Їжа в ГУЛАГу була одним з методів тиску. Неякісні продукти та малі порції обмежували фізичний стан і дух арештантів, які виконували важкі роботи. Це убезпечували від потенційного спротиву.

“Зима була суха, снігу було мало, може, на два пальці товщиною. Ми той сніг з'їлись, бо води нам не давали, навіть помитись.”, – розповіла політув’язнена та учасниця дисидентського руху Стефанія Петраш-Січко.

Відсутність їжі та сну впливала на в’язнів сильніше, ніж побої. Хліб зазвичай був недопеченим чи вологим. Це робили, щоб збільшити його вагу. Членкиня ОУН Євгенія Батюта оповідала: “Їсти баланду варили. То вівсяна крупа і риба. До тої зупи давали тюльку, воно трошка зварилось, а хребетця і голови плавали, наверху була така піна. Я як то бачила мені ся рвати хтіло, але і їсти сі хтіло, всьо сі мусіло їсти”.

На початку 1946 року для в’язнів виправно-трудових таборів і колоній УРСР добовою нормою мяса було 15 грамів м’яса, в той самий час сторожові собаки у таборах отримували по 400 на день.

Спогади в’язнів ГУЛАГу про умови харчування у таборах читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/yizha-iak-represiia-spogadi-viazniv-gulagu/

Донька американського генерала Лілі Німпч – Мадлен Бутон марила театральною кар’єрою. Натомість, побравшись із кадровим військовим графом Григорієм Ностіцом, була змушена впроваджувати здобутки прогресу в глухому українському селі.

Новоприбулу гостю вражали жебраки, яких наймали по сусідніх селах на сезонні роботи. Вони спали на узбіччях і писали крейдою вартість своєї праці на підошвах ніг — щоб їх даремно не будили, розпитуючи про ціну.

Вже в позитивному сенсі американку вразили українські жінки. Вони працювали в полі, одягнуті в яскраві розшиті сукні, з косинками на головах і косами, перекинутими через плече. А ще гарно співали.

"По неділях вечорами вони танцювали з хлопцями у великому тінистому парку. Старші сиділи навколо на траві, спостерігаючи за танцюристами і за дітьми, які гралися під гілками дерев. Мені дуже подобалося дивитися на них, роздавати їм невеликі подарунки та цукерки".

Про те як красива й розкрута акторка театру опинилась в українському селі читайте у матеріалі ↓ https://localhistory.org.ua/texts/statti/amerikanska-popeliushka-u-vasilivtsi/

Ще з Пізнього Середньовіччя Волинь і Поділля були місцем зустрічі релігій, культур і мов. Українці, поляки, німці, білоруси, євреї та інші етнічні групи вчилися жити разом. Уже на початку XX століття про ці території можна було говорити як про край терпимости та партнерства. Хоча подальші катаклізми принесли страшні зміни. Репресії радянської влади проти поляків на сході Волині та Поділлі в 1930-х роках змінили етнічну строкатість регіону.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років влада СРСР посилила темпи колективізації. Проте наштовхнулися на опір селян. Так почалася перша масова хвиля репресій польського населення Східної Волині. Їх засуджували до декількох років виправно-трудових таборів, висилали до Сибіру. Для СРСР західний кордон став джерелом нестабільности та порушень, із якими треба було активно боротися. У серпні 1937 року керівництво НКВС видало таємний наказ про боротьбу з польською розвідкою. Жертвами цієї акції стали понад 140 тисяч людей, майже 80 % із яких — поляки. У 1936 році людей почали вивозити до Казахстану. Схема добре відома: кілька годин на збирання, перевезення у товарних вагонах, смерть у дорозі.

Понівеченого прикордоння на Поліссі та Волині вповні не відтворити. Неможливо повернути його до довоєнного вигляду. Але прагнення його нащадків залишатися собою здатне повернути цій території її найбільшу силу. Воно нагадує про цей край як про місце взаємодії релігій, культур і мов уже в незалежній Україні.

