На фото, яке було зроблене у 1899 році у Ґрісі, Казимир граф Шептицький, успішний адвокат і політик, згодом архимандрит УГКЦ, пригощає собачку ласощами. Казимир мав ступінь доктора права, був депутатом австрійського парламенту, головою Галицького лісівничого товариства. У 1915 отримав священичі свячення і відслужив свою першу літургію. Вже як отець Климентій.

Під час Другої світової війни Андрей і Климентій Шептицькі рятували львівських євреїв. У монастирях переховували понад 200 дітей. Року 1996 року Климентія Шептицького оголосили "Праведником народів світу" за порятунок євреїв у період Голокосту.

Отця Климентія ув’язнили в червні 1947 року як духовного лідера Церкви українців-католиків. 1 травня 1951 року, о 21:30 отець помер. Здоров’я архімандрита підірвали жорстокі допити й нелюдські умови життя у російській неволі. Церква вшановує отця Климентія як священномученика.

Про життя та смерть графа, який обрав служити людям читайте у матеріалі → https://bit.ly/4diaAw9

Великдень у закарпатських українців супроводжувався багатьма колоритними обрядами. Навіть найбідніші сім’ї збирали у кошик добірну їжу, вдягали святкове вбрання та йшли до церкви. Із віддалених гірських поселень до храмів їхали возами, сходилися пішки – а після служби квапилися додому. Кожен намагався якнайшвидше принести рідним великодню смакоту після довгого посту і промовити святкове вітання: “Христос воскрес!”.

Люди вірили: хто першим прибіжить до своєї хати, той буде першим на селі: першим впорає польові роботи, збере врожай і буде щасливим.

Опівночі перед Великоднем віряни йшли до церкви на всеношну літургію. Дехто брав часник i сiль, щоб відлякували нечисту силу. Батько, у якого донька була на виданні, прикладав до її голови паску і проказував: “Абись у людей була така велична, як паска пшенична”.

На фото — Великдень в селищі Ясіня на Рахівщині. Листівка 1930-х років.

Більше про те, як святкували Великдень у Карпатах → https://bit.ly/3wfsfUy

Християни вшановують пам’ять про Тайну вечерю у Великий четвер перед Великоднем. Перші мистецькі втілення останньої перед розп’яттям трапези Ісуса походять з VI століття. В українській традиції до цього сюжету зверталися у різні періоди.

Однією із найвідоміших є мозаїка початку ХІ століття, яка збереглася у вівтарному просторі собору Святої Софії у Києві. До оздоблення залучили першорядних візантійських майстрів. Мозаїки укладені із найвишуканішої смальти, що налічує більше ста кольорів і відтінків.

Серед знакових українських втілень – ікони барокових малярів Івана Рутковича та Йова Кондзелевича. Один із найвидатніших монументалістів ХХ століття Михайло Бойчук створив фреску Тайна вечеря на замовлення митрополита Шептицького у колишній Дяківській бурсі у Львові. Вона дивом вціліла і дійшла до нас завдяки Климентію Шептицькому.

В умовах російської війни проти України тема Тайної вечері розвинулася в сучасному мистецтві.

Про знакові роботи – розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinska-taina-vecheria-znakovi-roboti/

Чи була великодня паска прототипом першого хліба в українців? Чим унікальне хлібовипікання в Україні? Як воно змінювалося впродовж століть? Дізнайтеся в тематичному номері "Хліб" журналу Локальна історія.

Лише до 10 травня на цей випуск діє акційна ціна – 100 грн.

Замовити → https://bit.ly/3UqMiHC

Українці здавна вірили: все, що святять у кошику, наділене особливими властивостями!

