Росія перетворила Другу світову війну на центральний міф. Вона атакує ним чужу історичну пам'ять, чужу ідентичність, чужі кордони. Вона заборонила Україні мати власний погляд на історію і назвала “нацизмом” будь-які розбіжності зі своїми імперськими концептами. При тому росіяни намагаються применшити вклад інших націй у перемогу над нацистами.

Скільки насправді загинуло українців? Коли Росія почала приватизувати Другу світову? Чи варто Україні дискутувати про Перемогу в російському стилі?

Розповідає Яна Примаченко – кандидатка історичних наук, дослідниця історії Другої світової війни ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/rosiia-breshe-pro-drugu-svitovu-bo-bez-ukrayini-ne-peremogla-b/

Радянський день перемоги, 9 травня, був вихідним не завжди: спочатку лише в 1945–1947 роках, а потім — вже після 1965-го. Тоді ж відбувся і другий в історії парад перемоги. Третій — у 1985 році. У 1990-му на параді вперше з’явилися елементи реконструкції: на Красну площу вивели техніку воєнних часів.

Про паради перемоги знову згадали в ювілейному 1995-му. Населенню занепалої країни слід було повертати самоповагу. Тоді відбулося аж два паради — на Красній площі та Поклонній горі.

В Україні переосмислення ВВВ проходило болісно й суперечливо. "Згадуючи" війну, суверенна Україна заново відкривала себе. В новітню ментальну карту України слід було водночас вписати вояків ОУН та УПА і радянських партизан. Згадування війни, ціни перемоги і визначення її творців стало колосальною суспільною проблемою і довгі роки генерувало суперечності серед українців. Саме на них і паразитували кремлівські емісари, сіючи розбрат впродовж десятиліть.

Про те, як Росія використала міф про Другу світову у пропаганді розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/krivavii-kult-peremogi/

Тетяна Пилипець — українська бібліотекарка, організаторка і модераторка фестивалів, бібліотечна тренерка та лекторка. Модераторка літературних зустрічей та презентацій. Ведуча численних міських свят і фестивалів, концертів. Співорганізаторка й авторка щорічного східноукраїнського літературно-мистецького фестивалю "Кальміюс" і Першого всеукраїнського форуму військових письменників.

Тетяна зараз чимало мандрує. Насамперед — східними й південними областями України, наскільки близько можливо під’їжджати до прифронтових міст, містечок і селищ, котрі потребують гуманітарної та культурно-освітньої підтримки.

“Мої батьки — дуже прогресивні люди, але їм видавалося: усе, що далі Харківщини, яку ми дуже любили, — терикони і депресняк. Так малювалося для нас, галичан, умовно життя на Донеччині. І я поїхала туди "на слабо". Ми бачили європейські музеї солеваріння, а Соледар? А Бахмут? Це стало нашою великою проблемою. Ми не змогли наростити побутову єдність. І за це на нас є провина, безсумнівно”.

[ Це шостий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про порятунок бібліотек та подорожі до східних регіонів нашої країни розповіла розповіла Тетяна Пилипець у матеріалі → bit.ly/3JTFvBv

124 роки тому, у травні 1900-го народився лікар та публіцист Юрій Липа.

Юрій воював в лавах Армії УНР, був в еміграції, та став відомим передусім завдяки прозовим і поетичним творам. Проявив себе і як політичний мислитель — багато років активно співпрацював із "Літературно-науковим вістником" Дмитра Донцова. Під час навчання у Познанському університеті Юрій Липа ініціював створення студентської корпорації "Чорноморе".

Протягом 1938—1941 років Юрій Липа видав три праці з геополітики: "Призначення України", "Чорноморська доктрина" та "Розподіл Росії".
Року 1940 разом із директором Варшавської міської публічної бібліотеки Левом Биковським і професором Іваном Шовгеневим заснував Український Чорноморський інститут.

Без контролю над Чорним морем неможлива незалежна Україна, вважав Юрій Липа. Він бачив довколишні території як "фортецю", у якій нашій державі відведена роль склепіння. Росії у цій твердині місця не знайшлося. Липа не тільки писав теоретичні праці, а й намагався реалізувати свої ідеї.

