surl.li/lydhxc

Село Усть-Чорна засноване на початку XIX століття як Königsfeld, тобто "Королівське Поле". Спочатку Кеніґсфельд був доволі ізольованим. Тут жили австрійці, які одружувалися переважно між собою і займалися лісовим господарством. Історія закинула їх глибоко в гори й не помічала. Це допомогло зберегти архаїчний австрійський діалект, перемішаний з українськими та угорськими словами. У плануванні села відчувається ледь вловний орднунґ. Будинки вишикувані в ідеальну лінію, водостоки вимощені каменем, у центрі стоїть костел Марії Магдалини з характерним шпилем, органом і різьбленою стелею. 

Ми приїхали туди 22 червня 2023 року.

Про місцеві традиції порадили розпитати у Віктора Кольчара, тутешнього учителя музики й органіста. Віктор — на чверть австрієць, частина його родичів живе в Німеччині. Я спитав пана Віктора, як би він охарактеризував місцевих австрійців: “— У мене на вулиці жило дві чи три українські сім’ї, а всі інші — австрійці. Пам’ятаю, заходжу до сусіда, у нього стояла радіола, налаштована на німецьку станцію. Там грала народна музика, йодлі або щось таке, але дуже тихенько. На стіні висів годинник із гирями й розмірено цокав. Німецька чистота, охайність. У них був спеціальний димар, де можна було коптити ковбаси та шовдарь. У хатах не було багато, але було чисто. Зайдеш, то зразу видно, що німецька сім’я. Запах не той, культура не та”.

Пан Віктор як ніхто інший може оцінити, скільки залишилося в селі австрійців, бо сидить на хорах за органом у костелі й бачить, скільки людей приходить на месу: “— Раз приходить 16, раз — 17, а раз — 20. Ті, хто виїхав до Німеччини, сильно сумують за селом, часто сюди приїжджають. Тілом живуть там, а душею — тут. Якби мені хтось платив мільйон доларів на місяць у Німеччині, я би не поїхав: де народився, там і хочу жити”. 

Репортаж із закарпатського села, у якому колись жила численна австрійська колонія → bit.ly/4eFYaPk

""Бог не помер" — такий напис українською і польською мовою я побачила у вівтарній частині костелу св. Лаврентія в селі Тайкури на Рівненщині. Напис зробили польські волонтери, які подбали про те, щоб цю пам’ятку архітектури принаймні не продовжили нищити. Мені довелося пролізти попід брамою, щоб потрапити туди і побачити цей дивний напис, який збурив мою свідомість. Повернув до реальності війни, яка окрім того, що забирає людські життя, паралізує розвиток країни та порятунок історичних пам’яток. А що може означати цей напис для українців, які переживають нову Руїну? Щось цілком інше — надію, що вони не наодинці зі своїм горем і втратами, що Бог присутній. Дощі змили напис, він ледь помітний на вцілілому тиньку, і за кілька років може зникнути. 

Україна після війни розчистить руїни, відновить будівлі, це все свіжі рани, які найболючіші. Але чи дбатиме вона так само про руїни духу — оту байдужість до історичної пам’яті, меркантильне ставлення до культури, колоніальну меншовартість, які знекровили і ослабили українців? Чи не зблякнуть з часом написані в час страшної небезпеки на стінах гасла "Слава Україні, Героям слава!", "Україна понад усе"? Як ми ставилися до свого минулого, так поставиться до нас майбутнє. Відновлювати набагато важче, ніж будувати нове. Це знають архітектори і будівельники. А у світі духу все навпаки. Там доцільніше зберегти, оновити, аніж створювати щось нове, не маючи ні принципів, ні доброчесності, лише гіпертрофовані амбіції". 

Про те, що означає напис на зруйнованому костелі для українців, які переживають нову Руїну читайте у колонці Галини Пагутяк → http://surl.li/uwsoum

Чи справді після монгольскої навали українські землі знелюдніли, а культура занепала? Що зі шкільної програми про цей період не відповідає фактам? І які наративи про монголів нам нав'язала радянська історіографія?

