Учитель математики і фізики – Шандор Тьорьок часто гостював у закарпатському селі Клиновецька Гора. Тоді це було скромне поселення, оточене засадженими виноградом невеликими горами, де мешкало понад 200 осіб. Тут Тьорьок відпочивав, бував на весіллі, слідкував за місцевими традиціями й роботою селян. І фіксував усе це на фотоплівку.

Після включення нинішньої території Закарпаття до Чехословацької республіки частка угорців становила всього 16% населення. Ті, які залишилися на Підкарпатській Русі, залишилися вірними своїм звичаям та традиціям й акцентували на своїй самостійності.

Багато місцевих товариств угорців Закарпаття проводили різноманітні заходи: клубні вечори, вшанування пам’яті, народні вищі школи, читання творів тощо. У Берегові щорічно відбувався Національний бал, діяли угорські спортивні клуби, щороку влаштовували свята пісні й конкурси "Королева краси".

На світлинах Тьорьока, зроблених у 1938 році, яскраво відображено життя угорського села на Закарпатті. Місцеві ґаздують: доглядають за виноградниками, перекривають хату ґонтом, косять і збирають сіно, кують копита коня, сортують листя тютюну... Не забувають і про розваги та відпочинок: гуляють на весіллі, слухають музику ромських та угорських гудаків — музичних гуртів, п’ють вино чи палинку — фруктову горілку.

Більше про побут й розваги угорців Закарпаття читайте у матеріалі → bit.ly/3vs8hpm

Колоритну і барвисту вишивку з різних регіонів Галичини у розпал Першої світової війни презентували у Відні 14 грудня 1915 року. На ній представили пів тисячі зразків, виконані українськими біженцями.

Припускають, що виставку у Відні організувала діячка галицької кооперації Ольга Бачинська. У Австрії Бачинська організувала українських біженок до створення взірців вишивки з їхніх рідних місць. Вона купувала полотно і нитки та навіть платила гроші за відшиті взірці.

У 1927 році Бачинська передала до Львова збірку, яка налічує 996 зразків узорів і 39 готових виробів — сорочок, рушників, серветок, пошивок. Усі експонати паспортизували: нашили на картон, класифікували за територіальним принципом, за типом орнаменту, колоритом і технікою, так само, як у віденській колекції.

На фото — планшет з вишивками Городенківського повіту.

Переглядайте зразки вишивки з різних регіонів Галичини на нашому сайті → bit.ly/4apWRBP

Друзі, ми з радістю хочемо повідомити, що “Локальна історія” оновила Patreon!

Для нас основною цінністю є українська ідентичність - те, заради чого треба знати та розуміти минуле. Прагнемо руйнувати міфи та стереотипи, породжені не лише окупаційними владами, а й окупованим суспільством. Бачимо українську історію яскравою та живою, яка надихає на успішне майбутнє.

Переходьте на нашу сторінку Patreon та обирайте рівень підтримки, який вам пасує.

Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими! Для наших патронів ми підготували багато цікавих матеріалів, найшвидший доступ до контенту, різноманітні подарунки й додаткові бонуси.
Разом ми можемо зробити більше!

Приєднатись до Patreon → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Року 1939 Дезидерій Задор разом із двома товаришами вирушив на Закарпаття у фольклорну експедицію. У селищі Воловець він записав тужливу пісню - монолог чоловіка, що звертається до своєї матері: “Плаве качка по Тисині, мамко моя, не лай мені”. Матеріали вийшли друком в Унґварі 1944 року. Книжка називалась “Народні пісні підкарпатських русинів”. Упорядники помістили пісню у розділ “Родинно-побутові”. Через 15 років Віра Баганич записала цю саму пісню від своєї матері. Жінка зазначала, що на її рідній Воловеччині “Пливе кача…” вважали емігрантською. Верховинці співали її, коли виїжджали до чужих країв на заробітки.

Є багато версій походження пісні “Пливе кача…”. Її представляли то як лемківську народну, то як баладу, то як стрілецьку. Проте серед численних видань лемківського фольклору немає жодного запису, бодай близького до цього тексту. Так само немає їх в академічному виданні корпусу українських балад і серед вичерпних записів стрілецьких пісень. У 1986 році “Пливе кача…” потрапила до репертуару львівського BIA “Ватра”, у 2000 році в альбом “Наші партизани” - проєкт Тараса Чубая і гурту “Скрябін”. Однак найвідомішим став варіант від вокальної формації “Піккардійська Терція”.