Чимало обрядів пов'язані з випіканням паски. Її переважно робили в Чистий четвер. Беручись до роботи, господині вмивалися, одягалися у святкове вбрання. Замішуючи, українські селянки хрестили тісто. Щоб великодні хліби були жовтими та гарними, їх загнічували вербою – кидали в піч гілочку освяченої лози. У багатьох селах донині заборонено впускати до хати будь-кого, коли печеться паска. Вважали, що святковий хліб можна зурочити.

Доволі багато обрядів пов’язані з освяченою сіллю. Найпоширеніший – звичай обсипати домівку. Так намагалися знешкодити негативний вплив відьом, лихих людей. Великодньою сіллю також обсипали корову. Вірили, що це захистить худобу від нечистої сили. На Калущині на Великдень їдять трохи кропиви, аби цілий рік усі були здорові.

У 20–30-х роках XX століття на теренах Волині, Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини та Полісся люди освячували навіть ціле порося!

Про традиції українців і наповнення їх кошиків в різних регіонах України розповідаємо у матеріалі → https://bit.ly/49ZH4s9

“Хто приглядався, хто прислухався весняним гаїлкам, не забуде цього сильного вражіння, яке роблять вони. Бачиться якби могутню, імпонуючу струю, що пориває своїм живлом, чується сильний вираз мисли народньої”, – писав 1922 року етнолог і греко-католицький священник Ксенофонт Сосенко.

Поширена форма гаївок – проходження шеренги дівчат під “воротцями” з піднятих рук товаришок. В традиційній культурі словʼян такі арки символізували магічний локус. Вони обдаровували здоровʼям, силою й удачею. У селі Цуцилів на третій день Великодня на завершення гаївкових розваг утворюють “вежу” – на плечі чотирьом хлопцям стають три, трьом – два, а зверху цієї піраміди – один. “Вежа” має обійти навкруги церкви, не розвалившись. Колись така конструкція із живих тіл уособлювала єдність світобудови. Хлопець нагорі “вежі” уособлював сонце.

Магічні хороводи, ігри з піснями мали забезпечити гарний врожай, щасливий шлюб і достаток у родині. Вірили, все зображене й проспіване у священний час Великодніх свят обовʼязково має збутися.

Про найпоширеніші гаївки та великодні ігри розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/chas-voditi-gayivki/

Путівник Карпатами 100-річної давнини. Останній шанс придбати книжку за зниженою ціною. Усередині – екзотика, пригоди і дивовижні відкриття для тих, хто любить мандри та українську історію.

Передпродаж діятиме до 12 травня. Замовити → https://bit.ly/4aTJOIm

Картина "Ранок Христового Воскресіння" Миколи Пимоненка – мальовнича панорама, яка показує найважливіші моменти церковної служби в день головного християнського свята – Воскресіння Христового.

Довкола церкви на траві розстелені вишиті обруси, на яких – приготоване до освячення. На передньому плані ліворуч – вкриті вишитим рушником ночви (видовбане з дерева корито). У них – головні атрибути святкового столу: паска, крашанки, сир, ковбаса й ціле запечене порося, яке за українською традицією освячували на Великдень.

У центрі картини – двійко босоногих дітлахів, які вже затівають великодню забавку із крашанками "Навбитки", задирливо зачіпають дівчинку, яка стоїть поруч. Вона ображено притискає свою крашанку до грудей. Старші жінки стиха про щось гомонять між собою. На головах у них – невисокі циліндричні очіпки, під якими зібране волосся. Поверх очіпків зав’язані білі полотняні намітки, кінці яких вільно спадають на плечі. На руках в однієї із жінок дрімає дівчинка – великодня служба триває вже цілу ніч.

Про картину, що з етнографічною точністю зображає українські народні традиції розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/mikola-pimonenko-ranok-khristovogo-voskresinnia/

Цьогоріч втретє вшановуємо свято Господнього Воскресіння в умовах повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації проти України. Але чи вперше наш народ в таких обставинах святкує Великдень? Понад 70 років тому на заході України тривала боротьба проти радянських окупантів. У квітні 1951 року на сторінках видання закордонних частин ОУН “Сурма” з'явився передрук великодньої листівки зі заходу України 1950-го року. Текст підписано – "від імені всіх українських повстанців". Які вірили – якщо колись воскрес Христос, то незабаром точно воскресне Україна.