Про це розповідаємо у четвертому епізоді подкасту "На чисту воду". Гостя цього випуску – Світлана Бєляєва, докторка історичних наук, археологиня, учасниця численних експедицій, старша наукова співробітниця Інституту археології НАНУ.

Вмикайте → http://li.sten.to/nachysto4

Влітку 1927 року майбутній командир УПА Роман Шухевич пройшов військові навчання на Закарпатті. Для участі необхідно було нелегально перейти Карпати — тодішній кордон між Польщею та Чехословацькою республікою. Це був табір УВО, розташований на "Юнацькій поляні імені полковника Євгена Коновальця". Таборування, до якого приєднався 20-літній студент тривало три тижні. Викладали картографію, орієнтацію на місцевості, користування легкою зброєю, стріляння. Курсанти також вчилися ораторському мистецтву. 

Влітку 1928 року Романа Шухевича мобілізували на однорічний вишкіл до польського війська, який передбачав зокрема навчання у школі підхорунжих у Володимирі-Волинському. Згадку про цей вишкіл можна знайти у кожній більшій біографії Шухевича. Але досі ніхто не перевіряв, що то був за заклад. 

З травня 1928-го у Володимирі діяла Волинська школа підстаршин резерву артилерії імені Марціна Контського, яка передбачала шеститижневий курс підготовки. "Роман зголосився до війська, і його покликано до Володимира-Волинського до артилерії, але за кілька місяців звільнено", — записав Богдан Підгайний. Причини усунення не зазначено. Вона стала відома згодом. "Це був вже 1928 рік, і тоді провокатор Роман Барановський доніс про Романа до польської поліції; його не могли чіпати за Собінського, бо "правдиві" виконавці за­маху сиділи в тюрмі, але усунули з старшинської школи", — описав Підгайний.
Усунення від офіцерського ступеня з політичних причин Шухевича не розчарувало. Він вперто продовжив здобувати військову освіту. Перебуваючи у полку, номера і місця розташування якого ми досі не знаємо, закінчив школу для підстаршин. Сучасними словами, Шухевич здобув звання сержанта. Після сержантського вишколу він звільнився з армії, не добувши однорічного терміну. Формально — за станом здоров’я. 

https://localhistory.org.ua/texts/statti/viiskova-pidgotovka-romana-shukhevicha/

Набережна річки Опір у Скольому, 1930-ті роки. Перші туристи сюди потягнулися із появою залізниці у 1880-х. Серед карпатської глушини Сколе сяяло. Усі вулиці, площі, громадські місця та приватні будинки освітлювали електрикою від місцевої електростанції.

Головна вулиця міста разюче відрізнялася від вулиць навколишніх сіл. Мала бордюри та широкі хідники, була обсаджена деревами. Влітку її поливали, щоб не здіймалася курява. До пляжу на правому березі Опору вела пішохідна зелена алея з численними лавицями.

Туристичний довідник 1934 року писав: “Люди, замучені цілорічною працею, люди, виснажені нервами, реконвалесценти (ті, хто одужує) знаходять у Сколе ідеальний відпочинок на лоні прекрасної, тихої та романтичної природи. Те ж саме для людей з малокрів’ям, тих, у кого поганий апетит, і тих, хто страждає на інфекції дихальних шляхів. Сколе – дуже ефектне атмосферне місце”.

Більше у книжці “Карпати. Коротка історія мандрів” Ірини Пустиннікової.

Замовляйте тут → https://bit.ly/4aTJOIm

Чи справді Чорна рада започаткувала період Руїни? Якими були відмінності між Правобережною і Лівобережною Україною? Як гетьмани намагалися об’єднати розділену Україну? Чи справді Правобережна Україна стала землею без людей? Якою була монархічна складова в гетьманському уряді? Який вплив мало київське духовенство? Що означав термін “Мала Русь“?

Про Гетьманщину, період Руїни, коли українські землі розділили по Дніпру розповів кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного заповідника “Софія Київська“ Сергій Багро у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Читати → bit.ly/4ePWLWq
Дивитись → bit.ly/3zvX9cy