“Слава не вмре, не поляже”. Тут Тарас Шевченко не помилився.

Щороку з 18 по 20 лютого вшановують пам'ять загиблих у Революції гідності. Пройшло 10 років, а боротьба триває й досі. Письменниця Галина Пагутяк пригадує, як розгортались події і який наслідок вони мали для нашого суспільства.

“Переглядала відео 21 лютого 2014 року. Хорея Козацька співає “Варшав’янку” на Майдані, збоку все палає. Ніч. Музиканти тут – бійці, як і ті, хто прикриваючись дерев'яними щитами від снайперів, продовжують йти на військових Януковича.

Диво сталося – Янукович втік разом зі своїми прихвостнями і катами. І тут раптом під акомпанемент “Пливе кача” знайомі з Грузії та Росії, які мовчали досі як миша під віником, починають вітати мене з перемогою. Я їх спитала, а де ви були, коли українців розстрілювали у прямому ефірі? Оцінити масштаби цієї травми українського суспільства дуже важко. То була гігантська болюча рана, що її потрібно було після 40 днів заліковувати.

Письменник Володимир Вакуленко, який разом зі своїм маленьким сином блокував військову частину на Стрийській (у Львовы), періодично їздив до Києва і в ці трагічні дні отримав травму голови. Добровольцем його не взяли. Під час окупації Ізюма його арештували окупанти і вбили двома пострілами в голову, бо він до останнього дня волонтерив”.

Продовження читайте у колонці Галини Пагутяк на нашому сайті ⟶ bit.ly/49Fv0MX

У 1920-х роках Закарпаття стало цікавим не лише для дослідників-етнографів та туристів з фотоапаратами, а й для знаних фотомайстрів. Не встояли перед "загубленим світом" у Карпатах і творці The National Geographic Magazine, офіційного видання Національного географічного товариства США.

У 1921 році в журналі надрукували фото закарпатських бойків із села Гукливий, що на Воловеччині.

На початку ХХ століття The National Geographic Magazine застосовував нові технології ілюстрування. Їхнім працівником був Ганс Гільденбранд – фотограф світового рівня, відомий своїми кольоризованими світлинами Першої світової. У 1911 році він попрощався з чорно-білою фотографією і повністю перейшов на фотографування в кольорі.

Зображення Гільдебранда вирізняються майже нереальною на вигляд яскравістю. Такий результат досягнуто не лише завдяки використанню техніки "автохрому", але й завдяки досвіду фотографа.

У 1927 році вийшла стаття "Костюми Чехословаччини". На сторінках часопису з’явилися кольорові фотографії зі Закарпаття, зроблені, найімовірніше, роком раніше. Завдяки зазначеним під світлинами локаціям, дізнаємося, що Ганс

Гільденбранд відвідав місто Мукачево, селища Воловець та Ясіня. Фотографував людей на вуличних ринках, торгівлю худобою, місцевих жителів у характерному для закарпатської Бойківщини та Гуцульщини народному одязі.

Що ще писали про українців на сторінках National Geographic читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3wqiPFx

На 87 році життя у засвіти відійшов Степан Хмара. Дисидент, політв’язень радянського режиму. Радикальний, незручний, з іміджем вічного революціонера на барикадах.
Водночас – лікар-стоматолог, який працював за спеціальністю майже 20 років. Публіцист із псевдонімом Максим Сагайдак – автор текстів, що стали підставою для вироку й тюремного терміну.

Ось декілька спогадів пана Степана про важливі моменти його життя:

“Був ранній грудень. Перший сніжок лише трошки притрусив. Я був у школі. Йшов урок – і раптом вчителька поглянула у вікно й оніміла. Роззявила рота від жаху. Я і сьогодні бачу той жах. Ми, діти, як горобці, кинулися до вікна – а там таке підвіконня велике. Побачили трьох чоловіків – лежали, не рухалися. А совєцькі солдати брали цеглу, яка була складена біля підсобки, і просто добивали отак цеглою... Дикий садизм. Це був жах”.

“Я дружині казав, що колись мене пов’яжуть і треба на це чекати. Я очікував довгого терміну ув’язнення. Ми завжди були готові. І це була правильна тактика. Я готував сім’ю до того, що після ув’язнення люди можуть дистанціюватися, вдавати, що нас не знають. Бо страх – найбільша зброя комуністичної імперії”.

