Як Тарас Шевченко з'їв 100 пельменів за один вечір?

У Новопетровському укріпленні на березі Каспійського моря Шевченко потоваришував із комендантом Іраклієм Усковим. Той запрошував поета до себе на обід. В особливій пошані у форті були пельмені. Комендантова дружина Агафія згадувала: “Одного разу, коли пельмені готували в мене, у самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: “Сотню”. Йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші – солі, цибулі, крупи та іншого. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою. Але він гарненько все з'їв і навіть не скривився”.

Той випадок описує і сам Тарас: “Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, звісно, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитись від пельменів. Вони були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану”.

Тарас Шевченко полюбляв відвідувати ресторани, ласував м’ясом, ковбасами, салом, та найулюбленіша страва поета – борщ з сушеними карасями. Письменник згадував її і в своїх творах “Музикант” та “Близнюки”. А у “Прогулянці з задоволенням і не без моралі” вміщено ледь не панегірик пісному борщеві, що його “навряд чи їв і сам видатний знавець і творець борщів гетьман Скоропадський”.

Більше про Тараса Шевченка та його гастрономічні вподобання читайте у у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Мисливиця за продуктами та завсідниця довгих черг, "баба і мужик" в одній особі, емансипована й зобов’язана, робітниця і голова колгоспу, "гастрономічна мати" та "міщанка". Завжди зайнята. Відсунута на другий план.

Про те як формувалась радянська жінка розповідає докторка історичних наук Олена Стяжкіна.

“Держава формувала нормативне уявлення про роль жінок. З одного боку, вони мали відігравати основну роль у вихованні дітей та організації родинного побуту. А з другого — мали стати "бійцями трудового фронту". Якщо держава потребувала робочих рук, то підтримували "правильний" образ жінки-трудівниці. Якщо йшлося про демографічні кризи — наприклад, після Другої світової — наголошували передовсім на материнських якостях.

Ці "акценти" були не лише пропагандистськими — вони мали й законодавче підґрунтя. Приклад: заборона абортів 1936-го, податок не бездітність у липневому указі 1944-го. Або акти про тривалість декретної відпустки.

У 1920-ті створювались нові засади сексуальної моралі. У її межах не мало бути ревнощів, статевих збочень, зайвого флірту, частого сексу. Від кінця 1950-х образ самотньої, зате щасливої жінки поступився іншому — жінки, що понад усе прагне сімейного щастя, прагне чоловіка. У 1970—1980-х Північна Америка та Західна Європа переживали другу хвилю фемінізму — зате радянська жінка Катя, навіть якщо вона успішна директорка хімічного підприємства, чекала на щастя через одруження зі слюсарем Гошею. “Просто жінка” вже не бореться за свою незалежність, як кіногероїні минулих десятиліть, а чекає на "героя", який має дати сенс усім її соціальним, професійним, матеріальним успіхам. Гімном цієї невибагливости стала відома у 1980-х пісня: "Чтоб не пил, не курил, чтоб цветы всегда дарил. В дом зарплату отдавал, тёщу мамой называл".

Попри те, що жінки приділяли увагу тому, щоб бути красивими відповідно до певних стандартів краси чи можливостей їх досягти — не можу стверджувати, що всі ці намагання нафарбувати очі, плюючи в коробочку із тушшю "Ленинград", сісти на "кефірну дієту", пошити сукню за лекалами журналу Burda, були усвідомленими як час, що витрачається на себе. Або як право на час, що витрачається на себе”.

Про те, чому жінки перетворювали кухні на фортеці та “брали шлюб” з державою читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/zhinka-v-tiurmi-narodiv/?fbclid=IwAR3phPnITDKCV8N3KX8ttTMIp2IkWn5Km3NOgPwW2GM2lnrOfNgCklCzuz0

У цей день 210 років тому у селі Моринці у родині Шевченків народився син Тарас. Він увійде в історію як приклад незламності та боротьби. Його пам'ятники встановлюють по всьому світу, а рядки його віршів актуальні і дотепер.

Письменник Андрій Любка відвідав Черкащину, де зростав та формувався великий поет.

“У Шевченковому, колишній Керелівці та Кирилівці, вже більше принад цивілізації, ніж в Моринцях – пригадує Андрій Любка про свою подорож Черкащиною. На перехресті — дорожні знаки, є магазини й аптека, коледж, школа й інтернат і навіть "Нова пошта".