“Український Народе! Московсько-большевицькі кати розп’яли Тебе на Твоїй рідній землі. Твоя рідна Голгота піллята Твоєю святою кров’ю. Твої терпіння не мають собі рівних в історії людства. Та в Тебе серце Прометея. Ти по-геройськи переносиш усі терпіння-тортури. Твій тисячолітній гарт у безнастанній боротьбі ще твердший од гарту сталі.

Український Народе! Шлях від Голготи до Воскресення дуже короткий. То ж ще дужче скріпи своє мужнє серце, гранітною вірою в Перемогу набальсамуй свою лицарську душу. Воскресення Христове хай потроїть цю віру в Твоє Могутнє Воскресення”.

Повний текст листівки читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/khristos-voskrec-voskresne-ukrayina/

Якою була динаміка розвитку фортифікації на початку XV століття? Як замки ставали містами? Хто вів пушкарську службу? Хто доклався до розбудови південного прикордоння Речі Посполитої? Наскільки часто замки ставали об'єктом облоги? Як місцеве населення мало доглядати за замком?

Про історію розвитку культури палаців та замків XV століття, основні принципи їхнього будівництва, життя місцевого населення навколо замків та оборону цих споруд розповів доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України Олег Мальченко у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Читати → bit.ly/3UtfIVN
Дивитись → bit.ly/3y5sUst

Чех Яромир Функе – один з провідних представників європейського авангарду у фотографії, дослідник Баугаусу, у світлинах якого знайшли відбиток кубізм, сюрреалізм і конструктивізм і все це на тлі українських Карпат. У 1937 та 1938 роках Функе двічі відвідав Підкарпатську Русь — Закарпаття. Серії своїх світлин поєднав у три цикли: "Підкарпатська Русь", "Праліси" та "З краю Миколи Шугая".

Як авангардист він приділяв значну увагу "емоційній фотографії".Функе зафіксував на плівку жебрака, що просить милостиню, дітей ромів з Колочави, колоритних гуцулів і гуцулок на Рахівщині. Локації, у яких працював митець, "розсекречує" народний одяг і архітектура. Чоловіків-долинян з Хустщини та Міжгірщини вирізняють жилетки та характерні крисані, дівчат — сорочки-заспульниці. Гуцули — у впізнаваних кептарях і вишиванках.

Функе був серед перших, хто відкрив новий об’єкт фотографування в тогочасному Закарпатті — праліси. Знімав дерева класичним способом, використовуючи негативи великого формату, акцент — на чіткості та яскравості зображення.

Про те, яким побачив Закарпаття фотограф-модерніст Яромир Функе читайте у матеріалі → bit.ly/3UuG0XE

Як жінки воювали у лавах Червоної армії? Як кияни пережили німецьку окупацію і як це вплинуло на українську культуру? Як нацисти та комуністи використовували гумор у якості пропаганди?

Ці тексти й інші читайте у найбільшому номері журналу “Локальна історія” про події Другої світової війни. Зараз випуск можна придбати за акційною ціною – 340 грн.

Замовити журнал → bit.ly/3wp6mlJ

Якщо наша держава не свідчитиме про роль і місце українців у Другій світовій війні, не займе належної позиції, щоб пояснити власний історичний досвід, то залишатиметься зручним цапом-відбувайлом для інших. Це буде нелегко. Нам доведеться долати дуже зручні для західних суспільств уявлення, що їхні держави у цьому протистоянні завжди були на боці добра. А такі уявлення існуватимуть доти, доки уособленням усього негативу в Другій світовій буде лише Адольф Гітлер.