“У карцері холодно. Ти там не в тій одежі, яку носиш на зоні. Перевдягають у тоненьку робу, у літній костюм – натільна сорочка та штани. Взуття теж забирають, дають тапочки. Постелі нема. На ніч відкидається лежак із дощок, на день закривається – і ти не маєш права лежати. Важко звичайній людині зрозуміти, як це”.

“14 лютого 1987 року мені повідомили про звільнення. Я сім років не бачив дітей. Коли повернувся, син уже армію відслужив. Донька в старших класах була. Показала мені свою роботу з української літератури про Василя Стуса. Якби не знав, хто її писав, подумав би, що якийсь серйозний літературознавець. Мене дуже втішило, що мої діти отакими виросли”.

“У 1990 році ми не змогли скористатися історичним моментом, коли можна було зробити швидкі зміни. Але я досі вірю, що Україна стане найпотужнішою державою Європи, регіональним лідером. Це – наша мета. Ми маємо до неї йти. Україна – це місце, де можна збудувати рай на землі”.

Прочитайте більше про життя Степана Хмари – bit.ly/3CjYz7C

Олена Теліга хотіла, "щоб Бог зіслав найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання". Вона так і прожила своє життя — у героїчному часопросторі боротьби. І зустріла "гарячу смерть" від ворожої кулі.

21 лютого – вважають днем пам'яті Олени Теліги. Дата та місце її загибелі достеменно невідомі.

Олена віддавалася будь-якій справі цілковито, не озираючись і не важачи ризиків. Українство стало для дівчини абсолютом і надало життю нового сенсу (народилася і прожила у Росії перші 12 років життя, хоч походила з інтелігентної української родини). Олена студіювала українську філологію у Вищому педагогічному інституті імені М. Драгоманова в Празі. Чудово танцювала, писала любовну лірику.

Теліга торкалася у своїй творчості проблеми жіночого самоствердження. У концепції письменниці фемінізм завжди підпорядковувався націоналізмові. Поезія Теліги сповнена тверезого й раціонального усвідомлення близької загрози, історичного виклику, від якого не ухилитися.

Олену Телігу можна назвати й оспівувачкою кохання, ніжності, любовної вірності — проте цим почуттям дуже рідко дозволяла опанувати всю душу. Бо жити випало "в темні роки панування сталі". Року 1935 Олена Теліга опублікувала на сторінках донцовського "Вістника" контроверсійну емансипаційну статтю "Якими нас прагнете?". Чоловіків, зокрема колег-письменників, звинувачувала в обстоюванні патріархальних уявлень, у тиражуванні образу жінки-рабині.

Початок Другої світової застав Олену Телігу у Варшаві. В українській еміграції провадили серйозну роботу — розробляли стратегію поведінки перед неминучим початком німецько-радянської війни. Олена перейшла порубіжний Сян 16 липня 1941 разом з Уласом Самчуком та примкнулась до мельниківців. Згодом Теліга очолила створену Спілку українських письменників. Почала видавати журнал "Литаври". Хотіла опублікувати твори репресованих у 1930-ті українських письменників, зокрема Євгена Плужника, Миколи Хвильового.

Олені Телізі радили негайно покинути Київ. Однак ані вона, ані її чоловік Михайло на це не погодилися. 9 лютого 1942 року у Спілці письменників відбулася зустріч. Усіх учасників чекало гестапо. Поліція Райху дозволила покинути приміщення тим, хто не належав до спілки. Михайло Теліга, хоч і міг піти, зостався з дружиною.

Подружжя Теліг розстріляли в Бабиному Яру.

Про шлях та діяльність письменниці читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/49mfYfr

22 березня 1932 року у Львові молодий підпільник Юрій Березинський здійснив замах на Еміліана Чеховського, очільника відділу боротьби з українським підпіллям. Підкомісар поліції був причетним до катувань арештованих українців.

Спецоперацію організував Роман Шухевич. Цей атентат став одним із найгучніших політичних убивств, вчинених підпільниками ОУН в 1930-ті роки.

