ОУН і вбивство Броніслава Пєрацького: що це було та як відбувалася ліквідація міністра внутрішніх справ Польщі, причетного до пацифікації у Галичині?

Наприкінці робочого тижня, у п’ятницю 15 червня 1934 року, в канцелярії міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького пролунав телефонний дзвінок. Від лідера ультраправого Національно-Радикального Союзу (ONR) Яна Мосдорфа, який вимагав зустрічі з міністром. Останній перебував на нараді, тож секретар сказав, що це можливо лише з понеділка. “— Це вже буде запізно!” — промовив Мосдорф і поклав слухавку. За кілька годин міністра застрелили на порозі ресторану, а вбивця втік з місця злочину.

Головні організатори атентату – 12 осіб – у 1935–1936 роках опиняться на лаві підсудних у так званому "варшавському" процесі ОУН. Степан Бандера, Микола Лебедь та Ярослав Карпинець отримають смертну кару, яку пізніше замінять на довічне ув’язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний – довічне ув’язнення. Дарія Гнатківська – 15 років тюрми.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zamakh-gonti-na-polskogo-ministra/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2IJuXy-Dsd7WVuy-zGrT-K4sb-u8WJcDnEFnuB0sUFVZ8bm62aaGuD1-8_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw

Американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс відомий тим, що назвав українське суспільство "постгеноцидним", тим самим пояснюючи жахливий моральний та матеріальний стан нашого соціуму. Виведення України з "постгеноцидності", із "зачарованого кола" — єдина нагально необхідна програма реформ для народу і держави, яку окреслював Мейс у своїх статтях.

Року 1999-го Джеймс Мейс, виступаючи на одній з конференцій у Києві, виголосив промову про відмінності між українською та російською політичними культурами. Пропонуємо ознайомитися із міркуваннями вченого, які, зберігають свою актуальність і донині.

“Особисто, я переконаний, що ніколи не припиняться тертя між Україною і Росією, якщо Москва й надалі виводитиме витоки своєї історії з матері міст руських Києва, а не займеться впритул проблемою ідентифікації власного народу і ролі власної держави. Але визнати, що Київ — українське місто, це визнати, що історія Росії залишається без свого початку, і так звана "російська" ідея неминуче повинна зазнати значної модифікації і трансформації.

Колись російський філософ С. Булгаков підсміювався над українцями, як народом, який сам себе вигадав. Парадоксально, але він мав рацію. Кожен народ сам себе вигадує. Своєю історією, міфами, піснями, культурою, діяльністю своїх еліт. Українці "придумали" себе як окрему націю давно. І державна незалежність стала закономірним результатом творчих зусиль і устремлінь цілого народу. Для України незалежність означає незалежність насамперед, від Росії. І поки Росія поглядає на Україну як на щось втрачене, українська незалежність із почуття самозбереження буде спрямована проти Росії”.

Повний текст промови історика читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/rosiia-pogliadaie-na-ukrayinu-iak-na-shchos-vtrachene-vistup-dzheimsa-meisa/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3dlLRzgKRd0VJFyDKJ2V338kPZXeeLHkvdiSiu79qGGBFjlmvi6C0gBWs_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw

Українська письменниця Ірина Пустиннікова відвідала ледь не усі замки України. У січні 2005 року жінка їздила у Маків неподалік Кам’янець-Подільського подивитись рештки маєтку Раціборовських. Побачила на вулиці людей в костюмах. Це здивувало і заінтригувало. “А що, так ще буває?”. А наступного року вже націлено поїхала у Вашківці – дивитись “карнавал”. Ірина назбирала стільки інформації про маланки, що створила ще один сайт.

Жінка відвідала понад 30 країн. Та чи не найбільше письменниця любить гори. Вперше в українські Карпати потрапила шестирічною. Вразили літні гуцули у строях, котрі прямували з недільної служби по домівках. Тоді ж, підкорюючи свою першу вершину, вона знайшла камінь. Виглядав як шмат мармуру з вкрапленнями залізної руди. Довгі роки він був своєрідним талісманом, стояв на вікні кімнати.

