Улітку 1934 року у Львові молодий оунівець Михайло Цар здійснив замах на Івана Бабія – директора Академічної гімназії. Іван Бабій був відомий лояльністю до окупаційної польської влади, він доносив на гімназистів, прихильних до національного підпілля.

Вбивство стало одним із найдраматичніших атентатів Організації українських націоналістів. Дії ОУН викликали кризу відносин підпілля з легальними українськими партіями та Греко-католицькою церквою. Замах різко засудив митрополит Андрей Шептицький.

Детально про подію та її наслідки для українського суспільства розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у п’ятому епізоді подкасту “Атентат”.

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ http://li.sten.to/atentat5

Залізниці Галичини — одні з найдавніших в Україні. Їхня історія бере початок у середині XІX століття, коли Західна Європа переживала сплеск нових виробництв, і сформувався запит на нові види транспорту. Року 1841 австрійський уряд створив спеціальний проєкт побудови коліярських сполучень — "Програму у справах залізниці". У ній ішлося, що нова транспортна мережа принесе велику користь усій Європі. Щодо Галичини виснували: залізниця їй необхідна, щоб розвивати промисловість, вивозити сировину та сільськогосподарську продукцію. Проєкт реалізовували кілька десятиліть.

Велике значення для економіки регіону мали локальні залізничні гілки, що з’єднували транс’європейську магістраль із багатими на ресурси Карпатами. Над карпатськими річками довелося будувати височезні мости, у горах — пробивати кілометрові тунелі.

Навіть мали мрію — дійти до Індії. Князь Леон Сапіга писав: "Якби наша залізниця була збудована, то можна було би нею за 6–8 днів прибути з Лондона до Бомбея".

Більше про будівництво залізниць та плани запуску ключових напрямків читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/galitska-zaliznitsia/

Досі вважали, що найдавніші малюнки з детальним зображенням українців — це акварелі 1780-х років, видані пізніше в "Історії України" Олександра Рігельмана. Та малюнки німецького шляхтича Фрідріха-Вільгельма Берґгольца, виконані під час поїздки Гетьманщиною, на 30 років давніші.

Під час подорожі Берґгольц робив замальовки з натури та архітектурні креслення. Повернувшись на батьківщину, на їх основі виконав малюнки олійними фарбами. Уся колекція Берґгольца налічує 207 окремих зображень. Типажів з України — близько п’ятдесяти. На них зображені українці різних суспільних верств, а також представники інших етносів.

Знатні жінки одягнуті у кунтуші, пошиті з коштовної кольорової імпортної тканини, оздоблені золотим позументом, з відкладними шалевидними комірцями, з відворотами на рукавах. Міські жінки одягнуті у схожий одяг, пошитий з дешевших тканин. А селянки — у білих або брунатних свитах без коміра. Замість спідниці у служниць та селянок плахта і фартух. У руках — кошик, що підкреслює заняття домашнім господарством.

На кількох зображеннях бачимо чудові жіночі черевики на підборах. Майже такі самі черевики Параски Данилівни Апостол зберігають у Чернігівському історичному музеї. Їхній дизайн відповідає тогочасній європейській моді.

Більше про найдавніші зображення українців читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/meshkantsi-getmanshchini-na-maliunkakh-berggoltsa-1744-roku/

75 років тому народився композитор та поет Володимир Івасюк, автор відомих хітів "Червона рута" і "Водограй".

“Раніше я сприймав Івасюка як образ із підручника, памʼятник. Тому й не розумів його музики. Тепер я побачив живу людину. Володі був лише 21, коли він написав "Червону руту". І лише 30, коли помер. Він мав модний гардероб, стиль, почуття гумору, запальний характер, любив подорожувати. Одна з його улюблених стрічок — "Хрещений батько" Френсіса Форда Копполи. Нас цікавило, які книжки та фільми подобались Володимирові, його подорожі, як він жартував, писав музику”, – ділиться один із найпопулярніших українських блогерів у YouTube Віталій Гордієнко та автор фільму "Феномен Івасюка", який зібрав майже мільйон переглядів.

“Івасюка часто змальовують палким патріотом, ледь не націоналістом. Але він просто творив музику на вірші рідною мовою, з мотивами свого краю. Робив те, що вмів, і хотів робити це якнайкраще. Ми часто висловлюємо претензії до нашої культури. Мовляв, у нас усе про боротьбу та страждання. Тому мені не подобається, що 30-річного чоловіка перетворюють на бронзовий пам’ятник”.

