Що означає бути українцем у Бразилії і як це мати українську душу?

Режисер Гуто Пашко розповів: “За паспортом я — бразилець, але з українською душею. Тому я вирішив показати життя української громади у Прудентополісі без прикрас. У стрічці “Незнайомець серед нас” — можна побачити, як відбувається процес поглинання української культури.

Якось на показ фільму “Made in Ucrania” до кінотеатру прийшов бандурист Іван Бойко – емігрант третьої хвилі, родом із села Конюхи, що на Тернопільщині. У мене виник задум документального фільму-мандрівки Івана в рідне село. Він жив у Бразилії 68 років і відтоді ні разу не був в Україні. Просто не мав на це грошей.

У 91 рік він знову ступив на поріг рідної хати. Оселя була схожа на руїну. Він упав біля порогу навколішки й цілував підлогу. Це найемоційніший момент у фільмі. На Тернопільщині залишилися його батьки та дві рідні сестри. І він навіть зустрів одну з них. Іван і його історії — це справжня школа життя.

Мені вдалося випустити повноцінну трилогію про українських емігрантів: фільми “Made in Ucrania”, “Іван — назад у минуле” та “Незнайомець серед нас””.

Про українську громаду у Бразилії крізь призму фільмів режисера Гуто Пашко читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3JfrNZe

Микола Глущенко народився 1901 року в Новомосковську на Катеринославщині. Сімнадцятирічним, майбутнього художника мобілізували в денікінську армію. Втікши з таборів інтернованих у Польщі, він опиняється в Німеччині, де знайомиться з Володимиром Винниченком.

У 1922 році у Глущенка зав’язалась дружба з Олександром Довженком. Ймовірно, саме у розмовах з ним в художника визрівали думки про повернення на Батьківщину.

Згодом Микола мігрує до Франції, де секретний аґент Ярема має спеціальне завдання. Він "пасе" одного з найнебезпечніших ворогів радянської влади — Володимира Винниченка. Розвідник Ярема передав для радянських спецслужб багато важливої інформації, зокрема секретні креслення військової техніки. На питання, чому він згодився співпрацювати з радянськими спецслужбами, відповісти нелегко. Очевидно, не був у свої юнацькі роки аж так досвідченим у політиці. Не уявляв до кінця всіх загроз і наслідків. Нині таємниці "Яреми" підігрівають інтерес до спадщини Глущенка, почасти впливають і на ціни творів чи не найдорожчого вітчизняного маляра.

У 1925-го на замовлення торгпредства СРСР Глущенко оформив радянський павільйон Ліонського ярмарку. Незабаром мав персональну виставку в Парижі, кілька років поспіль експонувався в Салоні незалежних. У Парижі Глущенко відкрив мистецьке ательє на вулиці Волонтерів, 23: там бували і знамениті моделі й приятелі майстра. Окрім пейзажів Глущенко писав портрети знаменитих письменників та художників, зокрема Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Поля Сіньяка.

1944 року Глущенка відпустили до Києва. Його картини ставали візитівками українського мистецтва. Микола Глущенко сприймалвся сучасниками як щось виняткове у своїй значущості. На тлі понурих соцреалістичних ландшафтів він виглядав таки екзотично.

Більше про таємного аґента Ярему та його творчість читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/taiemnii-agent-mikola-glushchenko/

Сьогодні святкують День пластового руху! Своє 35-річчя "Пласт" відзначав у вигнанні. Попри це, влітку 1947 року українські скаути спромоглися організувати масштабне святкування. Ювілейне "Свято весни" зібрало 1286 пластунів і пластунок з більшості таборів Ді-Пі. Дійство активно фотографували та фільмували на кольорову кіноплівку. А ще там вперше пролунала пісня "При ватрі", відома загалу в пізнішому виконанні Квітки Цісик.

