Як Гайдамацька дивізія захищала морські ворота УНР від червоногвардійців? Як Одеса, одне із найбільших міст країни тих років, опинилась в руках більшовиків?

Перші сутички між гайдамаками та червоногвардійцями відбулися у грудні 1917 року. Приводом стало підняття українського прапора над штабом Одеського військового округа, на яке відреагував командир червоногвардійців. Більшовицька агітація в Одесі мала успіх. На стороні Центральної Ради місто були готові захищати не більше 2 тисяч гайдамаків. Більшовики опиралися на бідні робочі райони. Армія УНР трималася на жителях центру, інтелігенції та активістах.

28 січня 1918 року почалися бої по всьому місту. Вирішальні сутички точилися на центральних вулицях та привокзальній площі. Гайдамакам вдалося відбити вокзал, який вони зробили своїм тимчасовим опорним пунктом.

"Одеса тоді показала себе як українське місто, — зазначає історик Тарас Гончарук. — Більшовики зрозуміли, що тут їм ніхто не радий, що тут їм будуть давати по зубах”.

Та невдовзі до міста прибув більшовицький бронепотяг. Це дало можливість "червоним" оточити українських вояків на вокзалі. 31 січня місто остаточно перейшло під контроль "червоних". Вони проголосили створення Одеської Народної Республіки. Загиблих з обох сторін поховали в одній братській могилі на Куликовому полі. "Одеса ще не бачила такого похорону. Здавалося, що відбувається перенесення цілого кладовища", — писали газети.

Про Одесу часів УНР та битву за місто читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/47TgUGF

Цей будинок ознаменував початок нового мистецького напрямку в архітектурі. Поява Полтавського земства вразила тодішнє українське суспільство: "Дім як грім!" — висловився про нього художник Сергій Васильківський.

Історія будівлі почалася із скандалу. Проєкт кілька разів відправляли на доопрацювання. Громадськість протестувала проти стильових рішень, непритаманних регіону. Серед активістів був музикант Гнат Хоткевич, художник Сергій Васильківський, правник Микола Дмітрієв, мистецтвознавець Опанас Сластьон.

Врешті 1903 року оголосили конкурс на новий проєкт, в той час, будівля вже була зведена до рівня підвіконь першого поверху – планування не могло бути суттєво змінене. Після трьох годин розгляду спеціальним комітетом декількох варіантів рішень, переможцем оголосили проєкт у "південноруському" стилі молодого архітектора Василя Кричевського.

Він зосередився на пластичному вирішенні фасадів і силуеті дахів. Високий дах мав нагадувати стріху традиційних українських хат. Фасад архітектор вирішив повністю обличкувати керамічною плиткою, взорувався на роботи Отто Ваґнера у Відні. Гербові композиції виконали у Миргородській художньо-промислові школі. Полотно для панно зали засідань виткали учениці Дігтярівської зразкової навчально-ткацької майстерні.

Кричевський особисто малював всі елементи оздоблення, до найдрібніших деталей. Він створив більше сотні ескізів. До оформлення парадної зали засідань долучили художників Сергія Васильківського і Миколу Самокиша.

Про будівлю, що започаткувала український модерн читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3SFrcFH

Січневого ранку 1986 року в місті Йонкерсі на порозі власної домівки стояв чоловік років вісімдесяти у світлій куртці та темних штанях. Величезні окуляри затуляли пів обличчя, ліва рука здійнялась вгору, щоб захиститись від спалахів фотокамер. Те, що преса заскочила зненацька, не вплинуло на гідну поставу цього пана.

Уже за кілька тижнів він стане героєм публікації у лівій газеті The Village Voice із промовистою назвою To Catch a Nazі. Року 1952 його ледь не депортували зі США за начебто співпрацю із нацистами. Тоді йому допоміг Аллен Даллес, який уже за рік очолив ЦРУ. Наприкінці 1980-х його публічно захистила українська громада і приватно… ЦРУ.

Ворожа пропаганда та вибіркова оптика західних істориків на кшталт Джеффрі Барда зробила з цього дідуся ледь не головного військового злочинця, який коли-небудь прибував до Америки. Ґвалт про те, що ЦРУ таємно використовувало нацистських злочинців у своїй розвідувальній діяльності, лунав на всю Америку.

