Взимку президент України підписав указ "Про історично населені українцями території Російської Федерації" та доручив Кабміну скласти програму дій допомоги тим, хто проживає у сучасній Росії. Однак студії прикордонних взаємодій перебувають у сумному стані. Фахівців з цих питань обмаль, матеріали зберігають здебільшого в російських архівах, а науково-дослідних установ, які б ретельно займалися цим питанням, не існує.

Процес появи українських колоній у московських прикордонних фортецях істотно увиразнився у 1590-х. Він відновився після поразок козацьких повстань 1637—1638 років. Українські колонії були у Білгороді, Валуйках, Нижегольську, Усерді, селі Костенках біля Воронежа.

Серед уродженців прикордоння — чимало помітних постатей. Актор Михайло Щепкін, історик-романтик Микола Костомаров, художник Костянтин Трутовський, фольклорист Митрофан Дикарев та поет Євген Плужник. Напередодні Першої світової війни на прикордонні діяли "Просвіти", театральні гуртки, національні кооперативи, проявляли активність представники українських партій.

Адміністративний поділ між Українською Соціалістичною Радянською Республікою і радянською Росією відносив ці землі саме до російських губерній. У відсотковому відношенні щодо губернії українці становили меншість, хоча й домінували в окремих районах. Після Голодомору і супровідних процесів кількість українців тут зменшилася майже у чотири рази. 1933 року діловодство і преса були переведені на російську мову. Українське з часом стали вважати "відсталим", "сільським" та "колхозним".

Більше про українське населення на теренах сучасної Росії читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayintsi-poza-ukrayinoiu-pivnichna-i-skhidna-slobozhanshchina/

Майдан — епохальний момент, коли серця народу билися в одному ритмі свободи й гідності. Читайте у новому номері «Локальної історії» про подію, що змінила незалежну Україну.

У свіжому номері:

• Як судили убивць Небесної Сотні?
• Як будували київське метро і як зараз виглядають станції-привиди?
• Від Майдану до териконів Донбасу. Історія одного аеророзвідника.
• Емігрантська пісня, яка стала реквіємом.
• Революція Гідності: хроніка.
• Розмови із Марсі Шор, Єфремом Лукацьким та Євгенією Закревською.
• Межигірʼя: як зараз виглядає територія і що по собі залишив Віктор Янукович?
• Etnodim: історія через одяг.

Термін доставки замовлення – 3-4 робочі дні.

Замовити журнал ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

"Благовіщення" – єдина робота Олександра Мурашка, присвячена релігійному сюжету. Одну з найважливіших євангельських подій митець зобразив нетипово для іконографічних зразків. Замальовки до картини він назвав "Тераса", вже у них Марія вклякла на колінах перед вишиванням, з її плеча спустилася полотняна сорочка. А вісник небес архангел Гавриїл немає ані крил, ані німба, і форми його тіла більше схожі на жіночі. В історії українського мистецтва це єдиний випадок, коли побутова замальовка набула символічного змісту майже незалежно від волі митця.

Перші замальовки "Тераси" зроблені 1907 року, за усіма ознаками належать до побутового жанру. В остаточній версії полотна "Благовіщення" Олександр Мурашко відмовляється і від німбів, і від крил небесного посланця. Він настільки майстерно витворює контраст блакитного і ясно-жовтого, що створює ілюзію золотистих крил за його спиною, а сильний рефлекс золотистого сяяння на підлозі тераси, ніби підводить погляд глядачів до фігури молодої жінки.

Уся права частина картини прописана дуже реалістично, навіть нервово, тут більше промовистих деталей. Портретні риси дівчини, і напівзаплетені русі коси, і сорочка, що сповзла з плеча, оголивши його, і навіть напіввідкритий рот — все це мало нагадує іконографічну Марію, яка у традиційному живописі мовчить, зустрічаючи архангела. Мурашко показує, що дівчина не бачить і не чує того, хто у неї за спиною — вона чимось схвильована у вишиванні, на що натякають і ножиці, і пасма ниток біля них.

Картина Мурашка є тією межею, що відділяє однозначне трактування сюжету або до сакрального, або до побутового жанрів, він так артистично їх накладає, змішує, міксує, що і сьогодні складно сказати, що ми спостерігаємо: літню сцену на підкиївській веранді дачі початку ХХ століття чи позачасовий момент проникнення божественного в людське.