Зупиняємося сфотографувати типовий для України негарний пам’ятник Шевченкові. Натрапляємо на чоловіка з дуже фактурним обличчям і розкішними вусами. Ми починаємо розмову з перехожим і влучаємо: перша людина, яку ми зустріли в Шевченковому, виявилася родичем Тараса Григоровича, праправнуком по братові Йосипу. Пан Микола написав книжку "Коріння Шевченкового роду" — фундаментальне дослідження всіх гілок Кобзаревої сім’ї аж до сучасних днів. Автор розшукав по архівах і музеях інформацію про 1300 родичів Шевченка. А нещодавно відкрив Тарасову калину, під якою в дитинстві він ховався від злої мачухи.

Трохи збоку від центру Керелівки, над глибоким яром, розкинулося колишнє обійстя Шевченків, а нині — музей і адміністрація національного заповідника. Усе доглянуте та впорядковане. У музеї є справжні артефакти. Тут зберігають старий стіл і лаву з хати Шевченка. Є нагробний камінь із могили батька Григорія, на якому, вважають дослідники, Тарас власноруч вибив напис. Збереглося і кругле кам’яне жорно з місцевого млина, яке небайдужі люди поставили на місці дому Шевченків і залишили слова: "Тут була хата Тараса Гр. Шевченко". Справжня хата згоріла 1890 року після удару блискавки; а це — її реконструкція. За будинком музею — могила поетової матері, яка заповіла поховати її в саду. Поодаль — стрімкий порослий яр, де Тарас любив ховатися від злого світу.

Директорка заповідника Людмила Шевченко каже, що у звичайний рік музей відвідує 50 тисяч туристів. Пані Людмила поділилась, що її найбільша мрія, щоб у Будищах у садибі пана Енгельгардта відбулась реконструкція, щоб усі відділи запрацювали рівноцінно. І тоді людина, яка приїде на батьківщину Шевченка, відчує й отримає весь спектр вражень від його дитячих років.

Більше про подорож Андрія Любки місцями дитинства та юності Тараса Шевченка читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/49DPara

Репортаж Андрія Любки із Моринців та інші матеріали про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Що відбувалося у світі за життя Тараса Шевченка?

★ 1814 року в селі Моринці у Григорія Шевченка та його дружини Катерини народилась третя дитина – син Тарас. У той час у битві під Ланом війська союзників Шостої коаліції відбили контрнаступ Наполеона й готувались взяти Париж. Норвегія проголосила незалежність, що призвело до шведсько-норвезької війни.

★ 1829 року разом з обозом поміщика Енгельгардта 15-літній Шевченко виїхав до міста Вільно. В той час завершилась Грецька національна революція, у результаті якої було повалене османське панування.

★ 1832 року 18-річний Шевченко почав навчатися живопису в цехового майстра Василя Ширяєва. В той час Йоганн Вольфганг Ґете закінчив свій головний твір, філософську поему Фауст, над якою зачинатель німецької літератури Нового часу працював упродовж життя.

★ 1845 року під час другої мандрівки Україною хворий на запалення легень Шевченко в Переяславі написав один із найзнаковіших творів – “Заповіт”. В той час американський письменник Едгар Аллан По опублікував у нью-йоркській газеті Evening Mirror вірш “Ворон”, свій найвідоміший твір.

★ 1861 року 47-річний Шевченко помер у Петербурзі від серцевої недостатності. В той час російський імператор Олександр ІІ підписав “Маніфест” про скасування кріпацтва та “Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності”. Було звільнено 22,5 мільйона осіб.

Більше про те, яким був світ за часів Шевченка, читайте у спецвипуску, присвяченому ТГШ. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

У день роковин смерті Тараса Шевченка згадаємо, де формувався поет і як сьогодні живуть мешканці відомих Моринців та Кирилівки.

Письменник Андрій Любка відвідав села, побував у музеях присвячених Кобзареві і поспілкувався з жителями й родичами поета.

