1930 року задля реклами пластових таборів організація опублікувала фото, яке підписали – “Ранкова руханка”. Фотографію зробили на горі Середній з видом на гору Високу в Ґорґанах. На фото можна впізнати Степана Бандеру.

Мандрівка розпочалася на пластовому таборі “Сокіл”. Далі рушили через дві гори на Грофу, а потім – на Попадю. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав псевдо “Баба”. Дорогою обговорювали статут куреня старших пластунів, а Степан постійно казав: “Не треба нам бабів”. Маючи на увазі, що курінь має бути лише для старших пластунів, без пластунок. Після Попаді Бандера із друзями помандрували на гору Високий Верх. Там був один із пунктів транспортування підпільних видань Української військової організації. Закарпатські пластуни приносили літературу зі свого боку, а галицькі – забирали.

Більше про таборування пластунів читайте у матеріалі: https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/rankova-rukhanka-u-gorganakh-nove-foto-stepana-banderi/?fbclid=IwAR3N4GkfygcM_RL30EkA7hMVbj9cD9k6A2Qdn4nWspb2P5PIaKuzYOPcMj8

"Хто не побував у Терещенківському будинку в дні панування в Києві радянської влади, той, звичайно, не зможе скласти й приблизне уявлення про вчинений тут розгром. Особливо тяжке враження справляли залишки прекрасних полотен першокласних художників, розідраних на шматки або безглуздо посічених шабельними ударами. Ряд картин було просто вирізано з рам ножем або шаблею. Так само вирізано було шкіру з сидінь стільців і крісел".

Це спогади мистецтвознавця Федора Ернста про першу появу “червоних” у Києві 1918 року. Закріпившись в українській столиці нова влада почала націоналізацію музеїв: Богдана і Варвари Ханенків, Художньо-промисловий і науковий. За офіційною версією, з фондів вилучали предмети, які не мали культурної цінності. Насправді ж до Росії вивозили коштовні речі.

З Києво-Печерської лаври вилучили предмети великої історичної цінності: дари гетьманів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. Частину артефактів продали за кордон, близько 10 000 об’єктів — опинилися у Збройній палаті московського Кремля.

Ернст, скориставшись впливовою посадою, намагався повернути українські цінності. Завдяки старанням Ернста та групи дослідників вдалося врятувати з Росії частину колекції Ханенків, 15 малярських робіт Тараса Шевченка, 600 українських п’єс, старі запорізькі прапори, гетьманські клейноди, роботи Георгія Нарбута та багато інших артефактів. На жаль, захист українських цінностей фатально обернувся для Ернста. 1932-го його заарештували, 1942-го – розстріляли.

Детальніше про вклад історика в збереження нашої спадщини читайте у матеріалі на нашому сайті сайті ⟶ bit.ly/49pjxBu

Ольга Басараб була розвідницею Української військової організації. У лютому 1924 року її заарештувала польська поліція, звинувативши у шпигунстві. Згідно з польськими звітами, у ніч на 13 лютого 35-річну Ольгу знайшли повішеною на рушнику на тюремних ґратах.

Кілька днів польська поліція приховувала смерть української розвідниці, продовжуючи приймати її пакунки від родини. Версію про самогубство офіційно оголосили лише 21 лютого. Проте історики довели, що останні дні життя Ольгу Басараб катували.

Соратники Ольги з Української військової організації не залишили жодних коментарів про самопожертву своєї зв’язкової. Лише письменник та громадський діяч Михайло Бажанський у книжці "Як згинула Ольга Басарабова" пригадує перебування у львівській тюрмі разом з полковником Андрієм Мельником та іншими діячами УВО. Мельник саме був у "Бриґідках", коли польська поліція замордувала Ольгу Басараб, а за кілька днів після цього зумів відвідати камеру, де її убили.

Те, що він там знайшов, переконало полковника, що Басараб умерла не своєю смертю.

Уривки спогадів Михайла Бажанського читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3SVQLl1

Воєнне право західного світу, права полонених, воєнна етика та закони війни – все це виросло з рицарської традиції. Гуманне ставлення до противника – не брати його в рабство, ритуально його не вбивати чи просто не страчувати – зародилось саме в рицарському середовищі.

Рицарство дало нам поняття горизонтальної репутації. Важливо не те, що про тебе думає начальство, а те, що про тебе думають рівні тобі достойники. Ці ідеї досі серед нас, твердить історик, зброєзнавець Володимир Гуцул.