Іноді краєзнавиця мріє про машину часу, щоб подорожувати Карпатами хоча б у 1980-х. Більшість храмів тоді були вкриті ґонтою, а не бляхою, а старі маєтки ще пишались своєю красою між соковитою зеленню. Ірина фотографувала б їх. “Вони красиві. Альпи, Карпати, Воргези, Піренеї, рідні мої Медобори. Пласка лінія горизонту може й мила степовикам, але мене лякає. Добре, коли горизонт має чітко окреслені межі й контури. Це дає відчуття домівки, батьківщини”. Тож, коли Ірині Пустинніковій запропонували підготувати проєкт про історію мандрів Карпатами, вона радо взялась за роботу.

Ірина планує ще одну подорож горами. Але коптером, щойно небо відкриють. Попри війну, письменниця й далі популяризує історичні памʼятки та культуру, пише статті, книжки. Чекає можливості знову політати на повітряній кулі у рідному Камʼянці-Подільському. Опікується котами, яких врятувала від смерті. Разом з сином живе у хаті свого прадіда, яку оздобила врятованими вітражами з Київщини. Покидати рідне місто не планує ні за яких обставин: “Бо воно найкраще у світі. Я була б дуже нерозумна, якби виїхала”.

Читайте інтерв’ю з авторкою книги «Карпати. Коротка історія мандрів» на нашому сайті → bit.ly/4chr2eP

В історії визвольного руху було небагато осіб, які проявили себе так, як Мирослав Симчич: спершу на полі бою, а згодом у таборах ГУЛАГу. Він відбув в ув’язненні 32,5 роки, а звання Героя України отримав лише у 2022 році.

Рушірський бій під Космачем, що відбувся 15 січня 1945 року, став найвідомішою сторінкою його біографії. У бою Симчичу в праву руку влучила розривна куля, перебивши кістку вище від ліктя. Щоб не деморалізувати бійців, тісно перев’язав її. Вояки виявили поранення командира тільки-но після того, як він знепритомнів від втрати крови. Далі — безустанні бої, у яких він відповідав за розгром гарнізонів у Жаб’йому, Березові та райцентрі Яблунів. А ще 8-місячне лікування від тифу, який навідувався до нього тричі. Міцне здоров’я допомогло вижити. Як і залікувати руку, на яку кинулася гангрена і яку наполегливо рекомендували ампутувати. “Що ж до ампутації, то заявив однозначно, що руку втяти не дам, бо як воювати однорукому партизанові”, — писав у спогадах.

4 грудня 1948 року Симчич прийняв свій останній бій. Того дня була хурделиця, тож вояки “Кривоноса”, щоб не залишити свіжих слідів, зайшли до хати однокласниці. Там їх оточили енкаведисти. Перший місяць у полоні повстанця утримували в кабінеті під охороною двох автоматників. НКВС намагалися завербувати Симчича — він володів інформацією, мав зв’язки. Коли напередодні Різдва до нього приїхав представник із Києва, Мирослав не стримався: “Невже ви думаєте, що український повстанець настільки підлий, аби зрадити друзів? Ніколи!”. 13 березня 1949-го йому зачитали вирок — 25 років таборів та 5 років позбавлення прав. У таборі Симчич одразу відмовився від праці. Через це тричі поспіль отримував 15-денні карцери. У 50-градусний мороз на день у холодній камері давали по 200 грамів глевкого хліба та горнятко холодної води. Як небезпечного злочинця упродовж 18 місяців його тримали в карцері. Рятувався завдяки друзям — вони підповзали під камеру та на довгому патику передавали шматок хліба.

У таборах заробив собі гіпертонію, радикуліт, поліартрит, дві виразки й ще купу різних болячок. Мирослав Симчич відбув у неволі 32 роки, 6 місяців та 3 дні. Сьогодні на фронті воює його старший син, 57-річний Ігор Симчич. Свою місію сприймає стоїчно: “Для кожного покоління виникають інакші завдання. Чоловіки повинні битися за свою землю”.

Історії 25 українців, що відбували багаторічні терміни ув’язнення у радянських виправно-трудових таборах та тюрмах і яким вдалося вижити читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”.

Замовити за зниженою ціною 360 грн замість 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy. З друкарні очікуємо після 25 червня.

Цілеспрямована робота над створенням розвідки розпочалася після перевороту 29 квітня 1918 року та проголошення Української Держави у форматі Гетьманату Павла Скоропадського. Як фаховий військовик він усвідомлював велику роль і вагу спецслужб у сфері державної безпеки.