Читайте репортаж про репресії радянської влади на Волині, Поділлі та збереження власної ідентичності на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/ponivechene-prikordonnia/

Геноцид — це коли приходять, аби вбити всіх. Геноцид – це коли живі заздрять мертвим.
“Актом геноциду було вбивство у 1945 році в селі Павликома біля Сянока Армією Крайовою щонайменше 365 мешканців. Живими залишали тільки хлопчиків до 3 років і дівчаток до 5. Все це діялося з дозволу вищого керівництва соціалістичної Польщі. Однак ніхто з істориків не хоче стати самогубцем і підняти цю тему, бо "поляки приймають наших біженців”.

На Добромильській Саліні енкаведисти закатували більше трьох тисяч людей, а списків так і немає, навіть українські історики сумніваються, хоч могли би взяти на себе дослідження факту масової загибелі. А археологи і криміналісти нарешті зробити ексгумацію останків”.

Про кожне окуповане і звільнене українське місто нам потрібно збирати дані, щоб написати коротку історію. Потрібна системна робота, щоб у майбутньому не було жодних сумнівів стосовно геноцидного чину Росії в Україні. Родичів жертв геноциду українців під час теперішньої війни з Росією може втішити лише справедливе покарання організаторів та виконавців, швидкий суд, а не просто звернення до міжнародних інституцій.

Про замовчування геноциду розповідає письменниця Галина Пагутяк у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/koli-zhivi-zazdriat-mertvim-galina-pagutiak/

Євпраксія — єдина руська князівна, яка повернулася додому після заміжжя з іноземцем. Онучка Ярослава Мудрого вийшла заміж за великого монарха, але опинилася у центрі головного родинного скандалу XI століття.

Євпраксія народилася приблизно на початку 1070-х років у сім’ї майбутнього київського князя Всеволода Ярославовича. Влітку 1088-го відбулися заручини імператора Священної Римської імперії Генріха IV з Євпраксією. Є думка, що шлюб мав стати знаком примирення з могутньою саксонською знаттю. Адже Євпраксія була вдовою тамтешнього маркграфа. Припускають також, що йшлося про династичний союз із Рюриковичами. Євпраксія стала не лише німецькою королевою, а й "римською" імператрицею — отримавши найвищий статус, якого коли-небудь досягали представники руської аристократії.

Штаденські аннали твердять, що "імператор Генріх мерзенною підступністю почав так переслідувати свою дружину... що усім (гріх казати) пропонував зґвалтувати її”. Німецький автор Ґергог Райхерсберзький писав, що Генріх долучав дружину до оргій. З його слів "перший час вона мовчала через природну сором’язливість". Та потім, "коли величина злочинів перемогла жіноче терпіння, вона відкрила цю справу священникам і єпископам".

У 1094 році вдалося вирватися із задушливого "сімейного гнізда". За підтримки "папської партії" Євпраксія оприлюднила жахливі подробиці свого інтимного життя. Папа Урбан ІІ відпустив Євпраксії гріхи і звільнив від єпитимії, оскільки вона не по своїй волі згрішила і сміливо висповідалася публічно. Імператора ж відлучили від Церкви. Скандал набув європейського масштабу.

Більше про трагічний шлюб руської князівни читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ievpraksiia-kiianka-iaka-bula-rimskoiu-imperatritseiu/

У новому випуску журналу “Локальна історія” респонденти поділились своїми думками про Другу світову війну та повномасштабне вторгнення: посттравматичний досвід, жахи окупації та спричинені травми.

Роберт Сапольські – відомий американський нейроендокринолог та професор біології у Стенфордському університеті, чия родина колись втекла з Російської імперії, рятуючись від антисемітизму. Сьогодні Сапольські - автор численних лекцій та книжок про біологію поведінки та про те, що спонукає людей до насильства. У розмові Роберт зʼясовує, звідки взялася війна, говорить про правила поведінки у тваринному світі, а також про те, як стрес може назавжди змінити наші гени в кількох поколіннях.