На Революції Гідности “Пливе кача…” вперше пролунала 26 січня 2014 року на вшануванні перших жертв сутичок з охоронцями режиму - Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Юрія Вербицького. А вже 21 лютого пісня звучала на прощання з Небесною Сотнею. ”Під мелодію “Пливе кача” до сцени на руках виносили труни із загиблими майданівцями, - пригадує 21 лютого 2014 року активіст Олександр Лунько. – Здавалося, ніби ці труни дійсно пливуть площею. Тужливий плач-діалог матері й сина емоційно точно відповідав психологічному стану всіх присутніх. Я чув цю пісню від багатьох наших виконавців, але тоді вона прозвучала особливо моторошно і водночас потужно”.

Більше про автора, зміст пісні й події Революції Гідності читайте у новому номері журналу “Локальна історія”.

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Приєднуйтесь до нашого Patreon. Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Першу захоронку (дитячий садок) в Галичині заснував отець Кирило Селецький 1893 року в селі Жужіль коло Белза, що на Сокальщині. Утримували її на доброчинні внески і приймали туди всіх дітей. Їх годували, навчали ігор, віршів, пісень, молитов, особистій гігієні, й, дивлячись на це, батьки починали розуміти, що маленькі діти мають право на розвиток і повагу навіть у найменшому віці. Отець Кирило писав казки, оповідання з цікавими сюжетами на світську та релігійну тематику, про близьке і зрозуміле селянській дитині. Створив катехизм для дітей, а для батьків — "Книгу мудрості".

Українські захоронки кінця ХІХ століття зродили перші паростки національного виховання, спротив ополяченню та онімеченню. Саме захоронки допомогли тисячам українських дітей усвідомити національну і мовну ідентичність.

Більше про піклування над дітьми та перші захоронки читайте на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/zakhoronka/

У цей день 26 років тому померла Квітка Цісик. Їй було 44 роки.

Квітка Цісик – українська співачка, про яку без перебільшень і домислів можна сказати: вона підкорила Голлівуд. Пісня You Light Up My Life, яку у кінострічці виконала Квітка, 1977 року отримала “Оскар” як найкращий саунд-трек до фільму. Цісик працювала з Майклом Джексоном, Вітні Г’юстон та багатьма іншими зірками. Її голос залучали до реклами великі компанії – від Coca-Cola до Ford Motor.

І хоча Квітка Цісик народилася і все життя прожила у США, батьки виховували доньку у любові до України, навчали української мови та рідних традицій. Щоліта, від 7 до 16 років, Квітка їздила у пластунські табори. Предки Квітки Цісик брали активну участь у громадському житті Галичини: Василь Нагірний був будівничим церков, Микола Цісик належав до УНДО (його розстріляли), Володимир Цісик виховав численних музикантів.

У своєму інтерв’ю Квітка Цісик говорила: “Я є в Америці, але українка… Всі ми тут, поза Україною, маємо надію, що колись можна буде туди поїхати, коли Україна буде вільна і сильна”.

Про українські корені американської Квітки та про родовід її сім'ї до четвертого покоління читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinski-koreni-amerikanskoyi-kvitki/

Софія Козлова — волонтерка, мисткиня, працює у Львівській академії мистецтв на кафедрі актуальних мистецьких практик, є серцем і рушієм волонтерського центру "Сітки імені пса Патрона".

Ця історія розпочалася 24 лютого 2022 року, коли на Софіїн заклик студенти Академії заклали тканинами ціле ліжко в її маленькій гуртожитській кімнаті, тож наступного дня вона почала шукати — і знайшла — більший простір, де все діється й досі. Усе — це плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, закупівлі за запитом військових.

“Я дуже виснажуюсь фізично: цілий день у роботі, плетіння по 8-10 годин — звичайно, болить спина, болить все, але нічого не мотивує краще, ніж розгрібання зранку запитів від військових, коли ти лежиш у своєму теплому ліжку, є в умовній безпеці. Фізично я втомлююся, морально мене дуже мотивують слова вдячности, щирість хлопців. Я буду вдячна, якщо люди долучатимуться на всіх рівнях: поширюватимуть інформацію, донатитимуть, фізично допомагатимуть. Важливо пам’ятати, що є ті, хто жертвує всім, життям і здоров’ям. І ми маємо максимально долучатися”.

[ Це третій матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститутом стратегії культури ].