За гетьманування Павла Скоропадського вдалося налагодити діяльність резидентур закордонного відділу. Зокрема випрацьовували плани, щоб створити мережі, які мали поєднувати збирання інформації з акціями політико-пропагандистського впливу та іншими заходами в інтересах Української Держави.

Таємні військово-політичні відомості Генштаб мав намір здобувати так: "періодична посилка за кордон таємних аґентів з особливими дорученнями"; "покуп... важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців"; використання офіцерів-розвідників при чужоземних штабах армійських з’єднань і військових частин; відомості від прибулих іммігрантів з теренів колишньої Російської імперії. Щоб здобути розвідувальні дані, також використовували військову авіацію — не лише літаки, а й гідроплани, аеростати. Розвідка також застосовувала технічні засоби, головно — радіоперехоплення. Зокрема завдяки встановленій на даху Генштабу потужній радіостанції.

Як розбудовували розвідку за Гетьманату Павла Скоропадського читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/taiemna-politsiia-skoropadskogo/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR1S18l5H_Wwpb_MB-Q-SYhdoM20mIslYEOD4PFMij_kxFo4HpdPNSDr4y0_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw

Влітку 1920 року чеський антрополог Войтех Сук вирушив в експедицію долинами Чорної й Білої Тиси та Косівської ріки. Компанію йому склали брат Антонін і студент-медик Властимил Вртіш. Їхньою головною метою було отримати антропологічні виміри місцевого населення, визначити їхні соматичні (тілесні) та демографічні характеристики, а також провести серологічні дослідження зразків крові. Осередком роботи стало селище Ясіня, яке тоді йменували "серцем Карпат" і "столицею гуцулів". Тут Сук обстежив 123 місцевих жителів. Він визначив, що середній зріст тутешніх гуцулів — 167,2 сантиметра, що більше, ніж у їхніх сусідів — бойків і лемків. Також їх вирізняла смаглява шкіра і темне волосся. Окружність черепів гуцулів була дещо більша, ніж у чехів — 552 міліметри проти 520. 

Він проводив і медичні обстеження горян. Оглянув 1,8 тисячі осіб, відібрав 1037 зразків крові, виміряв тиск, зафіксував стан щитоподібної залози. Записував вік і стать, походження батьків, прізвища і їхні виникнення, кількість дітей у сім'ї, співвідношення живих і померлих дітей, кількість абортів, рівень освіти, рід занять і засобів до існування дорослих. А ще виготовив понад десять гіпсових масок-зліпків з облич і кистей. 

Войтех Сук активно використовував фотоапарат у своїй дослідницькій праці. Майже 500 скляних слайдів він зробив на Закарпатті: в Ясінях, Косівській Поляні, Колочаві, Верхньому Студеному та Канорі. На деяких фото показані хвороби й патології, як от зоб і кретинізм. Також дослідник фіксував на свою камеру дерев’яні церкви, хати, млини й довколишній пейзаж. 

Про експедиції чеського антрополога до гуцулів і бойків-верховинців читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/krov-gutsuliv-maski-verkhovintsiv-i-fotografiyi-iak-voitekh-suk-doslidzhuvav-zakarpattsiv/

Син капелана Майдану, нащадок історика Івана Крип'якевича та священника Артемія Цегельського Артем Димид у свої 27 років встиг відвідати 50 країн світу. Проїхав на мотоциклі від Мексики до Канади, підкорив Кіліманджаро, стрибнув з парашутом зі статуї Христа-Спасителя у Ріо-де-Жанейро. Друзі переконані — "Курка" не мав гена, який відповідає за страх. Ранок 24 лютого 2022 року застав його в Бразилії. Він купив бронежилет і каску, обміняв свій Harley-Davidson на автомат і пішов на війну. Львів’янин Артемій Димид віддав життя за те, у що насправді вірив.

Батько привів Артема в скаутську організацію "Пласт" зовсім малим. Перші навички отримав на таборі "Легіон". Там здобув особливу відзнаку —Лицарський хрест. Ним нагороджують лише найкращих. У "Пласті" Артем став "Куркою". І зберіг це прізвисько на все життя. Тільки-но почалася Революція Гідности, Димиди поїхали до Києва. Навесні Артем вирушив до Криму. Сподівався долучитися до тамтешніх сил опору. Коли зрозумів, що нічого сам не вдіє, записався в полк "Азов". Потім став розвідником у складі батальйону "Гарпун".