“Коли заходиш до будівлі сільради села Шевченкове(Кирилівка), то натикаєшся на портал у нове століття. Враження від цього острівця сучасности затьмарює репліка сільського очільника, що тягне на наукову сенсацію:

— Ну ви ж освічена людина, ви ж розумієте, що не все так, як кажуть. Чому сам поет в автобіографії пише, що народився в Керелівці, а не в Моринцях? Чому в музеї в Моринцях є пам’ятник матері, але він не матері Шевченка, а взагалі називається "Материнство"? Я ще коли пацаном був, то мені розказували, що раньше в Моринцях взагалі нічого не було, що пов’язане з Шевченком, а потім одна жіночка з того села стала другим секретарем партії й почалося: згадки про село, пам’ятники, урочистості… От і подумайте самі: чи могла така людина, як Шевченко, народитися в Моринцях?

Відчутно в усьому: в Моринцях недолюблюють Шевченкове, а шевченківці не визнають моринців. Конкуренція за пам’ять про великого поета розділила їх і пересварила.

Від’їжджаючи запитуємо у вчительок, чи є в когось портрет Шевченка в звичайному інтер’єрі сільської хати. — Тю, — здивовано перезираються вчительки інтернату, — та в любу хату зайдіть, почти у всіх є!
Ми без проблем робимо останнє необхідне фото й можемо закінчувати місію. Ці портрети по хатах — з одного боку, і справді вияв поваги та ледь не релігійного трепету перед генієм. Але з іншого — гордість за самих себе. Бо ж кожен місцевий так чи так дотичний до великої слави і вважає Шевченка сусідом, одним із нас”.

Більше про те, як зараз живуть люди у селах Моринці та Шевченкове читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/49DPara

Перше видання "Кобзаря" побачило світ у приватній привілейованій друкарні Єгора Фішера. Його подав на розгляд письменник Євген Гребінка. Профінансував збірку полтавський землевласник Петро Мартос.

Явище цензури було нерозривним із процесом книговидання у Російській імперії. У Національному музеї Тараса Шевченка 2021 року за допомогою лентикулярного друку відтворили уривок поеми "Тарасова ніч" та показали, які рядки викреслив цензор у процесі підготовки видання 1860 року. Недозволені рядки відвідувач може побачити лише поглянувши під певним кутом.

Не всі примірники "Кобзаря" мали однаковий обсяг. Залежно від меншої чи більшої кількості купюр були видання на 115 сторінок та 114 сторінок. До першого "Кобзаря" увійшли вісім поезій: "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка" ("Нащо мені чорні брови"), "До Основ’яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч" та "Думи мої, думи, лихо мені з вами”.

Тарас Шевченко писав українською, однак для передачі тексту на письмі та у друкованих виданнях у той час використовували так звану ярижку — неофіційну назву правопису дала однойменна літера "ы" — єри.

Рецензії та відгуки на збірку з’явилися у всіх петербурзьких журналах та газетах. Якщо книгу купували на місці — її вартість становила 1 карбованець сріблом, якщо відправляли посилкою — 1 карбованець 40 копійок. Книга мала стати каталізатором розвитку української літератури. Проте після арешту Тараса Шевченка у 1847-му "Кобзар" вилучали не тільки з бібліотек, а й із приватних книгозбірень. По засланні навіть сам автор не мав власного примірника видання. Книга стала раритетом ще за його життя.

Більше про факти і міфи щодо першого видання “Кобзаря” читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/48TA0Nq

Про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Восени 1949 року у Львові у власному помешканні був вбитий Ярослав Галан – український письменник та радянський пропагандист. Він опублікував низку памфлетів, сповнених маніпуляцій та вигадок. Ганьбив Греко-католицьку церкву та український визвольний рух. Його книги видавали стотисячними накладами в українських видавництвах, а твори включали до шкільної програми.

Атентат виконали молоді підпільники Іларій Лукашевич та Михайло Стахур. Згодом їх арештували та засудили до смертної кари. Під репресії потрапили і їхні родини.

Про цю подію розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у шостому епізоді подкасту “Атентат”. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/atentat6

"О, це ж наша легенда!" — кажуть у Кам’янці-Подільському про героя нашого інтерв’ю. Павло Нечитайло — музикант, поет, кандидат історичних наук, археолог, радійник — народився 1979 року. Занадто пізно, щоб поїхати радянським солдатом до Афганістану, але якраз вчасно, щоби ще відчути конвульсії есересерівської імперії. Павлове дорослішання припало на перше десятиліття Незалежности, перші музикування — на нульові, реалізація дитячих мрій — на післямайданні роки, а батьківство — на війну.

