Про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Восени 1949 року у Львові у власному помешканні був вбитий Ярослав Галан – український письменник та радянський пропагандист. Він опублікував низку памфлетів, сповнених маніпуляцій та вигадок. Ганьбив Греко-католицьку церкву та український визвольний рух. Його книги видавали стотисячними накладами в українських видавництвах, а твори включали до шкільної програми.

Атентат виконали молоді підпільники Іларій Лукашевич та Михайло Стахур. Згодом їх арештували та засудили до смертної кари. Під репресії потрапили і їхні родини.

Про цю подію розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у шостому епізоді подкасту “Атентат”. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/atentat6

"О, це ж наша легенда!" — кажуть у Кам’янці-Подільському про героя нашого інтерв’ю. Павло Нечитайло — музикант, поет, кандидат історичних наук, археолог, радійник — народився 1979 року. Занадто пізно, щоб поїхати радянським солдатом до Афганістану, але якраз вчасно, щоби ще відчути конвульсії есересерівської імперії. Павлове дорослішання припало на перше десятиліття Незалежности, перші музикування — на нульові, реалізація дитячих мрій — на післямайданні роки, а батьківство — на війну.

Кілька років тому археологічна експедиція під керівництвом Павла Нечитайла розкопала на Хмельниччині єдину знайдену в Україні свинцеву грамоту XII століття, згодом вдалося розшифрувати її зміст. Нещодавно вийшла його книга про османське минуле в історії Кам’янця-Подільського.

У середині 1980-х сім’я Нечитайлів переїхала на північну околицю Кам’янця-Подільського. Павло жив звичним для бешкетника життям. У початкових класах пішов до музичної школи опановувати гру на трубі. На канікулах Павло перечитував Архипа Тесленка та Панаса Мирного. Батько Павла брав сина на перші патріотичні мітинги та розкопки. Він часто повторював синові: "Дивись під ноги!". Цей вислів подіяв на сина. Павло вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Навчання продовжив у Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську з археології.

У студентські роки грав на гітарі й серед друзів мав багато музикантів. Якось знайомий панк привів Павла на прослуховування до "Вовчі ягоди", вони створили новий гурт, назвали "Пропала грамота" і майже одразу поїхали на відбір "Червоної рути - 98". Згодом гурт розсварився та розпустився. "Пропала грамота" повернулася аж 2004 року. Новий етап був натхненним, за наступні шість років гурт записав три альбоми й виступив на багатьох фестивалях.

У 2016 році колеги з Інституту археології запропонували Нечитайлу очолити архітектурно-археологічну експедицію в рідному Кам’янці. Розкопки виявилися успішними завдяки змінам, які обстоював Павло.

24 лютого 2022 року Павлові справи, як і мільйонів українців, перервала війна. Нечитайло хотів до ЗСУ, але потрапив у ТрО. Після навчань Павло з побратимами поїхав на Полтавщину, далі — на Сумщину, у прикордоння.
Навіть на війні Павло не забував про музику. Поміж виконанням військових обов’язків написав кілька пісень. Майже через рік служби Павло звільнився із ЗСУ за сімейними обставинами.

Про дитячі забави 1980-х, жорстокі бійки 1990-х, музичні сподівання, археологію і військо розповідає Павло Нечитайло у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/divitsia-pid-nogi-iak-pavlo-nechitailo/

Термін "сережка" відомий в українських джерелах з XVII століття. Цю прикрасу українки носили від раннього дитинства до старості. Маленьким дівчаткам одягали недорогі мідні сережки, а срібні та позолочені прикрашали вуха дівчат на виданні та молодих жінок.

У другій половині ХІХ століття поширеними були "дуті" сережки, їх робили з вигнутої невеликої гладкої трубки. Називали також "рогаликами", "калачиками" або "бубликами".

Сережки у вигляді "дутих калачів" купив етнограф Федір Вовк у селі Псарівка на Чернігівщині. З цього ж населеного пункту збереглася світлина дівчини, яку зробив фотограф Анатолій Павлович, коли разом із Вовком був в експедиції на Чернігівщині 1908 року. Можливо, на ній саме ці або схожі сережки.