Але на світанку 20 серпня 1944 його стратили чекісти.

Про творчу й громадську діяльність Юрія Липи розповідає історик Іван Гоменюк у матеріалі → bit.ly/3QGEWyF

Уродженець Харкова, мовознавець Юрій Шевельов, походив із родини етнічних німців. У 1944-му Юрій переїхав до Німеччини, а згодом перебрався до США де викладав у Гарварді та в Колумбійському університеті.
Пропонуємо ознайомитися із фрагментами репортажу "Харків: подорожні враження і заклик", що був опублікований у газеті "Свобода" 30 і 31 жовтня 1990 року. Юрій Шевельов написав його після першого конгресу Міжнародної асоціації україністів.
"Три дні в Харкові минули як сон. Сон сповнений мало не божевільного сновидіння. Ми оглядали мистецький музей. Відвідали щойно започаткований літературний музей, який уже багато зібрав, а далеко більший апетит має на дальше поповнення й поширення. Були в редакції харківського літературного місячника "Прапор". І звичайно, університет, моя alma mater і центр культурно-визвольного руху".

Читайте репортаж мовознавця із Харкова 1990 року у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/tri-dni-v-kharkovi-minuli-iak-son-spogadi-iuriia-shevelova/

Навчаючись на льотчика в Техасі, він запропонував своїй групі взяти за емблему тризуб. Під час війни у В’єтнамі здійснив рекордну операцію, не зробивши жодного пострілу. Рятував своїх і наводив страх на ворогів. Степан Олек — американський вояк, який ще за життя заслужив на статус легендарного.

Про американського льотчика, який вважав себе українцем розповідає кандидат історичних наук Роман Пономаренко у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/litaiuchii-kozak/

Росіяни крадуть у нас усе. Просто зараз крадуть наше мирне життя, наших людей і наші території. У всі часи вони намагались вкрасти нашу історію, нашу культуру, наших видатних постатей і їхні надбання. І попереду ще багато років повернення нам наших письменників, художників, музикантів, науковців та інших, кого вже пів світу встигли затаврувати російськими. Але ми сьогодні висвітлюємо ще одну тему, до якої дотяглися загребущі радянські, чи то пак, російські руки. Мова піде про футбол. І, повірте, вам не треба бути великими шанувальником цього виду спорту, щоб оцінити масштабність спроби чергової російської крадіжки.

Про те, як росіяни хотіли вкрасти у нас футбольний чемпіонат розповідає Ярема Дух → bit.ly/4afGZR9

13 травня 1933 року письменник Микола Хвильовий покінчив життя самогубством, залишивши 2 передсмертні записки.

“Розрив між Хвильовим з комунізмом прийшло тоді, як він кинув гасло "геть з Москвою, бо в неї нема нічого такого, чого б можна навчитися". Коли інші письменники удавали, що захоплюються новою неволею свойого народу, коли неправдиво описували, ідеалізували нові "гаразди", то Хвильовий, у свої творах, описував все так, як воно було в дійсності. Одверто й правдиво змальовував страшні відносини в Україні під большевицько-московською окупацією.

На "всеукраїнському" з’їзді радянських письменників в Харкові 13.V.1933 р. мав Хвильовий виявити свої "братні почування для Москви". Цього пониження не міг знести. Волів радше зломитися, ніж прогнутися. Вистріл із револьвера скоротив життя Хвильового, що в цей спосіб запротестував проти насильства червоних банд над Україною. У смерти шукав він виходу з духовної і моральної тюрми, у яку запроторила його Москва.”

Думки галичан про поета читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/khvilovii-tse-dinamit-dumki-galichan-pro-poeta/

“На чисту воду” – наш новий подкаст про найгучніші історичні міфи, фантазії та гіпотези. Перші п’ять серій будуть присвячені періоду Русі. У першому епізоді Олександр Алфьоров розповідає, звідки походить тризуб.