Така позиція проста і зрозуміла, легко вписується в архетипні наративи про боротьбу добра і зла, якими просякнуто все – від фольклору до сучасної попкультури. Визнати Сталіна другим центром зла – означає переінакшити цю прекрасну казку: втратити образ світлого лицаря, який весь час на правильному боці. Тоді не буде не лише героя, а й щасливого кінця. Відкинути цю казку, замінивши складним наративом, буде важко.

Українці пройшли схожий шлях, відмовившись від чорно-білої моделі “Великої вітчизняної війни”. А тепер можуть і навіть мусять допомогти світові по-іншому подивитися на Другу світову, побачити її у повному обсязі, у всій складності.

Про відмову від “чорно-білої" версії Другої світової та важливість донесення світовій спільноті бачення війни у всій складності й повному обсязі читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/viina-u-formati-3d/

Після Другої світової війни багато українських міст лежали в руїнах. Історичні квартали зі старою архітектурою та святинями перетворилися на купи бруду та попелу. Люди, які поверталися нібито додому, мусили перебиватися без води, каналізації й енергоносіїв і часто жили у сирих землянках.

Після вигнання нацистів в українських містах збереглося лише 6% каналізаційних систем і 7% водогонів. Брак води не дозволяв дбати про гігієну; існувала загроза епідемій інфекційних захворювань. Проблема посилилася гострим дефіцитом товарів першої необхідності — мила, сірників, гасу для ламп тощо. Продуктів теж не вистачало.

В українських містах акцент робили не на реконструкції та відновленні первинного автентичного вигляду, але на побудові нового соціалістичного поселення, радянського і за формою, і за змістом.

Про те, яким чином процес повоєнної відбудови змінив міський простір розповідаємо у матеріалі → bit.ly/3JOnXa3

Про Другу Світову війну читайте також у нашому журналі. Зараз його можна придбати за акційною ціною → bit.ly/3wp6mlJ

Росія перетворила Другу світову війну на центральний міф. Вона атакує ним чужу історичну пам'ять, чужу ідентичність, чужі кордони. Вона заборонила Україні мати власний погляд на історію і назвала “нацизмом” будь-які розбіжності зі своїми імперськими концептами. При тому росіяни намагаються применшити вклад інших націй у перемогу над нацистами.

Скільки насправді загинуло українців? Коли Росія почала приватизувати Другу світову? Чи варто Україні дискутувати про Перемогу в російському стилі?

Розповідає Яна Примаченко – кандидатка історичних наук, дослідниця історії Другої світової війни ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/rosiia-breshe-pro-drugu-svitovu-bo-bez-ukrayini-ne-peremogla-b/

Радянський день перемоги, 9 травня, був вихідним не завжди: спочатку лише в 1945–1947 роках, а потім — вже після 1965-го. Тоді ж відбувся і другий в історії парад перемоги. Третій — у 1985 році. У 1990-му на параді вперше з’явилися елементи реконструкції: на Красну площу вивели техніку воєнних часів.

Про паради перемоги знову згадали в ювілейному 1995-му. Населенню занепалої країни слід було повертати самоповагу. Тоді відбулося аж два паради — на Красній площі та Поклонній горі.

В Україні переосмислення ВВВ проходило болісно й суперечливо. "Згадуючи" війну, суверенна Україна заново відкривала себе. В новітню ментальну карту України слід було водночас вписати вояків ОУН та УПА і радянських партизан. Згадування війни, ціни перемоги і визначення її творців стало колосальною суспільною проблемою і довгі роки генерувало суперечності серед українців. Саме на них і паразитували кремлівські емісари, сіючи розбрат впродовж десятиліть.

Про те, як Росія використала міф про Другу світову у пропаганді розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/krivavii-kult-peremogi/

Тетяна Пилипець — українська бібліотекарка, організаторка і модераторка фестивалів, бібліотечна тренерка та лекторка. Модераторка літературних зустрічей та презентацій. Ведуча численних міських свят і фестивалів, концертів. Співорганізаторка й авторка щорічного східноукраїнського літературно-мистецького фестивалю "Кальміюс" і Першого всеукраїнського форуму військових письменників.