Поліція не змогла вийти на слід атентатника й оголосила головним підозрюваним свого таємного інформатора Романа Барановського, який колись належав до підпілля, але припинив з ним співпрацю. Смерть Чеховського посприяла оприлюдненню зловживань польської поліції у Львові. Справу закрили і не повернулися до неї навіть після того як правоохоронці дізналися ім’я справжнього атентатника.

Про скандальне вбивство розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у четвертому епізоді подкасту “Атентат”. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/atentat4

Як мають працювати читальні "Просвіти"?

Товариство "Просвіта" зробило великий вклад в утвердження самоідентичності українців та не завжди робота цих закладів влаштовувала активних громадян. У 1927 році видавець і політичний діяч Іван Калинович на сторінках просвітянського видання "Знання − то сила" розкритикував діяльність українських читалень у селах.

Ось кілька тез із його публікації:

✏️ “Життя читалень "Просвіти" зводиться до невмілого прочитування часописів, і від часу до часу книжок, без путнього розуміння прочитаних тем, без потрібних пояснень і без належного освітлення. Доцільна освітня організація вимагає об’єднання всіх членів читальні "Просвіта" в одну просвітянську громаду, котра зв’язавши їх працю спільними духовими інтересами, могла б при допомозі самоосвіти забезпечити їм потрібне знання. Те знання мало б відповідати культурному розвиткові сучасної доби і піднесло б моральний і інтелектуальний рівень — українського народу”.

✏️ “Усі культурно-освітні установи села й міста, повинні проголосити святу війну безграмотности і малограмотности. Треба приступити до совісної освітньої праці серед українського жіноцтва, а ради кращого зорганізування слід позасновувати окремі жіночі гуртки при читальнях “Просвіти”.

✏️ “В програму освітньої праці повинна входити боротьба з алкоголізмом і засновування товариств тверезости "Відродження", "Визволення" і т.п. Не треба цеї справи легковажити, бо алкоголь нищить наше громадянство морально і матеріально, вбиває енергію і витривалість, а тим самим здатність до життя”.

✏️ “Змагаючи до утворення одної, великої просвітницької сімї з членів читалень "Просвіти" — слід плекати товариське життя й забави, але треба дивитися на те, щоби забави не стали виключною діяльністю читальні. Найважнішою справою є освіта, яка має йти в наш народ з читальні”.

Що ще не влаштовувало пана Калиновича у роботі “Просвіти”, читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/49AR3Vi

123 роки тому народився Леонід Перфецький, художник та сотник Армії УНР. Він створив серію замальовок про головні події Української революції.

Леонід Перфецький командував кінною сотнею у Залізній дивізії Армії УНР. Після поразки визвольних змагань здобував освіту у Краківській академії мистецтв. Якийсь час жив у Парижі, працював в ательє одного з творців кубізму Андре Льота. Під час Другої світової війни викладав в Українській мистецькій школі у Львові, був малярем-кореспондентом Дивізії "Галичина".

Далі жив у Монреалі, розписував церкви. Саме в еміграції Перфецький почав працювати над серією робіт про головні події української історії початку ХХ століття. Більшість його творів втрачено, залишилися репродукції різних років.

Про одну з картин, яка збереглася, розповідаємо детально у матеріалі ⟶ bit.ly/48q0CVV

У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року. Художник Леонід Перфецький.

24 лютого 2022 року російські війська вторглися на території України. З цієї дати пройшло два роки, наша боротьба триває, а українці і досі проживають події того дня.

До повномасштабного вторгнення історик та фалерист Орест Круковський працював у Музеї національно-визвольної боротьби у Львові. Після 24 лютого взяв до рук зброю і став військовослужбовцем 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. На Донеччині, визволяючи місто Лиман, Орест Круковський ледь не загинув у день свого народження. Упродовж року проходив реабілітацію у рідному Львові після чого повернувся на фронт.

“Розумом ми всі розуміли, що буде велика війна, зрештою вона тривала з 2014-го року, але тут, на заході країни, вона нас обходила стороною, ми чули лише її відлуння. На той час багато моїх друзів воювали. Напередодні повномасштабного вторгнення було багато інформації від західного світу, що Путін готується напасти. Тобто розум нам промовляв готуватися до війни, а от серце не вірило.