Більше про символізм картини Олександра Мурашка читайте у матеріалі → bit.ly/497047D

Через дітище Леся Курбаса пройшло чимало талановитих українських режисерів та акторів. Серед них був і галичанин Володимир Блавацький.

Знайомство з Курбасом та долучення до театральних новацій реформатора української сцени надихнуло Блавацького до заснування власного колективу. 1933-го він стає художнім керівником театру "Заграва" у Львові.

Театрознавець Валеріан Ревуцький опублікував спогади актора Володимира Блавацького про тогочасні вистави, свої враження та знайомство з відомим драматургом.

“Справжній "Березіль" і справжнього Курбаса я все ж таки побачив вперше у виставі "Джіммі Гіґґінз". Це було справді оте "нове мистецтво", те нове слово у Театрі. Момент божевілля Джіммі, коли по сцені довкола нього кружляють сірі, туманні постаті — його думки — це для мене найсильнійше враження, яке я коли-небудь пережив в театрі. Кожда нова робота Курбаса мала програмове значення і була мистецькою подією не тільки для Харкова, але для цілої України.

Першою прем’єрою нового сезону в "Березолі" був "Яблуневий полон" Дніпровського. Режісерові Бортникові якось важко було подолати труднощі постанови "Яблуневого полону". І тільки поміч Курбаса, який два тижні сам працював з виконавцями п’єси, довела до бажаних наслідків. При цій нагоді довелося нам ще зайвий раз побачити хосенні наслідки праці Курбаса з актором арт”.

Більше про життя театру першої половини XX століття крізь призму спогадів Володимира Блавацького читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/4arp62j

Учитель математики і фізики – Шандор Тьорьок часто гостював у закарпатському селі Клиновецька Гора. Тоді це було скромне поселення, оточене засадженими виноградом невеликими горами, де мешкало понад 200 осіб. Тут Тьорьок відпочивав, бував на весіллі, слідкував за місцевими традиціями й роботою селян. І фіксував усе це на фотоплівку.

Після включення нинішньої території Закарпаття до Чехословацької республіки частка угорців становила всього 16% населення. Ті, які залишилися на Підкарпатській Русі, залишилися вірними своїм звичаям та традиціям й акцентували на своїй самостійності.

Багато місцевих товариств угорців Закарпаття проводили різноманітні заходи: клубні вечори, вшанування пам’яті, народні вищі школи, читання творів тощо. У Берегові щорічно відбувався Національний бал, діяли угорські спортивні клуби, щороку влаштовували свята пісні й конкурси "Королева краси".

На світлинах Тьорьока, зроблених у 1938 році, яскраво відображено життя угорського села на Закарпатті. Місцеві ґаздують: доглядають за виноградниками, перекривають хату ґонтом, косять і збирають сіно, кують копита коня, сортують листя тютюну... Не забувають і про розваги та відпочинок: гуляють на весіллі, слухають музику ромських та угорських гудаків — музичних гуртів, п’ють вино чи палинку — фруктову горілку.

Більше про побут й розваги угорців Закарпаття читайте у матеріалі → bit.ly/3vs8hpm

Колоритну і барвисту вишивку з різних регіонів Галичини у розпал Першої світової війни презентували у Відні 14 грудня 1915 року. На ній представили пів тисячі зразків, виконані українськими біженцями.

Припускають, що виставку у Відні організувала діячка галицької кооперації Ольга Бачинська. У Австрії Бачинська організувала українських біженок до створення взірців вишивки з їхніх рідних місць. Вона купувала полотно і нитки та навіть платила гроші за відшиті взірці.

У 1927 році Бачинська передала до Львова збірку, яка налічує 996 зразків узорів і 39 готових виробів — сорочок, рушників, серветок, пошивок. Усі експонати паспортизували: нашили на картон, класифікували за територіальним принципом, за типом орнаменту, колоритом і технікою, так само, як у віденській колекції.

На фото — планшет з вишивками Городенківського повіту.

Переглядайте зразки вишивки з різних регіонів Галичини на нашому сайті → bit.ly/4apWRBP

Друзі, ми з радістю хочемо повідомити, що “Локальна історія” оновила Patreon!