Олена Стяжкіна – докторка історичних наук, авторка важливих книжок про Другу світову війну в Україні: “Жінки в історії української культури другої половини XX століття”, “Людина в радянській провінції: освоєння (від)мови” та “Стигма окупації: Радянські жінки у самобаченні 1940-х років”. У розмові Олена Стяжкіна говорить про окупацію Другої світової війни та перенесення цього досвіду жінками.

Микола Бєлєсков – військовий і політичний експерт. У інтерв'ю розповідає про нинішню російсько-українську війну та її схожість з великими конфліктами у Європі, які відбувалися упродовж минулого століття. А також про аналогії, переломи, очікування та розчарування.

Читайте у новому, найбільшому випуску журналу Локальна історія. Придбати ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/

Леонід Фінберг – соціолог, дослідник культури, головний редактор видавництва “Дух і літера”, упорядник багатьох книжкових серій, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, лауреат премії “Світло Справедливості” 2018 року.

У 14 років Фінберг вступив до Київського механічного технікуму, де потоваришував з багатьма хлопцями з інтелігентних й начитаних родин. Він позичав у них книжки, шукав цікаві тексти у бібліотеці, які допомогли б йому розібратись з історією.

Наприкінці 1970-х єврейська молодь заснувала молодіжний клуб імені Петра Запорожця, де пан Фінберг зустрів молодих активістів. Згодом Леонід познайомився з Мироном Петровським, помешкання якого було одним із дисидентських осередків у Києві. Спершу був слухачем, далі долучався до діалогів. Пізніше Фінберг потрапив до того дому й отримав доступ до якісної літератури, його читання ставали організованими та системними. Наприкінці радянської доби Фінберг звернувся до соціології, до єврейських студій і до видавничої справи. Він взявся створювати Центр юдаїки. Справа була доволі складна й потребувала кропіткого збирання знань.

Пан Фінберг жартує, що “чоловік, який народився в домі, де було лише кілька книжок, за життя “пограбував” три бібліотеки”. Завдяки видавцю та його команді зникомі книгозбірні отримали нове життя. Фінберг зміг розшукати класику єврейської літератури, підручники з їдишу.

Від кінця 1990-х Леонід Фінберг – співредактор та співдиректор видавництва “Дух і літера”. В 90-х Леонід Фінберг почав збирати архіви єврейських й українських письменників, дисидентів й навіть їх друкарські машинки.

Більше про Леоніда Фінберга читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло Справедливості” ↓
https://svitlo.localhistory.org.ua/finberg

[ Проєкт втілено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]

Головним антигероєм-націоналістом радянської пропаганди був Степан Бандера. Романові Шухевичу (не) пощастило опинитися в його тіні. Коли після падіння СРСР почалися гарячі суспільні дискусії про роль ОУН та УПА, багатьом українцям значно легше було переоцінити значення в історії незнаного Романа Шухевича, аніж Степана Бандери, про якого всі все знали.

Протиставлення чи змагання двох керівників націоналістичного руху за місце головного героя безглузде і штучне, бо реальні особи, про яких йдеться, не змагалися між собою за першість і не намагалися усунути один одного.

Роман і Степан — виразні представники дуже яскравого покоління професійних революціонерів. У життєписах чоловіків чимало спільного — це шлях від активної громадської діяльности до політичної та підпільної боротьби. Обоє в юному віці долучилися до УВО, а потім ОУН, згодом боролися за свої ідеї та загинули. Водночас між Степаном та Романом було чимало відмінностей. Зокрема пов’язаних із походженням і з характером їх боротьби. Перший був лідером, готовим йти на жертву та будувати масовий рух. Другий — солдатом і командиром, готовим вбивати й давати накази знищувати ворога. Але ці відмінності не були джерелом конфліктів чи непорозумінь.