Найгірше те, що на війні ти відчуваєш себе постійно під прицілом. Немає хвилі, коли тебе попускає. Тут, коли є сигнали тривоги, ми ще маємо час спуститися у підвал. Там наші позиції були за 3 км від ворога, це межа досягнення мінометки. Пригадую, коли ми трохи розслабилися, прийшов наш командир і сказав: "Хлопці, ви мусите розуміти, що всі наші позиції є на планшеті в російських артилеристів, і питання полягає не в тому чи до нас прилетить, а коли до нас прилетить".

Ми вже перемогли, нас не взяли за три дні, нас не взяли за місяць, нас не взяли за рік. Москаль зламав об Україну зуби. Але ця війна затягується і йде на виснаження. Чи вийдемо ми на кордони 2014 року? Думаю вийдемо, але дуже великою кров’ю. Турбує інше: що далі робити з москалями? Навіть якщо ми вийдемо на наші кордони і встановимо перемир’я, росіяни не позбудуться ядерної зброї. Постійна загроза — це наша найбільша проблема, з якою треба навчитися жити і боротися”.

Читайте інтервʼю з Орестом Круковським на нашому сайті ⟶ bit.ly/48ydzNf

1930 року задля реклами пластових таборів організація опублікувала фото, яке підписали – “Ранкова руханка”. Фотографію зробили на горі Середній з видом на гору Високу в Ґорґанах. На фото можна впізнати Степана Бандеру.

Мандрівка розпочалася на пластовому таборі “Сокіл”. Далі рушили через дві гори на Грофу, а потім – на Попадю. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав псевдо “Баба”. Дорогою обговорювали статут куреня старших пластунів, а Степан постійно казав: “Не треба нам бабів”. Маючи на увазі, що курінь має бути лише для старших пластунів, без пластунок. Після Попаді Бандера із друзями помандрували на гору Високий Верх. Там був один із пунктів транспортування підпільних видань Української військової організації. Закарпатські пластуни приносили літературу зі свого боку, а галицькі – забирали.

Більше про таборування пластунів читайте у матеріалі: https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/rankova-rukhanka-u-gorganakh-nove-foto-stepana-banderi/?fbclid=IwAR3N4GkfygcM_RL30EkA7hMVbj9cD9k6A2Qdn4nWspb2P5PIaKuzYOPcMj8

"Хто не побував у Терещенківському будинку в дні панування в Києві радянської влади, той, звичайно, не зможе скласти й приблизне уявлення про вчинений тут розгром. Особливо тяжке враження справляли залишки прекрасних полотен першокласних художників, розідраних на шматки або безглуздо посічених шабельними ударами. Ряд картин було просто вирізано з рам ножем або шаблею. Так само вирізано було шкіру з сидінь стільців і крісел".

Це спогади мистецтвознавця Федора Ернста про першу появу “червоних” у Києві 1918 року. Закріпившись в українській столиці нова влада почала націоналізацію музеїв: Богдана і Варвари Ханенків, Художньо-промисловий і науковий. За офіційною версією, з фондів вилучали предмети, які не мали культурної цінності. Насправді ж до Росії вивозили коштовні речі.

З Києво-Печерської лаври вилучили предмети великої історичної цінності: дари гетьманів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. Частину артефактів продали за кордон, близько 10 000 об’єктів — опинилися у Збройній палаті московського Кремля.

Ернст, скориставшись впливовою посадою, намагався повернути українські цінності. Завдяки старанням Ернста та групи дослідників вдалося врятувати з Росії частину колекції Ханенків, 15 малярських робіт Тараса Шевченка, 600 українських п’єс, старі запорізькі прапори, гетьманські клейноди, роботи Георгія Нарбута та багато інших артефактів. На жаль, захист українських цінностей фатально обернувся для Ернста. 1932-го його заарештували, 1942-го – розстріляли.

Детальніше про вклад історика в збереження нашої спадщини читайте у матеріалі на нашому сайті сайті ⟶ bit.ly/49pjxBu

Ольга Басараб була розвідницею Української військової організації. У лютому 1924 року її заарештувала польська поліція, звинувативши у шпигунстві. Згідно з польськими звітами, у ніч на 13 лютого 35-річну Ольгу знайшли повішеною на рушнику на тюремних ґратах.

