Зап’ястки, поручі, нарукавці або нараквиці – традиційний аксесуар, поширений на Гуцульщині та Покутті. Їх плели із вовни, оздоблювали кутасиками чи бахромою, і вдягали поверх сорочок або під ними.

Про нараквиці писав Федір Вовк у відомій праці "Український народ у його минулому і теперішньому", де він порівнював цей елемент з поручами священників. Вчений зазначив, що на Гуцульщині нараквиці носили переважно чоловіки. Для української культури цей аксесуар залишився у минулому, а в країнах Балтії та в Ісландії його носять і дотепер.

Нараквиці інколи оздоблювали невеликими кольоровими кутасами, які називали "баранчиками". Нижній край прикрашали так званими "витягнутими петлями", які нагадували бахрому. І кутасики, і щільна бахрома здаля нагадували хутряну оторочку.

Святкові нараквиці могли мати складне плетіння з рослинним орнаментом. Були варіанти додаткового оздоблення вишивкою поверх плетіння.

Про цей аксесуар традиційного одягу читайте більше у матеріалі ⟶ bit.ly/3uCRbo5

“Живі повинні боротись за полеглих, здорові – за поранених, а вільні – за полонених”. Катерина Прокопенко так каже про сенс свого життя сьогодні. Її чоловік – легендарний командир полку “Азов” Денис Прокопенко. Його полон і необхідність боротися за чоловіка спонукали Катерину до дій.

Так вона стала однією із засновниць Асоціації родин захисників “Азовсталі”. Це велика спільнота жінок, які їздять з адвокаційними місіями по всьому світу, нагадуючи про тих, хто в полоні. У травні 2022 зустрілися із Папою Римським. Вони збирають гроші, щоб підтримувати родини і самих військових, яких звільнили.

“Ми повторюємо світу, міжнародній спільноті: як наші військові боролися за демократичні цінності вільного світу, так і вони тепер мають боротися за них”.

Через ранню смерть матері та образи з боку однолітків дівчинка прагнула стати сильнішою, особливо фізично. Бабуся віддала Катерину у всі можливі секції. Особливо вона любила тхеквондо. Спершу хотіла навчитися захищатись від тих, хто її ображав, а згодом через мистецтво боротьби почала двобій із власною внутрішньою драмою.

“Ця зовнішня сила, яку я здобувала, дала мені і внутрішню силу. Спорт до сьогодні є моїм стабілізатором. Мені не треба психолога, поки я можу бігти та плисти”, – каже вона.

Цьогоріч Катерина Прокопенко разом із Аліною Михайловою стали лауреатками нагороди “Світло Справедливості”. Її історію читайте у спецпроєкті, присвяченому премії.

[ Проєкт втілено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]

https://svitlo.localhistory.org.ua/prokopenko

У розмові з Такером Карлсоном Путін виголосив багато тверджень про історію, засвідчивши свою зацикленість на минулому. Історик Тімоті Снайдер у своїй новій колонці пояснив, як і чому російський президент помиляється.

“Мало того, що те, що Путін говорить про українське минуле, є небезпечним і помилковим, воно ще й нудне. Він замовчує важливі речі з історії земель, які зараз є Україною. За тисячі років до того, як Путін почне розуміти все неправильно, всесвітньо-історичні тенденції проявляться на землях, які зараз є Україною.

Глибоко у бронзовій добі, близько 6000 років тому, на території нинішньої України існували великі поселення – “мегаміста”. Близько 5000 років тому люди, які будували ці міста, були витіснені скотарями, які одомашнили коня. Ці люди принесли зі степу зачатки мов, якими зараз розмовляє близько половини населення світу.

Близько 2500 років тому скіфи з нинішньої південної України зустрілися з греками, подарувавши їм деякі з найкращих своїх історій, зокрема про амазонок, скіфських воїнок. Скіфія, або південне узбережжя нинішньої України, годувала Афіни в часи їхнього найбільшого розквіту, і греки жили в містах на нинішньому південному українському узбережжі.