Ранок 24 лютого 2022 року застав Артема в Ріо-де-Жанейро. Там же придбав бронежилет і каску. На контролі в аеропорту пояснив, що так переживає за безпеку під час польоту. Коли перетнув кордон з Україною, виставив у соцмережу фото з підписом: "Вибачте за запізнення, можна зайти?". Додому забіг на кілька годин, аби перепакувати наплічник і попрощатися. “Я тішилася, що він у Бразилії, — каже Іванка Крип’якевич-Димид. — Мала надію: а раптом він заб’є на то все, бо вже повоював у 2014 році. Аж тут Артем пише: "Мамо, що у нас на сніданок?". Таки прилетів..." У складі Сил спеціальних операцій Артем Димид займався розвідкою.

18 червня батькам повідомили страшну звістку: їхнього сина тяжко поранено біля Донецька. Через кілька годин він помер. Його останні слова були: "Я вижив". До труни Артемові поклали парашут. На похороні мама заспівала синові останню колискову. "Коли є тиша, я хочу чути голос сина, питатися: "Де ти?". Я йому кажу: "Не бійся, все добре. Ти все зробив правильно".
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostannia-koliskova-dlia-kurki/

“На чисту воду” – наш новий подкаст про найгучніші історичні міфи, фантазії та гіпотези. Перші п’ять серій присвячені періоду Русі. У третьому епізоді доктор історичних наук, спеціаліст у галузі скандинавістики Федір Андрощук розповідає про роль норманів у формуванні нашої державності.

Як почалася суперечка норманістів та антинорманістів? Хто був правлячою верхівкою у Києві до приходу варягів? Чи справді були Аскольд і Дір варягами та яку роль вони відігравали у формуванні київської верхівки? Де насправді знаходиться могила Аскольда? Як варяги творили держави у Європі? Хто були перші варяги на українських землях?

Автор та ведучий – Павло Нечитайло. Звукорежисерка та дикторка – Яніна Шпачинська. Обкладинка – Анастасія Старко.

Вмикайте → li.sten.to/nachysto3

Яким був розвиток фемінізму після 1884 року? Як ширився жіночий рух? Як чоловіки-політики ставилися до жіночого руху? Як жінки представляли себе на фронті? Яким було ставлення церкви до активної ролі жінки? Наскільки дієвою була організацій жіночого руху? Які були шляхи професійної самореалізації жінки в міжвоєнній Галичині? Яким є сучасний український фемінізм?

Про жіночий рух розповідає докторка філологічних наук, заступниця директора з наукової роботи Інституту Івана Франка НАН України, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії, заступниця голови “Союзу українок” Алла Швець у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Вмикайте → bit.ly/3xkA1Nz

Влаштувавшись учителем у Бахчисарайську школу Nº 1, Андрій Щекун принципово спілкувався з дітьми тільки українською мовою. Спочатку батьки бунтували проти настирливого освітянина, а наприкінці навчального року дякували й несли заяви із проханням створити українськомовні класи. У 2014 році чоловік опинився “на підвалі” в будинку сімферопольського військкомату. Його вважають одним із перших полонених російсько-української війни. Вчитель, журналіст і активіст тепер живе під Києвом, редагує газету “Кримська світлиця” і мріє повернутися на півострів, який став йому рідним.

“Я родом із села Тухля на Львівщині. У Криму всюди говорив тільки рідною мовою, не завжди стримував себе у словах. Багато кому не подобалась моя принциповість, особливо в державних органах. Коли заходив до Бахчисарайської райдержадміністрації, голові одразу переказували: “Щекун прийшов!”

9 березня 2014-го року, у день 200-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, ми вирішили поєднати вшанування поета із заходами проти окупації. У Києві замовили українську символіку. Вранці разом з активістом Анатолієм Ковальським поїхали на сімферопольський вокзал забрати це все. Біля вагона на нас накинулась “самооборона” - пів сотні кремезних молодиків. У нас забрали документи, мене скрутили і вдарили так, що я ледь не знепритомнів. Тоді заскочили очі й руки, затягли до буса й повезли в обласний військкомат. Там роздягли, обшманали, голим привʼязали до стільця. Питали, де гроші, хто фінансує протести, вимагали зізнатись у співпраці з “Правим сектором”. Раз діяли за методикою “кирпич и молоток”: якщо їм здавалось, що я брешу - били по голові, якщо я мовчав — у бік. Стріляли з пневматики по ногах і руках. Нас тричі возили “на обмін”, але домовленості зривались. “Неинтересны вы хохлам”, - казали мені. 20 березня о 7:00 ранку нас таки обміняли. Я пробув у полоні 11 днів. Став першим полоненим і першим, якого обміняли в цій війні”.