У новому випуску “Без брому” дослідник розповів, як зародилася рицарська культура, наскільки далеко на схід вона проникла, чи були рицарі в Україні та врешті як правильно вживати – “рицар” чи “лицар”?

Читати ⟶ bit.ly/3OUCzHN
Дивитись ⟶ bit.ly/42XgdLG

Здається, що в часі великої війни мистецтво безпорадне, а голоси дієвців культури стихають. Але є ті, хто не лише професійною діяльністю засвідчує злочини російського агресора, а й стає на захист держави чи постійно допомагає фронту та усім постраждалим.

Проєкти “Паліндром”, “Кашляючий Ед”, “Глава 94” — за яким сценічним іменем ви знаєте Степана Бурбана? Із перших музично-поетичних робіт він зацікавлює, а згодом лунає багато схвальних відгуків і від слухачів, і від авторитетних музичних медіа.

Восени 2022 року з рок-групою Степан вирушив у благодійний тур містами України: Одеса, Дніпро, Тернопіль, Львів, Київ, Вінниця, Чернігів, Чернівці, Івано-Франківськ, Хмельницький. У грудні 2022-го за підтримки культурної агенції "Лінія Втечі" відбулися благодійні концерти в Ісландії. До сьогодні 29-літній український репер, співак, композитор, режисер та музичний продюсер не припиняє своєї волонтерської діяльности.

"Допоки я не на фронті, то мушу робити те, що роблю. І за те, що я можу це робити, дякую усім тим людям, які мене захищають. У моїх силах віддати кошти на потреби армії чи придбати те, що потрібно на передовій. Сьогодні нема інших правил: або ти робиш щось для фронту, або ти сам на фронті".

[ Це перша розмова із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про волонтерство та творчість в умовах війни Степан Бурбан розповідає у матеріалі ⟶ bit.ly/3OWzSp4

Ева Томпсон — польсько-американська літературознавиця, славістка, професорка Університету Райса в Г’юстоні, редакторка журналу Sarmatian Review. Найвідоміше дослідження «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» авторка написала 24 роки тому.

У ньому дослідниця пояснює, як російські письменники століттями допомагали підкорювати інші народи та творити імперію, виправдовуючи її своїми творами. І ані слова не говорили про злодіяння імперської армії, натомість усіляко її підносили.

Ось що дослідниця думає, про сприйняття російської культури на Заході:

“Пропозиція "скасувати культуру" — утопічна доти, доки є тисячі проросійських пропагандистських елементів. Кажу про кафедри російської мови й літератури, зокрема в Америці. Вони поширюють неправдивий образ Росії, який десятиліттями визначає Москва.

Тисячі студентів, які слухають російські курси в американських університетах, неминуче навчаються симпатизувати Росії і Путіну на противагу симпатії до України чи Литви, Естонії тощо. Ви можете заборонити росіянам виступати в тисячах місць на кшталт симфонічних залів, оперних театрів. Однак коли йдеться про образ Росії, то його зміна є утопією через усі ці університети, які промотують образ Росії, пропонуючи твори від Карамзіна до Дугіна”.

Що натомість можуть зробити українці, аби переконати світ, що російський націоналізм — агресивний, читайте у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/eva-tompson-peremoga-ukrayini-zmusit-rosiian-perepisati-svoiu-istoriiu/

Раз на чотири роки, 29 лютого, відзначають день святого Касяна. Попри коментарі представників Церкви, що в Бога немає поганих чи хороших днів, українці традиційно вважали цю дату нещасливою. Тому і святий Касян з часом перетворився з благодійника на такого собі напів демона. За однією з версій, саме він став прототипом Вія, персонажа однойменної повісті Миколи Гоголя.

До святого Касяна зверталися з молитвами про “плоті духу послушання” та “пристрастей приборкання”. На Житомирщині святого Касяна шанували як заступника і опікуна дівчат. Однак переважно він мав недобру славу. Його вважали грізним, немилосердним, заздрісним і злостивим. Казали, має буйний норов, з усіма свариться та пиячить.

За віруваннями, Касян “народився по сновидінню”, дитиною його викрали демони й поставили охоронцем на вході до пекла. Щодня диявол б’є його важким молотом. Дає перепочинок лише на іменини. Касян охороняє вхід до пекла. Має довгі, по коліна, брови та вії. Через них не може бачити світу Божого. Тільки на іменини чорти піднімають їх вилами. Горе тому, хто в цей час трапиться Касянові на очі. Від його погляду гинуть люди й тварини, сохнуть дерева.