Звідти можна перейти до сарматів, готів і хозарів. Землі нинішньої України, цілком можливо, були першими європейськими територіями, заселеними людьми; хай там як, вони були заселені, часто надзвичайно впливовими народами, протягом приблизно 37 000 років. Якби сьогодні дійсно було можна претендувати на територію на підставі того, хто був там першим, то російські претензії були б слабкими”.
Та найбільше маніпуляцій Путін робить, розповідаючи про історію українських земель від IX до ХХ століття. Хибні наративи проаналізував Тімоті Снайдер, його колонку у перекладі Сергія Громенка читайте на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/putinskii-genotsidnii-mif-bzdura-fashizmu-rozkrita-v-interviu-karlsona/

Чи постала б українська нація без фольклору? Що відображав фольклор у різні періоди і як його дослідження вплинуло на творення української нації? Чому "Русалка Дністрова" – взірець культурної дипломатії? Які жанри нашого фольклору присвоїли московити? Чому в українській мові багато пестливих слів?

Про це розповів професор кафедри української фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Гарасим у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Читати ⟶ bit.ly/42BwPYU
Дивитись ⟶ bit.ly/42BQaJI

Як українці ставилися до еротики? Із 14–15 років молодь починала ходити на вечірні розваги. Батьки не перешкоджали дітям відвідувати вечорниці.

Влітку збиралися на вулиці. Хлопці приносили горілку, після частування починалися танці, "поцілуйні" ігри, жарти. Пізно ввечері молодь лаштувалася до сну, за взаємною згодою лягали парами. Спільне спання мало обмежуватися поцілунками й пестощами. Якщо виникали стійкі взаємні почуття, пара шукала можливости усамітнитися у клуні, стодолі, а за тепла — в садку або на возі. Залишившись сама на господарстві, дівчина приймала залицяльника вдома.

Якщо дівчина уникала молодіжних збіговиськ, їй влаштовували обструкцію: мазали ворота дьогтем, малювали великий фалос, вішали біля хати колиску. Таке ж робили, якщо дівчина перебирала хлопцями, славилася норовистим характером.

Попри поодинокі випадки, інцести суворо засуджували. Щоб уникнути їх навіть на підсвідомому рівні, рідні брати й сестри не мали права відвідувати одні й ті самі молодіжні зібрання.

Більше про інтимне життя українців читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3uzfseN

Року 1919 юний Вільгельм Рейх з села Добряничі, що на Львівщині, став студентом Віденського університету медичного фаху. Це була престижна кафедра, один із викладачів якої — сам Зиґмунд Фройд. Фройд уподобав цілеспрямованість Вільгельма і через рік Рейх став наймолодшим членом його Віденського психоаналітичного товариства.

Вже за кілька років він відкрив свій кабінет. Чимало його біографій рясніють компліментами від Фройда. Зірка психотерапії відгукувався про Райха як про одного з найталановитіших психоаналітиків того часу.

Доволі швидко юний талант взявся розробляти власні психоаналітичні теорії. Основою для них, як і личило Фройдовим послідовникам, був секс. У своїй першій праці "Функція оргазму" Райх намагався довести, що сексуальна незадоволеність призводить до неврозу, а яскраве якісне статеве життя здатне зцілювати організм. Дослідники Райхового життя вважають, що таку зосередженість на сексі спричинили дитячі травми.

"Оргон" — так Райх назвав енергію, яку, за його словами, виявив, — це неймовірна життєва сила, течії якої пронизували весь Всесвіт. У пошуках доказів своєї теорії Райх сконструював "акумулятор оргону". Це невелика металева шафа, перебуваючи в якій людина мала отримувати чудодійні опромінення оргоном. Космічна енергія, за заявами Райха, здатна була лікувати усе: від імпотенції до раку.

"Відкриттів" і "винаходів" Райха офіційна наука не визнавала. Натомість у медіях його звинувачували в шарлатанстві, називали іноземним агентом і приписували лідерство в сексуальних сектах. Крістофер Тернер пише, що ідеї Вільгельма Райха й далі мають чимало прихильників. Сотні аналітиків у всьому світі все ще практикують терапію за його методами.

Про винахідника оргону і чудодійного акумулятора читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3UFJmsl

Друга світова війна: подія минулого чи момент, який визначив нашу сучасність? У новому, найбільшому (200 сторінок!), номері “Локальної історії” читайте про події та постатей, які змінили світ.


У свіжому номері:

• Розмови із Робертом Сапольські, Лоренсом Рісом та Оленою Стяжкіною.
• Як жінки воювали у лавах Червоної армії?
• Концтабір Аушвіц: катування 120 тисяч в'язнів з України.
• Як кияни пережили німецьку окупацію і як це вплинуло на українську культуру?
• Сміх через гумор: як нацисти та комуністи використовували цей інструмент у якості пропаганди?
• Остарбайтери з України: виживання під час двох диктатур.
• Як вояки УПА облаштовували криївки?