Українці заново відкривають творчість Володимира Івасюка. “Часто кидають тезу: "Шкода, що він передчасно пішов від нас, міг би ще стільки всього написати". Але Володя залишив величезний спадок. 100 естрадних та 50 інструментальних творів — це дуже багато. Є що досліджувати й переосмислювати”.

Більше про те, яким постає Івасюк для українців сьогодні читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3wEwqZW

У спецвипуску, присвяченому Кобзареві, розвінчуємо міфи про життя та творчість поета.

У номері:

• Як це – вирости в селі Шевченка? Репортаж із сіл Черкащини, де народився і провів перші роки життя майбутній поет
• Хто сформував “шевченківський канон”? Як революції та війни змінили його образ в масовій культурі?
• Які таємниці психологічного стану Шевченка приховують його твори та яке значення для письменника мала нумерологія?
• Спір на сто пельменів за вечір: якими були гастрономічні уподобання поета, рецепт улюбленого борща із карасями
• Жінки, які надихали Шевченка або ж трощили його життя. Хто вони?
• Що спричинило смерть письменника? Розвідка про хвороби та останні дні життя Шевченка
• Як працівники російської таємної поліції хотіли отримати від Шевченка інформацію про одне загадкове братство – і не отримали
• Тарас Шевченко і український футуризм. Чому Семенко спалив свій “Кобзар”?

Відправляємо за 3-5 робочих днів.

Замовити → https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

5 березня 1950 р загинув командир УПА Роман Шухевич.

Розшукова операція з ліквідації одного з лідерів націоналістичного підпілля тривала майже 6 років. Її назвали "Вовк". Спершу головну роль відвели спостереженню за 63-річною матір’ю Євгенією та намагалися застосувати агентуру до паралізованого батька Йосипа Шухевича. Допитували дружину двоюрідного Романового брата. Вона назвала 45 осіб, які могли контактувати з командиром.

Зв’язкова Катерина Зарицька потрапила у полон та понад півроку не видала жодної інформації про командира. Але наприкінці березня зламалася та видала фізичний опис Романа Шухевича. Згодом сина Романа Шухевича – Юрка впіймали чекісти й він зізнався, що був на Галичині й зустрічався з батьком. "Вовк" мав проблеми з серцем і часто відвідував лікарів у Львові. У серпні 1949 року було створено окрему чекістську групу для пошуку Шухевича у Львові. У кожній львівській аптеці повинен був бути агент МДБ.

На світанку 5 березня 1950 року агенти МДБ оточили село Білогорща біля Львова. На одну з хат влаштували облаву. Операція тривала пів години. Роман Шухевич встиг застрелити двох нападників. Після цього його прошили автоматною чергою. Зв’язкова командира Галина Дидик спробувала прийняти отруту, проте її врятували й засудили до 25 років таборів.

У новорічну ніч місце останнього бою Шухевича знищила російська атака. Більше про “полювання” на командира УПА читайте у матеріалі → bit.ly/3VkZcJB

Як українські повстанці протистояли тоталітарним режимам, покладаючись лише на свій народ? Слухайте у подкасті “УПА.Сила опору”. Усі випуски:

🔥 Криївка – винахід упівців, який допоміг тримати опір понад 10 років ⟶ li.sten.to/upa1

🔥 Коли насправді виникла УПА і з ким боролася ⟶ li.sten.to/upa2

🔥 Ким були повстанці: звідки походили, яку мали освіту і соціальний статус? ⟶ li.sten.to/upa3

🔥 Як радянська та нацистська імперії намагалися придушити опір українських повстанців? ⟶ li.sten.to/upa4

🔥 Наймасштабніші бої, диверсії та вдалі спецоперації повстанців ⟶ li.sten.to/upa5

🔥 Правдиві та неймовірні історії жінок в УПА ⟶ li.sten.to/upa6

🔥 Найстікіші повстанці, які не здалися попри все ⟶ li.sten.to/upa7

🔥 Ким був Мирослав Симчич? Спогади про найважливіші події його життя ⟶ li.sten.to/upa8

Назва самого села давно стала частиною українського культурного коду. Коли кажеш комусь "я їду в Моринці" — більше пояснень не потрібно, всі знають, про що йдеться”, – розповідає письменник Андрій Любка.