Кілька днів польська поліція приховувала смерть української розвідниці, продовжуючи приймати її пакунки від родини. Версію про самогубство офіційно оголосили лише 21 лютого. Проте історики довели, що останні дні життя Ольгу Басараб катували.

Соратники Ольги з Української військової організації не залишили жодних коментарів про самопожертву своєї зв’язкової. Лише письменник та громадський діяч Михайло Бажанський у книжці "Як згинула Ольга Басарабова" пригадує перебування у львівській тюрмі разом з полковником Андрієм Мельником та іншими діячами УВО. Мельник саме був у "Бриґідках", коли польська поліція замордувала Ольгу Басараб, а за кілька днів після цього зумів відвідати камеру, де її убили.

Те, що він там знайшов, переконало полковника, що Басараб умерла не своєю смертю.

Уривки спогадів Михайла Бажанського читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3SVQLl1

Воєнне право західного світу, права полонених, воєнна етика та закони війни – все це виросло з рицарської традиції. Гуманне ставлення до противника – не брати його в рабство, ритуально його не вбивати чи просто не страчувати – зародилось саме в рицарському середовищі.

Рицарство дало нам поняття горизонтальної репутації. Важливо не те, що про тебе думає начальство, а те, що про тебе думають рівні тобі достойники. Ці ідеї досі серед нас, твердить історик, зброєзнавець Володимир Гуцул.

У новому випуску “Без брому” дослідник розповів, як зародилася рицарська культура, наскільки далеко на схід вона проникла, чи були рицарі в Україні та врешті як правильно вживати – “рицар” чи “лицар”?

Читати ⟶ bit.ly/3OUCzHN
Дивитись ⟶ bit.ly/42XgdLG

Здається, що в часі великої війни мистецтво безпорадне, а голоси дієвців культури стихають. Але є ті, хто не лише професійною діяльністю засвідчує злочини російського агресора, а й стає на захист держави чи постійно допомагає фронту та усім постраждалим.

Проєкти “Паліндром”, “Кашляючий Ед”, “Глава 94” — за яким сценічним іменем ви знаєте Степана Бурбана? Із перших музично-поетичних робіт він зацікавлює, а згодом лунає багато схвальних відгуків і від слухачів, і від авторитетних музичних медіа.

Восени 2022 року з рок-групою Степан вирушив у благодійний тур містами України: Одеса, Дніпро, Тернопіль, Львів, Київ, Вінниця, Чернігів, Чернівці, Івано-Франківськ, Хмельницький. У грудні 2022-го за підтримки культурної агенції "Лінія Втечі" відбулися благодійні концерти в Ісландії. До сьогодні 29-літній український репер, співак, композитор, режисер та музичний продюсер не припиняє своєї волонтерської діяльности.

"Допоки я не на фронті, то мушу робити те, що роблю. І за те, що я можу це робити, дякую усім тим людям, які мене захищають. У моїх силах віддати кошти на потреби армії чи придбати те, що потрібно на передовій. Сьогодні нема інших правил: або ти робиш щось для фронту, або ти сам на фронті".

[ Це перша розмова із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про волонтерство та творчість в умовах війни Степан Бурбан розповідає у матеріалі ⟶ bit.ly/3OWzSp4

Ева Томпсон — польсько-американська літературознавиця, славістка, професорка Університету Райса в Г’юстоні, редакторка журналу Sarmatian Review. Найвідоміше дослідження «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» авторка написала 24 роки тому.

У ньому дослідниця пояснює, як російські письменники століттями допомагали підкорювати інші народи та творити імперію, виправдовуючи її своїми творами. І ані слова не говорили про злодіяння імперської армії, натомість усіляко її підносили.

Ось що дослідниця думає, про сприйняття російської культури на Заході:

“Пропозиція "скасувати культуру" — утопічна доти, доки є тисячі проросійських пропагандистських елементів. Кажу про кафедри російської мови й літератури, зокрема в Америці. Вони поширюють неправдивий образ Росії, який десятиліттями визначає Москва.