Доставляємо безкоштовно замовлення при замовленні від 2-х будь-яких номерів.

Замовити журнал ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/druga-svitova-vijna-11-12-2023/

Мирослав Симчич – легендарний ветеран УПА, командир Березівської сотні та бою під Космачем. Відбув один із найдовших термінів ув’язнення в СРСР – понад 32 роки. Дружина Раїса чекала на чоловіка більш як 18 років. Після звільнення за упівцем стежили і заборонили селитися у західних областях.

У Незалежній Україні йому встановили прижиттєвий пам’ятник у Коломиї, але звання Героя повстанцю присвоїли аж на 99 році життя. Через рік Мирослав Симчич відійшов у засвіти.

Велике інтерв’ю із упівцем дослідники "Локальної історії" записали 2010 року. Фрагменти спогадів про найважливіші події його життя ви почуєте у завершальному епізоді подкасту “УПА. Сила опору”. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa8

[ Проєкт створено спільно з культовим закладом Криївка ]

"Одним із чергових завдань громадянства і уряду єсть організація допомоги скаліченим воякам", — писала українська преса наприкінці 1917 року.

У Першій світовій війні українці змушені були воювати поза своїм бажанням. Коли на підросійську територію почали повертатися перші інваліди, постали так звані комувічі — комітети допомоги увічним воякам. Втілити політику підтримки ветеранів вдалося уже в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського.

Відділ опікування покалічених вояків організовував лікування, забезпечував протезами, налагоджував загальну освіту та професійне навчання, а також забезпечував трудову та юридичну допомогу. За Гетьманату вперше з часів війни на теренах колишньої Російської імперії здійснили облік ветеранів. На початок літа 1918 року в Україні було зареєстровано 184 тисячі інвалідів. На відділ опікування покалічених вояків при МНЗ та ДО виділили вісім мільйонів карбованців.

У санаторіях та курортах Криму організували оздоровлення інвалідів. У Маріуполі, Сумах, Житомирі, Харкові, Києві, Полтаві та інших містах функціонували притулки для немічних інвалідів.

У Харкові 1918 року діяв безкоштовний проїзд у міському транспорті для тих, хто втратив 100 відсотків працездатности. Того ж року Уманське повітове земство для вояків-інвалідів безкоштовно роздавало саджанці. Ольвіопольська міська дума видала інвалідам війни, вдовам та дружинам полонених по дві десятини землі за пільговою ціною. Також популярним стало збирати пожертви.

Про лікування та пільги для поранених вояків понад 100 років тому читайте більше у матеріалі ⟶ bit.ly/42WClWx

“Сучасники вже добре розуміють, що таке фейкова держава, яку створив окупант. Розуміють, тому що побачили приклад "народних республік" Донбасу, побачили всіх цих захарченків, пушиліних, пасічників, підвали та тортури, беззаконня та знущання... І зрозуміли, чим фейкова держава відрізняється від справжньої. Але коли ти роками живеш у фейковій державі, то починаєш дихати отруєним повітрям так, наче воно є чистим.

Українська держава після Першої світової війни існувала не так довго. Вона народилася й померла в тумані війни. Їй довелося боротися за своє існування буквально з перших днів після проголошення. На неї буквально нападали з усіх боків, і смертельні вороги ставали союзниками, коли потрібно було знищувати Україну. Але все одно ця держава існувала. Вона боролася, вона спромоглася створити власні урядові структури та збройні сили, вона ухвалювала сміливі рішення, які випередили свій час на десятиліття. Наприклад, рішення про єврейську національну автономію в УНР було першим таким рішенням серед усіх європейських держав та продемонструвало унікальний і творчий приклад толерантности. Згодом усе це було розтоптано, зруйновано, підмінено кривавою декорацією Української РСР.

Український національний рух завжди був рухом невідворотности та безнадійности водночас. На територіях інших країн він не міг спиратися на підтримку власної держави, тому що її просто не було. На території самої України він мусив бути насамперед антидержавним, боротися з окупацією, яка намагалася видавати себе за справжню національну державу. Тим, хто хотів жити в щасливій ілюзії, що УРСР — це справжня Україна, раніше чи пізніше доводилося прощатися з цією оманою. І добре ще, коли таке прощання закінчувалося інфарктом, а не табором і розстрілом.