На "Святі весни" було зроблено 1,5 тисячі світлин. Пізніше кооператива "Пласт" видала альбом із 24 фоторепродукціями. Організатор підпільної мережі УВО у львівському "Пласті" Володимир Янів-"Янкель" так резюмував суть цієї зустрічі: “Ювілейне "Свято Весни" було великим успіхом української пластової організації й дальшим кроком вперед на шляху до намічених цілей. В усіх учасників залишило воно незатертий спомин на ціле життя”.

Більше про те, як відзначали 35-річчя "Пласту" у вигнанні читайте і дивіться у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/video/sviato-vesni-u-mittenvaldi/

Сергій Федорчук — один із найяскравіших контрабасистів Львова та України — брав участь у таких оркестрах, як INSO, Da Capo, Lviv Jazz Orchestra, "Віртуози Львова" та інші. Учасник Львівського Джаз Клубу, викладач гри на контрабасі та бас-гітарі у Школі Джазу та Сучасної Музики, засновник Serhii Fedorchuk Projekt.

У березні 2022 року Сергій разом із колегами музикантами заснував у Львові "Український мистецький фронт" і розпочав серію тоді ще вуличних концертів, аби збирати гроші на підтримку окремого полку спеціального призначення "Азов". #Дешансонізація — перший проєкт "Українського мистецького фронту". Це цикл вуличних, клубних та онлайн концертів українських музикантів у Львові.

“Зараз я найприродніше себе почуваю у ніші благодійних концертів, роблячи музичні дійства для допомоги нашій армії. Це потужний урок — я все ще вчуся, розвиваюся і маю вже великий запас знань, як зі складних частинок складати великий пазл. Цього всього мене навчили останні два роки і міжнародна логістика: забрати два пікапи з Данії, дорогою знайти те потрібне, чим їх завантажити, все вчасно доставити по цілій Україні… Тому наразі більше я логіст, а не музикант… Вже просто бути музикантом — замало.”

[ Це четвертий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про те, як поєднати культуру й волонтерство Сергій Федорчук розповідає у матеріалі → bit.ly/3Q1CEKd

1833 року Леон Жевуський почав відроджувати Підгорецький замок. Коштів у нього було не багато – вистачило на дах і заміну балок на першому поверсі. Також засклив частину вікон й найняв у Львові художника Едварда Рачинського, щоб той поновив плафони у їдальній залі. Саме за Жевуського з’явилася звичка називати кімнати палацу за кольором їхніх стін: Кармазинова, Зелена, Жовта тощо.

Під час Першої світової війни, коли росіяни почали відступати – їм віддали наказ залишати за собою випалену землю. Тодішній опікун палацу Мартин Грабіковський зумів впросити офіцерів не грабувати резиденцію. Про всяк випадок він встиг заховати багато цінних предметів з колекцій замку. Влітку 1915-го в замку квартирували вже австро-угорські війська. Грабіковському знову довелося застосувати всі свої дипломатичні таланти. Він продовжував тишком пересилати цінні речі Сангушкам у їхній маєток в селі Гумниська.

Далі прийшли совіти та Друга світова. Варвари видирали вікна просто з рамами, знімали підлогу, дірявили дах, стріляючи по ньому зі зброї. 26 квітня 1945 року архітектор Нагірний представив львівському історичному музею кошторис на відбудову палацу. Та реставрацію так і не почали. У лютому 1956 році палац згорів – і повністю не оговтався від тієї пожежі до нашого часу.

Більше про розквіт та занепад Підгорецького замку читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/4cI13hH

Бразильський режисер українського походження Гуто Пашко розповів, що у дитинстві мав сварку з батьками, які хотіли, щоб той став священиком і мріяли віддати його в Українську католицьку духовну семінарію. Тоді він ще був малий й таке рішення його розлютило. В 11 років хлопець пішов з дому і не хотів визнавати себе українцем. Конфлікт тривав понад 31 рік, допоки Гуто Пашко не вирішив примиритись з батьками, відправитись в Україну і відзняти стрічку “Село”. Режисер ділиться спогадами про те, як українська діаспора повсякчас відчуває свій зв'язок з рідною землею.