Питання, хто важливіший/кращий/крутіший — Роман чи Степан — так само позбавлене сенсу, як вибір "двигун чи кермо". Обрати щось одне — означає зруйнувати цілісність і перестати рухатися. Шухевич і Бандера були членами однієї команди і вміли працювати
разом, тому — не "чи", а "і".

Більше про схожість та відмінність Бандери й Шухевича читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/skhozhi-rizni-razom-silni/

Взимку президент України підписав указ "Про історично населені українцями території Російської Федерації" та доручив Кабміну скласти програму дій допомоги тим, хто проживає у сучасній Росії. Однак студії прикордонних взаємодій перебувають у сумному стані. Фахівців з цих питань обмаль, матеріали зберігають здебільшого в російських архівах, а науково-дослідних установ, які б ретельно займалися цим питанням, не існує.

Процес появи українських колоній у московських прикордонних фортецях істотно увиразнився у 1590-х. Він відновився після поразок козацьких повстань 1637—1638 років. Українські колонії були у Білгороді, Валуйках, Нижегольську, Усерді, селі Костенках біля Воронежа.

Серед уродженців прикордоння — чимало помітних постатей. Актор Михайло Щепкін, історик-романтик Микола Костомаров, художник Костянтин Трутовський, фольклорист Митрофан Дикарев та поет Євген Плужник. Напередодні Першої світової війни на прикордонні діяли "Просвіти", театральні гуртки, національні кооперативи, проявляли активність представники українських партій.

Адміністративний поділ між Українською Соціалістичною Радянською Республікою і радянською Росією відносив ці землі саме до російських губерній. У відсотковому відношенні щодо губернії українці становили меншість, хоча й домінували в окремих районах. Після Голодомору і супровідних процесів кількість українців тут зменшилася майже у чотири рази. 1933 року діловодство і преса були переведені на російську мову. Українське з часом стали вважати "відсталим", "сільським" та "колхозним".

Більше про українське населення на теренах сучасної Росії читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayintsi-poza-ukrayinoiu-pivnichna-i-skhidna-slobozhanshchina/

Майдан — епохальний момент, коли серця народу билися в одному ритмі свободи й гідності. Читайте у новому номері «Локальної історії» про подію, що змінила незалежну Україну.

У свіжому номері:

• Як судили убивць Небесної Сотні?
• Як будували київське метро і як зараз виглядають станції-привиди?
• Від Майдану до териконів Донбасу. Історія одного аеророзвідника.
• Емігрантська пісня, яка стала реквіємом.
• Революція Гідності: хроніка.
• Розмови із Марсі Шор, Єфремом Лукацьким та Євгенією Закревською.
• Межигірʼя: як зараз виглядає територія і що по собі залишив Віктор Янукович?
• Etnodim: історія через одяг.

Термін доставки замовлення – 3-4 робочі дні.

Замовити журнал ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

"Благовіщення" – єдина робота Олександра Мурашка, присвячена релігійному сюжету. Одну з найважливіших євангельських подій митець зобразив нетипово для іконографічних зразків. Замальовки до картини він назвав "Тераса", вже у них Марія вклякла на колінах перед вишиванням, з її плеча спустилася полотняна сорочка. А вісник небес архангел Гавриїл немає ані крил, ані німба, і форми його тіла більше схожі на жіночі. В історії українського мистецтва це єдиний випадок, коли побутова замальовка набула символічного змісту майже незалежно від волі митця.

Перші замальовки "Тераси" зроблені 1907 року, за усіма ознаками належать до побутового жанру. В остаточній версії полотна "Благовіщення" Олександр Мурашко відмовляється і від німбів, і від крил небесного посланця. Він настільки майстерно витворює контраст блакитного і ясно-жовтого, що створює ілюзію золотистих крил за його спиною, а сильний рефлекс золотистого сяяння на підлозі тераси, ніби підводить погляд глядачів до фігури молодої жінки.