Коли з’явилася справжня Україна, то виявилося, що більшості її населення все ще хочеться дихати отруєним повітрям минулого. Що більшість українців просто не вірить — саме на рівні віри, а не розуміння, — що сусідня Росія ніколи не хотіла їхньої державности. Що для росіян Українська РСР була такою самою вигадкою, як інші радянські республіки — "щоб хохли не видєливалися" і продовжували гнути спини”.

Більше про ставлення українців до УРСР читайте у колонці Віталія Портникова на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/rukh-nevidvorotnosti-vitalii-portnikov/

Чому фільм “Інший Франко” не подобається ні критикам, ні творцям? Стрічка оповідає про Петра Франка – сина Івана Франка, одного з творців Пласту і української авіації, хіміка і дипломата. Його життя обрубала радянська система. Від 1941 року до відновлення української державності згадувати про молодшого сина Каменяра було заборонено.
Фільм не викликав особливого ажіотажу серед глядачів. В соцмережах ширяться негативні відгуки – відзначають примітивні спецефекти та сценарій, що нагадує сюжет російського фільму 1990-х.

Ми попросили прокоментувати стрічку дослідницю біографії Петра Франка, кінокритикиню та режисера фільму. І те, що почули, стало несподіванкою.

Детальніше читайте на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/inshii-franko-film-iakii-ne-podobaietsia-ni-kritikam-ni-tvortsiam/?fbclid=IwAR0hL1Ma7XyQsR6uZxVIiQaqAikD5RvVRGvx5PuA4la5VNRIr1vATOItgZA

1936 року у “Львові” в Народному домі діти "Рідної Школи" імені князя Лева зіграли виставу за мотивами відомої казки братів Грімм. На фото ми бачимо семирічну дівчинку – Ярославу Полюгу, яку вдома лагідно називали Сяйця. Стоїть вона друга ліворуч.

Постановкою цієї, як і інших вистав "Рідної Школи" займалась Ярославина мама – Іванна Полюга, випускниця театральної студії під керівництвом Леся Курбаса.

Ярослава Полюга згодом стане учасницею ОУН, допомагатиме підпіллю медикаментами. За це відбуватиме покарання в таборах ГУЛАГу.

Більше читайте у матеріалі з рубрики “Історія одного фото” ⟶ bit.ly/49fd8sp

На фото – вистава "Білосніжка і семеро гномів" за участі дітей "Рідної Школи". Львів, 1936 року. Світлина з домашнього архіву Ярослави Полюги

“Євромайдан як вільне усвідомленого вибору української ідентичности є важливим для розуміння України”.

10 років тому 18 лютого на майдані Незалежності силовики “Беркут” розпочали масовий обстріл мирних мітингувальників. Марсі Шор – американська історикиня ділиться власним сприйняттям цієї події.

“Для мене Майдан став неймовірним моментом широкомасштабного набуття народом суб’єктности — і притаманної їй відповідальности. Майдан — це про дієздатність, про наполягання на тому, щоби жити в суспільстві, де до людей ставляться як до суб’єктів, а не як до об’єктів, не як до речей. Також це була мить об’єднання, громадського патріотизму, почуття власної української ідентичности — понад расою, мовою, етнічним походженням. Моментом ідеї, що українська ідентичність є вільним екзистенційним вибором, що стосується насамперед цінностей.”

Читайте більше у матеріалі ⟶ bit.ly/4bD3b9T

Становлення імперської Росії відбувалося за безпосередньої участі українських церковних мужів. Саме підо впливом Києва "Русия", що згадана в титулі московського царя, стала "Росією", а згодом — назвою імперії.

Від кінця XVII століття сотні добре освічених українців ставали на службу російській державі. Запит був величезний — саме за царювання Петра І імперія вирішила стати активним гравцем на загальноєвропейській арені. Для цього вона потребувала модернізації, а тому — якісних кадрів. Оскільки власних не було, вдалися до послуг іноземців, зокрема українців.

До другої половини XVIII століття українці переважали на церковній ниві й опікувалися різноманітними сферами: ставали вищим армійським та морським духовенством, настоятелями найважливіших монастирів та місій, професорами тощо. Вони вважали себе своєрідними культуртрегерами та пастирями, що несли християнську віру і світло в темряву.