То хто ж був цей чоловік із Рима, Варшави та Йонкерса? У різний час його знали під різними псевдами: "Максим Рубан", "Євген Скиба", "Ярополк", "Вільний". Насправді він — Микола Лебедь із Нових Стрілищ на Львівщині. Людина, яка заснувала Службу безпеки ОУН та після арешту Бандери два роки керувала Організацією.

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ⟶ bit.ly/3vY8ArU

Більше про розвідку читайте у випуску журналу "Локальна історія".

Замовити номер можна за покликанням ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/rozvidka-9-2023/

Megogo оголосила перелік найпопулярнішого контенту серед своїх користувачів у 2023 році. Найбільше увагу українців привернули аудіоподкасти, присвячені російсько-українській війні, спорту, казкам та історії.

Сьоме місце посів подкаст “Без Брому з Віталієм Ляскою” про українську історію. Від виникнення людини, зародження Русі до революцій Незалежної України!

Послухати подкасти: https://youtube.com/playlist?list=PLjhjDQTF1TWv4zdJWCstHtPv12KZ-kNKG&si=eRPALIykGplJnIdz

Ілля Рєпін увійшов в історію світової культури як російський художник. Втім українська ідентичність завжди була органічною і невід’ємною частиною митця. Нещодавно найбільший художній музей у Фінляндії "Атенеум" представив художника Іллю Рєпіна як українця.

Ілля Рєпін вважав картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану" своїм найкращим полотном. Джерелом матеріалу стала мандрівка Рєпіна до України 1980 року разом зі своїм учнем Валентином Сєровим. Поїздка тривала п’ять місяців та пролягла землями колишнього Запорожжя.

Рєпін запланував зобразити запорожців вражаючих розмірів – 203х358 сантиметрів. Робота над картиною тривала понад 12 років. Бувало, художник працював цілими днями. А інколи відкладав роботу на роки. Змінював персонажів – когось додавав, когось забирав. Коли полотно врешті задовольнило майстра, він презентував його на великій персональній виставці в листопаді 1891 року. Картина одразу здобула визнання публіки, попри гострі зауваження критиків про "історичну недостовірність".

Після великого успіху на виставках у Росії та за кордоном "Запорожців" придбав імператор Олександр ІІІ. Заплатив за полотно величезну суму – 35 тисяч рублів.

Читайте більше про творчість художника та його альтернативну версію “Запорожців” у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3SsB5FL

Восени 1897 року під час експедиції Валентин Мошков відвідав близько 20 населених пунктів Полісся.

У цій дослідницькій поїздці у місті Славута фольклорист придбав для музею вертеп — дерев’яну двоярусну скриньку з майже двома десятками ляльок, записав текст вертепу і ноти до нього.

На світлині, яку зробили на кладовищі у селі Цвітоха, можна роздивитися одяг панянок, вбраних за тодішньої модою: білі блузи з широкими рукавами, довга спідниця розширеного силуету на під’юпнику, солом’яний капелюшок канотьє та капелюшки з бантами. Хоча канотьє було чоловічим головним убором, на межі століть його охоче одягали і жінки. Носили канотьє разом зі спідницями, які туго затягували в талії, та блузками з пишними рукавами.

На світлині – кладовище у селі Цвітоха (нині це Хмельницька область), 1897 рік

Про традиційний одяг поліщуків читайте більше у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/4bA9SJY

"Жінка в Берліні" — відомий щоденник часів Другої світової війни, у якому 34-річна німкеня Марта Гіллерс докладно фіксує пережите навесні 1945-го, коли до Берліна увійшли "переможні" радянські війська.

Свій щоденник вона писала буквально на коліні — від 20 квітня до 22 червня 1945 року. Через кілька років її приятель, відомий журналіст Курт Марек, переконав Марту дати дозвіл на публікування. Тоді вона змінила головні імена, щоби захистити живих від зайвої уваги.

Біографія "Жінка в Берліні" відома насамперед як щоденник, у якому доволі відверто розказано про сексуальне насильство радянських солдатів над німецькими жінками в Другу світову. А однією із найскандальніших ліній у щоденнику є історія вимушених стосунків з окупантами. Спершу — з Анатолем, старшим лейтенантом Червоної армії. Потім — з безіменним майором.
У червні радянські війська відступили з міста. Жінка таки зуміла вціліти і фізично, і психічно. Іноді в щоденнику вона розмірковує про те, що пережила. І про ціну, яку довелося платити за виживання.