“Коли я вперше побував в Україні 2005-го із фільмом "Made in Ucrania", то мій дід ще жив. Я прийшов до нього в хату й гордо мовив: "Діду, я був в Україні!". Гортав фотографії зі Львова й Тернополя. Дід трохи випив собі, але мовчав. Я не витримав: "Діду, ти не думав колись сам поїхати в Україну? Глянути, як там живуть?". Він задумався, налив горілки і ствердно сказав: "Нє". Я не міг всидіти на місці: "Як це? Чому, діду?!". А тоді він як скаже: "Як я помру, то, ти думаєш, де я буду? На Галичині. Там є наше небо". Два роки по тому мій дід помер. Коли ми з батьками були в Україні, то я відчував, що і він був разом із нами.

Тепер, як ніколи, я зрозумів, що таке українська душа і кров. Та, яку мав мій дід, і та, яку маю я. Більше не соромлюся свого українства, а навпаки — радію”.

Більше про шлях режисера до усвідомлення своєї ідентичності читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3JfrNZe

Видавництво “Локальна історія” оголошує передпродаж книги “Карпати. Коротка історія мандрів” авторки Ірина Пустиннікова за зниженою ціною! Ця книжка – історичний провідник Карпатами в усі пори року, який знадобиться і сучасним мандрівникам.

Публікуємо для вас уривок про чудодійні мінеральні води Трускавця.

“Газети писали про Трускавець як про один із найкращих бадів Європи. Курорт використовував воду з восьми мінеральних джерел. Чотири були призначені для купання, ще з чотирьох лише пили.

Священник Олекса Пристай писав у мемуарах: “Джерельна вода “Нафтусі” є на вигляд чиста, в питті зимна, в смаку приємна і зі запахом гнилих яєць. Хто раз напився “Нафтусі”, той готов і шампана покинути, щоби лише гликнути! Наші селяни пили дуже радо “Нафтусю”, хоч вона їм, як казали, “смерділа””.

Не менш популярним було джерело “Марія”, яке селяни називали “Марусею”, римуючи з “Нафтусею”. Вважали, що ця вода помічна при хворобах очей. Тож вже о шостій ранку біля бювета починала грати музика. Невдовзі з’являлися пацієнти з власними склянками. Вони могли проводити тут по кілька годин. Паралізованих привозили на інвалідних візках, які можна було випозичити в пансіонатах, а зовсім немічних несли на спеціальних ношах. Але був нюанс... Отець Пристай стверджував: ““Маруся”, помимо своєї вроди й гарного імени, мала деякі погані прикмети. Передовсім вона була трохи солодкава у смаку, до якого дуже тяжко призвичаїтися. Притому хто випив її одну, а найбільше дві шклянки, вона за кілька хвилин спричинювала таку революцію у жолудку пацієнта, що хоч-не-хоч, а треба було оглядатися за криївкою”.

Замовляйте книгу на нашому сайті → https://bit.ly/4aTJOIm

Друзі, нещодавно наші патрони проголосували за наступний цикл подкастів та обрали “На чисту воду” – про історичні міфи, як вони поширювалися та крізь які альтернативні версії доводиться пробиватися правді.

Наші патрони уже мають доступ до першого епізоду подкасту, де спікери дискутують про те, звідки походить тризуб. Тож, якщо ви також бажаєте мати ранній доступ до ексклюзивних матеріалів, а ще й отримувати друковані примірники наших журналів, долучатися до закритого прямого ефіру з редакторами “Локальної історії” й мати знижки на книги видавництва – долучайтесь до нашого Patreon!

Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими.

Підтримати “Локальну історію” https://www.patreon.com/local_history/membership

Сучасники називали Наталію Кобринську "невтомленою поборницею прав жінки" та "піонеркою жіночого руху". Прогресивні переконання у світогляді Кобринської розвивалися внаслідок тривалої духовної еволюції, на яку впливали прочитані книги, стосунки з рідними та друзями, особистий досвід.

Тож як стати феміністкою? Ми зібрали 5 порад від Наталії Кобринської.