Про те, яке волонтерство зсередини та як воно пов’язане з мистецтвом Софія Козлова розповідає у матеріалі → bit.ly/3PGSCJu

Через війну, яку розв’язала Росія, та спричинені нею колективні й особисті трагедії Майдан залишився для нас у недалекому, але все ж минулому. І біль кожного прийдешнього дня поволі відсуває його на загумінки нашої свідомости.

“У 2014 році ми боролися за право не стати європейцями, а залишитися ними. Саме Революція Гідности перешкодила реінкарнації Радянського Союзу й убезпечила Європу від ущільнення завіс та стін минулого.

Революція Гідности не стала доконаною історичною подією. До її хронології радше пасує Present Continuous. Українці добре знають, як почати й розгорнути революцію. Однак чи маємо відповіді на інші питання? Як революцію закінчити? І найважливіше: а що ми робитимемо після війни? Жити в географічно європейській державі, але взірця 2013 року, чи будувати нову Україну, ціннісне та світоглядне русло якої закладене на Майдані. Сподіваюсь, що наше покоління, торуючи цей шлях, якоїсь миті без слів відчує безповоротну перемогу Революції Гідности й аж тоді вона перейде в категорію Past Continuous-у. Щоправда, ми перебуваємо лише на середині цього шляху”.

Більше про значення Революції розповідає Віталій Ляска у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/iak-zakinchiti-revoliutsiiu-vitalii-liaska/

Більше про Майдан – у новому випуску журналу "Локальна історія".

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Вишита сорочка, "шарафан", "кохта" та пояс. На шиї — намисто, на голові — вінок. Таким був традиційний одяг жінок україно-молдовського пограниччя на початку та всередині ХХ століття.

Одна з найдавніших світлин, на якій бачимо дівчину в традиційному одязі україно-молдовського пограниччя, датується 1924 роком. Етнограф та фотограф Аркадій Зарембський зробив її у селі Студена Ольгопільського повіту Подільської губернії. Автор підписав це фото так: "Ганна Бабченко, автор стінних розписів, у національному "молдавському" одязі".

На фото — Анна Бабченко, 1924 рік. Село Студена, Ольгопільський повіт, Подільська губернія.

Про те, які відмінності мав традиційний одяг українок і молдаванок читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/3xkCQOf

Як Іван Труш увіковічнив Лесю Українку?

1900 року НТШ спорядило Івана Труша у творче відрядження до Києва. Там він мав виконати портрети Володимира Антоновича, Павла Житецького, Олександра Кониського. Позувала художнику й Леся Українка.

Вона кілька разів приходила на двогодинні сеанси у його майстерню, облаштовану у міському Музеї старожитностей і мистецтв. Художник виконав погрудний портрет у характерній імпресіоністичній манері. Молоду жінку представив у строгій чорній сукні з білим жабо, прорисував шляхетне обличчя, обрамлене ледь означеним темним волоссям, і сфокусував увагу на погляді, спрямованому на глядача. Темно-брунатне тло вібрує багатством відтінків й контрастує з пронизливою білою барвою мережаного жабо, підкреслюючи витончені риси обличчя. Твір вважається одним із найкращих прижиттєвих зображень поетеси.

На фото – портрет Лесі Українки. 1900 рік. Художник Іван Труш.

Про те чому полотно розірвало дружбу художника і поетеси читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3vCLHdF

Бажаєте першими дізнаватися про наші видавничі плани, переглядати анонси нових книжок та купувати їх за знижками, брати участь в закритих голосуваннях за теми наступних номерів, публікацій на сайті, подкастів, гостей програми “Без брому”, долучатися до прямих ефірів з редакторами, отримувати подарунки, мати доступ до електронних версій всіх номерів журнал, матеріалів на сайті та YouTube?

Переходьте на нашу сторінку Patreon, обирайте рівень підтримки, який вам пасує й приєднуйтесь до нашої спільноти. Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими!

Стати нашим патроном → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Зазвичай, описуючи інтер’єри українських замків, ми змушені покладатися на уяву й фантазію. Далеко не всі наші палаци та маєтки дочекалися на фотографування своїх покоїв. Підгірцям пощастило. Інтер’єри палацу були настільки розкішні, що на початку XX століття їхні світлини продавали як листівки.