Кілька років тому археологічна експедиція під керівництвом Павла Нечитайла розкопала на Хмельниччині єдину знайдену в Україні свинцеву грамоту XII століття, згодом вдалося розшифрувати її зміст. Нещодавно вийшла його книга про османське минуле в історії Кам’янця-Подільського.

У середині 1980-х сім’я Нечитайлів переїхала на північну околицю Кам’янця-Подільського. Павло жив звичним для бешкетника життям. У початкових класах пішов до музичної школи опановувати гру на трубі. На канікулах Павло перечитував Архипа Тесленка та Панаса Мирного. Батько Павла брав сина на перші патріотичні мітинги та розкопки. Він часто повторював синові: "Дивись під ноги!". Цей вислів подіяв на сина. Павло вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Навчання продовжив у Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську з археології.

У студентські роки грав на гітарі й серед друзів мав багато музикантів. Якось знайомий панк привів Павла на прослуховування до "Вовчі ягоди", вони створили новий гурт, назвали "Пропала грамота" і майже одразу поїхали на відбір "Червоної рути - 98". Згодом гурт розсварився та розпустився. "Пропала грамота" повернулася аж 2004 року. Новий етап був натхненним, за наступні шість років гурт записав три альбоми й виступив на багатьох фестивалях.

У 2016 році колеги з Інституту археології запропонували Нечитайлу очолити архітектурно-археологічну експедицію в рідному Кам’янці. Розкопки виявилися успішними завдяки змінам, які обстоював Павло.

24 лютого 2022 року Павлові справи, як і мільйонів українців, перервала війна. Нечитайло хотів до ЗСУ, але потрапив у ТрО. Після навчань Павло з побратимами поїхав на Полтавщину, далі — на Сумщину, у прикордоння.
Навіть на війні Павло не забував про музику. Поміж виконанням військових обов’язків написав кілька пісень. Майже через рік служби Павло звільнився із ЗСУ за сімейними обставинами.

Про дитячі забави 1980-х, жорстокі бійки 1990-х, музичні сподівання, археологію і військо розповідає Павло Нечитайло у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/divitsia-pid-nogi-iak-pavlo-nechitailo/

Термін "сережка" відомий в українських джерелах з XVII століття. Цю прикрасу українки носили від раннього дитинства до старості. Маленьким дівчаткам одягали недорогі мідні сережки, а срібні та позолочені прикрашали вуха дівчат на виданні та молодих жінок.

У другій половині ХІХ століття поширеними були "дуті" сережки, їх робили з вигнутої невеликої гладкої трубки. Називали також "рогаликами", "калачиками" або "бубликами".

Сережки у вигляді "дутих калачів" купив етнограф Федір Вовк у селі Псарівка на Чернігівщині. З цього ж населеного пункту збереглася світлина дівчини, яку зробив фотограф Анатолій Павлович, коли разом із Вовком був в експедиції на Чернігівщині 1908 року. Можливо, на ній саме ці або схожі сережки.

Які сережки носили українки понад 100 років тому, читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/48MW6kp

Як кияни пережили німецьку окупацію?

Німці зайшли до Києва близько полудня 19 вересня. Рухались двома колонами: по Куренівці та Подолу й Голосієвом і Великою Васильківською. Кияни зустрічали хлібом, квітами, дехто відсував протитанкові їжаки, які перегороджували вулиці. Більш стримано придивлялись до нових господарів і чекали, що ж буде далі.

На п'ятий день, 24-го, вибухнув Хрещатик, який радянські сапери замінували ще в серпні. На руїну перетворилася центральна вулиця міста і прилеглі квартали. Загинуло кількасот окупантів, але набагато більше киян. Ще через пʼять днів – нібито на помсту – німці розстріляли в Бабиному Яру кількадесят тисяч євреїв.

Крамниці й базари не працювали, їдальні закрили. Люди доїдали запаси. Ціни були захмарні. Усе купували вкрай малими порціями: сало чи масло - шматочками, не більшими за сірникову коробку. На вхідних дверях більшости ресторанів висіла табличка “Тільки для німців”, але не на всіх, Олена Теліга в січні 1942 року в листі до знайомого повідомила: “Новий рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті ресторації “Київ””.

