Бренд Etnodim представив Нову капсульну колекцію вишиванок. Команда почерпнула натхнення з журналу "Нова Хата", який у Львові видавала жіноча кооператива "Українське Народне Мистецтво". Цінності видавців майже столітньої давнини виявилися напрочуд близькими творцям сучасного українського одягу.

Журнал "Нова Хата" створили представники львівської інтелігенції 1920-х, які прагнули відвадити українок від читання модних польських журналів. Цей часопис пропонував нові погляди на український побут, наповнення оселі, моду та одяг. Журнал формував естетичний смак галицького жіноцтва.

Нова капсульна колекція бренду Etnodim складається із двох унісекс сорочок. Перша — Nova Khata 1925 — вільного крою, із ґудзиками. Джерелом натхнення для орнаменту стала обкладинка третього номера журналу "Нова Хата". Друга сорочка — Nova Khatа 1930 — лляна, чорного кольору з червоним монохромним орнаментом. За основу для сорочки Nova Khatа 1930 взяли орнамент з листівки "Взори полтавські", який вкладали у журнали.

Ці вишиванки — для жінок, які не прив’язують свого стилю до гендерних уявлень про одяг і не вписують себе в суспільні рамки.

Про втілення й розробку нової колекції вишиванок читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/etnodim-rozpovidaie-istoriiu-cherez-odiag/

Більше про збереження української культури через одяг читайте також у нашому новому журналі.

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Гуто Пашко – відомий бразильський режисер українського походження. Ексклюзивно для "Локальної історії" він розповів, що означає бути українцем у Бразилії і як це мати українську душу.

“Більше ста років тому мої предки потрапили до Бразилії під час першої хвилі міграції. Осіли у штаті Парана, поблизу міста Прудентополіс. Перші роки для українських переселенців були напрочуд складними. Але згодом сусіди спільно зводили оселі та фойсували ділянки для ведення сільського господарства. Друга хвиля еміграції принесла на бразильську землю нову генерацію, які разом з найпершими зуміли створити потужну українську громаду.

Я перший син у багатодітній українській родині. У дитинстві знав тільки українську. Мої рідні хотіли віддати мене в Українську католицьку духовну семінарію Святого Йосифа у Прудентополісі. Тоді таке рішення мене розлютило. Через це в 11 років, 1988-го, я пішов із дому. Жив у рідної тітки в місті Куритиба. Віддалився від громади. Не хотів визнавати себе українцем. Ми багато років із рідними не розмовляли.

Лише багато років по тому, вже як актор і режисер, усвідомив, що означає бути українцем і мати українську душу. Почав розуміти батьків і те, як українське виховання вплинуло на моє становлення. Поглянув на історію свого роду як режисер і захопився нею. Тоді вирішив відзняти свій перший фільм про історію української еміграції — "Made in Ucrania", який вийшов 2005 року”.

Розмову з бразильським режисером українського походження Гуто Пашко читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/po-brazilskii-zemli-na-galitskomu-nebi/

📚 Реєструйся на воркшоп з усної історії!
🗓️ 27.04 | 10:00 | онлайн/офлайн
📍 Паркова аудиторія | Центр Шептицького
👇Реєстрація, спікери та теми презентацій

📎 Заповнюйте реєстраційну форму за посиланням до 20.04:
https://forms.gle/F5zabQ7AwFdZdnXL7

Не проґавте шанс:
• презентувати свої проєкти/дослідження;
• отримати фідбек від провідних експертів галузі;
• дізнатися більше про усну історію та сучасні виклики на прикладі реальних кейсів від практиків;

👨‍💻 У програмі дискусії на теми:

📌 "Від питальника до транскрипції: практичні аспекти усноісторичних та документальних проєктів"
📌 "Етичні аспекти усноісторичних досліджень війни Росії проти України”
📌 "Безпека, згода, отримання голосу: Як принципи усної історії оприявнюються в умовах війни?”

… від спікерів-експертів:
🎙️ Ліана Бліхарська - історикиня, наукова працівниця Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору", аспірантка Українського Католицького Університету;
🎙️ Юрій Пуківський - кандидат історичних наук, керівник проєктів і програм Центру українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ, головний редактор онлайн-архіву усноісторичних та візуальних джерел «Жива історія»;
🎙️ Наталя Отріщенко – наукова співробітниця і координаторка усноісторичних проєктів у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, кандидатка соціологічних наук за спеціальністю методологія і методи соціологічних досліджень;

В міру того, як занепадав Ескі-Кирим, підносився Карасубазар. Карасубазар виконував одночасно дві ролі — він був і резиденцією Ширінів, наймогутнішого кримського роду, і величезним ринком.