Саме українець з походження придумав всеросійське "отечество". Нове значення поняттю "вітчизна" надав колишній київський професор Теофан Прокопович, який став ідеологічним помічником Петра І у модернізації Московії.

Імперія без жодних докорів сумління привласнювала все, що з’являлося в її межах, і видавала за російський продукт. Сковорода "став" батьком "російської" філософії; Ведель, Березовський та Бортнянський — "рускімі композіторамі", печерські подвижники — "рускімі" святими тощо.

Більше про те, як українське духовенство вигадувало ідеологію для Російської імперії, читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3OMZWD0

Дарія Корчак (Боровик) зі Львівщини була засуджена до 25 років заслання за листівки із написом “Смерть Сталіну”. Її чоловік Богдан Корчак відбув 10 років радянських таборів. Син Андрій став Героєм Небесної Сотні, його вбили на вулиці Інститутській 18 лютого 2014-го, коли пані Дарії був 81 рік. Вона відійшла у засвіти теж у лютому, через п'ять років після сина. “Локальна історія” встигла записати спогади жінки про її життя.

Любов до України буквально червоною ниткою проходить через рід Дарії Корчак.

Дарія навчалася у місті Дрогобичі, там приєдналася до національного Руху Опору: “Ми в Дрогобичі більше займалися тим, що розповсюджували листівки”.Згодом постала потреба у нових методах інформування. Дарії спало на думку використати старий батьків штамп, щоб ним писати заклики до українців. “Ми складали невеликий текст: "Геть більшовицьке ярмо з України", "Геть колгоспний лад", "Нехай живе Українська самостійна, незалежна держава". Різні речення писали. Але в кінці кожної листівки завжди було: ”Смерть Сталіну””.

Через доніс засланої дівчини, Дарію арештували й засудили до 25 років ув’язнення в особливому таборі для політв’язнів "Озерлаг" біля міста Тайшет. Під час амністії її справу переглянули та зменшили вирок.

У книзі спогадів пані Дарія описала прощання та останні слова синові перед поїздкою на Майдан: “Добре розумію сину, ми з татом тому і страждали, він 10, а я 5 років у таборах і тюрмах за те, що українці хотіли мати свою державу. А ти наша кровинка, хіба можеш бути інакшим!?”.

Історію підпільниці, матері Героя Небесної сотні Дарії Корчак читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3UGOBIx

“Слава не вмре, не поляже”. Тут Тарас Шевченко не помилився.

Щороку з 18 по 20 лютого вшановують пам'ять загиблих у Революції гідності. Пройшло 10 років, а боротьба триває й досі. Письменниця Галина Пагутяк пригадує, як розгортались події і який наслідок вони мали для нашого суспільства.

“Переглядала відео 21 лютого 2014 року. Хорея Козацька співає “Варшав’янку” на Майдані, збоку все палає. Ніч. Музиканти тут – бійці, як і ті, хто прикриваючись дерев'яними щитами від снайперів, продовжують йти на військових Януковича.

Диво сталося – Янукович втік разом зі своїми прихвостнями і катами. І тут раптом під акомпанемент “Пливе кача” знайомі з Грузії та Росії, які мовчали досі як миша під віником, починають вітати мене з перемогою. Я їх спитала, а де ви були, коли українців розстрілювали у прямому ефірі? Оцінити масштаби цієї травми українського суспільства дуже важко. То була гігантська болюча рана, що її потрібно було після 40 днів заліковувати.

Письменник Володимир Вакуленко, який разом зі своїм маленьким сином блокував військову частину на Стрийській (у Львовы), періодично їздив до Києва і в ці трагічні дні отримав травму голови. Добровольцем його не взяли. Під час окупації Ізюма його арештували окупанти і вбили двома пострілами в голову, бо він до останнього дня волонтерив”.

Продовження читайте у колонці Галини Пагутяк на нашому сайті ⟶ bit.ly/49Fv0MX

У 1920-х роках Закарпаття стало цікавим не лише для дослідників-етнографів та туристів з фотоапаратами, а й для знаних фотомайстрів. Не встояли перед "загубленим світом" у Карпатах і творці The National Geographic Magazine, офіційного видання Національного географічного товариства США.

У 1921 році в журналі надрукували фото закарпатських бойків із села Гукливий, що на Воловеччині.