Для нас основною цінністю є українська ідентичність - те, заради чого треба знати та розуміти минуле. Прагнемо руйнувати міфи та стереотипи, породжені не лише окупаційними владами, а й окупованим суспільством. Бачимо українську історію яскравою та живою, яка надихає на успішне майбутнє.

Переходьте на нашу сторінку Patreon та обирайте рівень підтримки, який вам пасує.

Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими! Для наших патронів ми підготували багато цікавих матеріалів, найшвидший доступ до контенту, різноманітні подарунки й додаткові бонуси.
Разом ми можемо зробити більше!

Приєднатись до Patreon → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Року 1939 Дезидерій Задор разом із двома товаришами вирушив на Закарпаття у фольклорну експедицію. У селищі Воловець він записав тужливу пісню - монолог чоловіка, що звертається до своєї матері: “Плаве качка по Тисині, мамко моя, не лай мені”. Матеріали вийшли друком в Унґварі 1944 року. Книжка називалась “Народні пісні підкарпатських русинів”. Упорядники помістили пісню у розділ “Родинно-побутові”. Через 15 років Віра Баганич записала цю саму пісню від своєї матері. Жінка зазначала, що на її рідній Воловеччині “Пливе кача…” вважали емігрантською. Верховинці співали її, коли виїжджали до чужих країв на заробітки.

Є багато версій походження пісні “Пливе кача…”. Її представляли то як лемківську народну, то як баладу, то як стрілецьку. Проте серед численних видань лемківського фольклору немає жодного запису, бодай близького до цього тексту. Так само немає їх в академічному виданні корпусу українських балад і серед вичерпних записів стрілецьких пісень. У 1986 році “Пливе кача…” потрапила до репертуару львівського BIA “Ватра”, у 2000 році в альбом “Наші партизани” - проєкт Тараса Чубая і гурту “Скрябін”. Однак найвідомішим став варіант від вокальної формації “Піккардійська Терція”.

На Революції Гідности “Пливе кача…” вперше пролунала 26 січня 2014 року на вшануванні перших жертв сутичок з охоронцями режиму - Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Юрія Вербицького. А вже 21 лютого пісня звучала на прощання з Небесною Сотнею. ”Під мелодію “Пливе кача” до сцени на руках виносили труни із загиблими майданівцями, - пригадує 21 лютого 2014 року активіст Олександр Лунько. – Здавалося, ніби ці труни дійсно пливуть площею. Тужливий плач-діалог матері й сина емоційно точно відповідав психологічному стану всіх присутніх. Я чув цю пісню від багатьох наших виконавців, але тоді вона прозвучала особливо моторошно і водночас потужно”.

Більше про автора, зміст пісні й події Революції Гідності читайте у новому номері журналу “Локальна історія”.

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Приєднуйтесь до нашого Patreon. Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Першу захоронку (дитячий садок) в Галичині заснував отець Кирило Селецький 1893 року в селі Жужіль коло Белза, що на Сокальщині. Утримували її на доброчинні внески і приймали туди всіх дітей. Їх годували, навчали ігор, віршів, пісень, молитов, особистій гігієні, й, дивлячись на це, батьки починали розуміти, що маленькі діти мають право на розвиток і повагу навіть у найменшому віці. Отець Кирило писав казки, оповідання з цікавими сюжетами на світську та релігійну тематику, про близьке і зрозуміле селянській дитині. Створив катехизм для дітей, а для батьків — "Книгу мудрості".

Українські захоронки кінця ХІХ століття зродили перші паростки національного виховання, спротив ополяченню та онімеченню. Саме захоронки допомогли тисячам українських дітей усвідомити національну і мовну ідентичність.

Більше про піклування над дітьми та перші захоронки читайте на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/zakhoronka/

У цей день 26 років тому померла Квітка Цісик. Їй було 44 роки.

Квітка Цісик – українська співачка, про яку без перебільшень і домислів можна сказати: вона підкорила Голлівуд. Пісня You Light Up My Life, яку у кінострічці виконала Квітка, 1977 року отримала “Оскар” як найкращий саунд-трек до фільму. Цісик працювала з Майклом Джексоном, Вітні Г’юстон та багатьма іншими зірками. Її голос залучали до реклами великі компанії – від Coca-Cola до Ford Motor.