Які сережки носили українки понад 100 років тому, читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/48MW6kp

Як кияни пережили німецьку окупацію?

Німці зайшли до Києва близько полудня 19 вересня. Рухались двома колонами: по Куренівці та Подолу й Голосієвом і Великою Васильківською. Кияни зустрічали хлібом, квітами, дехто відсував протитанкові їжаки, які перегороджували вулиці. Більш стримано придивлялись до нових господарів і чекали, що ж буде далі.

На п'ятий день, 24-го, вибухнув Хрещатик, який радянські сапери замінували ще в серпні. На руїну перетворилася центральна вулиця міста і прилеглі квартали. Загинуло кількасот окупантів, але набагато більше киян. Ще через пʼять днів – нібито на помсту – німці розстріляли в Бабиному Яру кількадесят тисяч євреїв.

Крамниці й базари не працювали, їдальні закрили. Люди доїдали запаси. Ціни були захмарні. Усе купували вкрай малими порціями: сало чи масло - шматочками, не більшими за сірникову коробку. На вхідних дверях більшости ресторанів висіла табличка “Тільки для німців”, але не на всіх, Олена Теліга в січні 1942 року в листі до знайомого повідомила: “Новий рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті ресторації “Київ””.

Згодом ожив транспорт. Залізничну колію перешили на зразок німецької. Але скористатися потягом могли тільки ті кияни, які їхали у відрядження від німецьких військових чи господарських установ.

Крім останніх вістей і оголошень, по радіо передавали німецькі марші, німецьку народну музику. А ще – українські пісні. Виконувалась тоді й маловідома українська пісня “Гуцулка Ксеня”, що прийшла з Галичини з назвою “Гуцульське танго”.

Митці, яких залишилося чимало, обʼєднувалися у творчі організації. Спілку письменників, до якої згодом долучилися кінематографісти, очолила Олена Теліга. Спілку художників – професор Федір Кричевський.

Влітку можна було відпочити на пляжі на Трухановому острові або переглянути футбольні матчі. Саме футбол став найпопулярнішим дозвіллям в окупованому Києві. Попри популярну радянську легенду про “матч смерти”, ніхто не вимагав від українців обовʼязкового програшу й не розстрілював через непокірність.

Більше про окупацію Києва та Другу світову війну читайте у новому, найбільшому випуску журналу Локальна історія. Придбати ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/

Де і за яких обставин сформувалася та українська культура, що забезпечила антитезу "відмінних духом народів" — російського та українського?

Михайло Грушевський у березні 1918 року написав працю "На порозі нової України". Цілковитий, тотальний розрив із Московією — ось нагальне завдання для українців, яке проголосив голова Центральної Ради. Він вказав на "велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського".

Саме між 1569 роком і серединою XVII століття зафіксовані виразні ознаки концепції українського народу в Речі Посполитій. В той час формувалася унікальна для тодішньої Європи політична культура, співтворцями якої були й українці: верховенство права, виборність короля, відповідальність громадян за державу, свобода слова, недоторканність особистості й майна. Військо Запорозьке відштовхувалося від тих самих політичних традицій. Культуру українців, яку сформували республіканські цінності Речі Посполитої, не вдалося зламати ані Російській імперії, ані її спадкоємцеві Радянському Союзі.

Що ж тим часом діялося у Московії? Росія XVIII століття із всеохопною атмосферою пошуків зрадників нагадувала пекло. Донос став звичною справою, що поширилася на все суспільство: діти доносили на батьків, дружини — на чоловіків, чоловіки — на дружин, селяни — на панів, сусіди — на сусідів, друзі — на друзів. Арештовували без попередження, щоб потенційний злочинець не зміг втекти. Водночас під арешт потрапляв і виказувач.