Порада 1. Багато читайте. Письменниця, яка справила найбільший вплив на Кобринську — Климентина Гоффманова, яка писала книги про виховання жінок. "Все ж вона зробила стільки, що я пішла її шляхами й піддалася її провідним думам".

Порада 2. Заручіться підтримкою рідних і близьких. Дивлячись на свою домашню атмосферу, Кобринська не могла й подумати, що жінка може бути "поневолена". Підтримував духовний розвиток Наталії її чоловік Теофіль Кобринський.

Порада 3. Почніть писати та публікуватися, навіть у самвидаві. Українська преса не хотіла публікувати твори Кобринської, тому активістка вирішила видавати їх у форматі невеликих брошур. Незабаром завдяки матеріальній підтримці Олени Пчілки вона видала альманах "Перший вінок". Творчий доробок Кобринської дуже високо оцінили сучасники.

Порада 4. Отримайте досвід за кордоном. Після смерті чоловіка батько, привіз доньку до Відня. Там вдова познайомилася з Остапом Терлецьким, який переконав її активно писати й публікуватися. Наприкінці ХІХ століття феміністичний рух вже мав чимало прихильників і поважне літературне підґрунтя у Європі.

Порада 5. Пробивайтеся крізь терени нерозуміння громадськості. Галицька суспільна думка доволі кволо сприймала ідеї емансипації жінки. Рух за права жінок висміювали в газетах. Радикали критикували Кобринську за захист інтересів не лише жінок-робітниць, але і жінок-"інтелігенток".

Попри усі перепони, Наталія Кобринська таки зуміла закласти фундамент українського феміністичного руху. Послідовниця її справи Ольга Дучимінська писала: "І ось являється і у нас апостолка і піонірка цего нового клича, який будить жінку галичанку з довгого сну вікової неволі".

Більше про боротьбу Кобринської за права жінок читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-stati-feministkoiu-poradi-vid-nataliyi-kobrinskoyi/

Марія Стус поділилась спогадами про, їх з братом, дитинство та юність. Своє життя у Донецьку вона згадує з любовʼю і теплом.

“Я старша від Василя на рік. Ми родилися у Рахнівці. Але там майже не жили. Тато був здібний, і Василь у батька такий: і памʼять, і розум, і погляд. Тіки характер мамин: відважний, прямий.

Тіки ми трошки пожили в Донецьку, як нове горе: війна 1941-го, місто в окупації. Війну ту завдяки батьку перебули. Я пішла в школу 1943-го, а потім – Василь. Батько нас двох вчив читати. Я вчилася добре, але без ентузіазму. Василь же всім горів. Тато нам над ліжком повісив не килим, а карту світу: загадував шукати якесь місце. Я в одну сторону глядь, у другу – нічого не бачу, а Василь знаходив моментально.

Якось на уроці літератури вчитель Кость Макарович розказував про письменників. Вася йому отак з місця: “Ви говорите неправду”. Вася злякався, що той поставить йому погану оцінку і не буде медалі. Пішов тоді тато до вчителя, і той йому сказав: “Василь був прав. Але я працюю в радянській школі і викладаю так, як мені говорить учебник”. Василь знав і про Хвильового і про Винниченка, і про Рильського. А Кость Макарович таки оцінку Василю не знизив.”

Повну розмову читайте у новому номері журналу “Локальна історія” про Василя Стуса. Цей випуск журналу вийшов за підтримки Благодійного фонду Фонд "МХП-Громаді", який системно підтримує та реалізує культурні проєкти в громадах України. Придбати журнал → bit.ly/4cU14z4

Приходьте слухати Марію Стус наживо у Києві 23 квітня о 17.30 в ”Книгарні “Є”“ вул.Микола Лисенка, 3. Деталі на нашій сторінці у Facebook.

Чи існувала ранньомодерна дипломатія? Як Хмельницький підтримував дипломатичні звʼязки? Чи існувала зацікавленість Європи в комунікації з Московською державою? Хто був антагоністом запорозького козацтва? Як вплинули події Переяславської ради на майбутні дипломатичні відносини? Якою була ідея протекторати від Османської імперії?