– Я чув таке, що колись Бог запросив до себе всіх святих, – розповів Володимир Місечко з Соболівки Радомишльського району на Житомирщині. – Йдуть до нього святий Миколай і святий Касян. Бачать, посеред дороги у грязюці дядько застряв із кобилою та возом. Касян побоявся забруднити свої чисті ризи й пішов собі далі. А Миколай скинув свиту, підставив плече і допоміг витягнути воза. За цей вчинок Бог начебто нагородив Миколая двома святами на рік. А Касяну виділив одне на 4 роки. Через це він сердиться й чинить все на зло людям і Богові.

Більше про найстрашнішого святого та те, як наші предки ставилися до 29 лютого читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/4bUUPuo

Як трапилось, що регіон, у якому історично проживало чимало українців, виявився одним із російських осередків?

Військовий історик Роман Пономаренко зібрав сім фактів про Придністров’я, які ви могли не знати:

✏️Придністров’я – історичний регіон на лівому березі Дністра, що формально належить до складу Республіки Молдова. До кінця XVIII століття Подільське Придністров’я, населене переважно українцями, належало Великому князівству Литовському, Речі Посполитій, козацькій Гетьманщині та Російській імперії. Степове входило до Золотої Орди, Кримського ханства та Османської імперії. Олександр Суворов у 1792 році заснував місто Тирасполь, нинішню столицю “ПМР”.

✏️У 1924 році теперішню Молдову розділили між двома країнами: Бессарабія відійшла до Румунії, Придністров’я – до Радянського Союзу. Створили Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі Радянської України. Року 1940 СРСР відібрав у Румунії Бессарабію, створивши Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. До її складу увійшло і Придністров’я. Під час перепису 1939-го частка росіян у населенні регіону становила 14,7 %, сьогодні їх – понад третина.

✏️В останні роки існування СРСР різко загострилися міжнаціональні конфлікти. Молдавська РСР, як і решта союзних республік, почала відстоювати свою незалежність. У Тирасполі організували “Об’єднану раду трудових колективів”. Вона вимагала зберегти права російської мови, а згодом ініціювала референдум про створення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. 25 серпня 1991 року ПМРСР проголосила незалежність, при цьому залишаючи на своїй території дію законів СРСР. Молдова назвала себе самостійною тільки-но через два дні, офіційно поширивши свою владу на територію Придністров’я.

✏️Бойові дії між Молдовою та Придністровською Молдавською Республікою розпочались навесні 1992 року. Одними з найзапекліших стали бої за місто Бендери. Захищати “придністровських братів” від “румунської навали” приїхало декілька сотень добровольців з Росії. Також на стороні сепаратистів воювали приблизно 150 українських добровольців.

✏️ Командувачу 14-ї армії генералу Олександру Лебєдю Москва наказала мирно пригасити конфлікт. Через тиждень завдали потужного артилерійського удару по з’єднаннях молдавських військових біля Бендер. Цей обстріл припинив конфлікт.

✏️Придністров’я офіційно вважають частиною Молдови, хоча Тирасполь зберігає зовнішню незалежність від Кишинева. У своїй політиці самопроголошена держава орієнтується на Росію. Жодного статусу ця територія не має. Навіть Російська Федерація її офіційно не визнає, хоча декілька разів влада “ПМР” зверталась до Москви з проханням про приєднання. Придністров’я має дипломатичні відносини лише з іншими невизнаними проросійськими утвореннями – Абхазією та Південною Осетією.

✏️ Із початком війни у 2014 році Україна заборонила використовувати свою територію для ротацій російського контингенту. Військовим доводилося приховано добиратись до “ПМР” літаком через Кишинів. Часто їх затримували молдовські прикордонники та депортовували. Сьогодні загроза удару з боку “ПМР” малоймовірна. Російських військ тут недостатньо, від постачання вони ізольовані, та й особливої мотивації не мають.

Детальніше читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3URsVtg

Євген Сверстюк був дисидентом та інтелектуалом, який постійно «йшов проти течії»: у часи бунту шістдесятників, дисидентської діяльності в радянських таборах чи долаючи інерцію посткомуністичної України років незалежності. У 2010 році Євген Сверстюк став першим лауреатом премії «Світло Справедливості». У його світогляді поєднано християнські цінності, людський гуманізм і національну гідність.