Про формування політичних традицій українців та протистояння російській імперії читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dukh-svobodi-proti-imperiyi-nasilstva/

З великим сумом у серці повідомляємо, що сьогодні відійшов у засвіти відомий український етнолог, доктор історичних наук, професор кафедри етнології ЛНУ імені Івана Франка Михайло Глушко.

Раптова смерть обірвала життя науковця і педагога на 69-му році життя.

Все своє життя вчений самовіддано працював на нині української народознавчої науки. Його монографії (“Шляхи сполучення і транспортні засоби в Українських Карпатах другої половини XIX – поч. XX ст.” (1993), “Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема)” (2003), Народознавчі студії в Науковому товаристві імені Шевченка (1895-2020) (2022), “Філарет Колесса і Наукове товариство імені Шевченка у Львові” (2023)), навчальні посібники (“Методика польового етнографічного дослідження” (2008), “Історія народної культури українців” (2014)) та численні статті з різних проблем етнології, історії, археології, фольклористики, лінгвістики й історіографії заслужено здобули професорові Глушку авторитет одного з провідних українських етнологів.

1994 року Михайло очолив експедицію до Чорнобильської зони, з якої розпочалися щорічні історико-етнографічні дослідження радіоактивно забрудненого Поліського краю. Загалом він організував, керував та брав участь у більш ніж тридцяти історико-етнографічних експедиціях, під час яких було досліджено Бойківщину, Гуцульщину, Лемківщину, Надсяння, Опілля, Покуття, Поділля, Волинь, Середнє Подніпров’я, Західне Полісся та інші етнографічні райони України.

Зібрав майже півтора тисячі українських народних пісень, десятки казок, легенд, переказів і народних оповідань, сотні прислів’їв і приказок тощо, які і досі не опубліковані.
Михайло Глушко був добрим приятелем “Локальної історії”, він автор низки статей до нашого журналу, зокрема післямови до виданого зовсім недавно “Різдвяного співаника”.

Професор був сповнений нових планів та наукових проектів, які вже на жаль не реалізувати.

Світла і незгасна пам'ять про Людину і Вченого!

У цей день 152 роки тому народився відомий український художник і педагог Олекса Новаківський. Він отримав європейську освіту, мав чудовий естетичний смак, неповторну манеру вираження та високу репутацію у мистецьких колах.

Олекса Новаківський зростав серед красивої природи, у багатстві народних звичаїв і фольклору. Коли хлопцю було шістнадцять років, Генрик Павляс оплатив йому навчання в Одесі. А невдовзі роботодавці батька дали стипендію для продовження навчання у Краківській академії образотворчих мистецтв. Під час навчання Новаківський створив сотні імпресіоністичних пейзажів.

Дружина Анна-Марія була улюбленою моделлю для портретів і символіко-алегоричних картин художника. Саме вона позувала йому для полотна “Пробудження”. Художник працював над задумом багато років і залишив низку олійних варіантів та підготовчих графічних ескізів.

Олекса часто малював себе. Від першого академічного автопортрету його образ трансформувався в експресивне, містифіковане зображення митця із символічним букетом квітів. На більшості автопортретів митець дивиться на світ через плече.

Митрополит Шептицький відіграв особливу роль у життєвому шляху художника. Владика виплачував йому пенсію та запросив маляра до Львова, пообіцявши всіляку підтримку. Став натхненником та меценатом його Мистецької школи, яка вирізнялась чіткою національно-культурною орієнтацією.

Вінцем творчості Новаківського мав стати його останній твір – ікона “Мати Милосердя”. Майстер виконував її для центральної вівтарної стіни Архикатедрального собору святого Юра. Проте не завершив.

У некролозі на смерть Новаківського у газеті “Мета” йшлося: “Нині мусимо зі смутком у очах сказати: образ Богородиці Милосердя кисти Олекси Новаківського ніколи не украсить нутра Святоюрського храму. Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті Українців”.