Від фантастичних до наукових версій (чи є там символ птаха або слово “воля”?!). Що спільного у тризуба, Посейдона, Шиви та острова Барбадос? Якими були знаки князя Володимира і князів Острозьких? Чому саме тризуб обрали гербом у 1918-му, якщо більшість українців не знали про нього? І якими були альтернативні варіанти національного символу?

Автор та ведучий – Павло Нечитайло. Звук та жіночий голос – Яніна Шпачинська. Обкладинка – Анастасія Старко.

Вмикайте → li.sten.to/nachysto1

У новому випуску журналу "Локальна історія" читайте про український Крим:

👉 “Невже кров ваших дідів і прадідів не кличе вас на Батьківщину?” Історія братів Умерових, лідерів кримськотатарського спротиву 1980-х, провідників національного руху в АР Крим
👉 До моря по рятунок: як відпочивали та надихалися в Криму українські поети, меценати, митці минулих століть
👉 Синьо-жовті прапори над Севастополем у 1918-му: як Крим приєднували до України у часі визвольних змагань
👉 Боротьба за український Крим, участь у Майдані та спротив окупації в інтерв'ю з чемпіоном України і Європи з греко-римської боротьби Февзі Мамутовим, головою ГО “Кримські татари Одещини”
👉 "Уявляючи повернення нашого Криму, я бачу його безлюдним", - своїми спогадами про Крим 90-х у колонці поділився Артем Чех

Доставляємо безплатно журнали при замовленні від 3-х будь-яких товарів до 30 травня.

Термін доставляння замовлення – 3-4 робочі дні.

Придбати журнал 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/krym-3-2024/

До війни Крим для більшості українців асоціювався переважно з курортами Південного узбережжя. Зараз — здебільшого з російськими військовими базами. Однак його історія значно глибша і різноманітніша, ніж це здається на перший погляд. І оскільки фізичну подорож півостровом ми здійснити поки не можемо, запрошуємо вас до уявної мандрівки містами Криму ханської доби.

Спробуємо побачити їх такими, якими вони були до приходу "русского міра" у 1783 році та витіснення корінного населення – кримських татар.

👉Керч → bit.ly/4983jw1
👉Кефе (Феодосія) → bit.ly/4983jw1
👉Ескі-Кирим (Старий Крим) → bit.ly/4bUDOjp
👉Судак → bit.ly/4bUDOjp
👉Карасубазар (Білогірськ) → bit.ly/4bA30v3
👉Акмесджит (Сімферополь) → bit.ly/4bA30v3
👉Чуфут-Кале → bit.ly/3UZieo2
👉Бахчисарай → bit.ly/3UZieo2

Цикл матеріалів підготував історик та уродженець півострова Сергій Громенко

“Як скоро можна буде випити кави на ялтинській набережній? Хто готуватиме її, чиїми слідами прийдуть перші відпочивальники з материка, коли це станеться і чи станеться взагалі? Про це волію не говорити. І навіть не думати. Важко думати про кров чужих мені людей. Чужих своїх. Можливо, навіть мою кров? Війна не закінчилася. Я досі сержант Збройних сил. Демобілізація – за горами. Можливо, навіть кримськими”.

Письменник Артем Чех поділився своїми міркуваннями про майбутнє півострова.

“Уявляючи повернення нашого Криму, я бачу його безлюдним. Авжеж, травмованим, пошрамованим, отруєним російською присутністю… але порожнім. Заповідна зона, вільна від росіян. І, звісно, від їхнього іржавого напівзатопленого флоту, без їхніх прапорів, без їхнього імперського смороду і пам’ятників ганебно програній Кримській війні. Без зверхності, без каміння з неба, без Воронцова і без Волошина. Без Дня Нептуна і без радянських анекдотів. Лише море, гори, степи і кипариси, що попри все проростають з кам’янистої кримської землі.
Та найменше я хочу аби за Крим гинули українці. Нехай за нього гинуть наші вороги. Бажано десь в росії. Від алкоголізму і депресії”.