Торгували тут переважно худобою та продуктами тваринництва. А ще — хлібом, виноградом, горіхами, вином, зброєю і невільниками.
Османський мандрівник Евлія Челебі точно описав інфраструктуру міста: 28 мечетей, шість медресе та вісім шкіл, чотири текіє, чотири бані, 10 кав’ярень, 40 винних лавок та сім готелів. На річці — вісім мостів і понад сотня млинів. З соборних мечетей Карсубазара найбільшими були Біюк-Джамі, Шор-Джамі та Хан-Джамі. Оскільки місто не мало стін, охоронні функції виконували до півтора десятка великих і малих караван-сараїв.

1736-го російські війська спалили Бахчисарай, і Карасубазар на рік став резиденцією ханів. Але наступного року місто розділило долю попередника. Це єдиний великий населений пункт Кримського ханату, в якому не залишилося жодної вцілілої пам’ятки тієї доби. Всі кримськотатарські культурні об’єкти були знесені під нуль у 1930-х. Оглянути можна лише руїни найбільшого караван-сараю.

У матеріалі історик Сергій Громенко описує Карасубазар в добу його розквіту ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-chastina-3-karasubazar-i-akmesdzhit/

Миколі Лемику було 18, коли він у жовтні 1933 року зайшов до радянського консульства у Львові й застрелив секретаря Олексія Майлова. Мета атентату – скористатися резонансом й у суді пробити інформаційну блокаду щодо Голодомору.

Що сьогодні пам’ятають про Лемика в його рідному селі Солова? Як ставляться до вчинку земляка і чи вважають його героєм?

Пан Олексій, якому 75 років, відкриває браму, щоб показати пам’ятник і розповідає, що у селі з року в рік збільшується кількість спорожнілих осель. На бюсті, із підписом “Микола Лемик”, – молодий хлопець, якого відтворив автор, рішуче дивиться поперед себе. Під погруддям, якого доставила десь на початку двотисячних, лежать прив’ялі квіти. “Сюди приходимо, коли є річниці УПА чи Голодомору. Запалюємо свічки, щось говоримо”, – розповідає пан Олексій. У селі Лемиком пишаються.

У селі серед нащадків залишилася єдина родичка – Марія Романів. Її дідусь Дмитро був Миколиним братом. “Моя баба забороняла говорити про свого вуйка, та якось повіла, що Микола вбив дуже велику людину, але боронь Боже нам про то комусь щось сказати!”. Без страху почали говорити вже як Незалежність настала. Єдиною, хто у Соловій ще може пам’ятати Миколу Лемика, є Ольга Якимів. Вона народилася навесні 1933-го. Є версія, що після втечі Микола кілька разів міг навідуватися до рідного села. Пані Ольга тоді було сім-вісім років. Жінка тішиться, що тепер зовсім інші часи, і що можна ось так вільно розповідати про односельця.

Про Лемика у селі кажуть так: “Наше село прославлене Миколою Лемиком на цілий світ. А ми маленькі, але гідні тієї слави”.

Спогади та перекази односельчан про Миколу Лемика читайте у репортажі на нашому сайті → bit.ly/49meAbN

Праця "Сіячі. Українські інтелектуали, які побудили ідею незалежності", що вийшла у видавництві "Кліо", отримала перше місце у номінації "Біографія" рейтингу "Книжка року-2023". Її автор Ігор Гирич – дослідник історії української політичної думки у XIX–XX століттях та Української революції 1917–1921 років.

Серед героїв книги чільне місце займає В’ячеслав Липинський, поляк за походженням, який обрав українську ідентичність та став одним із ідеологів української національної ідеї.

“У листі до Осипа Назарука Липинський згадував, що хоч у родині говорили польською, але його першою мовою була українська, якою до нього промовляла няня-селянка. Всіх, хто знав В’ячеслава Липинського, або хто читав і читає сьогодні його твори, передусім вражає бездоганна, художньо-мистецька мова.