Євген Сверстюк вивчав логіку та психологію, згодом вчителював у Почаєві й Богданівці, аж доки не потрапив до Києва – з невеликою паузою у Полтаві. Шлях до столиці був непростим – майже всі етапи молодий інтелектуал проживав із конфліктами. Спершу, під час навчання у Львівському університеті, поширювались чутки про його нелояльність до радянської влади та неналежне висловлення про Сталіна. Згодом у Почаєві молодий учитель Євген Сверстюк був звільнений у зв'язку з недотриманням правил радянської педагогіки й ідеологічних рамок. Моральні імперативи й неприйняття радянської системи вимагали бунту, і Сверстюк послідовно виявляв свою незгоду з радянською дійсністю.

Євген Сверстюк був очевидним ворогом радянської системи. У лютому 1972, у часи масових арештів шістдесятників, потрапив під варту й Євген Сверстюк, який напередодні написав «Собор у риштуванні». За свою творчість і послідовне відстоювання національної самобутности Євгенові присудили довгих 12 років у таборах і на засланні. Але з цього шляху він не зійшов: «Розумів, що мій поєдинок з ворогом, жорстоким і підступним, закінчиться за їхнім сценарієм, але я маю зберегти честь свого імені, бо це важливо для мене і для тисяч людей. Порядних людей».

Більше про боротьбу Євгена Сверстюка з тоталітарною системою читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло Справедливості” ⟶ bit.ly/3UZNlQJ.

[ Проєкт втілено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]

Улітку 1934 року у Львові молодий оунівець Михайло Цар здійснив замах на Івана Бабія – директора Академічної гімназії. Іван Бабій був відомий лояльністю до окупаційної польської влади, він доносив на гімназистів, прихильних до національного підпілля.

Вбивство стало одним із найдраматичніших атентатів Організації українських націоналістів. Дії ОУН викликали кризу відносин підпілля з легальними українськими партіями та Греко-католицькою церквою. Замах різко засудив митрополит Андрей Шептицький.

Детально про подію та її наслідки для українського суспільства розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у п’ятому епізоді подкасту “Атентат”.

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ http://li.sten.to/atentat5

Залізниці Галичини — одні з найдавніших в Україні. Їхня історія бере початок у середині XІX століття, коли Західна Європа переживала сплеск нових виробництв, і сформувався запит на нові види транспорту. Року 1841 австрійський уряд створив спеціальний проєкт побудови коліярських сполучень — "Програму у справах залізниці". У ній ішлося, що нова транспортна мережа принесе велику користь усій Європі. Щодо Галичини виснували: залізниця їй необхідна, щоб розвивати промисловість, вивозити сировину та сільськогосподарську продукцію. Проєкт реалізовували кілька десятиліть.

Велике значення для економіки регіону мали локальні залізничні гілки, що з’єднували транс’європейську магістраль із багатими на ресурси Карпатами. Над карпатськими річками довелося будувати височезні мости, у горах — пробивати кілометрові тунелі.

Навіть мали мрію — дійти до Індії. Князь Леон Сапіга писав: "Якби наша залізниця була збудована, то можна було би нею за 6–8 днів прибути з Лондона до Бомбея".

Більше про будівництво залізниць та плани запуску ключових напрямків читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/galitska-zaliznitsia/

Досі вважали, що найдавніші малюнки з детальним зображенням українців — це акварелі 1780-х років, видані пізніше в "Історії України" Олександра Рігельмана. Та малюнки німецького шляхтича Фрідріха-Вільгельма Берґгольца, виконані під час поїздки Гетьманщиною, на 30 років давніші.

Під час подорожі Берґгольц робив замальовки з натури та архітектурні креслення. Повернувшись на батьківщину, на їх основі виконав малюнки олійними фарбами. Уся колекція Берґгольца налічує 207 окремих зображень. Типажів з України — близько п’ятдесяти. На них зображені українці різних суспільних верств, а також представники інших етносів.

Знатні жінки одягнуті у кунтуші, пошиті з коштовної кольорової імпортної тканини, оздоблені золотим позументом, з відкладними шалевидними комірцями, з відворотами на рукавах. Міські жінки одягнуті у схожий одяг, пошитий з дешевших тканин. А селянки — у білих або брунатних свитах без коміра. Замість спідниці у служниць та селянок плахта і фартух. У руках — кошик, що підкреслює заняття домашнім господарством.