Історію боротьби Андрія Щекуна читайте у новому номері журналу “Локальна історія” → bit.ly/4bh0ZnL

Майкл Катакіс — письменник, фотограф, пристрасний мандрівник, член Королівського географічного товариства та розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея. У березні 2022-го він оголосив про припинення співпраці з усіма російськими видавцями. Майкл уперше побував в Україні 2018 року, відвідавши Bookforum у Львові в рамках презентації книжки "Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя". Ця поїздка його дуже вразила. 

Пропонуємо ознайомитися з уривком з інтерв'ю письменника:

“У Росії діти теж страждають. Але вони страждають від дій своєї країни, від байдужости своїх батьків, які замовчують цю війну й теж стають її співучасниками. Те, що коїть Росія в Україні, називається геноцидом. Для мене нарікання на труднощі з виїздом чи отриманням візи не мають жодної ваги. Єдине, що важить: Росію потрібно поставити на коліна і змусити визнати свою провину. Лише після того можна обговорювати бодай щось.

Я ніколи не матиму справи з росіянами, тепер уже до кінця свого життя. Вони відповідальні за те, що сьогодні відбувається в Україні. Ця відповідальність на них пожиттєво.”

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/maikl-katakis-rosiiu-potribno-postaviti-na-kolina/

Дарія Гусяк – зв'язкова Головнокомандувача Української повстанської армії, відбула в ув'язненні 25 років.

Коли їй було 26, вона отримала 25 років ув’язнення в таборах суворого режиму в далекій Росії. Відбула увесь термін, вийшла на волю в 51. За цей час тендітна дівчина із в’язничної світлини змінилася. Замість туго заплетених чорних кіс — коротко стрижене волосся із проблисками сивини. Дарка, або Одарка, Гусяк — одна з тих українок, яким радянський режим присудив максимальний термін ув’язнення.

2 березня 1950-го року, Дарка пішла на зустріч, з якої не повернулася. Її затримали чотири оперпрацівники. Заломили руки, затягнули в машину. Спершу завезли в обласне управління НКВС на вулицю Дзержинського, згодом в сумнозвзвісну тюрму на Лонцького. Дарці відрізали косу. Били по руках, вухах і ногах. Знущалися, то гасячи цигарки об нігті, то затискаючи пальці між дверима. У сусідню кімнату помістили Дарчину матір, яку арештували раніше. Катували її так, щоб Дарка чула кожен удар і крик. Але жінка так і не заговорила.

Пані Дарка відсиділа всі 25 років. Хоча керівництво тюрми схиляло до співпраці, яка б допомогла звільнитися швидше, якщо покається. Але на таку “щедру” пропозицію Дарія Гусяк не погодилася.

Коли ж термін закінчився, повертатися Дарці не було куди і до кого. Її покликала жити до себе у Волочиськ на Хмельниччину Катруся Зарицька. Там високоосвічених жінок і водночас колишніх ув’язнених, намагалися всіляко стигматизувати, їх постійно перевіряли, влаштовували обшуки, налаштовували проти них місцеву громаду. До Львова, міста, де її впіймали, пані Дарка повернулася майже через пів століття. Очолювала Всеукраїнську лігу українських жінок, а у 2008 році отримала орден Княгині Ольги III ступеня.

На запитання, що для неї означає бути українкою, пані Дарка відповідала так: “Великий обов’язок. Скільки років ми боремося за Україну, скільки ще боротися, скільки життів пішло, щоби здобути незалежність. Забагато ворогів маємо і занадто приваблива наша Україна, що всі зазіхають на неї”.

Історії боротьби 25 українців читайте у нашій новій книзі “ Сила опору. Українці в радянських таборах”. Замовити за зниженою ціною 360 грн замість 490 грн можна на нашому сайті → bit.ly/3KFCRzy. З друкарні очікуємо після 25 червня.