Липинського спочатку вступає в польську гімназичну організацію, яка перебувала під впливом Польської партії соціалістичної. ППС насправді не хотіла бачити Україну незалежною, але висувала ідею української окремішності, аби відривати суспільство від впливу російських лівих партій, які мислили категоріями єдиної і неподільної Русі і саму думку про українську самостійність вважали одним з найбільших державних злочинів. Однак В’ячеслав Липинський саму ідею незалежності України сприйняв із захопленням. Вона, власне, і відкоригувала його політичну свідомість, яка вже залишалася незмінною в головніших параметрах усе його життя”.

Більше про становлення світогляду Липинського читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/lipinskii-i-ukrayinska-demokratiia-urivok-z-knizhki-siiachi-igoria-giricha/

У праці Anecdotes de Pologne Франсуа-Поль д’Алерак згадував: “Замок у Підгірцях, хоч трохи дрібний, без сумнівів є найпрекрасніша будівля у Польщі, а навіть у кожному іншому краю належав би до споруд незвичних. Зведений з гарним смаком, він складається з головного житлового палацу, двох бічних павільйонів і маленької тонкої вежі в центрі, прикрашеної куполом, що надає всій будівлі дуже величного вигляду. Він повністю побудований з цегли, прикрашений кам’яним різьбленням”.

У 1718 році Підгірці купив Станіслав Матеуш Жевуський. У руках цього роду резиденція пробула ще довго – і увійшла у легенди про дивака Вацлава Жевуського – отамана Ревухи й еміра Золотої Бороди. У часи Жевуських у палаці з’явилися театральна зала, арсенал-зброярня та бібліотека на 6 тисяч томів. Стіни кімнат за модою того часу вкрили розписами з зображеннями квітів, птахів і романтичних руїн. Меблі Ржевуські везли сюди з усієї Європи – Англії, Франції, Голландії – через Ґданськ.

Поки “отаман Ревуха” сидів п’ять років ув’язнений у Калузі, замок плюндрували московські війська. Задля розваги солдати розбили кілька мармурових камінів. Після звільнення Вацлав більше у Підгірцях не бував. Син його Северин замком теж не цікавився – призначив у маєтності адміністратора, але за Северина на громадських торгах виставляли на продаж одяг, срібні вироби, порцеляну, скло, тканини, зброю та картини із замку. А ще 14 гармат і дзвони з замкової каплиці. Замок лишився голим-босим, навіть з даху здерли 1600 шматків мідної бляхи й теж продали на аукціоні.

Більше про те, як рід Жевуських опікувався Підгорецьким замком читайте у матеріалі → bit.ly/4cI13hH

8 квітня 1930 року у Києві відбулась прем'єра фільму “Земля” Олександра Довженка.

Цей поетичний шедевр вважають однією із вершин німого кіно й перлиною у Довженковій фільмографії. Однак в Україні ця стрічка має ще один вимір, який безпосередньо стосується однієї із найтрагічніших сторінок нашої історії — Голодомору.

Стрічка славить нове життя, зокрема й колгоспне. Але, на відміну від раціонального "Старе і нове", вона має зовсім іншу якість: майже релігійного твору, а нібито простий сюжет розіграний як язичницький ритуал родючости. Історія розгортається не в лінійному часі "від класової нерівности до механізованого прогресу", а в кільцевому, де смерть та життя існують у нескінченному колі сезонів та років.

Як таку стрічку могла використати радянська влада напередодні спроби зламати українське селянство? Картину, що була радше релігійною містерією, ніж агітаційним фільмом, який простою і зрозумілою мовою казав йти в колгоспи. Ніяк. Тож, 17 квітня у Головному репертуарному комітеті стрічку “Земля” порекомендували зняти з прокату.

Більше про фільм, що так і не став пропагандою читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/film-shcho-tak-i-ne-stav-propagandoiu/

Сьогодні відзначають Міжнародний день ромів.

У Карпатах на початку ХХ століття особливої слави зажили циганські ковалі. Здавна більшість циган вели кочовий спосіб життя. З настанням тепла у селах чекали на приїзд ромів-кочівників з пересувними кузнями. Вони виготовляли господарські інструменти та дрібні побутові речі: плели з лози кошарки, лудили мідний посуд, гострили сокири, ножі, ножиці, робили "щіть" для чесання овечої вовни. За роботу їм давали харчі чи одяг. У Карпатах роми також робили дримби — металеві музичні інструменти.