На кількох зображеннях бачимо чудові жіночі черевики на підборах. Майже такі самі черевики Параски Данилівни Апостол зберігають у Чернігівському історичному музеї. Їхній дизайн відповідає тогочасній європейській моді.

Більше про найдавніші зображення українців читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/meshkantsi-getmanshchini-na-maliunkakh-berggoltsa-1744-roku/

75 років тому народився композитор та поет Володимир Івасюк, автор відомих хітів "Червона рута" і "Водограй".

“Раніше я сприймав Івасюка як образ із підручника, памʼятник. Тому й не розумів його музики. Тепер я побачив живу людину. Володі був лише 21, коли він написав "Червону руту". І лише 30, коли помер. Він мав модний гардероб, стиль, почуття гумору, запальний характер, любив подорожувати. Одна з його улюблених стрічок — "Хрещений батько" Френсіса Форда Копполи. Нас цікавило, які книжки та фільми подобались Володимирові, його подорожі, як він жартував, писав музику”, – ділиться один із найпопулярніших українських блогерів у YouTube Віталій Гордієнко та автор фільму "Феномен Івасюка", який зібрав майже мільйон переглядів.

“Івасюка часто змальовують палким патріотом, ледь не націоналістом. Але він просто творив музику на вірші рідною мовою, з мотивами свого краю. Робив те, що вмів, і хотів робити це якнайкраще. Ми часто висловлюємо претензії до нашої культури. Мовляв, у нас усе про боротьбу та страждання. Тому мені не подобається, що 30-річного чоловіка перетворюють на бронзовий пам’ятник”.

Українці заново відкривають творчість Володимира Івасюка. “Часто кидають тезу: "Шкода, що він передчасно пішов від нас, міг би ще стільки всього написати". Але Володя залишив величезний спадок. 100 естрадних та 50 інструментальних творів — це дуже багато. Є що досліджувати й переосмислювати”.

Більше про те, яким постає Івасюк для українців сьогодні читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3wEwqZW

У спецвипуску, присвяченому Кобзареві, розвінчуємо міфи про життя та творчість поета.

У номері:

• Як це – вирости в селі Шевченка? Репортаж із сіл Черкащини, де народився і провів перші роки життя майбутній поет
• Хто сформував “шевченківський канон”? Як революції та війни змінили його образ в масовій культурі?
• Які таємниці психологічного стану Шевченка приховують його твори та яке значення для письменника мала нумерологія?
• Спір на сто пельменів за вечір: якими були гастрономічні уподобання поета, рецепт улюбленого борща із карасями
• Жінки, які надихали Шевченка або ж трощили його життя. Хто вони?
• Що спричинило смерть письменника? Розвідка про хвороби та останні дні життя Шевченка
• Як працівники російської таємної поліції хотіли отримати від Шевченка інформацію про одне загадкове братство – і не отримали
• Тарас Шевченко і український футуризм. Чому Семенко спалив свій “Кобзар”?

Відправляємо за 3-5 робочих днів.

Замовити → https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

5 березня 1950 р загинув командир УПА Роман Шухевич.

Розшукова операція з ліквідації одного з лідерів націоналістичного підпілля тривала майже 6 років. Її назвали "Вовк". Спершу головну роль відвели спостереженню за 63-річною матір’ю Євгенією та намагалися застосувати агентуру до паралізованого батька Йосипа Шухевича. Допитували дружину двоюрідного Романового брата. Вона назвала 45 осіб, які могли контактувати з командиром.

Зв’язкова Катерина Зарицька потрапила у полон та понад півроку не видала жодної інформації про командира. Але наприкінці березня зламалася та видала фізичний опис Романа Шухевича. Згодом сина Романа Шухевича – Юрка впіймали чекісти й він зізнався, що був на Галичині й зустрічався з батьком. "Вовк" мав проблеми з серцем і часто відвідував лікарів у Львові. У серпні 1949 року було створено окрему чекістську групу для пошуку Шухевича у Львові. У кожній львівській аптеці повинен був бути агент МДБ.

На світанку 5 березня 1950 року агенти МДБ оточили село Білогорща біля Львова. На одну з хат влаштували облаву. Операція тривала пів години. Роман Шухевич встиг застрелити двох нападників. Після цього його прошили автоматною чергою. Зв’язкова командира Галина Дидик спробувала прийняти отруту, проте її врятували й засудили до 25 років таборів.