Згодом ожив транспорт. Залізничну колію перешили на зразок німецької. Але скористатися потягом могли тільки ті кияни, які їхали у відрядження від німецьких військових чи господарських установ.

Крім останніх вістей і оголошень, по радіо передавали німецькі марші, німецьку народну музику. А ще – українські пісні. Виконувалась тоді й маловідома українська пісня “Гуцулка Ксеня”, що прийшла з Галичини з назвою “Гуцульське танго”.

Митці, яких залишилося чимало, обʼєднувалися у творчі організації. Спілку письменників, до якої згодом долучилися кінематографісти, очолила Олена Теліга. Спілку художників – професор Федір Кричевський.

Влітку можна було відпочити на пляжі на Трухановому острові або переглянути футбольні матчі. Саме футбол став найпопулярнішим дозвіллям в окупованому Києві. Попри популярну радянську легенду про “матч смерти”, ніхто не вимагав від українців обовʼязкового програшу й не розстрілював через непокірність.

Більше про окупацію Києва та Другу світову війну читайте у новому, найбільшому випуску журналу Локальна історія. Придбати ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/

Де і за яких обставин сформувалася та українська культура, що забезпечила антитезу "відмінних духом народів" — російського та українського?

Михайло Грушевський у березні 1918 року написав працю "На порозі нової України". Цілковитий, тотальний розрив із Московією — ось нагальне завдання для українців, яке проголосив голова Центральної Ради. Він вказав на "велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського".

Саме між 1569 роком і серединою XVII століття зафіксовані виразні ознаки концепції українського народу в Речі Посполитій. В той час формувалася унікальна для тодішньої Європи політична культура, співтворцями якої були й українці: верховенство права, виборність короля, відповідальність громадян за державу, свобода слова, недоторканність особистості й майна. Військо Запорозьке відштовхувалося від тих самих політичних традицій. Культуру українців, яку сформували республіканські цінності Речі Посполитої, не вдалося зламати ані Російській імперії, ані її спадкоємцеві Радянському Союзі.

Що ж тим часом діялося у Московії? Росія XVIII століття із всеохопною атмосферою пошуків зрадників нагадувала пекло. Донос став звичною справою, що поширилася на все суспільство: діти доносили на батьків, дружини — на чоловіків, чоловіки — на дружин, селяни — на панів, сусіди — на сусідів, друзі — на друзів. Арештовували без попередження, щоб потенційний злочинець не зміг втекти. Водночас під арешт потрапляв і виказувач.

Про формування політичних традицій українців та протистояння російській імперії читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dukh-svobodi-proti-imperiyi-nasilstva/

З великим сумом у серці повідомляємо, що сьогодні відійшов у засвіти відомий український етнолог, доктор історичних наук, професор кафедри етнології ЛНУ імені Івана Франка Михайло Глушко.

Раптова смерть обірвала життя науковця і педагога на 69-му році життя.

Все своє життя вчений самовіддано працював на нині української народознавчої науки. Його монографії (“Шляхи сполучення і транспортні засоби в Українських Карпатах другої половини XIX – поч. XX ст.” (1993), “Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема)” (2003), Народознавчі студії в Науковому товаристві імені Шевченка (1895-2020) (2022), “Філарет Колесса і Наукове товариство імені Шевченка у Львові” (2023)), навчальні посібники (“Методика польового етнографічного дослідження” (2008), “Історія народної культури українців” (2014)) та численні статті з різних проблем етнології, історії, археології, фольклористики, лінгвістики й історіографії заслужено здобули професорові Глушку авторитет одного з провідних українських етнологів.

1994 року Михайло очолив експедицію до Чорнобильської зони, з якої розпочалися щорічні історико-етнографічні дослідження радіоактивно забрудненого Поліського краю. Загалом він організував, керував та брав участь у більш ніж тридцяти історико-етнографічних експедиціях, під час яких було досліджено Бойківщину, Гуцульщину, Лемківщину, Надсяння, Опілля, Покуття, Поділля, Волинь, Середнє Подніпров’я, Західне Полісся та інші етнографічні райони України.

Зібрав майже півтора тисячі українських народних пісень, десятки казок, легенд, переказів і народних оповідань, сотні прислів’їв і приказок тощо, які і досі не опубліковані.
Михайло Глушко був добрим приятелем “Локальної історії”, він автор низки статей до нашого журналу, зокрема післямови до виданого зовсім недавно “Різдвяного співаника”.