І хоча Квітка Цісик народилася і все життя прожила у США, батьки виховували доньку у любові до України, навчали української мови та рідних традицій. Щоліта, від 7 до 16 років, Квітка їздила у пластунські табори. Предки Квітки Цісик брали активну участь у громадському житті Галичини: Василь Нагірний був будівничим церков, Микола Цісик належав до УНДО (його розстріляли), Володимир Цісик виховав численних музикантів.

У своєму інтерв’ю Квітка Цісик говорила: “Я є в Америці, але українка… Всі ми тут, поза Україною, маємо надію, що колись можна буде туди поїхати, коли Україна буде вільна і сильна”.

Про українські корені американської Квітки та про родовід її сім'ї до четвертого покоління читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinski-koreni-amerikanskoyi-kvitki/

Софія Козлова — волонтерка, мисткиня, працює у Львівській академії мистецтв на кафедрі актуальних мистецьких практик, є серцем і рушієм волонтерського центру "Сітки імені пса Патрона".

Ця історія розпочалася 24 лютого 2022 року, коли на Софіїн заклик студенти Академії заклали тканинами ціле ліжко в її маленькій гуртожитській кімнаті, тож наступного дня вона почала шукати — і знайшла — більший простір, де все діється й досі. Усе — це плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, закупівлі за запитом військових.

“Я дуже виснажуюсь фізично: цілий день у роботі, плетіння по 8-10 годин — звичайно, болить спина, болить все, але нічого не мотивує краще, ніж розгрібання зранку запитів від військових, коли ти лежиш у своєму теплому ліжку, є в умовній безпеці. Фізично я втомлююся, морально мене дуже мотивують слова вдячности, щирість хлопців. Я буду вдячна, якщо люди долучатимуться на всіх рівнях: поширюватимуть інформацію, донатитимуть, фізично допомагатимуть. Важливо пам’ятати, що є ті, хто жертвує всім, життям і здоров’ям. І ми маємо максимально долучатися”.

[ Це третій матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститутом стратегії культури ].

Про те, яке волонтерство зсередини та як воно пов’язане з мистецтвом Софія Козлова розповідає у матеріалі → bit.ly/3PGSCJu

Через війну, яку розв’язала Росія, та спричинені нею колективні й особисті трагедії Майдан залишився для нас у недалекому, але все ж минулому. І біль кожного прийдешнього дня поволі відсуває його на загумінки нашої свідомости.

“У 2014 році ми боролися за право не стати європейцями, а залишитися ними. Саме Революція Гідности перешкодила реінкарнації Радянського Союзу й убезпечила Європу від ущільнення завіс та стін минулого.

Революція Гідности не стала доконаною історичною подією. До її хронології радше пасує Present Continuous. Українці добре знають, як почати й розгорнути революцію. Однак чи маємо відповіді на інші питання? Як революцію закінчити? І найважливіше: а що ми робитимемо після війни? Жити в географічно європейській державі, але взірця 2013 року, чи будувати нову Україну, ціннісне та світоглядне русло якої закладене на Майдані. Сподіваюсь, що наше покоління, торуючи цей шлях, якоїсь миті без слів відчує безповоротну перемогу Революції Гідности й аж тоді вона перейде в категорію Past Continuous-у. Щоправда, ми перебуваємо лише на середині цього шляху”.

Більше про значення Революції розповідає Віталій Ляска у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/iak-zakinchiti-revoliutsiiu-vitalii-liaska/

Більше про Майдан – у новому випуску журналу "Локальна історія".

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Вишита сорочка, "шарафан", "кохта" та пояс. На шиї — намисто, на голові — вінок. Таким був традиційний одяг жінок україно-молдовського пограниччя на початку та всередині ХХ століття.

Одна з найдавніших світлин, на якій бачимо дівчину в традиційному одязі україно-молдовського пограниччя, датується 1924 роком. Етнограф та фотограф Аркадій Зарембський зробив її у селі Студена Ольгопільського повіту Подільської губернії. Автор підписав це фото так: "Ганна Бабченко, автор стінних розписів, у національному "молдавському" одязі".

На фото — Анна Бабченко, 1924 рік. Село Студена, Ольгопільський повіт, Подільська губернія.

Про те, які відмінності мав традиційний одяг українок і молдаванок читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/3xkCQOf

Як Іван Труш увіковічнив Лесю Українку?

1900 року НТШ спорядило Івана Труша у творче відрядження до Києва. Там він мав виконати портрети Володимира Антоновича, Павла Житецького, Олександра Кониського. Позувала художнику й Леся Українка.