Невдовзі поняття "циган" у значенні "коваль" увійшло в лексику селян. Про хорошого сільського коваля говорили — "кує як циган".

Однак, часто через безвихідь, вони були змушені десь осісти. Робили це у селах, де зустрічали приязнь і практичну зацікавленість місцевого населення. У середині ХХ століття промисел мандрівних ковалів почав занепадати. Масові репресії проти ромів Закарпаття почалися 1941-го. Горезвісна "свобода й рівність" в умовах радянського режиму призвела до остаточної втрати і до того обмеженої "циганської волі".

Ми відшукали світлини початку ХХ століття, на яких зображено побут мандрівних ромів у Карпатах. Переглядайте зображення на нашому сайті → bit.ly/3J9z4K9

На початку ХХ століття українська громадськість Галичини не могла похвалитися власним великим публічним музеєм. Проте у 1905 році митрополит Андрей Шептицький власним коштом утворив "Церковний музей", для збереження сакральних пам’яток України. Шептицький запросив на посаду директора відомого музеєзнавця Іларіона Свєнціцького. Він керував роботою музею й укомплектуванням його збірок майже 50 років.

“Кращої робітні мабуть не було в світі: простора біла, без пилинки пороху, з чудовим соняшним видом, добре огріта кімната тільки з самою необхідною обстановою, вся вимощена і обстановлена стародруками ріжних кириличних чернеток. А з поза густих облаків пахучого диму мерехтять полиці з рукописами, тут і там ікони….

Живий розвиток Національного Музею захопив широкі круги галицько-українського громадянства. Збірки музею явилися предметом уваги і найповажніших та найстарших культурних українських установ Галичини”.

Читайте текст Іларіона Свєнціцького про те, як він став музейником та про діяльність Національного музею у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/krashchoyi-robitni-ne-bulo-v-sviti-ilarion-svientsitskii-pro-robotu-u-natsionalnomu-muzeyi/

У 1843 році було засновано Київську археографічну комісію. З цілком імперською метою: довести, що Правобережна Україна — "споконвічно російський край". Натомість вона створила історіософське обґрунтування суспільно-політичної окремішності України від Росії.

Про Інститут історії України ХІХ сторіччя розповідає історик Ігор Гирич.

“Мета установи була зменшити польські впливи. Збирали архіви колишніх судових установ Речі Посполитої, книги гродських і земських судів. Першими розвінчувати претензії польського суспільства на українські землі мали лідери Кирило-Мефодіївського братства. Наступне покоління представляв професор права Микола Іванишев.

Потім керівником Комісії став Володимир Антонович. За часів редакторства Антоновича Комісія стала виразно українською: провадила думку про окремий від російського історичний процес і безперервну тисячолітню українську історію на наших землях. Археографічну комісію можна вважати українською протоакадемією наук. В ній брали участь усі визначні українські історики ХІХ — початку ХХ сторіччя.

Найціннішими пам'ятками, які знайшла Комісія, вважаються найдавніші документи, а це були грамоти на пергаменті часів Великого князівства Литовського ХІV сторіччя. "Книги Володимирського ґродського суду", як найбільш репрезентативні для історії України ХVІ—ХVІІ сторіч, та "Генеральну військову канцелярію", як документи Козацької держави на Лівобережжі ХVІІ—ХVІІІ сторіч”.

Розмову з істориком читайте у матеріалі ↓ https://localhistory.org.ua/texts/interviu/voni-doveli-isnuvannia-ukrayini-igor-girich-pro-intelektualiv-khikh-stolittia/

Василь Стус - символ відваги та вірності своїм ідеалам. Нині, майже через сорок після його смерті, голос Стуса звучить дуже гучно – як ніколи до того. Читайте у новому номері “Локальної історії” про поета, чиї твори і життєві принципи продовжують надихати українців.

У свіжому номері:

• Як прочитати Стуса французькою?
• Як цінності шістдесятників змінили культуру політичного протесту в радянській Україні та вплинули на формування громадянського суспільства в Україні.
• Адреси: місця, які пам'ятають поета.
• Хроніка. Які події відбувалися у світі, коли Василь Стус помирав у в'язниці?
• Як виглядає музей Стуса в Рахнівці на Вінниччині?
• Дитинство і юність поета на Донеччині у спогадах його сестри Марії.
• Як воно бути сином Василя Стуса? Інтерв’ю з Дмитром Стусом.
• Яким було перебування Стуса у таборі на Приураллі?