Читайте колонку Чеха повністю у новому номеру журналу “Локальна історія” → bit.ly/4bh0ZnL

"Всі дівчата чорноволосі, ходять з непокритою головою і в різнокольорових халатах. Християни-чоловіки носять соболині шапки, одягають доломани з сукна різних кольорів і замші з золотими і срібними ґудзиками, а підперізуються жорсткими волосяними і шовковими поясами. Самі вони — древній народ. Мова їхня ще більш всеосяжна і багатша, ніж фарсі, кайтакська, монгольська і всякі інші” – так характеризує українців Челебі.

Дві третини свого життя Евлія Челебі провів у мандрах. Побачене описав у 10-томній "Книзі подорожей". Уся Османська імперія, велетенська в ті часи, Західна Азія, Єгипет — ну і Європа. Відвідував турок і українські землі. Його вражали тутешні неприступні фортеці. Натомість лякали безстрашні козаки, від яких могла врятувати тільки молитва до всемогутнього Аллаха. Евлія Челебі сприймав Україну як край своїх ворогів. Однак, схоже, таки відчував до неї симпатію.

Більше про мандри Челебі розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/fortetsia/

“Ми витягували нитки з хустин. То були такі чотирикутні хустини, вони так рідко ткані, котонові. І з того вишивали. Ми старалися на тих хустинках усе вишивати. На нарах сидиш, світло дуже слабе, але мала хвильку часу і вишивала…”

У квітні 1949 року Іванну засудили на 10 років таборів "за зраду батьківщини". Після звільнення у 1955 році вона переїхала до Лондона, де стала активною учасницею громадського життя українців-діаспорян. Пані Іванна розповідає, що для бранок дуже важливо було плекати свою ідентичність. Збереглося чимало таборового вишиття: серветки, обруси, закладки для книжок, які часто не мали жодної побутової цінності, естетика теж не претендувала на вишуканість. Однак їхній символізм в умовах неволі був дуже важливий.

На фото – вишивка Іванни Мащак.

Як пережити допити, каторжну працю, нелюдські умови й залишитися людиною, зберігаючи клаптики свого вишиття? Про це розповідає Іванна Мащак — колишня бранка сталінських концтаборів → bit.ly/4dzTslE

Однією зі справ життя Ольги Бачинської було колекціонування народних вишивок. Колекціонерка зробила замальовки орнаментів українських взорів, які презентують величезний пласт вишивальної культури українців — селян і містян, народних майстринь і професійних художників. Орнаменти, які Ольга Бачинська переносила на папір з речей і друкованих видань, створюють панораму єдності України від Заходу до Сходу.

Рукописи орнаментів Ольги Бачинської дивом збереглися від нищення радянською владою. У 2016 році Стрийський краєзнавчий музей "Верховина" отримав у подарунок справжній скарб у вигляді замальовок Ольги Антонівни. Один із ескізів особливо прикметний — вертикальний орнамент на обшивці до коміра з повторенням мотиву у вигляді горизонтально повернутого тризуба. Через розташування композиції глядач не одразу бачить стилізовані обриси сучасного українського герба.

На фото – збірка орнаментів Ольги Бачинської.

Фото оригінальних ескізів Ольги Бачинської переглядайте на нашому сайті → bit.ly/44Hegnp

Росія була налаштована на збройну агресію проти України ще в перші тижні Євромайдану. Керівництво українських силових структур, яке призначила попередня влада, сприяло ворогу аж до моменту втечі Януковича.

Про події першої половини 2014-го розповів народний депутат Валентин Наливайченко, який з 24 лютого 2014 року очолив Службу безпеки України та перезапускав її роботу в умовах російської агресії.

“20 лютого Росія починає анексію, тимчасову окупацію. Але те, що Росія нападе, стало зрозуміло ще раніше. Коли тодішній президент України Віктор Янукович та прем’єр Микола Азаров прийняли на аеродромі під Києвом перший літак з Росії з вибухівкою, спецзасобами і переодягненими російськими ОМОНівцями. Тоді ми зрозуміли: Росія бере участь в найбільш серйозних акціях проти протестувальників на Майдані. Зокрема, в розстрілах, викраденнях і тортурах.