Професор був сповнений нових планів та наукових проектів, які вже на жаль не реалізувати.

Світла і незгасна пам'ять про Людину і Вченого!

У цей день 152 роки тому народився відомий український художник і педагог Олекса Новаківський. Він отримав європейську освіту, мав чудовий естетичний смак, неповторну манеру вираження та високу репутацію у мистецьких колах.

Олекса Новаківський зростав серед красивої природи, у багатстві народних звичаїв і фольклору. Коли хлопцю було шістнадцять років, Генрик Павляс оплатив йому навчання в Одесі. А невдовзі роботодавці батька дали стипендію для продовження навчання у Краківській академії образотворчих мистецтв. Під час навчання Новаківський створив сотні імпресіоністичних пейзажів.

Дружина Анна-Марія була улюбленою моделлю для портретів і символіко-алегоричних картин художника. Саме вона позувала йому для полотна “Пробудження”. Художник працював над задумом багато років і залишив низку олійних варіантів та підготовчих графічних ескізів.

Олекса часто малював себе. Від першого академічного автопортрету його образ трансформувався в експресивне, містифіковане зображення митця із символічним букетом квітів. На більшості автопортретів митець дивиться на світ через плече.

Митрополит Шептицький відіграв особливу роль у життєвому шляху художника. Владика виплачував йому пенсію та запросив маляра до Львова, пообіцявши всіляку підтримку. Став натхненником та меценатом його Мистецької школи, яка вирізнялась чіткою національно-культурною орієнтацією.

Вінцем творчості Новаківського мав стати його останній твір – ікона “Мати Милосердя”. Майстер виконував її для центральної вівтарної стіни Архикатедрального собору святого Юра. Проте не завершив.

У некролозі на смерть Новаківського у газеті “Мета” йшлося: “Нині мусимо зі смутком у очах сказати: образ Богородиці Милосердя кисти Олекси Новаківського ніколи не украсить нутра Святоюрського храму. Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті Українців”.

Більше про найбільш знакові картини художника та історії їх створення читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3TBHikw

"Мені хотілося б, щоб я ніколи не знімав цей фільм", — з такими словами журналіст Мстислав Чернов прийняв перший в історії українського кіно "Оскар". 2022 року разом з колегою Євгеном Малолєткою він протягом майже трьох тижнів перебував у Маріуполі, на який наступали російські війська. На основі відзнятого тоді матеріалу створено документальну стрічку "20 днів у Маріуполі", яка й отримала нагороду. Нагородження та промову Чернова вирізали з міжнародної телеверсії церемонії.

"Локальна історія" поцікавилася у кіноекспертів, у чому феномен стрічки Мстислава Чернова й чому українське документальне кіно успішніше, ніж ігрове.

"Оскар" українському фільму — це нагадування про те, що ми є і продовжуємо боротись. Хоч рейтинги премії американської кіноакадемії падають, щороку церемонію нагородження дивляться десятки мільйонів людей у всьому світі, сотні мільйонів побачать, хто став лауреатами. Це дуже важливо і як свідчення того, що, попри все, у нас знімається кіно” – зазначає кінокритик Сергій Ксаверов.

“Кіно важливе для нас, та більш важливе для світу — лише так вони можуть побачити правду й зрозуміти, що відбувається в Україні. Нагорода має перш за все політичне значення. Це не той фільм, де захоплюєшся операторською роботою — хоча вона, безумовно, також дуже добра. Ми пишаємося, бо це про нашу війну, нашу боротьбу за існування та ідентичність. Це великий крок в лобіюванні наших інтересів у світі, протидії російській пропаганді та залученні партнерів” - розповідає Надія Парфан, режисерка, засновниця платформи Takflix.

Про феномен кінострічки Мстислава Чернова читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/oskar-za-film-iakogo-krashche-b-ne-bulo/

Місто Старий Крим — перша столиця Кримського ханату і немовби дзеркальне відображення Феодосії. Якщо Кефе було морською столицею півострова, то Ескі-Кирим — суходільною. Перше місто зв’язувало кримчан із Середземномор’ям, друге — з Великим степом Євразії. Однак обидва були великими торговельними центрами й завершували Великий шовковий шлях.