Тисячі студентів, які слухають російські курси в американських університетах, неминуче навчаються симпатизувати Росії і Путіну на противагу симпатії до України чи Литви, Естонії тощо. Ви можете заборонити росіянам виступати в тисячах місць на кшталт симфонічних залів, оперних театрів. Однак коли йдеться про образ Росії, то його зміна є утопією через усі ці університети, які промотують образ Росії, пропонуючи твори від Карамзіна до Дугіна”.

Що натомість можуть зробити українці, аби переконати світ, що російський націоналізм — агресивний, читайте у матеріалі на нашому сайті ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/eva-tompson-peremoga-ukrayini-zmusit-rosiian-perepisati-svoiu-istoriiu/

Раз на чотири роки, 29 лютого, відзначають день святого Касяна. Попри коментарі представників Церкви, що в Бога немає поганих чи хороших днів, українці традиційно вважали цю дату нещасливою. Тому і святий Касян з часом перетворився з благодійника на такого собі напів демона. За однією з версій, саме він став прототипом Вія, персонажа однойменної повісті Миколи Гоголя.

До святого Касяна зверталися з молитвами про “плоті духу послушання” та “пристрастей приборкання”. На Житомирщині святого Касяна шанували як заступника і опікуна дівчат. Однак переважно він мав недобру славу. Його вважали грізним, немилосердним, заздрісним і злостивим. Казали, має буйний норов, з усіма свариться та пиячить.

За віруваннями, Касян “народився по сновидінню”, дитиною його викрали демони й поставили охоронцем на вході до пекла. Щодня диявол б’є його важким молотом. Дає перепочинок лише на іменини. Касян охороняє вхід до пекла. Має довгі, по коліна, брови та вії. Через них не може бачити світу Божого. Тільки на іменини чорти піднімають їх вилами. Горе тому, хто в цей час трапиться Касянові на очі. Від його погляду гинуть люди й тварини, сохнуть дерева.

– Я чув таке, що колись Бог запросив до себе всіх святих, – розповів Володимир Місечко з Соболівки Радомишльського району на Житомирщині. – Йдуть до нього святий Миколай і святий Касян. Бачать, посеред дороги у грязюці дядько застряв із кобилою та возом. Касян побоявся забруднити свої чисті ризи й пішов собі далі. А Миколай скинув свиту, підставив плече і допоміг витягнути воза. За цей вчинок Бог начебто нагородив Миколая двома святами на рік. А Касяну виділив одне на 4 роки. Через це він сердиться й чинить все на зло людям і Богові.

Більше про найстрашнішого святого та те, як наші предки ставилися до 29 лютого читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/4bUUPuo

Як трапилось, що регіон, у якому історично проживало чимало українців, виявився одним із російських осередків?

Військовий історик Роман Пономаренко зібрав сім фактів про Придністров’я, які ви могли не знати:

✏️Придністров’я – історичний регіон на лівому березі Дністра, що формально належить до складу Республіки Молдова. До кінця XVIII століття Подільське Придністров’я, населене переважно українцями, належало Великому князівству Литовському, Речі Посполитій, козацькій Гетьманщині та Російській імперії. Степове входило до Золотої Орди, Кримського ханства та Османської імперії. Олександр Суворов у 1792 році заснував місто Тирасполь, нинішню столицю “ПМР”.

✏️У 1924 році теперішню Молдову розділили між двома країнами: Бессарабія відійшла до Румунії, Придністров’я – до Радянського Союзу. Створили Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі Радянської України. Року 1940 СРСР відібрав у Румунії Бессарабію, створивши Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. До її складу увійшло і Придністров’я. Під час перепису 1939-го частка росіян у населенні регіону становила 14,7 %, сьогодні їх – понад третина.

✏️В останні роки існування СРСР різко загострилися міжнаціональні конфлікти. Молдавська РСР, як і решта союзних республік, почала відстоювати свою незалежність. У Тирасполі організували “Об’єднану раду трудових колективів”. Вона вимагала зберегти права російської мови, а згодом ініціювала референдум про створення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. 25 серпня 1991 року ПМРСР проголосила незалежність, при цьому залишаючи на своїй території дію законів СРСР. Молдова назвала себе самостійною тільки-но через два дні, офіційно поширивши свою владу на територію Придністров’я.