Резиденцію за проєктом італійця Андреа дель’Акви у 1637-му почав зводити львів’янин Миколай Сильвестрі. Та помер у 1638-му. Далі роботами керував Ганн Людвіг фон Вольцоген. Одночасно зі зведенням стін розбивали й парк навколо палацу.

Інтер’єрним оздобленням займався італієць Джованні Баптіста Фальконі. Його підмайстри створили розкішну ліпнину палацової каплиці. 1645 року встановили красиві кольорові вхідні портали та каміни – їх виготовили з південнопольського мармуру.

Стелю у їдальній залі та інших великих покоях розписав Ян де Баал 1663-го. Майстер працював на полотнах, котрі потім пристосовували у 17 ніш на стелі. Центральним сюжетом був овальної форми “Апофеоз гетьмана Конецпольського”. Магната оточували чотири зображення вершників: москаля, татарина, турка та шведа. Далі були зображення героїчних подій за участю гетьмана.

Більше про інтер’єр Підгорецького замку читайте у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pidgirtsi-sumna-istoriia-naikrasivishoyi-magnatskoyi-rezidentsiyi/

Бренд Etnodim представив Нову капсульну колекцію вишиванок. Команда почерпнула натхнення з журналу "Нова Хата", який у Львові видавала жіноча кооператива "Українське Народне Мистецтво". Цінності видавців майже столітньої давнини виявилися напрочуд близькими творцям сучасного українського одягу.

Журнал "Нова Хата" створили представники львівської інтелігенції 1920-х, які прагнули відвадити українок від читання модних польських журналів. Цей часопис пропонував нові погляди на український побут, наповнення оселі, моду та одяг. Журнал формував естетичний смак галицького жіноцтва.

Нова капсульна колекція бренду Etnodim складається із двох унісекс сорочок. Перша — Nova Khata 1925 — вільного крою, із ґудзиками. Джерелом натхнення для орнаменту стала обкладинка третього номера журналу "Нова Хата". Друга сорочка — Nova Khatа 1930 — лляна, чорного кольору з червоним монохромним орнаментом. За основу для сорочки Nova Khatа 1930 взяли орнамент з листівки "Взори полтавські", який вкладали у журнали.

Ці вишиванки — для жінок, які не прив’язують свого стилю до гендерних уявлень про одяг і не вписують себе в суспільні рамки.

Про втілення й розробку нової колекції вишиванок читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/etnodim-rozpovidaie-istoriiu-cherez-odiag/

Більше про збереження української культури через одяг читайте також у нашому новому журналі.

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Гуто Пашко – відомий бразильський режисер українського походження. Ексклюзивно для "Локальної історії" він розповів, що означає бути українцем у Бразилії і як це мати українську душу.

“Більше ста років тому мої предки потрапили до Бразилії під час першої хвилі міграції. Осіли у штаті Парана, поблизу міста Прудентополіс. Перші роки для українських переселенців були напрочуд складними. Але згодом сусіди спільно зводили оселі та фойсували ділянки для ведення сільського господарства. Друга хвиля еміграції принесла на бразильську землю нову генерацію, які разом з найпершими зуміли створити потужну українську громаду.

Я перший син у багатодітній українській родині. У дитинстві знав тільки українську. Мої рідні хотіли віддати мене в Українську католицьку духовну семінарію Святого Йосифа у Прудентополісі. Тоді таке рішення мене розлютило. Через це в 11 років, 1988-го, я пішов із дому. Жив у рідної тітки в місті Куритиба. Віддалився від громади. Не хотів визнавати себе українцем. Ми багато років із рідними не розмовляли.

Лише багато років по тому, вже як актор і режисер, усвідомив, що означає бути українцем і мати українську душу. Почав розуміти батьків і те, як українське виховання вплинуло на моє становлення. Поглянув на історію свого роду як режисер і захопився нею. Тоді вирішив відзняти свій перший фільм про історію української еміграції — "Made in Ucrania", який вийшов 2005 року”.

Розмову з бразильським режисером українського походження Гуто Пашко читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/po-brazilskii-zemli-na-galitskomu-nebi/

📚 Реєструйся на воркшоп з усної історії!
🗓️ 27.04 | 10:00 | онлайн/офлайн
📍 Паркова аудиторія | Центр Шептицького
👇Реєстрація, спікери та теми презентацій

📎 Заповнюйте реєстраційну форму за посиланням до 20.04:
https://forms.gle/F5zabQ7AwFdZdnXL7

Не проґавте шанс:
• презентувати свої проєкти/дослідження;
• отримати фідбек від провідних експертів галузі;
• дізнатися більше про усну історію та сучасні виклики на прикладі реальних кейсів від практиків;

👨‍💻 У програмі дискусії на теми:

📌 "Від питальника до транскрипції: практичні аспекти усноісторичних та документальних проєктів"
📌 "Етичні аспекти усноісторичних досліджень війни Росії проти України”
📌 "Безпека, згода, отримання голосу: Як принципи усної історії оприявнюються в умовах війни?”