24 лютого о 17.40 парламент призначає мене головою СБУ. Мені довелося шукати та призначати з нуля працівників Центрального управління СБУ. Ми змогли сформувати перші контррозвідувальні спецгрупи, і вони вирушили до Криму. Перше завдання: звільняти незаконно затриманих громадян, зокрема, і українських військових. Інформацію про докази анексії та окупації Автономної Республіки Крим ми день і ніч перекладали декількома іноземними мовами. Окрім того, що це направлялося в ООН, ми також оприлюднювали цю інформацію в YouTube та соцмедіа. З квітня 2014 року ми почали документувати перші докази російських терористичних артобстрілів по мирних містах на Сході України. Спецгрупи контррозвідки, інформаційна боротьба, і формування доказової бази — це ті три основні напрямки, за якими ми працювали”.

Про те як Росія починала війну проти України розповідає Валентин Наливайченко ↓

Про те як Росія починала війну проти України розповідає Валентин Наливайченко ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/kroti-v-sbu-krov-na-maidani-ta-krimski-zaruchniki-iak-rosiia-pochinala-viinu-proti-ukrayini/

18 травня 1944 радянська влада розпочала насильницьку депортацію кримських татар. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії.

Усі, хто вижив у ті перші роки вигнання, згадують, що вони були найскладнішими. Розповіді очевидців тих подій разюче подібні та відрізняються хіба що подробицями. Спільного ж дуже багато – постійний голод, хвороби (малярія, дизентерія, тиф), виснажлива праця та померлі – у кожній сім’ї.

Як кримські татари стали ворогами Радянського Союзу, навіщо їх примусово виселили до північного Приуралля і республік Середньої Азії та чому цю депортацію офіційно визнали геноцидом розповідаємо у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/krim-bez-oblichchia/

У нашому новому номері розповідаємо більше про учасників кримськотатарського національного руху 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/krym-3-2024/

“Це був прекрасний музейний комплекс, один із найкращих на світі. А тепер там утворено Свято-Володимирський чоловічий монастир РПЦ. Монахи будують ларьки, магазини, трапезні, туалети, місця для прочан, вештатимуться юрби юродивих.

Ті речі, які вони викопали екскаватором у Херсонесі під час створення так званого археологічного парку (У межах майбутнього комплексу “Новий Херсонес”), лежать там само, їх ніхто не опрацював. Це керамічний матеріал, а цінніші речі на облік до Херсонесу взагалі не надходили. Найімовірніше, їх одразу відправили до Петербурга в Інститут історії матеріальної культури або в Ермітаж, бо там є реставраційні майстерні”.

Евеліна Кравченко, українська історикиня та археологиня, багато років працювала в заповіднику Херсонес Таврійський. Він об’єднував кілька тисячоліть історії чорноморського регіону, а з окупацією Криму став наріжним каменем нового російського міфу.

“Звідти вже вивезений спецхран – найцінніші речі: з коштовного металу, рідкісні деталі з мармуру, унікальні предмети образотворчого мистецтва, прикраси й інше. Усе це вивезли до Новгорода на виставку “Золото Візантії”, де є речі періоду античності. Вивезена вся нумізматика”.

Читайте інтерв’ю з дослідницею про те, що нині відбувається з Херсонесом та іншими пам’ятками Криму у новому номері журналу “Локальна історія”. Замовити → bit.ly/4bh0ZnL

Іван Чернявський — український суддя та філателіст. Постать цього юриста добре відома у колі колекціонерів українських марок та марок "старої Австрії і класичної Європи". Чернявський брав активну участь у творенні ЗУНР. На початку листопада 1918-го обійняв посаду референта у справах пошти і телеграфу відділу Окружної Національної Ради в Коломиї. З початком польсько-української війни на Коломийщині виникла проблема із забезпеченням поштовими марками. Місцева українська влада пристала на пропозицію Чернявського — надалі використовувати австрійські марки, але зі зміненою вартістю та з новими надруками на них зверху "Укр. Н. Р.", а внизу великою цифрою позначали ціну марки.

Спогади українського філателіста про перипетії видання українських марок на Покуті читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/ukrayinska-marka-v-kolomiyi-spogadi-ivana-cherniavskogo-pro-1918-rik/