Про початок та розвиток дипломатичних звʼязків у ранньомодерну епоху, налагодження відносин козацької держави з сусідами, поняття дипломатичного імунітету й шлюбної дипломатії розповіла кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії Києво-Могилянської академії Тетяна Григор'єва у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Читати → bit.ly/4azjpzU
Дивитись → bit.ly/3UlUnP5

Яка була доля Південно-західного відділу Російського географічного товариства? Чи була у ХІХ столітті чітка лінія розмежування наукової спільноти на москвофілів та українофілів? У інтерв'ю розповідає історик Ігор Гирич.

“Південно-західний відділ Російського географічного товариства показав свою аж занадто успішність, тому у 1876 році його ліквідували. Це був значний удар по його очільниках. Антоновича відсунули від редагування Археографічної комісії,Чубинського вислали в Петербург. Але зроблене вже неможливо було сховати у шухляду. Справа обґрунтування української окремішньості була у головних рисах зроблена і зажила самостійним життям.

У перший період Археографічної комісії та Київської громади апріорі не було і не могло бути чіткої межі між москвофільством і українофільством. Про розмежування можемо казати лише з 1890-х років, і на масовий рівень воно так і не вийшло в добу Української революції 1917—1921 років.

Існувала подвійна лояльність і національна самоідентифікація. Виразну українську позицію у 1860—1880-х роках виказували лише Антонович, Кониський, Косач та Нечуй-Левицький. Покоління 1860—1870-х з’явило новий пласт питомо української інтелігенції: Грушевський, Чикаленко, Єфремов, Лотоцький, Матушевський, Доманицький”.

Повну версія розмови з істориком читайте у матеріалі → bit.ly/3vVk2F1

Незручні теми — це щось інше, ніж заборонені теми. Це інформація, яка не вписується не лише в медіа-простір, а навіть у приватні розмови. Про це говорять тільки між своїми.

“Нещодавно я почула як жінка з майже знелюдненого села на Опіллі розповіла як у лісах подекуди відновлюють криївки УПА. Де вони розташовані було відомо лише одиницям, і ті мовчали навіть у часи незалежності України, наче знали, що знову буде війна.

Можна зібрати цілу антологію незручних історій. Один дідо розповідав як вночі билися справжні повстанці й переодягнені на повстанців енкаведисти, він трусився від страху, заново переживаючи цей жах. Тоді перемогли повстанці. Він витер сльози і завершив розповідь словами: “А тамтих закопали у гної”.

Якби ми частіше порушували незручні для когось теми, то могли би краще підготуватися до кризи людяності і навчилися чинити спротив”.

Чим загрожує замовчування нетипових фактів з минулого? Читайте у колонці Галини Пагутяк на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/nezruchni-temi-galina-pagutiak/

У середині VI століття постала візантійська фортеця з невідомою назвою, сьогодні широко знана як Чуфут-Кале.У 1454 році хан Хаджи I Герай, убезпечуючи себе від мінливої степової долі, переніс свою резиденцію з Ескі-Кириму до цієї гірської твердині. Пізніше місто поступово заселяли караїми, у XVII столітті воно отримало назву Чуфут-Кале — "Єврейська фортеця" — і стало духовним центром усіх східноєвропейських караїмів.

Невтомний османський мандрівник Евлія Челебі 1666 року піднявся на вершину цієї гори. Він залишив опис ритму життя тоді густонаселеного міста: "У фортеці всього 1530 критих черепицею кам’яної кладки прекрасних впорядкованих єврейських будинків. У цій фортеці зовсім немає ні ринку, ні базару, ні крамниць, ні заїжджого двору, ні бань, ні садів та виноградників, ні води. Усю воду привозять на ослах знизу з ущелини Хаджі. У цій фортеці є в’язниця для ханських бранців. Немає у світі подібної в’язниці, як ця пекельна в’язниця. З в’язниці цієї Чуфут-Кале звільнитися ніяк неможливо".