Доставляємо безкоштовно журнали при замовленні від 3-х будь-яких номерів.

Термін доставки замовлення – 3-4 робочі дні.

Придбати журнал 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/stus-2-2024/

160 років тому народилась Ольга Хоружинська – українська письменниця, перекладачка й дружина Івана Франка.

Промоторка життя Івана Франка. Помічниця, що вдовольняла усі його бажання, а він… відплатив їй невдячністю і зрадами. Така думка може скластися у свідомості українців після прочитання публікацій про Ольгу Франко, які з’явилися у мережі останнім часом. Факти й документи показують іншу картину.

Ольгу віддали до Харківського інституту шляхетних дівчат. Як кругла сирота дівчина навчалась безкоштовно, за "счот царя". Та ціною за цей "царський привілей" була русифікація дівчат. Вислідом інститутського виховання Хоружинської стала її любов до російської класичної літератури.

У середовищі старих громадівців Ольга познайомилася з Іваном Франком. Письменникові подобалися жінки інтелігентні, розумні, освічені. Ольга добре вписувалася у той образ. 4 вересня 1885 року Іван Франко листовно наважився запропонувати Ользі одруження. Ольга не відчувала до галичанина ніякого любовного потягу. Одначе пропозиція її зацікавила. Для Ольги можливий шлюб і подальший переїзд до підавстрійської Галичини — це було "вікно в Європу".

Церемонія відбулася 4 травня 1886 року в церкві при Колегії Павла Ґалаґана у Києві. Після обряду влаштували святковий обід. Їли, пили, співали, виголошували тости, лейтмотивом яких було єднання України — Західної та Наддніпрянської.

Більше про шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pravdiva-istoriia-pani-frankovoyi-chastina-1/

Що означає бути українцем у Бразилії і як це мати українську душу?

Режисер Гуто Пашко розповів: “За паспортом я — бразилець, але з українською душею. Тому я вирішив показати життя української громади у Прудентополісі без прикрас. У стрічці “Незнайомець серед нас” — можна побачити, як відбувається процес поглинання української культури.

Якось на показ фільму “Made in Ucrania” до кінотеатру прийшов бандурист Іван Бойко – емігрант третьої хвилі, родом із села Конюхи, що на Тернопільщині. У мене виник задум документального фільму-мандрівки Івана в рідне село. Він жив у Бразилії 68 років і відтоді ні разу не був в Україні. Просто не мав на це грошей.

У 91 рік він знову ступив на поріг рідної хати. Оселя була схожа на руїну. Він упав біля порогу навколішки й цілував підлогу. Це найемоційніший момент у фільмі. На Тернопільщині залишилися його батьки та дві рідні сестри. І він навіть зустрів одну з них. Іван і його історії — це справжня школа життя.

Мені вдалося випустити повноцінну трилогію про українських емігрантів: фільми “Made in Ucrania”, “Іван — назад у минуле” та “Незнайомець серед нас””.

Про українську громаду у Бразилії крізь призму фільмів режисера Гуто Пашко читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3JfrNZe

Микола Глущенко народився 1901 року в Новомосковську на Катеринославщині. Сімнадцятирічним, майбутнього художника мобілізували в денікінську армію. Втікши з таборів інтернованих у Польщі, він опиняється в Німеччині, де знайомиться з Володимиром Винниченком.

У 1922 році у Глущенка зав’язалась дружба з Олександром Довженком. Ймовірно, саме у розмовах з ним в художника визрівали думки про повернення на Батьківщину.

Згодом Микола мігрує до Франції, де секретний аґент Ярема має спеціальне завдання. Він "пасе" одного з найнебезпечніших ворогів радянської влади — Володимира Винниченка. Розвідник Ярема передав для радянських спецслужб багато важливої інформації, зокрема секретні креслення військової техніки. На питання, чому він згодився співпрацювати з радянськими спецслужбами, відповісти нелегко. Очевидно, не був у свої юнацькі роки аж так досвідченим у політиці. Не уявляв до кінця всіх загроз і наслідків. Нині таємниці "Яреми" підігрівають інтерес до спадщини Глущенка, почасти впливають і на ціни творів чи не найдорожчого вітчизняного маляра.