Задум його був таким: поїхати в села Черкащини, де народився і виріс найважливіший український поет, описати сучасне життя тамтешніх людей, але при цьому жодного разу не згадати самого Тараса Шевченка. Такий репортаж був би несподіваним і навіть новаторським… але втілити таку ідею неможливо. Про нього тут нагадує кожна деталь. А серед перехожих запросто можна зустріти кровних родичів Тараса.

“Працівниці тамтешніх музеїв мають дуже цікаву манеру: коли розповідають про своє життя, то говорять звичайною інтонацією. Але тільки-но заходить про Шевченка — у голосі з’являються дикторські нотки. Наукова співробітниця в Моринцях розповідає: "В цій хаті народився маленький Кобзар…" і, здається, після історії про злидні Тарасової родини зронить щиру сльозу, але музейна хата — зовсім не стара й жодного стосунку до Шевченка не має.

Це реконструкція, досить майстерно виконана у 1989 році. Чимало хат у Моринцях стоять пусткою. З року в рік людей усе менше. А найбільше люди бояться за те, що в усій околиці зникає, відступає із криниць вода.

Дорогою з Моринців з’їжджаємо в Будище, щоб побачити маєток пана Енгельгардта. На в’їзді — велетенський вітряк. У самому селі — не видно жодної людини. У 2014 році влада при Януковичі взялася здійснити реновацію в Будищах. Виділили з бюджету 17 мільйонів, роздовбали стіни та перекриття — і шукай вітру в полі. Старовинний маєток до "покращення" стояв хоч і в занедбаному, та все ж придатному для експлуатації стані. Тепер він перетворився на небезпечні руїни.

Місцевий фольклор і цьому має пояснення. — Кажуть, що на 200-річчя Шевченка в Україну мав приїхати Путін. Того Шевченко й підняв революцію і змів їх усіх під три чорти, — пояснить продавчиня із магазину в селі Шевченкове”.

Запрошуємо у віртуальну подорож місцями Шевченкового дитинства з письменником Andriy Lyubka. Читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/49DPara

Кріпацтво, офіційне безправ’я усієї нації – таке було життя українців у Російській імперії XIX століття. Імперська політика, спрямовувалась на свідому культурну деградацію "малоросів". Відбувалося справжнісіньке викрадення історії. Народ не жив — він існував і мовчав.

І тут з’явився Тарас Шевченко.

Кріпак, долею якого переймалися найвідоміші люди імперії. Здавалося б — забудь про своє минуле, як робили й робитимуть тисячі твоїх земляків, насолоджуйся можливістю творити, будуй кар’єру генія, яким пишатиметься Петербург і перед яким будуть шанобливо знімати капелюхи в малоросійських селах, коли ти приїжджатимеш туди на етюди! Але Шевченко обрав Голготу.

Він зміг перетворити свій народ на народ повстань, на народ опору, на народ лютого заперечення рабства. Своїм співвітчизникам він дав найголовніше — почуття власної гідности, без якого народи не існують, і з яким народи не вмирають. Тарас Шевченко виявився тим самим "тринадцятим апостолом", який врятував українців від розгублености та забуття у найважчі часи.

Про те, як Шевченко вдихнув в українську мову вогонь народного гніву читайте у колонці Віталія Портникова на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/trinadtsiatii-apostol-vitalii-portnikov/

Про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Як Тарас Шевченко з'їв 100 пельменів за один вечір?

У Новопетровському укріпленні на березі Каспійського моря Шевченко потоваришував із комендантом Іраклієм Усковим. Той запрошував поета до себе на обід. В особливій пошані у форті були пельмені. Комендантова дружина Агафія згадувала: “Одного разу, коли пельмені готували в мене, у самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: “Сотню”. Йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші – солі, цибулі, крупи та іншого. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою. Але він гарненько все з'їв і навіть не скривився”.

Той випадок описує і сам Тарас: “Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, звісно, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитись від пельменів. Вони були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану”.

Тарас Шевченко полюбляв відвідувати ресторани, ласував м’ясом, ковбасами, салом, та найулюбленіша страва поета – борщ з сушеними карасями. Письменник згадував її і в своїх творах “Музикант” та “Близнюки”. А у “Прогулянці з задоволенням і не без моралі” вміщено ледь не панегірик пісному борщеві, що його “навряд чи їв і сам видатний знавець і творець борщів гетьман Скоропадський”.