15 полотен українських художників-модерністів повернули в Україну зі США. Центр інтелектуального мистецтва Меркурій придбав картини у Лариси Гординської, доньки Святослава Гординського, уродженця Коломиї.

Колекція Святослава Гординського — камерний музей світової слави українського мистецтва. Ці роботи унікальні саме тим, що походять зі збірки відомого у світі критика. Твори мають бездоганний провенанс. Гординський знав усіх їхніх авторів особисто: навчався в Олекси Новаківського і Петра Холодного, писав критичні статті про Олексу Грищенка та Михайла Андрієнка-Нечитайла, досліджував творчість Якова Гніздовського. У збірці є ранні малюнки пером Якова Гніздовського. Це ескізи до графічних ілюстрацій “Слова о полку Ігоревім”, які не тиражувалися.

2022 року, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, донька Гординського Лариса долучилась до волонтерської організації Ukraine Forward у Бостоні. “— Мистецтвознавець Володимир Петрашик, розповів, що Центр інтелектуального мистецтва Меркурій у Львові хоче придбати полотна Гординського, Грищенка, Андрієнка та Новаківського. Від себе я ще додала Гніздовського.Ця збірка — колекція нашого батька. А він завжди бажав, аби вона була в Україні”, – ділиться жінка.

Доньки художники кажуть, що у збірці є кілька найважливіших для них робіт. Це два автопортрети батька та олійний портрет, створений у Нью-Йорку на 40 років пізніше — вид на собор Святого Юрія у Львові з майстерні Олекси Новаківського.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/kolektsiia-gordinskogo-povernennia-v-ukrayinu/

В селі Усть-Чорна можна побачити багато парадоксів. Біля села проходить потужний міжнародний газогін Уренгой — Помари — Ужгород, але в селі нема газу. Усть-Чорна — серед лісу, але лісгоспи майже не допомагають селу. Австрійці, яких депортували під час Другої світової, самі повернулися додому, а потім так само самі виїхали до Німеччини. У місті Ґайльдорф, куди виїхало багато устьчорнянців, заклали вулицю Карпатенштрасе, на якій заснували музей Усть-Чорної. Австрійську традицію святкування літнього сонцестояння, якої вже не дотримуються в Австрії, бережуть тутешні українці. Після повномасштабного вторгнення нащадки колоністів однієї спочилої імперії приймають біженців від посягання другої імперії. Усі ці парадокси закручені довкола села, ніби австрійський штрудель, який, до слова, також печуть в Усть-Чорній.

Ми приїхали туди 22 червня 2023 року.

Усть-чорнянську традицію биття дерев’яних шайб, які тут називають шайбликами, привезли зі собою австрійські колоністи. На батьківщині вона зникла, а в Усть-Чорній її зберегли. Шайблики — це дерев’яні квадратики з діркою посередині. Їх настромлюють на довгу палицю і розпікають у багатті до жару по краях. Потім вдаряють об спеціальну лавку, шайба відскакує і жевріє у польоті. Коли запускають шайблика, усі присутні наспівують. Далі називають ім’я того, хто буде бити, а потім, за умови успішного запуску, вигукують: "Тю, гей!". А якщо шайблик зіскакує вниз, то кажуть німецькою: "Під лавку полетів". " – Шайблики б’ють 21-го, 22-го і 23 червня, після цього, за народними звичаями, можна купатися у річці, а до цього порядні ґазди мають заготувати дрова на зиму".

Голова ОТГ в 2023 року в умовах війни вирішив не влаштовувати свята, що затягується до глибокої ночі, однак нам вдалося побачити цю традицію. Допоміг учитель пан Віктор, який попросив своїх учнів Марка та Філю показати нам демоверсію святкування на березі річки. Найдовший день року закінчився в Усть-Чорній вогнем у небі — мирним і теплим.

Репортаж з місця подій читайте на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/ust-chornianskii-shtrudel/

“Зелені свята — цілий комплект свят, які називають по-різному: Трійця, П’ятидесятниця, Зелена субота, Зелена неділя, Зелений понеділок. У народному, ще язичницькому календарі — це позначення переходу весни в літо, святкування всього, що виростає із землі. Священники вдягають зелені ризи, жінки колись вбиралися у зелені хустки. Кожен український край має свої звичаї на Зелені свят, але спільний для всіх — це клечання хат.