Уся права частина картини прописана дуже реалістично, навіть нервово, тут більше промовистих деталей. Портретні риси дівчини, і напівзаплетені русі коси, і сорочка, що сповзла з плеча, оголивши його, і навіть напіввідкритий рот — все це мало нагадує іконографічну Марію, яка у традиційному живописі мовчить, зустрічаючи архангела. Мурашко показує, що дівчина не бачить і не чує того, хто у неї за спиною — вона чимось схвильована у вишиванні, на що натякають і ножиці, і пасма ниток біля них.

Картина Мурашка є тією межею, що відділяє однозначне трактування сюжету або до сакрального, або до побутового жанрів, він так артистично їх накладає, змішує, міксує, що і сьогодні складно сказати, що ми спостерігаємо: літню сцену на підкиївській веранді дачі початку ХХ століття чи позачасовий момент проникнення божественного в людське.

Більше про символізм картини Олександра Мурашка читайте у матеріалі → bit.ly/497047D

Через дітище Леся Курбаса пройшло чимало талановитих українських режисерів та акторів. Серед них був і галичанин Володимир Блавацький.

Знайомство з Курбасом та долучення до театральних новацій реформатора української сцени надихнуло Блавацького до заснування власного колективу. 1933-го він стає художнім керівником театру "Заграва" у Львові.

Театрознавець Валеріан Ревуцький опублікував спогади актора Володимира Блавацького про тогочасні вистави, свої враження та знайомство з відомим драматургом.

“Справжній "Березіль" і справжнього Курбаса я все ж таки побачив вперше у виставі "Джіммі Гіґґінз". Це було справді оте "нове мистецтво", те нове слово у Театрі. Момент божевілля Джіммі, коли по сцені довкола нього кружляють сірі, туманні постаті — його думки — це для мене найсильнійше враження, яке я коли-небудь пережив в театрі. Кожда нова робота Курбаса мала програмове значення і була мистецькою подією не тільки для Харкова, але для цілої України.

Першою прем’єрою нового сезону в "Березолі" був "Яблуневий полон" Дніпровського. Режісерові Бортникові якось важко було подолати труднощі постанови "Яблуневого полону". І тільки поміч Курбаса, який два тижні сам працював з виконавцями п’єси, довела до бажаних наслідків. При цій нагоді довелося нам ще зайвий раз побачити хосенні наслідки праці Курбаса з актором арт”.

Більше про життя театру першої половини XX століття крізь призму спогадів Володимира Блавацького читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/4arp62j

Учитель математики і фізики – Шандор Тьорьок часто гостював у закарпатському селі Клиновецька Гора. Тоді це було скромне поселення, оточене засадженими виноградом невеликими горами, де мешкало понад 200 осіб. Тут Тьорьок відпочивав, бував на весіллі, слідкував за місцевими традиціями й роботою селян. І фіксував усе це на фотоплівку.

Після включення нинішньої території Закарпаття до Чехословацької республіки частка угорців становила всього 16% населення. Ті, які залишилися на Підкарпатській Русі, залишилися вірними своїм звичаям та традиціям й акцентували на своїй самостійності.

Багато місцевих товариств угорців Закарпаття проводили різноманітні заходи: клубні вечори, вшанування пам’яті, народні вищі школи, читання творів тощо. У Берегові щорічно відбувався Національний бал, діяли угорські спортивні клуби, щороку влаштовували свята пісні й конкурси "Королева краси".

На світлинах Тьорьока, зроблених у 1938 році, яскраво відображено життя угорського села на Закарпатті. Місцеві ґаздують: доглядають за виноградниками, перекривають хату ґонтом, косять і збирають сіно, кують копита коня, сортують листя тютюну... Не забувають і про розваги та відпочинок: гуляють на весіллі, слухають музику ромських та угорських гудаків — музичних гуртів, п’ють вино чи палинку — фруктову горілку.