На початку ХХ століття The National Geographic Magazine застосовував нові технології ілюстрування. Їхнім працівником був Ганс Гільденбранд – фотограф світового рівня, відомий своїми кольоризованими світлинами Першої світової. У 1911 році він попрощався з чорно-білою фотографією і повністю перейшов на фотографування в кольорі.

Зображення Гільдебранда вирізняються майже нереальною на вигляд яскравістю. Такий результат досягнуто не лише завдяки використанню техніки "автохрому", але й завдяки досвіду фотографа.

У 1927 році вийшла стаття "Костюми Чехословаччини". На сторінках часопису з’явилися кольорові фотографії зі Закарпаття, зроблені, найімовірніше, роком раніше. Завдяки зазначеним під світлинами локаціям, дізнаємося, що Ганс

Гільденбранд відвідав місто Мукачево, селища Воловець та Ясіня. Фотографував людей на вуличних ринках, торгівлю худобою, місцевих жителів у характерному для закарпатської Бойківщини та Гуцульщини народному одязі.

Що ще писали про українців на сторінках National Geographic читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3wqiPFx

На 87 році життя у засвіти відійшов Степан Хмара. Дисидент, політв’язень радянського режиму. Радикальний, незручний, з іміджем вічного революціонера на барикадах.
Водночас – лікар-стоматолог, який працював за спеціальністю майже 20 років. Публіцист із псевдонімом Максим Сагайдак – автор текстів, що стали підставою для вироку й тюремного терміну.

Ось декілька спогадів пана Степана про важливі моменти його життя:

“Був ранній грудень. Перший сніжок лише трошки притрусив. Я був у школі. Йшов урок – і раптом вчителька поглянула у вікно й оніміла. Роззявила рота від жаху. Я і сьогодні бачу той жах. Ми, діти, як горобці, кинулися до вікна – а там таке підвіконня велике. Побачили трьох чоловіків – лежали, не рухалися. А совєцькі солдати брали цеглу, яка була складена біля підсобки, і просто добивали отак цеглою... Дикий садизм. Це був жах”.

“Я дружині казав, що колись мене пов’яжуть і треба на це чекати. Я очікував довгого терміну ув’язнення. Ми завжди були готові. І це була правильна тактика. Я готував сім’ю до того, що після ув’язнення люди можуть дистанціюватися, вдавати, що нас не знають. Бо страх – найбільша зброя комуністичної імперії”.

“У карцері холодно. Ти там не в тій одежі, яку носиш на зоні. Перевдягають у тоненьку робу, у літній костюм – натільна сорочка та штани. Взуття теж забирають, дають тапочки. Постелі нема. На ніч відкидається лежак із дощок, на день закривається – і ти не маєш права лежати. Важко звичайній людині зрозуміти, як це”.

“14 лютого 1987 року мені повідомили про звільнення. Я сім років не бачив дітей. Коли повернувся, син уже армію відслужив. Донька в старших класах була. Показала мені свою роботу з української літератури про Василя Стуса. Якби не знав, хто її писав, подумав би, що якийсь серйозний літературознавець. Мене дуже втішило, що мої діти отакими виросли”.

“У 1990 році ми не змогли скористатися історичним моментом, коли можна було зробити швидкі зміни. Але я досі вірю, що Україна стане найпотужнішою державою Європи, регіональним лідером. Це – наша мета. Ми маємо до неї йти. Україна – це місце, де можна збудувати рай на землі”.

Прочитайте більше про життя Степана Хмари – bit.ly/3CjYz7C

Олена Теліга хотіла, "щоб Бог зіслав найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання". Вона так і прожила своє життя — у героїчному часопросторі боротьби. І зустріла "гарячу смерть" від ворожої кулі.

21 лютого – вважають днем пам'яті Олени Теліги. Дата та місце її загибелі достеменно невідомі.

Олена віддавалася будь-якій справі цілковито, не озираючись і не важачи ризиків. Українство стало для дівчини абсолютом і надало життю нового сенсу (народилася і прожила у Росії перші 12 років життя, хоч походила з інтелігентної української родини). Олена студіювала українську філологію у Вищому педагогічному інституті імені М. Драгоманова в Празі. Чудово танцювала, писала любовну лірику.

Теліга торкалася у своїй творчості проблеми жіночого самоствердження. У концепції письменниці фемінізм завжди підпорядковувався націоналізмові. Поезія Теліги сповнена тверезого й раціонального усвідомлення близької загрози, історичного виклику, від якого не ухилитися.