Тетяна зараз чимало мандрує. Насамперед — східними й південними областями України, наскільки близько можливо під’їжджати до прифронтових міст, містечок і селищ, котрі потребують гуманітарної та культурно-освітньої підтримки.

“Мої батьки — дуже прогресивні люди, але їм видавалося: усе, що далі Харківщини, яку ми дуже любили, — терикони і депресняк. Так малювалося для нас, галичан, умовно життя на Донеччині. І я поїхала туди "на слабо". Ми бачили європейські музеї солеваріння, а Соледар? А Бахмут? Це стало нашою великою проблемою. Ми не змогли наростити побутову єдність. І за це на нас є провина, безсумнівно”.

[ Це шостий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про порятунок бібліотек та подорожі до східних регіонів нашої країни розповіла розповіла Тетяна Пилипець у матеріалі → bit.ly/3JTFvBv

124 роки тому, у травні 1900-го народився лікар та публіцист Юрій Липа.

Юрій воював в лавах Армії УНР, був в еміграції, та став відомим передусім завдяки прозовим і поетичним творам. Проявив себе і як політичний мислитель — багато років активно співпрацював із "Літературно-науковим вістником" Дмитра Донцова. Під час навчання у Познанському університеті Юрій Липа ініціював створення студентської корпорації "Чорноморе".

Протягом 1938—1941 років Юрій Липа видав три праці з геополітики: "Призначення України", "Чорноморська доктрина" та "Розподіл Росії".
Року 1940 разом із директором Варшавської міської публічної бібліотеки Левом Биковським і професором Іваном Шовгеневим заснував Український Чорноморський інститут.

Без контролю над Чорним морем неможлива незалежна Україна, вважав Юрій Липа. Він бачив довколишні території як "фортецю", у якій нашій державі відведена роль склепіння. Росії у цій твердині місця не знайшлося. Липа не тільки писав теоретичні праці, а й намагався реалізувати свої ідеї.

Але на світанку 20 серпня 1944 його стратили чекісти.

Про творчу й громадську діяльність Юрія Липи розповідає історик Іван Гоменюк у матеріалі → bit.ly/3QGEWyF

Уродженець Харкова, мовознавець Юрій Шевельов, походив із родини етнічних німців. У 1944-му Юрій переїхав до Німеччини, а згодом перебрався до США де викладав у Гарварді та в Колумбійському університеті.
Пропонуємо ознайомитися із фрагментами репортажу "Харків: подорожні враження і заклик", що був опублікований у газеті "Свобода" 30 і 31 жовтня 1990 року. Юрій Шевельов написав його після першого конгресу Міжнародної асоціації україністів.
"Три дні в Харкові минули як сон. Сон сповнений мало не божевільного сновидіння. Ми оглядали мистецький музей. Відвідали щойно започаткований літературний музей, який уже багато зібрав, а далеко більший апетит має на дальше поповнення й поширення. Були в редакції харківського літературного місячника "Прапор". І звичайно, університет, моя alma mater і центр культурно-визвольного руху".

Читайте репортаж мовознавця із Харкова 1990 року у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/tri-dni-v-kharkovi-minuli-iak-son-spogadi-iuriia-shevelova/

Навчаючись на льотчика в Техасі, він запропонував своїй групі взяти за емблему тризуб. Під час війни у В’єтнамі здійснив рекордну операцію, не зробивши жодного пострілу. Рятував своїх і наводив страх на ворогів. Степан Олек — американський вояк, який ще за життя заслужив на статус легендарного.

Про американського льотчика, який вважав себе українцем розповідає кандидат історичних наук Роман Пономаренко у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/litaiuchii-kozak/