Про Чуфут-Кале розповідає історик та уродженець півострова Сергій Громенко у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-chastina-4-chufut-kale-i-bakhchisarai/

У 1940-х — 1950-х роках у передмістях Косова наречена та дружки доповнювали святковий стрій вінком зі штучних квітів та намистин. Дівчина могла позичати його в іншої нареченої. Під вінок вдягали начільну пов’язку з довгими кінцями, що спадали на плечі.

Обов’язковим елементом весільного головного убору молодої був крихітний шлюбний віночок-оберіг, так званий "пупчик" або "чубчик", що кріпився посередині пов’язки над чолом. Його шили індивідуально для кожного весілля.
Форму, розміри та колір квітів для весільного головного убору дівчата обирали на свій смак. Зазвичай, використовували різноколірні квіти, але були й винятки. Наприклад, у 1950-х роках з’явилися білі весільні вінки.

Вінки нареченої та дружок практично нічим не відрізнялися. "Молода мала самі сині лєнти ззаду, а дружки — усілякі" — згадувала Параска Павлюк, мешканка села Вербовець, 1926 р. н.

На фото – молода з дружками. Село Черганівка, 1952 рік.

Більше читайте на нашому сайті → bit.ly/4aJ6GLa

Стрічку Ірини Цілик “Я і Фелікс” подивились майже 8,5 тисяч українців. Її знято за мотивами автобіографічної книжки “Хто ти такий” письменника та військового Артема Чеха. Стрічка розповідає про дорослішання у складні 1990-ті хлопця Тимофія з Черкас. Важливий вплив на дитину справив Фелікс, ветеран-афганець з алкоголізмом і ПТСР, коханець його рідної баби Ліди. Його у кіно втілив письменник Юрій Іздрик.

“Локальна історія" побувала на спецпоказі фільму з режисеркою у Львові, а також поспілкувалася з Юрієм Іздриком і артоглядачкою Лєною Чиченіною.

“Тимофія в дитинстві зіграв Андрій Чередник, наш з Чехом син. На той момент йому було 10 років. Актор, котрий зіграв Тимофія підлітком — Влад Балюк з Івано-Франківськ. Він не мав досвіду в кіно, лише в театрі. Хоч історія за часом була далека від нього, але він розумів її сенс” – розповідає режисерка Ірина Цілик.

Письменник Юрій Іздрик поділився про те, як проходив кастинг на головну роль: “Іра Цілик для мене — передовсім улюблена поетка. Та коли я довідався, що вона ще й кіно знімає, попросив, аби запросила мене. Я повірив у цей проєкт, бо бачив, як над ним працюють Іра й Артем. Я бачив, як їх пре, реально. Перший рік ковіду, світ котиться в тартарари, а отут сидить закохана пара і знімає велике ігрове кіно в країні, де в принципі біда з кіноматографом. Я дивився на це і думав — ну от, стільки любові, стільки драйву, це не може бути погано”.

Більше про створення кінострічки читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vaibove-kino-pro-vazhki-chasi/

За кільканадцять років після аварії на ЧАЕС у забруднених районах Полісся знелюдніли кілька сотень сіл. Разом із людьми назавжди зникала їхня самобутня культура: обряди та фольклор, промисли й ремесла.

Попри небезпеку для здоров’я, 1994 року розпочалися щорічні історико-етнографічні дослідження радіоактивно забрудненого Поліського краю. Цій експедиції вкрай важливі, адже мали на меті зафіксувати свідчення місцевих й зберегти залишену спадщину. Першу таку експедицію до Чорнобильської зони очолив львівський етнолог Михайло Глушко. З історичного погляду таке системне комплексне дослідження окремої місцевості, мабуть, не має аналогів в Україні.