На початок XIV століття припадає розквіт Кириму. Іноземні мандрівники описують його як велике місто з багатьма базарами, караван-сараями, мечетями й лазнями. Славетний вояжер Ібн Батута зустрічав тут не тільки купців та чиновників, але й учених і богословів. У Киримі функціонували п’ять етноконфесійних спільнот: мусульманська, вірменська, грецька, католицька та єврейська. Кожній з них належали від одного до кількох кварталів.

Але столичний статус зіграв із Киримом злий жарт — від самого кінця XIII і до середини XV століття місто раз у раз зазнавало нападів під час міжусобних війн та іноземних вторгнень. Це не могло не призвести до його занепаду. У середині XVII століття тут залишилось тільки 100 будинків посеред величних руїн минулого. На початку XIX століття проживало трохи понад 100 осіб. Після анексії півострова Росією 1783 року Старий Крим розділив історичні долі Керчі та Феодосії.

Більше про те, як виглядала перша столиця Кримського ханату читайте у матеріалі на нашому сайті ↓ https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-eski-kirim-i-sudak/

Вишита сорочка, плісирована спідниця, взуття на танкетці — таким був тренд міжвоєнного часу, якого дотримувалися на Закарпатті. У той час традиційний одяг поступово змінювався та адаптовувався до модних тенденцій. Це ілюструють світлини румунського фотографа Ніколає Піпаша.

Тканини для сорочок використовували переважно тонкі, фабричного, а не домашнього виготовлення. На деяких фото видно муаровий шовк жакардового переплетення. Це ускладнювало процес вишивання, бо для виконання традиційної вишивки була потрібна канва або грубша тканина полотняного переплетення. Ймовірно, вишивку робили окремо на цупкій тканині, а потім вишиту смужку орнаменту нашивали на тому місці, де традиційно була уставка.

Більше про гуцульських модниць та їхнє вбрання читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3uSuxbz

На фото – українка з Мармарощини. Фото 1930-1940-х років з колекції Ніколає Піпаша

"Сношенька — у свёкра госпоженка". Це прислівʼя стосується донедавна поширеного в росіян явища статевого співжиття свекра з синовою дружиною, російською мовою — снохою. Снохацтво існувало в усіх губерніях європейської частини Росії. Громада не схвалювала таких стосунків. Але і злочином їх не вважали — лише негідною і гріховною поведінкою.

Причиною снохацтва називають побутування в Росії традиційної великої нероздільної сімʼї. Батьки часто жили разом з одруженими синами. Большак — голова сімейного колективу — мав необмежену владу над всіма родичами та спільним майном. Зловживаючи своєю владою, большак вступав у сексуальні стосунки з невістками.

Сприяла снохацтву і традиція одружувати 12—14-річних хлопчиків з дівчатками, старшими за них на 4—5 років. Чинили це ніби для того, щоб мати в сімʼї міцну робітницю. Шлюби з "недоростками" зазвичай були невдалими. Нерідко хлопець спивався, накладав на себе руки або втікав із села.

Траплялося, обурена свекровим домаганнями жінка зверталася до сільського сходу. Там її переконували: "Щоб не брикала й не фиркала на свекра. Це в них заведено здавна, це запровадили не вони, а їхні старіші. Також Господь наказує слухатися батьків, не сердити їх і коритися їхній владі й бажанням". Якщо нещасна й надалі наполягала на своєму, її життя перетворювали на пекло. Уся сім’я мстилася за прилюдну ганьбу.

Снохачів намагалися не обирати на почесні посади. Небажаною була їхня участь у великих церковних відправах, хресній ході, освяченні святинь. Вірили, що у присутності таких грішників неможливо встановити нового дзвона — бо він впаде, розібʼється або покалічить людей.

Про снохацтво у російських селах читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/muzhiki-obnimaiut-bab-i-vogni-gasiat/

Художник, архітектор, ресторатор, громадський діяч та волонтер Олесь Дзиндра — жива легенда Львова.

"Корінний львів’янин у шостому коліні" — так каже про себе сам митець. У місті його знають передусім завдяки Музею ідей — місцем народження різноманітних ініціатив. Тут відкрили одну з перших у незалежній Україні майстерень гутного скла.