Більше про Тараса Шевченка та його гастрономічні вподобання читайте у у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Мисливиця за продуктами та завсідниця довгих черг, "баба і мужик" в одній особі, емансипована й зобов’язана, робітниця і голова колгоспу, "гастрономічна мати" та "міщанка". Завжди зайнята. Відсунута на другий план.

Про те як формувалась радянська жінка розповідає докторка історичних наук Олена Стяжкіна.

“Держава формувала нормативне уявлення про роль жінок. З одного боку, вони мали відігравати основну роль у вихованні дітей та організації родинного побуту. А з другого — мали стати "бійцями трудового фронту". Якщо держава потребувала робочих рук, то підтримували "правильний" образ жінки-трудівниці. Якщо йшлося про демографічні кризи — наприклад, після Другої світової — наголошували передовсім на материнських якостях.

Ці "акценти" були не лише пропагандистськими — вони мали й законодавче підґрунтя. Приклад: заборона абортів 1936-го, податок не бездітність у липневому указі 1944-го. Або акти про тривалість декретної відпустки.

У 1920-ті створювались нові засади сексуальної моралі. У її межах не мало бути ревнощів, статевих збочень, зайвого флірту, частого сексу. Від кінця 1950-х образ самотньої, зате щасливої жінки поступився іншому — жінки, що понад усе прагне сімейного щастя, прагне чоловіка. У 1970—1980-х Північна Америка та Західна Європа переживали другу хвилю фемінізму — зате радянська жінка Катя, навіть якщо вона успішна директорка хімічного підприємства, чекала на щастя через одруження зі слюсарем Гошею. “Просто жінка” вже не бореться за свою незалежність, як кіногероїні минулих десятиліть, а чекає на "героя", який має дати сенс усім її соціальним, професійним, матеріальним успіхам. Гімном цієї невибагливости стала відома у 1980-х пісня: "Чтоб не пил, не курил, чтоб цветы всегда дарил. В дом зарплату отдавал, тёщу мамой называл".

Попри те, що жінки приділяли увагу тому, щоб бути красивими відповідно до певних стандартів краси чи можливостей їх досягти — не можу стверджувати, що всі ці намагання нафарбувати очі, плюючи в коробочку із тушшю "Ленинград", сісти на "кефірну дієту", пошити сукню за лекалами журналу Burda, були усвідомленими як час, що витрачається на себе. Або як право на час, що витрачається на себе”.

Про те, чому жінки перетворювали кухні на фортеці та “брали шлюб” з державою читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/zhinka-v-tiurmi-narodiv/?fbclid=IwAR3phPnITDKCV8N3KX8ttTMIp2IkWn5Km3NOgPwW2GM2lnrOfNgCklCzuz0

У цей день 210 років тому у селі Моринці у родині Шевченків народився син Тарас. Він увійде в історію як приклад незламності та боротьби. Його пам'ятники встановлюють по всьому світу, а рядки його віршів актуальні і дотепер.

Письменник Андрій Любка відвідав Черкащину, де зростав та формувався великий поет.

“У Шевченковому, колишній Керелівці та Кирилівці, вже більше принад цивілізації, ніж в Моринцях – пригадує Андрій Любка про свою подорож Черкащиною. На перехресті — дорожні знаки, є магазини й аптека, коледж, школа й інтернат і навіть "Нова пошта".

Зупиняємося сфотографувати типовий для України негарний пам’ятник Шевченкові. Натрапляємо на чоловіка з дуже фактурним обличчям і розкішними вусами. Ми починаємо розмову з перехожим і влучаємо: перша людина, яку ми зустріли в Шевченковому, виявилася родичем Тараса Григоровича, праправнуком по братові Йосипу. Пан Микола написав книжку "Коріння Шевченкового роду" — фундаментальне дослідження всіх гілок Кобзаревої сім’ї аж до сучасних днів. Автор розшукав по архівах і музеях інформацію про 1300 родичів Шевченка. А нещодавно відкрив Тарасову калину, під якою в дитинстві він ховався від злої мачухи.