Більше про побут й розваги угорців Закарпаття читайте у матеріалі → bit.ly/3vs8hpm

Колоритну і барвисту вишивку з різних регіонів Галичини у розпал Першої світової війни презентували у Відні 14 грудня 1915 року. На ній представили пів тисячі зразків, виконані українськими біженцями.

Припускають, що виставку у Відні організувала діячка галицької кооперації Ольга Бачинська. У Австрії Бачинська організувала українських біженок до створення взірців вишивки з їхніх рідних місць. Вона купувала полотно і нитки та навіть платила гроші за відшиті взірці.

У 1927 році Бачинська передала до Львова збірку, яка налічує 996 зразків узорів і 39 готових виробів — сорочок, рушників, серветок, пошивок. Усі експонати паспортизували: нашили на картон, класифікували за територіальним принципом, за типом орнаменту, колоритом і технікою, так само, як у віденській колекції.

На фото — планшет з вишивками Городенківського повіту.

Переглядайте зразки вишивки з різних регіонів Галичини на нашому сайті → bit.ly/4apWRBP

Друзі, ми з радістю хочемо повідомити, що “Локальна історія” оновила Patreon!

Для нас основною цінністю є українська ідентичність - те, заради чого треба знати та розуміти минуле. Прагнемо руйнувати міфи та стереотипи, породжені не лише окупаційними владами, а й окупованим суспільством. Бачимо українську історію яскравою та живою, яка надихає на успішне майбутнє.

Переходьте на нашу сторінку Patreon та обирайте рівень підтримки, який вам пасує.

Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими! Для наших патронів ми підготували багато цікавих матеріалів, найшвидший доступ до контенту, різноманітні подарунки й додаткові бонуси.
Разом ми можемо зробити більше!

Приєднатись до Patreon → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Року 1939 Дезидерій Задор разом із двома товаришами вирушив на Закарпаття у фольклорну експедицію. У селищі Воловець він записав тужливу пісню - монолог чоловіка, що звертається до своєї матері: “Плаве качка по Тисині, мамко моя, не лай мені”. Матеріали вийшли друком в Унґварі 1944 року. Книжка називалась “Народні пісні підкарпатських русинів”. Упорядники помістили пісню у розділ “Родинно-побутові”. Через 15 років Віра Баганич записала цю саму пісню від своєї матері. Жінка зазначала, що на її рідній Воловеччині “Пливе кача…” вважали емігрантською. Верховинці співали її, коли виїжджали до чужих країв на заробітки.

Є багато версій походження пісні “Пливе кача…”. Її представляли то як лемківську народну, то як баладу, то як стрілецьку. Проте серед численних видань лемківського фольклору немає жодного запису, бодай близького до цього тексту. Так само немає їх в академічному виданні корпусу українських балад і серед вичерпних записів стрілецьких пісень. У 1986 році “Пливе кача…” потрапила до репертуару львівського BIA “Ватра”, у 2000 році в альбом “Наші партизани” - проєкт Тараса Чубая і гурту “Скрябін”. Однак найвідомішим став варіант від вокальної формації “Піккардійська Терція”.

На Революції Гідности “Пливе кача…” вперше пролунала 26 січня 2014 року на вшануванні перших жертв сутичок з охоронцями режиму - Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Юрія Вербицького. А вже 21 лютого пісня звучала на прощання з Небесною Сотнею. ”Під мелодію “Пливе кача” до сцени на руках виносили труни із загиблими майданівцями, - пригадує 21 лютого 2014 року активіст Олександр Лунько. – Здавалося, ніби ці труни дійсно пливуть площею. Тужливий плач-діалог матері й сина емоційно точно відповідав психологічному стану всіх присутніх. Я чув цю пісню від багатьох наших виконавців, але тоді вона прозвучала особливо моторошно і водночас потужно”.

Більше про автора, зміст пісні й події Революції Гідності читайте у новому номері журналу “Локальна історія”.