… від спікерів-експертів:
🎙️ Ліана Бліхарська - історикиня, наукова працівниця Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору", аспірантка Українського Католицького Університету;
🎙️ Юрій Пуківський - кандидат історичних наук, керівник проєктів і програм Центру українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ, головний редактор онлайн-архіву усноісторичних та візуальних джерел «Жива історія»;
🎙️ Наталя Отріщенко – наукова співробітниця і координаторка усноісторичних проєктів у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, кандидатка соціологічних наук за спеціальністю методологія і методи соціологічних досліджень;

В міру того, як занепадав Ескі-Кирим, підносився Карасубазар. Карасубазар виконував одночасно дві ролі — він був і резиденцією Ширінів, наймогутнішого кримського роду, і величезним ринком.

Торгували тут переважно худобою та продуктами тваринництва. А ще — хлібом, виноградом, горіхами, вином, зброєю і невільниками.
Османський мандрівник Евлія Челебі точно описав інфраструктуру міста: 28 мечетей, шість медресе та вісім шкіл, чотири текіє, чотири бані, 10 кав’ярень, 40 винних лавок та сім готелів. На річці — вісім мостів і понад сотня млинів. З соборних мечетей Карсубазара найбільшими були Біюк-Джамі, Шор-Джамі та Хан-Джамі. Оскільки місто не мало стін, охоронні функції виконували до півтора десятка великих і малих караван-сараїв.

1736-го російські війська спалили Бахчисарай, і Карасубазар на рік став резиденцією ханів. Але наступного року місто розділило долю попередника. Це єдиний великий населений пункт Кримського ханату, в якому не залишилося жодної вцілілої пам’ятки тієї доби. Всі кримськотатарські культурні об’єкти були знесені під нуль у 1930-х. Оглянути можна лише руїни найбільшого караван-сараю.

У матеріалі історик Сергій Громенко описує Карасубазар в добу його розквіту ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-chastina-3-karasubazar-i-akmesdzhit/

Миколі Лемику було 18, коли він у жовтні 1933 року зайшов до радянського консульства у Львові й застрелив секретаря Олексія Майлова. Мета атентату – скористатися резонансом й у суді пробити інформаційну блокаду щодо Голодомору.

Що сьогодні пам’ятають про Лемика в його рідному селі Солова? Як ставляться до вчинку земляка і чи вважають його героєм?

Пан Олексій, якому 75 років, відкриває браму, щоб показати пам’ятник і розповідає, що у селі з року в рік збільшується кількість спорожнілих осель. На бюсті, із підписом “Микола Лемик”, – молодий хлопець, якого відтворив автор, рішуче дивиться поперед себе. Під погруддям, якого доставила десь на початку двотисячних, лежать прив’ялі квіти. “Сюди приходимо, коли є річниці УПА чи Голодомору. Запалюємо свічки, щось говоримо”, – розповідає пан Олексій. У селі Лемиком пишаються.

У селі серед нащадків залишилася єдина родичка – Марія Романів. Її дідусь Дмитро був Миколиним братом. “Моя баба забороняла говорити про свого вуйка, та якось повіла, що Микола вбив дуже велику людину, але боронь Боже нам про то комусь щось сказати!”. Без страху почали говорити вже як Незалежність настала. Єдиною, хто у Соловій ще може пам’ятати Миколу Лемика, є Ольга Якимів. Вона народилася навесні 1933-го. Є версія, що після втечі Микола кілька разів міг навідуватися до рідного села. Пані Ольга тоді було сім-вісім років. Жінка тішиться, що тепер зовсім інші часи, і що можна ось так вільно розповідати про односельця.

Про Лемика у селі кажуть так: “Наше село прославлене Миколою Лемиком на цілий світ. А ми маленькі, але гідні тієї слави”.

Спогади та перекази односельчан про Миколу Лемика читайте у репортажі на нашому сайті → bit.ly/49meAbN