Трохи збоку від центру Керелівки, над глибоким яром, розкинулося колишнє обійстя Шевченків, а нині — музей і адміністрація національного заповідника. Усе доглянуте та впорядковане. У музеї є справжні артефакти. Тут зберігають старий стіл і лаву з хати Шевченка. Є нагробний камінь із могили батька Григорія, на якому, вважають дослідники, Тарас власноруч вибив напис. Збереглося і кругле кам’яне жорно з місцевого млина, яке небайдужі люди поставили на місці дому Шевченків і залишили слова: "Тут була хата Тараса Гр. Шевченко". Справжня хата згоріла 1890 року після удару блискавки; а це — її реконструкція. За будинком музею — могила поетової матері, яка заповіла поховати її в саду. Поодаль — стрімкий порослий яр, де Тарас любив ховатися від злого світу.

Директорка заповідника Людмила Шевченко каже, що у звичайний рік музей відвідує 50 тисяч туристів. Пані Людмила поділилась, що її найбільша мрія, щоб у Будищах у садибі пана Енгельгардта відбулась реконструкція, щоб усі відділи запрацювали рівноцінно. І тоді людина, яка приїде на батьківщину Шевченка, відчує й отримає весь спектр вражень від його дитячих років.

Більше про подорож Андрія Любки місцями дитинства та юності Тараса Шевченка читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/49DPara

Репортаж Андрія Любки із Моринців та інші матеріали про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Що відбувалося у світі за життя Тараса Шевченка?

★ 1814 року в селі Моринці у Григорія Шевченка та його дружини Катерини народилась третя дитина – син Тарас. У той час у битві під Ланом війська союзників Шостої коаліції відбили контрнаступ Наполеона й готувались взяти Париж. Норвегія проголосила незалежність, що призвело до шведсько-норвезької війни.

★ 1829 року разом з обозом поміщика Енгельгардта 15-літній Шевченко виїхав до міста Вільно. В той час завершилась Грецька національна революція, у результаті якої було повалене османське панування.

★ 1832 року 18-річний Шевченко почав навчатися живопису в цехового майстра Василя Ширяєва. В той час Йоганн Вольфганг Ґете закінчив свій головний твір, філософську поему Фауст, над якою зачинатель німецької літератури Нового часу працював упродовж життя.

★ 1845 року під час другої мандрівки Україною хворий на запалення легень Шевченко в Переяславі написав один із найзнаковіших творів – “Заповіт”. В той час американський письменник Едгар Аллан По опублікував у нью-йоркській газеті Evening Mirror вірш “Ворон”, свій найвідоміший твір.

★ 1861 року 47-річний Шевченко помер у Петербурзі від серцевої недостатності. В той час російський імператор Олександр ІІ підписав “Маніфест” про скасування кріпацтва та “Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності”. Було звільнено 22,5 мільйона осіб.

Більше про те, яким був світ за часів Шевченка, читайте у спецвипуску, присвяченому ТГШ. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

У день роковин смерті Тараса Шевченка згадаємо, де формувався поет і як сьогодні живуть мешканці відомих Моринців та Кирилівки.

Письменник Андрій Любка відвідав села, побував у музеях присвячених Кобзареві і поспілкувався з жителями й родичами поета.

“Коли заходиш до будівлі сільради села Шевченкове(Кирилівка), то натикаєшся на портал у нове століття. Враження від цього острівця сучасности затьмарює репліка сільського очільника, що тягне на наукову сенсацію:

— Ну ви ж освічена людина, ви ж розумієте, що не все так, як кажуть. Чому сам поет в автобіографії пише, що народився в Керелівці, а не в Моринцях? Чому в музеї в Моринцях є пам’ятник матері, але він не матері Шевченка, а взагалі називається "Материнство"? Я ще коли пацаном був, то мені розказували, що раньше в Моринцях взагалі нічого не було, що пов’язане з Шевченком, а потім одна жіночка з того села стала другим секретарем партії й почалося: згадки про село, пам’ятники, урочистості… От і подумайте самі: чи могла така людина, як Шевченко, народитися в Моринцях?

Відчутно в усьому: в Моринцях недолюблюють Шевченкове, а шевченківці не визнають моринців. Конкуренція за пам’ять про великого поета розділила їх і пересварила.