Більше про найбільш знакові картини художника та історії їх створення читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3TBHikw

"Мені хотілося б, щоб я ніколи не знімав цей фільм", — з такими словами журналіст Мстислав Чернов прийняв перший в історії українського кіно "Оскар". 2022 року разом з колегою Євгеном Малолєткою він протягом майже трьох тижнів перебував у Маріуполі, на який наступали російські війська. На основі відзнятого тоді матеріалу створено документальну стрічку "20 днів у Маріуполі", яка й отримала нагороду. Нагородження та промову Чернова вирізали з міжнародної телеверсії церемонії.

"Локальна історія" поцікавилася у кіноекспертів, у чому феномен стрічки Мстислава Чернова й чому українське документальне кіно успішніше, ніж ігрове.

"Оскар" українському фільму — це нагадування про те, що ми є і продовжуємо боротись. Хоч рейтинги премії американської кіноакадемії падають, щороку церемонію нагородження дивляться десятки мільйонів людей у всьому світі, сотні мільйонів побачать, хто став лауреатами. Це дуже важливо і як свідчення того, що, попри все, у нас знімається кіно” – зазначає кінокритик Сергій Ксаверов.

“Кіно важливе для нас, та більш важливе для світу — лише так вони можуть побачити правду й зрозуміти, що відбувається в Україні. Нагорода має перш за все політичне значення. Це не той фільм, де захоплюєшся операторською роботою — хоча вона, безумовно, також дуже добра. Ми пишаємося, бо це про нашу війну, нашу боротьбу за існування та ідентичність. Це великий крок в лобіюванні наших інтересів у світі, протидії російській пропаганді та залученні партнерів” - розповідає Надія Парфан, режисерка, засновниця платформи Takflix.

Про феномен кінострічки Мстислава Чернова читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/oskar-za-film-iakogo-krashche-b-ne-bulo/

Місто Старий Крим — перша столиця Кримського ханату і немовби дзеркальне відображення Феодосії. Якщо Кефе було морською столицею півострова, то Ескі-Кирим — суходільною. Перше місто зв’язувало кримчан із Середземномор’ям, друге — з Великим степом Євразії. Однак обидва були великими торговельними центрами й завершували Великий шовковий шлях.

На початок XIV століття припадає розквіт Кириму. Іноземні мандрівники описують його як велике місто з багатьма базарами, караван-сараями, мечетями й лазнями. Славетний вояжер Ібн Батута зустрічав тут не тільки купців та чиновників, але й учених і богословів. У Киримі функціонували п’ять етноконфесійних спільнот: мусульманська, вірменська, грецька, католицька та єврейська. Кожній з них належали від одного до кількох кварталів.

Але столичний статус зіграв із Киримом злий жарт — від самого кінця XIII і до середини XV століття місто раз у раз зазнавало нападів під час міжусобних війн та іноземних вторгнень. Це не могло не призвести до його занепаду. У середині XVII століття тут залишилось тільки 100 будинків посеред величних руїн минулого. На початку XIX століття проживало трохи понад 100 осіб. Після анексії півострова Росією 1783 року Старий Крим розділив історичні долі Керчі та Феодосії.

Більше про те, як виглядала перша столиця Кримського ханату читайте у матеріалі на нашому сайті ↓ https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-eski-kirim-i-sudak/

Вишита сорочка, плісирована спідниця, взуття на танкетці — таким був тренд міжвоєнного часу, якого дотримувалися на Закарпатті. У той час традиційний одяг поступово змінювався та адаптовувався до модних тенденцій. Це ілюструють світлини румунського фотографа Ніколає Піпаша.

Тканини для сорочок використовували переважно тонкі, фабричного, а не домашнього виготовлення. На деяких фото видно муаровий шовк жакардового переплетення. Це ускладнювало процес вишивання, бо для виконання традиційної вишивки була потрібна канва або грубша тканина полотняного переплетення. Ймовірно, вишивку робили окремо на цупкій тканині, а потім вишиту смужку орнаменту нашивали на тому місці, де традиційно була уставка.