Придбати → https://shop.localhistory.org.ua/product/majdan-1-2024/

Приєднуйтесь до нашого Patreon. Навіть невеликий щомісячний внесок допоможе нам стати кращими → https://www.patreon.com/Local_history/membership

Першу захоронку (дитячий садок) в Галичині заснував отець Кирило Селецький 1893 року в селі Жужіль коло Белза, що на Сокальщині. Утримували її на доброчинні внески і приймали туди всіх дітей. Їх годували, навчали ігор, віршів, пісень, молитов, особистій гігієні, й, дивлячись на це, батьки починали розуміти, що маленькі діти мають право на розвиток і повагу навіть у найменшому віці. Отець Кирило писав казки, оповідання з цікавими сюжетами на світську та релігійну тематику, про близьке і зрозуміле селянській дитині. Створив катехизм для дітей, а для батьків — "Книгу мудрості".

Українські захоронки кінця ХІХ століття зродили перші паростки національного виховання, спротив ополяченню та онімеченню. Саме захоронки допомогли тисячам українських дітей усвідомити національну і мовну ідентичність.

Більше про піклування над дітьми та перші захоронки читайте на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/zakhoronka/

У цей день 26 років тому померла Квітка Цісик. Їй було 44 роки.

Квітка Цісик – українська співачка, про яку без перебільшень і домислів можна сказати: вона підкорила Голлівуд. Пісня You Light Up My Life, яку у кінострічці виконала Квітка, 1977 року отримала “Оскар” як найкращий саунд-трек до фільму. Цісик працювала з Майклом Джексоном, Вітні Г’юстон та багатьма іншими зірками. Її голос залучали до реклами великі компанії – від Coca-Cola до Ford Motor.

І хоча Квітка Цісик народилася і все життя прожила у США, батьки виховували доньку у любові до України, навчали української мови та рідних традицій. Щоліта, від 7 до 16 років, Квітка їздила у пластунські табори. Предки Квітки Цісик брали активну участь у громадському житті Галичини: Василь Нагірний був будівничим церков, Микола Цісик належав до УНДО (його розстріляли), Володимир Цісик виховав численних музикантів.

У своєму інтерв’ю Квітка Цісик говорила: “Я є в Америці, але українка… Всі ми тут, поза Україною, маємо надію, що колись можна буде туди поїхати, коли Україна буде вільна і сильна”.

Про українські корені американської Квітки та про родовід її сім'ї до четвертого покоління читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinski-koreni-amerikanskoyi-kvitki/

Софія Козлова — волонтерка, мисткиня, працює у Львівській академії мистецтв на кафедрі актуальних мистецьких практик, є серцем і рушієм волонтерського центру "Сітки імені пса Патрона".

Ця історія розпочалася 24 лютого 2022 року, коли на Софіїн заклик студенти Академії заклали тканинами ціле ліжко в її маленькій гуртожитській кімнаті, тож наступного дня вона почала шукати — і знайшла — більший простір, де все діється й досі. Усе — це плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, закупівлі за запитом військових.

“Я дуже виснажуюсь фізично: цілий день у роботі, плетіння по 8-10 годин — звичайно, болить спина, болить все, але нічого не мотивує краще, ніж розгрібання зранку запитів від військових, коли ти лежиш у своєму теплому ліжку, є в умовній безпеці. Фізично я втомлююся, морально мене дуже мотивують слова вдячности, щирість хлопців. Я буду вдячна, якщо люди долучатимуться на всіх рівнях: поширюватимуть інформацію, донатитимуть, фізично допомагатимуть. Важливо пам’ятати, що є ті, хто жертвує всім, життям і здоров’ям. І ми маємо максимально долучатися”.

[ Це третій матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститутом стратегії культури ].

Про те, яке волонтерство зсередини та як воно пов’язане з мистецтвом Софія Козлова розповідає у матеріалі → bit.ly/3PGSCJu