Від’їжджаючи запитуємо у вчительок, чи є в когось портрет Шевченка в звичайному інтер’єрі сільської хати. — Тю, — здивовано перезираються вчительки інтернату, — та в любу хату зайдіть, почти у всіх є!
Ми без проблем робимо останнє необхідне фото й можемо закінчувати місію. Ці портрети по хатах — з одного боку, і справді вияв поваги та ледь не релігійного трепету перед генієм. Але з іншого — гордість за самих себе. Бо ж кожен місцевий так чи так дотичний до великої слави і вважає Шевченка сусідом, одним із нас”.

Більше про те, як зараз живуть люди у селах Моринці та Шевченкове читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/49DPara

Перше видання "Кобзаря" побачило світ у приватній привілейованій друкарні Єгора Фішера. Його подав на розгляд письменник Євген Гребінка. Профінансував збірку полтавський землевласник Петро Мартос.

Явище цензури було нерозривним із процесом книговидання у Російській імперії. У Національному музеї Тараса Шевченка 2021 року за допомогою лентикулярного друку відтворили уривок поеми "Тарасова ніч" та показали, які рядки викреслив цензор у процесі підготовки видання 1860 року. Недозволені рядки відвідувач може побачити лише поглянувши під певним кутом.

Не всі примірники "Кобзаря" мали однаковий обсяг. Залежно від меншої чи більшої кількості купюр були видання на 115 сторінок та 114 сторінок. До першого "Кобзаря" увійшли вісім поезій: "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка" ("Нащо мені чорні брови"), "До Основ’яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч" та "Думи мої, думи, лихо мені з вами”.

Тарас Шевченко писав українською, однак для передачі тексту на письмі та у друкованих виданнях у той час використовували так звану ярижку — неофіційну назву правопису дала однойменна літера "ы" — єри.

Рецензії та відгуки на збірку з’явилися у всіх петербурзьких журналах та газетах. Якщо книгу купували на місці — її вартість становила 1 карбованець сріблом, якщо відправляли посилкою — 1 карбованець 40 копійок. Книга мала стати каталізатором розвитку української літератури. Проте після арешту Тараса Шевченка у 1847-му "Кобзар" вилучали не тільки з бібліотек, а й із приватних книгозбірень. По засланні навіть сам автор не мав власного примірника видання. Книга стала раритетом ще за його життя.

Більше про факти і міфи щодо першого видання “Кобзаря” читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/48TA0Nq

Про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Восени 1949 року у Львові у власному помешканні був вбитий Ярослав Галан – український письменник та радянський пропагандист. Він опублікував низку памфлетів, сповнених маніпуляцій та вигадок. Ганьбив Греко-католицьку церкву та український визвольний рух. Його книги видавали стотисячними накладами в українських видавництвах, а твори включали до шкільної програми.

Атентат виконали молоді підпільники Іларій Лукашевич та Михайло Стахур. Згодом їх арештували та засудили до смертної кари. Під репресії потрапили і їхні родини.

Про цю подію розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у шостому епізоді подкасту “Атентат”. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/atentat6

"О, це ж наша легенда!" — кажуть у Кам’янці-Подільському про героя нашого інтерв’ю. Павло Нечитайло — музикант, поет, кандидат історичних наук, археолог, радійник — народився 1979 року. Занадто пізно, щоб поїхати радянським солдатом до Афганістану, але якраз вчасно, щоби ще відчути конвульсії есересерівської імперії. Павлове дорослішання припало на перше десятиліття Незалежности, перші музикування — на нульові, реалізація дитячих мрій — на післямайданні роки, а батьківство — на війну.

Кілька років тому археологічна експедиція під керівництвом Павла Нечитайла розкопала на Хмельниччині єдину знайдену в Україні свинцеву грамоту XII століття, згодом вдалося розшифрувати її зміст. Нещодавно вийшла його книга про османське минуле в історії Кам’янця-Подільського.

У середині 1980-х сім’я Нечитайлів переїхала на північну околицю Кам’янця-Подільського. Павло жив звичним для бешкетника життям. У початкових класах пішов до музичної школи опановувати гру на трубі. На канікулах Павло перечитував Архипа Тесленка та Панаса Мирного. Батько Павла брав сина на перші патріотичні мітинги та розкопки. Він часто повторював синові: "Дивись під ноги!". Цей вислів подіяв на сина. Павло вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Навчання продовжив у Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську з археології.