У 1925-го на замовлення торгпредства СРСР Глущенко оформив радянський павільйон Ліонського ярмарку. Незабаром мав персональну виставку в Парижі, кілька років поспіль експонувався в Салоні незалежних. У Парижі Глущенко відкрив мистецьке ательє на вулиці Волонтерів, 23: там бували і знамениті моделі й приятелі майстра. Окрім пейзажів Глущенко писав портрети знаменитих письменників та художників, зокрема Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Поля Сіньяка.

1944 року Глущенка відпустили до Києва. Його картини ставали візитівками українського мистецтва. Микола Глущенко сприймалвся сучасниками як щось виняткове у своїй значущості. На тлі понурих соцреалістичних ландшафтів він виглядав таки екзотично.

Більше про таємного аґента Ярему та його творчість читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/taiemnii-agent-mikola-glushchenko/

Сьогодні святкують День пластового руху! Своє 35-річчя "Пласт" відзначав у вигнанні. Попри це, влітку 1947 року українські скаути спромоглися організувати масштабне святкування. Ювілейне "Свято весни" зібрало 1286 пластунів і пластунок з більшості таборів Ді-Пі. Дійство активно фотографували та фільмували на кольорову кіноплівку. А ще там вперше пролунала пісня "При ватрі", відома загалу в пізнішому виконанні Квітки Цісик.

На "Святі весни" було зроблено 1,5 тисячі світлин. Пізніше кооператива "Пласт" видала альбом із 24 фоторепродукціями. Організатор підпільної мережі УВО у львівському "Пласті" Володимир Янів-"Янкель" так резюмував суть цієї зустрічі: “Ювілейне "Свято Весни" було великим успіхом української пластової організації й дальшим кроком вперед на шляху до намічених цілей. В усіх учасників залишило воно незатертий спомин на ціле життя”.

Більше про те, як відзначали 35-річчя "Пласту" у вигнанні читайте і дивіться у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/video/sviato-vesni-u-mittenvaldi/

Сергій Федорчук — один із найяскравіших контрабасистів Львова та України — брав участь у таких оркестрах, як INSO, Da Capo, Lviv Jazz Orchestra, "Віртуози Львова" та інші. Учасник Львівського Джаз Клубу, викладач гри на контрабасі та бас-гітарі у Школі Джазу та Сучасної Музики, засновник Serhii Fedorchuk Projekt.

У березні 2022 року Сергій разом із колегами музикантами заснував у Львові "Український мистецький фронт" і розпочав серію тоді ще вуличних концертів, аби збирати гроші на підтримку окремого полку спеціального призначення "Азов". #Дешансонізація — перший проєкт "Українського мистецького фронту". Це цикл вуличних, клубних та онлайн концертів українських музикантів у Львові.

“Зараз я найприродніше себе почуваю у ніші благодійних концертів, роблячи музичні дійства для допомоги нашій армії. Це потужний урок — я все ще вчуся, розвиваюся і маю вже великий запас знань, як зі складних частинок складати великий пазл. Цього всього мене навчили останні два роки і міжнародна логістика: забрати два пікапи з Данії, дорогою знайти те потрібне, чим їх завантажити, все вчасно доставити по цілій Україні… Тому наразі більше я логіст, а не музикант… Вже просто бути музикантом — замало.”

[ Це четвертий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про те, як поєднати культуру й волонтерство Сергій Федорчук розповідає у матеріалі → bit.ly/3Q1CEKd

1833 року Леон Жевуський почав відроджувати Підгорецький замок. Коштів у нього було не багато – вистачило на дах і заміну балок на першому поверсі. Також засклив частину вікон й найняв у Львові художника Едварда Рачинського, щоб той поновив плафони у їдальній залі. Саме за Жевуського з’явилася звичка називати кімнати палацу за кольором їхніх стін: Кармазинова, Зелена, Жовта тощо.

Під час Першої світової війни, коли росіяни почали відступати – їм віддали наказ залишати за собою випалену землю. Тодішній опікун палацу Мартин Грабіковський зумів впросити офіцерів не грабувати резиденцію. Про всяк випадок він встиг заховати багато цінних предметів з колекцій замку. Влітку 1915-го в замку квартирували вже австро-угорські війська. Грабіковському знову довелося застосувати всі свої дипломатичні таланти. Він продовжував тишком пересилати цінні речі Сангушкам у їхній маєток в селі Гумниська.