Зелені свята — єдиний час, коли можна молитися за покутників, самогубців, нехрещених дітей, тобто тих, кого не прийняла в своє лоно церква, і вони стали привидами, злими духами, русалками, мавками і потерчатами. Їм оголошена у ці дні амністія. На Зелені свята поминають тих, кого поховано як належить. Й тих, хто загинув у далеких краях, на чужині, зник безвісти, зокрема воїнів, які не повернулися додому”.

Про те, кого поминали на Зелені свята наші предки розповідає Галина Пагутяк у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/sviato-neprikaianikh-dush-galina-pagutiak/

У перші дні радянсько-німецької війни у тюрмах заходу України енкаведисти розстріляли понад 20 тисяч в’язнів. Страчували людей, яких таврували як найнебезпечніших злочинців, — політичних активістів, “контрреволюціонерів”, націоналістів.

Коли радянські сили відійшли із західноукраїнських міст, люди побачили на тюремних подвір’ях гори трупів.

”Ці історії настільки жахливі, що починаєш сумніватися в їх реальності. У них нема нічого, за що міг би зачепитися здоровий глузд”.

Пропонуємо ознайомитися з текстами про західноукраїнську трагедію:

⬛️Списки особового складу тюремного відділення НКВС у Львівській області → http://surl.li/usvwz

⬛️Про півстоліття мовчання і львівську шахту, що стала братською могилою → http://surl.li/usvwb

⬛️Масові розстріли в'язнів в урочищі Дем'янів Лаз на околиці Івано-Франківська влітку 1941 року. Вік жертв, за даними експертів, становив 17–18 років → http://surl.li/usvuy

⬛️ "Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні зі стрілецької і автоматичної зброї → http://surl.li/usvuu

⬛️Спогади в'язня, якому вдалося вижити у Самбірській тюрмі → http://surl.li/usvwt

⬛️Історія викриття страти понад тисячі в’язнів поблизу Добромиля. Їхні тіла були скинуті у соляну шахту Саліна → http://surl.li/usvxf

⬛️ Кількість жертв, яких вбили енкаведисти у перші дні радянсько-німецької війни → http://surl.li/usvxk

Навесні-влітку 1941 року, перед відступом радянських військ на околиці села Пасічна, що тепер є однією з вулиць Івано-Франківська, масово вбивали в’язнів НКВС. Через 20 років місце злочину розрівняли екскаваторами. Ще через 20 – почали перші розкопки. Роботи вели від 21 вересня до 29 жовтня 1989 року. Розкопали три ями, у яких знайшли останки 524 осіб. Із них – 359 чоловіків і 159 жінок. Стать шести осіб не встановили.

Моторошні знахідки розкладали на довгих дерев’яних стелажах. На одних – одяг і взуття. На інших – черепи. Майже півтори сотні з тих черепів мали довгі, заплетені коси. Експерти встановили вік покійниць – 17–18 років.

“ – Нащо я брався до тих розкопок? Я з самого дитинства був в боротьбі. Малим слідкував за москалями, давав знак хлопцям в криївки. Мій тато з Петлюрою разом воював. З моєї родини в ті роки загинуло 13 чоловіків! Потім той чортів Зелений Клин. Після всієї тієї історії як я міг не копати?!” – розповідає один із найактивніших пошуковців у Дем'яновому Лазі Іван Павликівський.

Ексклюзивний репортаж із урочища Дем’янів Лаз читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/urochishche-demianiv-laz-piv-tisiachi-zhertv/

Холодний Яр, він же Мотрин ліс, став одним із осередків диверсійної боротьби козаків проти влади Речі Посполитої. Цю майже столітню партизанську війну назвали "гайдамацький рух". Саме звідси розпочалася Коліївщина — остання спроба відновити державність Війська Запорозького. Року 1845 місцину відвідав Тарас Шевченко, щоб змалювати Мотрин монастир.

Одним з осередків гайдамацького руху став Мотронин Свято-Троїцький монастир у Чигиринському старостві Речі Посполитої та ліси навколо нього. Року 1717 його ігуменом став колишній уласівський сотник Устим Сахненко. Він очолював монастир майже чотири десятиліття. У той час запорожці часто навідувались до обителі. Уже під час першої великої хвилі масових гайдамацьких виступів 1729—1730 років повстанці діяли в околицях сусідніх Чигирина й Медведівки. 