У новорічну ніч місце останнього бою Шухевича знищила російська атака. Більше про “полювання” на командира УПА читайте у матеріалі → bit.ly/3VkZcJB

Як українські повстанці протистояли тоталітарним режимам, покладаючись лише на свій народ? Слухайте у подкасті “УПА.Сила опору”. Усі випуски:

🔥 Криївка – винахід упівців, який допоміг тримати опір понад 10 років ⟶ li.sten.to/upa1

🔥 Коли насправді виникла УПА і з ким боролася ⟶ li.sten.to/upa2

🔥 Ким були повстанці: звідки походили, яку мали освіту і соціальний статус? ⟶ li.sten.to/upa3

🔥 Як радянська та нацистська імперії намагалися придушити опір українських повстанців? ⟶ li.sten.to/upa4

🔥 Наймасштабніші бої, диверсії та вдалі спецоперації повстанців ⟶ li.sten.to/upa5

🔥 Правдиві та неймовірні історії жінок в УПА ⟶ li.sten.to/upa6

🔥 Найстікіші повстанці, які не здалися попри все ⟶ li.sten.to/upa7

🔥 Ким був Мирослав Симчич? Спогади про найважливіші події його життя ⟶ li.sten.to/upa8

Назва самого села давно стала частиною українського культурного коду. Коли кажеш комусь "я їду в Моринці" — більше пояснень не потрібно, всі знають, про що йдеться”, – розповідає письменник Андрій Любка.

Задум його був таким: поїхати в села Черкащини, де народився і виріс найважливіший український поет, описати сучасне життя тамтешніх людей, але при цьому жодного разу не згадати самого Тараса Шевченка. Такий репортаж був би несподіваним і навіть новаторським… але втілити таку ідею неможливо. Про нього тут нагадує кожна деталь. А серед перехожих запросто можна зустріти кровних родичів Тараса.

“Працівниці тамтешніх музеїв мають дуже цікаву манеру: коли розповідають про своє життя, то говорять звичайною інтонацією. Але тільки-но заходить про Шевченка — у голосі з’являються дикторські нотки. Наукова співробітниця в Моринцях розповідає: "В цій хаті народився маленький Кобзар…" і, здається, після історії про злидні Тарасової родини зронить щиру сльозу, але музейна хата — зовсім не стара й жодного стосунку до Шевченка не має.

Це реконструкція, досить майстерно виконана у 1989 році. Чимало хат у Моринцях стоять пусткою. З року в рік людей усе менше. А найбільше люди бояться за те, що в усій околиці зникає, відступає із криниць вода.

Дорогою з Моринців з’їжджаємо в Будище, щоб побачити маєток пана Енгельгардта. На в’їзді — велетенський вітряк. У самому селі — не видно жодної людини. У 2014 році влада при Януковичі взялася здійснити реновацію в Будищах. Виділили з бюджету 17 мільйонів, роздовбали стіни та перекриття — і шукай вітру в полі. Старовинний маєток до "покращення" стояв хоч і в занедбаному, та все ж придатному для експлуатації стані. Тепер він перетворився на небезпечні руїни.

Місцевий фольклор і цьому має пояснення. — Кажуть, що на 200-річчя Шевченка в Україну мав приїхати Путін. Того Шевченко й підняв революцію і змів їх усіх під три чорти, — пояснить продавчиня із магазину в селі Шевченкове”.

Запрошуємо у віртуальну подорож місцями Шевченкового дитинства з письменником Andriy Lyubka. Читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/49DPara

Кріпацтво, офіційне безправ’я усієї нації – таке було життя українців у Російській імперії XIX століття. Імперська політика, спрямовувалась на свідому культурну деградацію "малоросів". Відбувалося справжнісіньке викрадення історії. Народ не жив — він існував і мовчав.

І тут з’явився Тарас Шевченко.

Кріпак, долею якого переймалися найвідоміші люди імперії. Здавалося б — забудь про своє минуле, як робили й робитимуть тисячі твоїх земляків, насолоджуйся можливістю творити, будуй кар’єру генія, яким пишатиметься Петербург і перед яким будуть шанобливо знімати капелюхи в малоросійських селах, коли ти приїжджатимеш туди на етюди! Але Шевченко обрав Голготу.