Олену Телігу можна назвати й оспівувачкою кохання, ніжності, любовної вірності — проте цим почуттям дуже рідко дозволяла опанувати всю душу. Бо жити випало "в темні роки панування сталі". Року 1935 Олена Теліга опублікувала на сторінках донцовського "Вістника" контроверсійну емансипаційну статтю "Якими нас прагнете?". Чоловіків, зокрема колег-письменників, звинувачувала в обстоюванні патріархальних уявлень, у тиражуванні образу жінки-рабині.

Початок Другої світової застав Олену Телігу у Варшаві. В українській еміграції провадили серйозну роботу — розробляли стратегію поведінки перед неминучим початком німецько-радянської війни. Олена перейшла порубіжний Сян 16 липня 1941 разом з Уласом Самчуком та примкнулась до мельниківців. Згодом Теліга очолила створену Спілку українських письменників. Почала видавати журнал "Литаври". Хотіла опублікувати твори репресованих у 1930-ті українських письменників, зокрема Євгена Плужника, Миколи Хвильового.

Олені Телізі радили негайно покинути Київ. Однак ані вона, ані її чоловік Михайло на це не погодилися. 9 лютого 1942 року у Спілці письменників відбулася зустріч. Усіх учасників чекало гестапо. Поліція Райху дозволила покинути приміщення тим, хто не належав до спілки. Михайло Теліга, хоч і міг піти, зостався з дружиною.

Подружжя Теліг розстріляли в Бабиному Яру.

Про шлях та діяльність письменниці читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/49mfYfr

22 березня 1932 року у Львові молодий підпільник Юрій Березинський здійснив замах на Еміліана Чеховського, очільника відділу боротьби з українським підпіллям. Підкомісар поліції був причетним до катувань арештованих українців.

Спецоперацію організував Роман Шухевич. Цей атентат став одним із найгучніших політичних убивств, вчинених підпільниками ОУН в 1930-ті роки.

Поліція не змогла вийти на слід атентатника й оголосила головним підозрюваним свого таємного інформатора Романа Барановського, який колись належав до підпілля, але припинив з ним співпрацю. Смерть Чеховського посприяла оприлюдненню зловживань польської поліції у Львові. Справу закрили і не повернулися до неї навіть після того як правоохоронці дізналися ім’я справжнього атентатника.

Про скандальне вбивство розповідають історики Віталій Ляска та Андрій Козицький у четвертому епізоді подкасту “Атентат”. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/atentat4

Як мають працювати читальні "Просвіти"?

Товариство "Просвіта" зробило великий вклад в утвердження самоідентичності українців та не завжди робота цих закладів влаштовувала активних громадян. У 1927 році видавець і політичний діяч Іван Калинович на сторінках просвітянського видання "Знання − то сила" розкритикував діяльність українських читалень у селах.

Ось кілька тез із його публікації:

✏️ “Життя читалень "Просвіти" зводиться до невмілого прочитування часописів, і від часу до часу книжок, без путнього розуміння прочитаних тем, без потрібних пояснень і без належного освітлення. Доцільна освітня організація вимагає об’єднання всіх членів читальні "Просвіта" в одну просвітянську громаду, котра зв’язавши їх працю спільними духовими інтересами, могла б при допомозі самоосвіти забезпечити їм потрібне знання. Те знання мало б відповідати культурному розвиткові сучасної доби і піднесло б моральний і інтелектуальний рівень — українського народу”.

✏️ “Усі культурно-освітні установи села й міста, повинні проголосити святу війну безграмотности і малограмотности. Треба приступити до совісної освітньої праці серед українського жіноцтва, а ради кращого зорганізування слід позасновувати окремі жіночі гуртки при читальнях “Просвіти”.

✏️ “В програму освітньої праці повинна входити боротьба з алкоголізмом і засновування товариств тверезости "Відродження", "Визволення" і т.п. Не треба цеї справи легковажити, бо алкоголь нищить наше громадянство морально і матеріально, вбиває енергію і витривалість, а тим самим здатність до життя”.

✏️ “Змагаючи до утворення одної, великої просвітницької сімї з членів читалень "Просвіти" — слід плекати товариське життя й забави, але треба дивитися на те, щоби забави не стали виключною діяльністю читальні. Найважнішою справою є освіта, яка має йти в наш народ з читальні”.

Що ще не влаштовувало пана Калиновича у роботі “Просвіти”, читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/49AR3Vi