Інші проєкти митця не менш унікальні: "КіноЛев" — щорічний міжнародний фестиваль незалежного кіно у Львові; "Львів — столиця ремесел" — фестиваль традиційних художніх ремесел; "Бернарден гарден" — територія вільних пластичних ідей — місце проведення симпозіумів та пленерів з образотворчого монументального мистецтва, що формують простір історичного центру Львова; "СклоКоко" — міжнародний пленер художників, що працюють у техніці гутного скла; "ЛеоПолтвіс" — міжнародна мистецька ініціатива з порятунку львівської річки Полтви; "Мистецька Фоса" — проєкт відродження львівських цехових ремесел; "MezzoДром" — тижні культур національних громад Львова. А також — сотні виставок, творчих вечорів та інших проєктів.

На цей момент митець і волонтер Олесь Дзиндра надалі опікується Музеєм Ідей, працює над задумом збереження і продовження цієї справи у майбутньому, а також — зустрічає партнерів-волонтерів зі Швеції, які готові привезти для ЗСУ чергові необхідні автівки. За час волонтерства вже вдалося передати воїнам понад 60 автомобілі!

[ Це друга розмова із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури].

Про те як сьогодні поєднується мистецтво й волонтерство та як війна змінила усіх нас Олесь Дзиндра розповідає у матеріалі ⟶ bit.ly/3vqHUzQ

Під час Першої світової війни добровольці з легіону Українських січових стрільців написали майже сотню пісень — веселих, сумних, маршевих. Їх творили і вояки-інтелігенти, які здобули освіту та займалися мистецтвом у мирний час, і звичайні гуцули. Чимало цих пісень співають дотепер. Деякі з них стали настільки популярними, що їх вважають народними.

“Стрілець і пісня — то брат і сестра, то любчик і любка, — писав поет Юра Шкрумеляк”. На початках вояки використовували народні пісні або репертуар “Січей” і “Соколів”. Однак невдовзі почали з’являтися суто стрілецькі витвори. Одна з перших таких пісень — “Ой у лузі червона калина”, що стала неофіційним гімном УСС.

Перше бойове хрещення стрільці прийняли восени 1914-го в Карпатах. Настрій безвиході, що опанував неготових до зачіпних боїв у засніжених горах молодих хлопців, влучно передавала пісня “Видиш, брате мій”. “Стрільці співали її без упину. Мельодія походить з Дрогобиччини — від Льва Лепкого, що перейшов недавно до стрільцїв із 55-го полку” – згадував Михайло Гайворонський. Пісня популярна дотепер — тільки слово “видиш” замінили на “чуєш”. Її виконували Дмитро Гнатюк і Квітка Цісик.

Перша пісня, яку написали власне стрільці — “Гей ви стрільці січовії” уложив сотник Клим Гутковський. Авторами багатьох фронтових пісень були звичайні гуцули. Наприклад, вони створили “Пісню про Маківку” — про найбільші бої карпатської кампанії УСС.

Більше про творчість Українських січових стрільців читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/49W1EKL

Їжа в ГУЛАГу була одним з методів тиску. Неякісні продукти та малі порції обмежували фізичний стан і дух арештантів, які виконували важкі роботи. Це убезпечували від потенційного спротиву.

“Зима була суха, снігу було мало, може, на два пальці товщиною. Ми той сніг з'їлись, бо води нам не давали, навіть помитись.”, – розповіла політув’язнена та учасниця дисидентського руху Стефанія Петраш-Січко.

Відсутність їжі та сну впливала на в’язнів сильніше, ніж побої. Хліб зазвичай був недопеченим чи вологим. Це робили, щоб збільшити його вагу. Членкиня ОУН Євгенія Батюта оповідала: “Їсти баланду варили. То вівсяна крупа і риба. До тої зупи давали тюльку, воно трошка зварилось, а хребетця і голови плавали, наверху була така піна. Я як то бачила мені ся рвати хтіло, але і їсти сі хтіло, всьо сі мусіло їсти”.

На початку 1946 року для в’язнів виправно-трудових таборів і колоній УРСР добовою нормою мяса було 15 грамів м’яса, в той самий час сторожові собаки у таборах отримували по 400 на день.

Спогади в’язнів ГУЛАГу про умови харчування у таборах читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/yizha-iak-represiia-spogadi-viazniv-gulagu/