У студентські роки грав на гітарі й серед друзів мав багато музикантів. Якось знайомий панк привів Павла на прослуховування до "Вовчі ягоди", вони створили новий гурт, назвали "Пропала грамота" і майже одразу поїхали на відбір "Червоної рути - 98". Згодом гурт розсварився та розпустився. "Пропала грамота" повернулася аж 2004 року. Новий етап був натхненним, за наступні шість років гурт записав три альбоми й виступив на багатьох фестивалях.

У 2016 році колеги з Інституту археології запропонували Нечитайлу очолити архітектурно-археологічну експедицію в рідному Кам’янці. Розкопки виявилися успішними завдяки змінам, які обстоював Павло.

24 лютого 2022 року Павлові справи, як і мільйонів українців, перервала війна. Нечитайло хотів до ЗСУ, але потрапив у ТрО. Після навчань Павло з побратимами поїхав на Полтавщину, далі — на Сумщину, у прикордоння.
Навіть на війні Павло не забував про музику. Поміж виконанням військових обов’язків написав кілька пісень. Майже через рік служби Павло звільнився із ЗСУ за сімейними обставинами.

Про дитячі забави 1980-х, жорстокі бійки 1990-х, музичні сподівання, археологію і військо розповідає Павло Нечитайло у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/divitsia-pid-nogi-iak-pavlo-nechitailo/

Термін "сережка" відомий в українських джерелах з XVII століття. Цю прикрасу українки носили від раннього дитинства до старості. Маленьким дівчаткам одягали недорогі мідні сережки, а срібні та позолочені прикрашали вуха дівчат на виданні та молодих жінок.

У другій половині ХІХ століття поширеними були "дуті" сережки, їх робили з вигнутої невеликої гладкої трубки. Називали також "рогаликами", "калачиками" або "бубликами".

Сережки у вигляді "дутих калачів" купив етнограф Федір Вовк у селі Псарівка на Чернігівщині. З цього ж населеного пункту збереглася світлина дівчини, яку зробив фотограф Анатолій Павлович, коли разом із Вовком був в експедиції на Чернігівщині 1908 року. Можливо, на ній саме ці або схожі сережки.

Які сережки носили українки понад 100 років тому, читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/48MW6kp

Як кияни пережили німецьку окупацію?

Німці зайшли до Києва близько полудня 19 вересня. Рухались двома колонами: по Куренівці та Подолу й Голосієвом і Великою Васильківською. Кияни зустрічали хлібом, квітами, дехто відсував протитанкові їжаки, які перегороджували вулиці. Більш стримано придивлялись до нових господарів і чекали, що ж буде далі.

На п'ятий день, 24-го, вибухнув Хрещатик, який радянські сапери замінували ще в серпні. На руїну перетворилася центральна вулиця міста і прилеглі квартали. Загинуло кількасот окупантів, але набагато більше киян. Ще через пʼять днів – нібито на помсту – німці розстріляли в Бабиному Яру кількадесят тисяч євреїв.

Крамниці й базари не працювали, їдальні закрили. Люди доїдали запаси. Ціни були захмарні. Усе купували вкрай малими порціями: сало чи масло - шматочками, не більшими за сірникову коробку. На вхідних дверях більшости ресторанів висіла табличка “Тільки для німців”, але не на всіх, Олена Теліга в січні 1942 року в листі до знайомого повідомила: “Новий рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті ресторації “Київ””.

Згодом ожив транспорт. Залізничну колію перешили на зразок німецької. Але скористатися потягом могли тільки ті кияни, які їхали у відрядження від німецьких військових чи господарських установ.

Крім останніх вістей і оголошень, по радіо передавали німецькі марші, німецьку народну музику. А ще – українські пісні. Виконувалась тоді й маловідома українська пісня “Гуцулка Ксеня”, що прийшла з Галичини з назвою “Гуцульське танго”.

Митці, яких залишилося чимало, обʼєднувалися у творчі організації. Спілку письменників, до якої згодом долучилися кінематографісти, очолила Олена Теліга. Спілку художників – професор Федір Кричевський.

Влітку можна було відпочити на пляжі на Трухановому острові або переглянути футбольні матчі. Саме футбол став найпопулярнішим дозвіллям в окупованому Києві. Попри популярну радянську легенду про “матч смерти”, ніхто не вимагав від українців обовʼязкового програшу й не розстрілював через непокірність.

Більше про окупацію Києва та Другу світову війну читайте у новому, найбільшому випуску журналу Локальна історія. Придбати ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/