“Люди, які залишилися, дуже радо нас приймали. Розповідали про те, хто що втратив, хто помер після аварії, хто поїхав, хто залишився, розказували про те, як бідують. Через аварію величезна територія Полісся почала занепадати. Навіть із віддалених, не уражених радіацією сіл почали виїжджати люди. Водночас тисячі намагалися повернутися на свою малу батьківщину. Навіть тоді, коли їм виділили найкраще житло, зокрема й у Києві.

Серед найцікавіших пам’яток, які ми виявили на Поліссі, – житла з так званим накотом, клуні на сохах, плетені хліви, різні рибальські снасті, ярмо-"бовкун", видовбані човни двох видів, свити, запаски, головні убори, рушники середини ХІХ століття, які виткані синьо-червоними нитками.

Справжніх масштабів катастрофи ніхто ніколи не осягне. Полісся – це одна з найдавніших зон слов’янства. Тут було найбільше пережитків у сфері культури, тобто доісторичних явищ, які промовисто свідчать про те, хто ми є і звідки наше коріння.”

Більше про постчорнобильські експедиції читайте у матеріалі → bit.ly/3JQptbL

Світлину українських ветеранів армії УНР зробили у 1936 року у невеликому французькому місті Візен-Шалетт-сюр-Луан з нагоди вручення Хрестів Симона Петлюри представникам громади Візен-Шалетт-сюр-Луану. Цю відзнаку запровадили 22 травня 1932 року на честь 15-ї річниці заснування Армії УНР. У 1960-х її опублікували у виданні "Дороговказ" з підписами більшості присутніх. Чимало людей на фото були поховані пліч-о-пліч на спеціальній ділянці православного цвинтаря у Візен-Шалетт-сюр-Луані.

В одній з публікацій фотографії 1936 року зазначено, що саме поручик Ілько Шаповал був її автором, а також — власником негативу.

Нагородою відзначали вояків Армії УНР та повстанських загонів, "які брали участь у збройній боротьбі за звільнення України під керівництвом Головного отамана Симона Петлюри". Винятком були особи, які зрадили ідею державності України, перейшовши до табору ворогів. На лацканах піджаків ветеранів ми бачимо й іншу відзнаку — 3-ї Залізної дивізії, яка звалась "Залізний стрілець".

Із присутніх на фото не вдалось ідентифікувати лише одну особу.

Про українських ветеранів армії УНР, які зображені на фото 1936 року читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/khraniteli-unr-u-frantsiyi/

Яка ж правдива історія життя пані Франкової? Розповідаємо без фантазій та фальсифікацій.

Після одруження, оточення Франка очікувало, що дружина письменника і вченого буде йому рівнею. Ольга ж ніколи не мала літературних і дослідницьких амбіцій. Жінка зізнавалася, що єдине, чим могла б заробляти собі на прожиття — це учителювання. Одначе розуміла, що в Галичині це вимагає знання польської та "галицької" мов, якими вона не володіла. За життя у Львові вона так і не вивчила добре українську мову. Педагогічний хист реалізувала у вихованні власних дітей. Головними засадами тут вважала любов і свободу. Ніколи їх фізично не карала. З дітьми багато гуляла, влаштовувала вистави, прищеплювала любов до руханки та спорту, дбала про здорове харчування, опікувалася "домашнім звіринцем".

Поза тим Ольга цікавилася громадськими й видавничими справами. Одразу після переїзду до Львова взялася допомагати чоловікові. Її накладом було видано збірку Івана Франка "З вершин і низин" і щоквартальний журнал "Житє і слово". Утім, "накладом Ольги Франко" означає не те, що вона готувала до друку ці видання, а те, що на її ім’я було зроблено видавниче замовлення. Ольга, по суті була відповідальним секретарем редакції. Долучилася до діяльності Русько-української радикальної партії, виконувала функції секретаря на першому загальному жіночому вічі у Львові, була членкинею заснованого "Клубу русинок".

Розвідку про життя Ольги Хоружинської читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/4bd84VZ

Це друга частина розповіді про життя Ольги Хоружинської. Першу частина можна прочитати за посиланням → https://localhistory.org.ua/texts/statti/pravdiva-istoriia-pani-frankovoyi-chastina-1/