Більше про гуцульських модниць та їхнє вбрання читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3uSuxbz

На фото – українка з Мармарощини. Фото 1930-1940-х років з колекції Ніколає Піпаша

"Сношенька — у свёкра госпоженка". Це прислівʼя стосується донедавна поширеного в росіян явища статевого співжиття свекра з синовою дружиною, російською мовою — снохою. Снохацтво існувало в усіх губерніях європейської частини Росії. Громада не схвалювала таких стосунків. Але і злочином їх не вважали — лише негідною і гріховною поведінкою.

Причиною снохацтва називають побутування в Росії традиційної великої нероздільної сімʼї. Батьки часто жили разом з одруженими синами. Большак — голова сімейного колективу — мав необмежену владу над всіма родичами та спільним майном. Зловживаючи своєю владою, большак вступав у сексуальні стосунки з невістками.

Сприяла снохацтву і традиція одружувати 12—14-річних хлопчиків з дівчатками, старшими за них на 4—5 років. Чинили це ніби для того, щоб мати в сімʼї міцну робітницю. Шлюби з "недоростками" зазвичай були невдалими. Нерідко хлопець спивався, накладав на себе руки або втікав із села.

Траплялося, обурена свекровим домаганнями жінка зверталася до сільського сходу. Там її переконували: "Щоб не брикала й не фиркала на свекра. Це в них заведено здавна, це запровадили не вони, а їхні старіші. Також Господь наказує слухатися батьків, не сердити їх і коритися їхній владі й бажанням". Якщо нещасна й надалі наполягала на своєму, її життя перетворювали на пекло. Уся сім’я мстилася за прилюдну ганьбу.

Снохачів намагалися не обирати на почесні посади. Небажаною була їхня участь у великих церковних відправах, хресній ході, освяченні святинь. Вірили, що у присутності таких грішників неможливо встановити нового дзвона — бо він впаде, розібʼється або покалічить людей.

Про снохацтво у російських селах читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/muzhiki-obnimaiut-bab-i-vogni-gasiat/

Художник, архітектор, ресторатор, громадський діяч та волонтер Олесь Дзиндра — жива легенда Львова.

"Корінний львів’янин у шостому коліні" — так каже про себе сам митець. У місті його знають передусім завдяки Музею ідей — місцем народження різноманітних ініціатив. Тут відкрили одну з перших у незалежній Україні майстерень гутного скла.

Інші проєкти митця не менш унікальні: "КіноЛев" — щорічний міжнародний фестиваль незалежного кіно у Львові; "Львів — столиця ремесел" — фестиваль традиційних художніх ремесел; "Бернарден гарден" — територія вільних пластичних ідей — місце проведення симпозіумів та пленерів з образотворчого монументального мистецтва, що формують простір історичного центру Львова; "СклоКоко" — міжнародний пленер художників, що працюють у техніці гутного скла; "ЛеоПолтвіс" — міжнародна мистецька ініціатива з порятунку львівської річки Полтви; "Мистецька Фоса" — проєкт відродження львівських цехових ремесел; "MezzoДром" — тижні культур національних громад Львова. А також — сотні виставок, творчих вечорів та інших проєктів.

На цей момент митець і волонтер Олесь Дзиндра надалі опікується Музеєм Ідей, працює над задумом збереження і продовження цієї справи у майбутньому, а також — зустрічає партнерів-волонтерів зі Швеції, які готові привезти для ЗСУ чергові необхідні автівки. За час волонтерства вже вдалося передати воїнам понад 60 автомобілі!

[ Це друга розмова із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури].

Про те як сьогодні поєднується мистецтво й волонтерство та як війна змінила усіх нас Олесь Дзиндра розповідає у матеріалі ⟶ bit.ly/3vqHUzQ

Під час Першої світової війни добровольці з легіону Українських січових стрільців написали майже сотню пісень — веселих, сумних, маршевих. Їх творили і вояки-інтелігенти, які здобули освіту та займалися мистецтвом у мирний час, і звичайні гуцули. Чимало цих пісень співають дотепер. Деякі з них стали настільки популярними, що їх вважають народними.