Вона кілька разів приходила на двогодинні сеанси у його майстерню, облаштовану у міському Музеї старожитностей і мистецтв. Художник виконав погрудний портрет у характерній імпресіоністичній манері. Молоду жінку представив у строгій чорній сукні з білим жабо, прорисував шляхетне обличчя, обрамлене ледь означеним темним волоссям, і сфокусував увагу на погляді, спрямованому на глядача. Темно-брунатне тло вібрує багатством відтінків й контрастує з пронизливою білою барвою мережаного жабо, підкреслюючи витончені риси обличчя. Твір вважається одним із найкращих прижиттєвих зображень поетеси.

На фото – портрет Лесі Українки. 1900 рік. Художник Іван Труш.

Про те чому полотно розірвало дружбу художника і поетеси читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3vCLHdF

Бажаєте першими дізнаватися про наші видавничі плани, переглядати анонси нових книжок та купувати їх за знижками, брати участь в закритих голосуваннях за теми наступних номерів, публікацій на сайті, подкастів, гостей програми “Без брому”, долучатися до прямих ефірів з редакторами, отримувати подарунки, мати доступ до електронних версій всіх номерів журнал, матеріалів на сайті та YouTube?

Переходьте на нашу сторінку Patreon, обирайте рівень підтримки, який вам пасує й приєднуйтесь до нашої спільноти. Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими!

Стати нашим патроном → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Зазвичай, описуючи інтер’єри українських замків, ми змушені покладатися на уяву й фантазію. Далеко не всі наші палаци та маєтки дочекалися на фотографування своїх покоїв. Підгірцям пощастило. Інтер’єри палацу були настільки розкішні, що на початку XX століття їхні світлини продавали як листівки.

Резиденцію за проєктом італійця Андреа дель’Акви у 1637-му почав зводити львів’янин Миколай Сильвестрі. Та помер у 1638-му. Далі роботами керував Ганн Людвіг фон Вольцоген. Одночасно зі зведенням стін розбивали й парк навколо палацу.

Інтер’єрним оздобленням займався італієць Джованні Баптіста Фальконі. Його підмайстри створили розкішну ліпнину палацової каплиці. 1645 року встановили красиві кольорові вхідні портали та каміни – їх виготовили з південнопольського мармуру.

Стелю у їдальній залі та інших великих покоях розписав Ян де Баал 1663-го. Майстер працював на полотнах, котрі потім пристосовували у 17 ніш на стелі. Центральним сюжетом був овальної форми “Апофеоз гетьмана Конецпольського”. Магната оточували чотири зображення вершників: москаля, татарина, турка та шведа. Далі були зображення героїчних подій за участю гетьмана.

Більше про інтер’єр Підгорецького замку читайте у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pidgirtsi-sumna-istoriia-naikrasivishoyi-magnatskoyi-rezidentsiyi/

Бренд Etnodim представив Нову капсульну колекцію вишиванок. Команда почерпнула натхнення з журналу "Нова Хата", який у Львові видавала жіноча кооператива "Українське Народне Мистецтво". Цінності видавців майже столітньої давнини виявилися напрочуд близькими творцям сучасного українського одягу.

Журнал "Нова Хата" створили представники львівської інтелігенції 1920-х, які прагнули відвадити українок від читання модних польських журналів. Цей часопис пропонував нові погляди на український побут, наповнення оселі, моду та одяг. Журнал формував естетичний смак галицького жіноцтва.

Нова капсульна колекція бренду Etnodim складається із двох унісекс сорочок. Перша — Nova Khata 1925 — вільного крою, із ґудзиками. Джерелом натхнення для орнаменту стала обкладинка третього номера журналу "Нова Хата". Друга сорочка — Nova Khatа 1930 — лляна, чорного кольору з червоним монохромним орнаментом. За основу для сорочки Nova Khatа 1930 взяли орнамент з листівки "Взори полтавські", який вкладали у журнали.

Ці вишиванки — для жінок, які не прив’язують свого стилю до гендерних уявлень про одяг і не вписують себе в суспільні рамки.

Про втілення й розробку нової колекції вишиванок читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/etnodim-rozpovidaie-istoriiu-cherez-odiag/

Більше про збереження української культури через одяг читайте також у нашому новому журналі.

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/