✏️Бойові дії між Молдовою та Придністровською Молдавською Республікою розпочались навесні 1992 року. Одними з найзапекліших стали бої за місто Бендери. Захищати “придністровських братів” від “румунської навали” приїхало декілька сотень добровольців з Росії. Також на стороні сепаратистів воювали приблизно 150 українських добровольців.

✏️ Командувачу 14-ї армії генералу Олександру Лебєдю Москва наказала мирно пригасити конфлікт. Через тиждень завдали потужного артилерійського удару по з’єднаннях молдавських військових біля Бендер. Цей обстріл припинив конфлікт.

✏️Придністров’я офіційно вважають частиною Молдови, хоча Тирасполь зберігає зовнішню незалежність від Кишинева. У своїй політиці самопроголошена держава орієнтується на Росію. Жодного статусу ця територія не має. Навіть Російська Федерація її офіційно не визнає, хоча декілька разів влада “ПМР” зверталась до Москви з проханням про приєднання. Придністров’я має дипломатичні відносини лише з іншими невизнаними проросійськими утвореннями – Абхазією та Південною Осетією.

✏️ Із початком війни у 2014 році Україна заборонила використовувати свою територію для ротацій російського контингенту. Військовим доводилося приховано добиратись до “ПМР” літаком через Кишинів. Часто їх затримували молдовські прикордонники та депортовували. Сьогодні загроза удару з боку “ПМР” малоймовірна. Російських військ тут недостатньо, від постачання вони ізольовані, та й особливої мотивації не мають.

Детальніше читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3URsVtg

Євген Сверстюк був дисидентом та інтелектуалом, який постійно «йшов проти течії»: у часи бунту шістдесятників, дисидентської діяльності в радянських таборах чи долаючи інерцію посткомуністичної України років незалежності. У 2010 році Євген Сверстюк став першим лауреатом премії «Світло Справедливості». У його світогляді поєднано християнські цінності, людський гуманізм і національну гідність.

Євген Сверстюк вивчав логіку та психологію, згодом вчителював у Почаєві й Богданівці, аж доки не потрапив до Києва – з невеликою паузою у Полтаві. Шлях до столиці був непростим – майже всі етапи молодий інтелектуал проживав із конфліктами. Спершу, під час навчання у Львівському університеті, поширювались чутки про його нелояльність до радянської влади та неналежне висловлення про Сталіна. Згодом у Почаєві молодий учитель Євген Сверстюк був звільнений у зв'язку з недотриманням правил радянської педагогіки й ідеологічних рамок. Моральні імперативи й неприйняття радянської системи вимагали бунту, і Сверстюк послідовно виявляв свою незгоду з радянською дійсністю.

Євген Сверстюк був очевидним ворогом радянської системи. У лютому 1972, у часи масових арештів шістдесятників, потрапив під варту й Євген Сверстюк, який напередодні написав «Собор у риштуванні». За свою творчість і послідовне відстоювання національної самобутности Євгенові присудили довгих 12 років у таборах і на засланні. Але з цього шляху він не зійшов: «Розумів, що мій поєдинок з ворогом, жорстоким і підступним, закінчиться за їхнім сценарієм, але я маю зберегти честь свого імені, бо це важливо для мене і для тисяч людей. Порядних людей».

Більше про боротьбу Євгена Сверстюка з тоталітарною системою читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло Справедливості” ⟶ bit.ly/3UZNlQJ.

[ Проєкт втілено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]

Улітку 1934 року у Львові молодий оунівець Михайло Цар здійснив замах на Івана Бабія – директора Академічної гімназії. Іван Бабій був відомий лояльністю до окупаційної польської влади, він доносив на гімназистів, прихильних до національного підпілля.

Вбивство стало одним із найдраматичніших атентатів Організації українських націоналістів. Дії ОУН викликали кризу відносин підпілля з легальними українськими партіями та Греко-католицькою церквою. Замах різко засудив митрополит Андрей Шептицький.

Детально про подію та її наслідки для українського суспільства розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у п’ятому епізоді подкасту “Атентат”.