Він зміг перетворити свій народ на народ повстань, на народ опору, на народ лютого заперечення рабства. Своїм співвітчизникам він дав найголовніше — почуття власної гідности, без якого народи не існують, і з яким народи не вмирають. Тарас Шевченко виявився тим самим "тринадцятим апостолом", який врятував українців від розгублености та забуття у найважчі часи.

Про те, як Шевченко вдихнув в українську мову вогонь народного гніву читайте у колонці Віталія Портникова на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/trinadtsiatii-apostol-vitalii-portnikov/

Про Тараса Шевченка читайте також у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Як Тарас Шевченко з'їв 100 пельменів за один вечір?

У Новопетровському укріпленні на березі Каспійського моря Шевченко потоваришував із комендантом Іраклієм Усковим. Той запрошував поета до себе на обід. В особливій пошані у форті були пельмені. Комендантова дружина Агафія згадувала: “Одного разу, коли пельмені готували в мене, у самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: “Сотню”. Йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші – солі, цибулі, крупи та іншого. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою. Але він гарненько все з'їв і навіть не скривився”.

Той випадок описує і сам Тарас: “Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, звісно, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитись від пельменів. Вони були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану”.

Тарас Шевченко полюбляв відвідувати ресторани, ласував м’ясом, ковбасами, салом, та найулюбленіша страва поета – борщ з сушеними карасями. Письменник згадував її і в своїх творах “Музикант” та “Близнюки”. А у “Прогулянці з задоволенням і не без моралі” вміщено ледь не панегірик пісному борщеві, що його “навряд чи їв і сам видатний знавець і творець борщів гетьман Скоропадський”.

Більше про Тараса Шевченка та його гастрономічні вподобання читайте у у спецвипуску журналу Локальна історія. Зараз його можна придбати за акційною ціною ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/shevchenko-speczvypusk-2023/

Мисливиця за продуктами та завсідниця довгих черг, "баба і мужик" в одній особі, емансипована й зобов’язана, робітниця і голова колгоспу, "гастрономічна мати" та "міщанка". Завжди зайнята. Відсунута на другий план.

Про те як формувалась радянська жінка розповідає докторка історичних наук Олена Стяжкіна.

“Держава формувала нормативне уявлення про роль жінок. З одного боку, вони мали відігравати основну роль у вихованні дітей та організації родинного побуту. А з другого — мали стати "бійцями трудового фронту". Якщо держава потребувала робочих рук, то підтримували "правильний" образ жінки-трудівниці. Якщо йшлося про демографічні кризи — наприклад, після Другої світової — наголошували передовсім на материнських якостях.

Ці "акценти" були не лише пропагандистськими — вони мали й законодавче підґрунтя. Приклад: заборона абортів 1936-го, податок не бездітність у липневому указі 1944-го. Або акти про тривалість декретної відпустки.

У 1920-ті створювались нові засади сексуальної моралі. У її межах не мало бути ревнощів, статевих збочень, зайвого флірту, частого сексу. Від кінця 1950-х образ самотньої, зате щасливої жінки поступився іншому — жінки, що понад усе прагне сімейного щастя, прагне чоловіка. У 1970—1980-х Північна Америка та Західна Європа переживали другу хвилю фемінізму — зате радянська жінка Катя, навіть якщо вона успішна директорка хімічного підприємства, чекала на щастя через одруження зі слюсарем Гошею. “Просто жінка” вже не бореться за свою незалежність, як кіногероїні минулих десятиліть, а чекає на "героя", який має дати сенс усім її соціальним, професійним, матеріальним успіхам. Гімном цієї невибагливости стала відома у 1980-х пісня: "Чтоб не пил, не курил, чтоб цветы всегда дарил. В дом зарплату отдавал, тёщу мамой называл".

Попри те, що жінки приділяли увагу тому, щоб бути красивими відповідно до певних стандартів краси чи можливостей їх досягти — не можу стверджувати, що всі ці намагання нафарбувати очі, плюючи в коробочку із тушшю "Ленинград", сісти на "кефірну дієту", пошити сукню за лекалами журналу Burda, були усвідомленими як час, що витрачається на себе. Або як право на час, що витрачається на себе”.

Про те, чому жінки перетворювали кухні на фортеці та “брали шлюб” з державою читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/zhinka-v-tiurmi-narodiv/?fbclid=IwAR3phPnITDKCV8N3KX8ttTMIp2IkWn5Km3NOgPwW2GM2lnrOfNgCklCzuz0