Далі прийшли совіти та Друга світова. Варвари видирали вікна просто з рамами, знімали підлогу, дірявили дах, стріляючи по ньому зі зброї. 26 квітня 1945 року архітектор Нагірний представив львівському історичному музею кошторис на відбудову палацу. Та реставрацію так і не почали. У лютому 1956 році палац згорів – і повністю не оговтався від тієї пожежі до нашого часу.

Більше про розквіт та занепад Підгорецького замку читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/4cI13hH

Бразильський режисер українського походження Гуто Пашко розповів, що у дитинстві мав сварку з батьками, які хотіли, щоб той став священиком і мріяли віддати його в Українську католицьку духовну семінарію. Тоді він ще був малий й таке рішення його розлютило. В 11 років хлопець пішов з дому і не хотів визнавати себе українцем. Конфлікт тривав понад 31 рік, допоки Гуто Пашко не вирішив примиритись з батьками, відправитись в Україну і відзняти стрічку “Село”. Режисер ділиться спогадами про те, як українська діаспора повсякчас відчуває свій зв'язок з рідною землею.

“Коли я вперше побував в Україні 2005-го із фільмом "Made in Ucrania", то мій дід ще жив. Я прийшов до нього в хату й гордо мовив: "Діду, я був в Україні!". Гортав фотографії зі Львова й Тернополя. Дід трохи випив собі, але мовчав. Я не витримав: "Діду, ти не думав колись сам поїхати в Україну? Глянути, як там живуть?". Він задумався, налив горілки і ствердно сказав: "Нє". Я не міг всидіти на місці: "Як це? Чому, діду?!". А тоді він як скаже: "Як я помру, то, ти думаєш, де я буду? На Галичині. Там є наше небо". Два роки по тому мій дід помер. Коли ми з батьками були в Україні, то я відчував, що і він був разом із нами.

Тепер, як ніколи, я зрозумів, що таке українська душа і кров. Та, яку мав мій дід, і та, яку маю я. Більше не соромлюся свого українства, а навпаки — радію”.

Більше про шлях режисера до усвідомлення своєї ідентичності читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3JfrNZe

Видавництво “Локальна історія” оголошує передпродаж книги “Карпати. Коротка історія мандрів” авторки Ірина Пустиннікова за зниженою ціною! Ця книжка – історичний провідник Карпатами в усі пори року, який знадобиться і сучасним мандрівникам.

Публікуємо для вас уривок про чудодійні мінеральні води Трускавця.

“Газети писали про Трускавець як про один із найкращих бадів Європи. Курорт використовував воду з восьми мінеральних джерел. Чотири були призначені для купання, ще з чотирьох лише пили.

Священник Олекса Пристай писав у мемуарах: “Джерельна вода “Нафтусі” є на вигляд чиста, в питті зимна, в смаку приємна і зі запахом гнилих яєць. Хто раз напився “Нафтусі”, той готов і шампана покинути, щоби лише гликнути! Наші селяни пили дуже радо “Нафтусю”, хоч вона їм, як казали, “смерділа””.

Не менш популярним було джерело “Марія”, яке селяни називали “Марусею”, римуючи з “Нафтусею”. Вважали, що ця вода помічна при хворобах очей. Тож вже о шостій ранку біля бювета починала грати музика. Невдовзі з’являлися пацієнти з власними склянками. Вони могли проводити тут по кілька годин. Паралізованих привозили на інвалідних візках, які можна було випозичити в пансіонатах, а зовсім немічних несли на спеціальних ношах. Але був нюанс... Отець Пристай стверджував: ““Маруся”, помимо своєї вроди й гарного імени, мала деякі погані прикмети. Передовсім вона була трохи солодкава у смаку, до якого дуже тяжко призвичаїтися. Притому хто випив її одну, а найбільше дві шклянки, вона за кілька хвилин спричинювала таку революцію у жолудку пацієнта, що хоч-не-хоч, а треба було оглядатися за криївкою”.

Замовляйте книгу на нашому сайті → https://bit.ly/4aTJOIm