Самоназва повстання "Коліївщина" вперше зафіксована в "Коденській книзі судових справ". Походить вона від тогочасного терміна slużba kolejna. Так називали почергове надвірне козацьке служіння при магнатських маєтках. Успіх повстання забезпечували саме значні сили місцевого надвірного козацтва — "колійці". "Польські козаки" приєднувалися до Війська Запорозького в кожному містечку на шляху. Це забезпечувало швидкий, майже тріумфальний похід. Навесні 1768-го повстанців очолив Максим Залізняк. Кульмінацією виступу стало взяття найукріпленішого міста Умані. 

"Залишилася ще напівзруйнована монастирська церква, яка незабаром перетвориться на купу цегли. Є в лісі високий земляний вал, завдовжки кілька кілометрів — руїни скіфського городища. За валом — багато скіфських могил, стежка до Холодного Яру та зруйнований і засипаний вхід до печери з лісу до монастиря, який підірвали фашисти 1943 року", — розповідала 1967 року газета "Зоря комунізму". Журналісти з’ясували, що прапрадід тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста був сотником у запорозькому війську. Олександр Найда створив докладну карту Холодноярського лісу та схему розташування основних історичних, природних, археологічних та інших об’єктів. У лісовому масиві та по ярах встановили понад 30 пам’ятних знаків. Хотіли поставити 28-метровий обеліск — бо Максимові Залізняку під час повстання було 28 років, — бюст Тараса Шевченка й понад 20 гранітних глиб із пам’ятними таблицями. Але 1972-го Шелеста усунули від влади. Плани не реалізували.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/gaidamaki-z-motrinogo-lisu/

У новому номері журналу “Локальна історія” респонденти поділились своїми думками про український Крим, місцевих жителів, культуру півострова, втрачені пам'ятки та історичні зв’язки, які об’єднують цей регіон з материковою частиною країни.

👉🏻 Евеліна Кравченко – українська історикиня, археологиня, авторка численних наукових праць, яка багато років працювала в заповіднику Херсонес Таврійський. Вона розповідає про сучасний стан Херсонеса, який, об’єднуючи кілька тисячоліть історії Чорноморського регіону, після окупації Криму став ключовим елементом нового російського міфу. Також обговорили ситуацію з іншими пам'ятками та музеями у Криму.

👉🏻 Февзі Мамутов – голова ГО "Кримські татари Одещини", чемпіон України та Європи з греко-римської боротьби, депутат Одеської облради та багаторазовий переможець міжнародних турнірів. У розмові він поділився родинними спогадами, розповів про життя в Криму до російського вторгнення, участь у Майдані та спротив окупації Криму, а також про нове життя в Одесі, громадську та просвітницьку діяльність.

👉🏻 Анастасія Левкова – українська письменниця, редакторка, журналістка та менеджерка літературних проєктів, членкиня українського ПЕН-клубу. У розмові оцінює інтерес суспільства до кримської тематики, розповідає про свій новий роман "За Перекопом є земля", роботу над ним і секрет його успіху.

Читайте у новому журналі. Придбати ⟶ https://publishing.localhistory.org.ua/product/krym-3-2024/

"Змінюються течії, висота хвиль, незмінна тільки сила", — вважає поетка Катерина Калитко, яка порівнює нашу мову зі стихією. Лагідною у мирний час і потужною в умовах війни. Про українську мову далекого ураження ми поговорили в інтерв’ю.

“Мені здається, що ми дожили до щасливого моменту перетворення української мови на модну. Світовим трендом стала можливість бодай десь її використати: принаймні вивчити кілька базових фраз українською чи додати до іншомовного тексту якусь кириличну фразу без перекладу. Можливо, від часів Весни народів це найбільший сплеск усвідомленого світового інтересу до української мови.
Екзистенційне проживання війни одразу позначилося на мові. Я вже заздрю та водночас зовсім не заздрю перекладачам, які працюватимуть із теперішніми українськими текстами, насамперед із поезією. Саме поезія першою реагує на переломи реальности. Вона дає змогу запам’ятати себе тут-і-тепер. Перекладачам доведеться навчитися передавати цю атмосферу мови, її нерівне дихання, суміш темряви та світла, нерв”.

Розмову з поеткою читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mova-iak-more/