“Стрілець і пісня — то брат і сестра, то любчик і любка, — писав поет Юра Шкрумеляк”. На початках вояки використовували народні пісні або репертуар “Січей” і “Соколів”. Однак невдовзі почали з’являтися суто стрілецькі витвори. Одна з перших таких пісень — “Ой у лузі червона калина”, що стала неофіційним гімном УСС.

Перше бойове хрещення стрільці прийняли восени 1914-го в Карпатах. Настрій безвиході, що опанував неготових до зачіпних боїв у засніжених горах молодих хлопців, влучно передавала пісня “Видиш, брате мій”. “Стрільці співали її без упину. Мельодія походить з Дрогобиччини — від Льва Лепкого, що перейшов недавно до стрільцїв із 55-го полку” – згадував Михайло Гайворонський. Пісня популярна дотепер — тільки слово “видиш” замінили на “чуєш”. Її виконували Дмитро Гнатюк і Квітка Цісик.

Перша пісня, яку написали власне стрільці — “Гей ви стрільці січовії” уложив сотник Клим Гутковський. Авторами багатьох фронтових пісень були звичайні гуцули. Наприклад, вони створили “Пісню про Маківку” — про найбільші бої карпатської кампанії УСС.

Більше про творчість Українських січових стрільців читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/49W1EKL

Їжа в ГУЛАГу була одним з методів тиску. Неякісні продукти та малі порції обмежували фізичний стан і дух арештантів, які виконували важкі роботи. Це убезпечували від потенційного спротиву.

“Зима була суха, снігу було мало, може, на два пальці товщиною. Ми той сніг з'їлись, бо води нам не давали, навіть помитись.”, – розповіла політув’язнена та учасниця дисидентського руху Стефанія Петраш-Січко.

Відсутність їжі та сну впливала на в’язнів сильніше, ніж побої. Хліб зазвичай був недопеченим чи вологим. Це робили, щоб збільшити його вагу. Членкиня ОУН Євгенія Батюта оповідала: “Їсти баланду варили. То вівсяна крупа і риба. До тої зупи давали тюльку, воно трошка зварилось, а хребетця і голови плавали, наверху була така піна. Я як то бачила мені ся рвати хтіло, але і їсти сі хтіло, всьо сі мусіло їсти”.

На початку 1946 року для в’язнів виправно-трудових таборів і колоній УРСР добовою нормою мяса було 15 грамів м’яса, в той самий час сторожові собаки у таборах отримували по 400 на день.

Спогади в’язнів ГУЛАГу про умови харчування у таборах читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/yizha-iak-represiia-spogadi-viazniv-gulagu/

Донька американського генерала Лілі Німпч – Мадлен Бутон марила театральною кар’єрою. Натомість, побравшись із кадровим військовим графом Григорієм Ностіцом, була змушена впроваджувати здобутки прогресу в глухому українському селі.

Новоприбулу гостю вражали жебраки, яких наймали по сусідніх селах на сезонні роботи. Вони спали на узбіччях і писали крейдою вартість своєї праці на підошвах ніг — щоб їх даремно не будили, розпитуючи про ціну.

Вже в позитивному сенсі американку вразили українські жінки. Вони працювали в полі, одягнуті в яскраві розшиті сукні, з косинками на головах і косами, перекинутими через плече. А ще гарно співали.

"По неділях вечорами вони танцювали з хлопцями у великому тінистому парку. Старші сиділи навколо на траві, спостерігаючи за танцюристами і за дітьми, які гралися під гілками дерев. Мені дуже подобалося дивитися на них, роздавати їм невеликі подарунки та цукерки".