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ http://li.sten.to/atentat5

Залізниці Галичини — одні з найдавніших в Україні. Їхня історія бере початок у середині XІX століття, коли Західна Європа переживала сплеск нових виробництв, і сформувався запит на нові види транспорту. Року 1841 австрійський уряд створив спеціальний проєкт побудови коліярських сполучень — "Програму у справах залізниці". У ній ішлося, що нова транспортна мережа принесе велику користь усій Європі. Щодо Галичини виснували: залізниця їй необхідна, щоб розвивати промисловість, вивозити сировину та сільськогосподарську продукцію. Проєкт реалізовували кілька десятиліть.

Велике значення для економіки регіону мали локальні залізничні гілки, що з’єднували транс’європейську магістраль із багатими на ресурси Карпатами. Над карпатськими річками довелося будувати височезні мости, у горах — пробивати кілометрові тунелі.

Навіть мали мрію — дійти до Індії. Князь Леон Сапіга писав: "Якби наша залізниця була збудована, то можна було би нею за 6–8 днів прибути з Лондона до Бомбея".

Більше про будівництво залізниць та плани запуску ключових напрямків читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/galitska-zaliznitsia/

Досі вважали, що найдавніші малюнки з детальним зображенням українців — це акварелі 1780-х років, видані пізніше в "Історії України" Олександра Рігельмана. Та малюнки німецького шляхтича Фрідріха-Вільгельма Берґгольца, виконані під час поїздки Гетьманщиною, на 30 років давніші.

Під час подорожі Берґгольц робив замальовки з натури та архітектурні креслення. Повернувшись на батьківщину, на їх основі виконав малюнки олійними фарбами. Уся колекція Берґгольца налічує 207 окремих зображень. Типажів з України — близько п’ятдесяти. На них зображені українці різних суспільних верств, а також представники інших етносів.

Знатні жінки одягнуті у кунтуші, пошиті з коштовної кольорової імпортної тканини, оздоблені золотим позументом, з відкладними шалевидними комірцями, з відворотами на рукавах. Міські жінки одягнуті у схожий одяг, пошитий з дешевших тканин. А селянки — у білих або брунатних свитах без коміра. Замість спідниці у служниць та селянок плахта і фартух. У руках — кошик, що підкреслює заняття домашнім господарством.

На кількох зображеннях бачимо чудові жіночі черевики на підборах. Майже такі самі черевики Параски Данилівни Апостол зберігають у Чернігівському історичному музеї. Їхній дизайн відповідає тогочасній європейській моді.

Більше про найдавніші зображення українців читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/meshkantsi-getmanshchini-na-maliunkakh-berggoltsa-1744-roku/

75 років тому народився композитор та поет Володимир Івасюк, автор відомих хітів "Червона рута" і "Водограй".

“Раніше я сприймав Івасюка як образ із підручника, памʼятник. Тому й не розумів його музики. Тепер я побачив живу людину. Володі був лише 21, коли він написав "Червону руту". І лише 30, коли помер. Він мав модний гардероб, стиль, почуття гумору, запальний характер, любив подорожувати. Одна з його улюблених стрічок — "Хрещений батько" Френсіса Форда Копполи. Нас цікавило, які книжки та фільми подобались Володимирові, його подорожі, як він жартував, писав музику”, – ділиться один із найпопулярніших українських блогерів у YouTube Віталій Гордієнко та автор фільму "Феномен Івасюка", який зібрав майже мільйон переглядів.

“Івасюка часто змальовують палким патріотом, ледь не націоналістом. Але він просто творив музику на вірші рідною мовою, з мотивами свого краю. Робив те, що вмів, і хотів робити це якнайкраще. Ми часто висловлюємо претензії до нашої культури. Мовляв, у нас усе про боротьбу та страждання. Тому мені не подобається, що 30-річного чоловіка перетворюють на бронзовий пам’ятник”.

Українці заново відкривають творчість Володимира Івасюка. “Часто кидають тезу: "Шкода, що він передчасно пішов від нас, міг би ще стільки всього написати". Але Володя залишив величезний спадок. 100 естрадних та 50 інструментальних творів — це дуже багато. Є що досліджувати й переосмислювати”.

Більше про те, яким постає Івасюк для українців сьогодні читайте у матеріалі на нашому сайті → bit.ly/3wEwqZW