Про те як красива й розкрута акторка театру опинилась в українському селі читайте у матеріалі ↓ https://localhistory.org.ua/texts/statti/amerikanska-popeliushka-u-vasilivtsi/

Ще з Пізнього Середньовіччя Волинь і Поділля були місцем зустрічі релігій, культур і мов. Українці, поляки, німці, білоруси, євреї та інші етнічні групи вчилися жити разом. Уже на початку XX століття про ці території можна було говорити як про край терпимости та партнерства. Хоча подальші катаклізми принесли страшні зміни. Репресії радянської влади проти поляків на сході Волині та Поділлі в 1930-х роках змінили етнічну строкатість регіону.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років влада СРСР посилила темпи колективізації. Проте наштовхнулися на опір селян. Так почалася перша масова хвиля репресій польського населення Східної Волині. Їх засуджували до декількох років виправно-трудових таборів, висилали до Сибіру. Для СРСР західний кордон став джерелом нестабільности та порушень, із якими треба було активно боротися. У серпні 1937 року керівництво НКВС видало таємний наказ про боротьбу з польською розвідкою. Жертвами цієї акції стали понад 140 тисяч людей, майже 80 % із яких — поляки. У 1936 році людей почали вивозити до Казахстану. Схема добре відома: кілька годин на збирання, перевезення у товарних вагонах, смерть у дорозі.

Понівеченого прикордоння на Поліссі та Волині вповні не відтворити. Неможливо повернути його до довоєнного вигляду. Але прагнення його нащадків залишатися собою здатне повернути цій території її найбільшу силу. Воно нагадує про цей край як про місце взаємодії релігій, культур і мов уже в незалежній Україні.

Читайте репортаж про репресії радянської влади на Волині, Поділлі та збереження власної ідентичності на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/ponivechene-prikordonnia/

Геноцид — це коли приходять, аби вбити всіх. Геноцид – це коли живі заздрять мертвим.
“Актом геноциду було вбивство у 1945 році в селі Павликома біля Сянока Армією Крайовою щонайменше 365 мешканців. Живими залишали тільки хлопчиків до 3 років і дівчаток до 5. Все це діялося з дозволу вищого керівництва соціалістичної Польщі. Однак ніхто з істориків не хоче стати самогубцем і підняти цю тему, бо "поляки приймають наших біженців”.

На Добромильській Саліні енкаведисти закатували більше трьох тисяч людей, а списків так і немає, навіть українські історики сумніваються, хоч могли би взяти на себе дослідження факту масової загибелі. А археологи і криміналісти нарешті зробити ексгумацію останків”.

Про кожне окуповане і звільнене українське місто нам потрібно збирати дані, щоб написати коротку історію. Потрібна системна робота, щоб у майбутньому не було жодних сумнівів стосовно геноцидного чину Росії в Україні. Родичів жертв геноциду українців під час теперішньої війни з Росією може втішити лише справедливе покарання організаторів та виконавців, швидкий суд, а не просто звернення до міжнародних інституцій.

Про замовчування геноциду розповідає письменниця Галина Пагутяк у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/koli-zhivi-zazdriat-mertvim-galina-pagutiak/

Євпраксія — єдина руська князівна, яка повернулася додому після заміжжя з іноземцем. Онучка Ярослава Мудрого вийшла заміж за великого монарха, але опинилася у центрі головного родинного скандалу XI століття.

Євпраксія народилася приблизно на початку 1070-х років у сім’ї майбутнього київського князя Всеволода Ярославовича. Влітку 1088-го відбулися заручини імператора Священної Римської імперії Генріха IV з Євпраксією. Є думка, що шлюб мав стати знаком примирення з могутньою саксонською знаттю. Адже Євпраксія була вдовою тамтешнього маркграфа. Припускають також, що йшлося про династичний союз із Рюриковичами. Євпраксія стала не лише німецькою королевою, а й "римською" імператрицею — отримавши найвищий статус, якого коли-небудь досягали представники руської аристократії.

Штаденські аннали твердять, що "імператор Генріх мерзенною підступністю почав так переслідувати свою дружину... що усім (гріх казати) пропонував зґвалтувати її”. Німецький автор Ґергог Райхерсберзький писав, що Генріх долучав дружину до оргій. З його слів "перший час вона мовчала через природну сором’язливість". Та потім, "коли величина злочинів перемогла жіноче терпіння, вона відкрила цю справу священникам і єпископам".

У 1094 році вдалося вирватися із задушливого "сімейного гнізда". За підтримки "папської партії" Євпраксія оприлюднила жахливі подробиці свого інтимного життя. Папа Урбан ІІ відпустив Євпраксії гріхи і звільнив від єпитимії, оскільки вона не по своїй волі згрішила і сміливо висповідалася публічно. Імператора ж відлучили від Церкви. Скандал набув європейського масштабу.

Більше про трагічний шлюб руської князівни читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ievpraksiia-kiianka-iaka-bula-rimskoiu-imperatritseiu/

У новому випуску журналу “Локальна історія” респонденти поділились своїми думками про Другу світову війну та повномасштабне вторгнення: посттравматичний досвід, жахи окупації та спричинені травми.

Роберт Сапольські – відомий американський нейроендокринолог та професор біології у Стенфордському університеті, чия родина колись втекла з Російської імперії, рятуючись від антисемітизму. Сьогодні Сапольські - автор численних лекцій та книжок про біологію поведінки та про те, що спонукає людей до насильства. У розмові Роберт зʼясовує, звідки взялася війна, говорить про правила поведінки у тваринному світі, а також про те, як стрес може назавжди змінити наші гени в кількох поколіннях.

Олена Стяжкіна – докторка історичних наук, авторка важливих книжок про Другу світову війну в Україні: “Жінки в історії української культури другої половини XX століття”, “Людина в радянській провінції: освоєння (від)мови” та “Стигма окупації: Радянські жінки у самобаченні 1940-х років”. У розмові Олена Стяжкіна говорить про окупацію Другої світової війни та перенесення цього досвіду жінками.

Микола Бєлєсков – військовий і політичний експерт. У інтерв'ю розповідає про нинішню російсько-українську війну та її схожість з великими конфліктами у Європі, які відбувалися упродовж минулого століття. А також про аналогії, переломи, очікування та розчарування.

Читайте у новому, найбільшому випуску журналу Локальна історія. Придбати ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/

Леонід Фінберг – соціолог, дослідник культури, головний редактор видавництва “Дух і літера”, упорядник багатьох книжкових серій, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, лауреат премії “Світло Справедливості” 2018 року.

У 14 років Фінберг вступив до Київського механічного технікуму, де потоваришував з багатьма хлопцями з інтелігентних й начитаних родин. Він позичав у них книжки, шукав цікаві тексти у бібліотеці, які допомогли б йому розібратись з історією.

Наприкінці 1970-х єврейська молодь заснувала молодіжний клуб імені Петра Запорожця, де пан Фінберг зустрів молодих активістів. Згодом Леонід познайомився з Мироном Петровським, помешкання якого було одним із дисидентських осередків у Києві. Спершу був слухачем, далі долучався до діалогів. Пізніше Фінберг потрапив до того дому й отримав доступ до якісної літератури, його читання ставали організованими та системними. Наприкінці радянської доби Фінберг звернувся до соціології, до єврейських студій і до видавничої справи. Він взявся створювати Центр юдаїки. Справа була доволі складна й потребувала кропіткого збирання знань.

Пан Фінберг жартує, що “чоловік, який народився в домі, де було лише кілька книжок, за життя “пограбував” три бібліотеки”. Завдяки видавцю та його команді зникомі книгозбірні отримали нове життя. Фінберг зміг розшукати класику єврейської літератури, підручники з їдишу.

Від кінця 1990-х Леонід Фінберг – співредактор та співдиректор видавництва “Дух і літера”. В 90-х Леонід Фінберг почав збирати архіви єврейських й українських письменників, дисидентів й навіть їх друкарські машинки.

Більше про Леоніда Фінберга читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло Справедливості” ↓
https://svitlo.localhistory.org.ua/finberg

[ Проєкт втілено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]