Читайте більше у статті Роксоляни Свято на нашому сайті ⟶ bit.ly/49lYGOX

Нью-Йорк, 1918 рік. Емігрант з Галичини Мирон Сурмач відкрив невелику крамницю, де продавав усе, пов’язане з українською тематикою – платівки, книги, пресу та одяг. Заклад отримав назву "SURMA" — на честь українського автентичного дерев’яного духового інструменту, водночас обігруючи прізвище засновника.

Серед покупців були такі зірки як Джиммі Хендрікс, Вуді Аллен, Дженіс Джоплін.

Частим гостем був і виходець із лемківської родини Ендрю Воргол — один із творців поп-арту, культова постать сучасного мистецтва. Воргол придбав у крамниці вишиванку та подарував солісту щойно створеного гурту The Doors Джиму Моррісону. Саме цю вишиванку лідер The Doors одягнув на фотосесію із Гаєм Вебстером 1966 року. На той час у портфоліо фотографа вже була співпраця із The Rolling Stones, The Rip Chords, Бобом Діланом, обкладинки для The Mamas & the Papas та Simon & Garfunkel .

Про “Маленьку Україну” на Мангеттені читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3vXAILy

На фото – Джим Моррісон у вишиванці з крамниці "SURMA"

100 років тому народився Омелян Антонович – меценат та громадський діяч. У грудні 1949 року він із дружиною Тетяною емігрували до США, де перепробували десятки професій, аж доки облаштували успішну ферму в штаті Вірджинія.

За спогадами Антоновича, стара еміграція в Америці сприйняла “нових” повоєнних українців з відкритими обіймами й бажанням допомогти. Проте, “старим” українцям подобалося, що нова еміграція не гребувала простою роботою, аби лиш зачепитися в Америці. “Професори середніх і вищих шкіл, хоч у старшому віці й зовсім незвиклі, замітали й прибирали офіси, вокзали та ресторани й готелі, мили посуд, стояли при конвеєрах у фабриках”.

Знайти працю за професією було мрією. Америка не визнавала європейські дипломи про освіту. “З уст до уст, з хати до хати передавали інформацію про можливу роботу новоприбулі емігранти. Так і я дістав першу роботу. Це було мініатурне підприємство”. Обов’язком Антоновича було пакувати великі рекламні афіші: “Руки в мене скоро почервоніли й мало того – одразу набігли піхурі. Та я приховував цю мою фізичну неадекватність, бо треба працювати. Працюй і не жалійся”.

1960 року Антоновичі придбали ферму на 200 гектарів у штаті Вірджинія. Омелян купив вживаний трактор Bush Hog за допомогою якого цілими днями, навіть у неділю, обстригав чагарники та бур’яни. На фермі розводили телят на продаж, яких продавали місцевим підприємцям. Після років важкої та виснажливої праці ферма нарешті почала давати непоганий прибуток.

На зароблені кошти Антоновичі заснували власну Фундацію для підтримки українських інтелектуалів.

У матеріалі зібрали сім порад Омеляна Антоновича, як облаштувати життя у США ⟶ bit.ly/3OVxeA7

Місто Феодосія за давністю і насиченістю своєї історії поступається лише Керчі. Воно тисячоліттями слугувало головними морськими воротами Криму і постійно конкурувало, а то й воювало з Керчю за звання фактичної столиці півострова. На деякий час Кефе стало найбільшим містом усього Причорномор’я після Константинополя-Стамбула.

Після 1266 року на цій місцевості осіли генуезці. Тут вони вибудували столицю усіх своїх причорноморських володінь — Каффу, яка скоро стала величезним містом з власним театром та монетним двором.

Каффа була головним перевальним пунктом, що з’єднував суходільну частину Великого шовкового шляху з морськими маршрутами Середземномор’я. Багатства Каффи притягували людей, тож вже на початку ХV століття місто за кількістю населення могло позмагатися зі самим Стамбулом!

Запрошуємо у мандрівку містами ханського Криму. Читайте матеріал, який підготував історик та уродженець півострова Сергій Громенко ⟶ bit.ly/42siTk0

99 років тому народився Віктор Зарецький – український художник, один із найвідоміших українських шістдесятників, чоловік Алли Горської.

"Мистецтво – нове, небачене – це те, що на своїй землі, це те, що розумне, йде від інтелекту, а не від живота", – занотував у щоденнику у середині 1960–х Віктор Зарецький.

Митець відмовлявся зображати партійну номенклатуру, натомість розробляв "шахтарську" та "селянську" живописні серії. У 1960-х роках Віктор Зарецький з Аллою Горською були активними учасниками багатьох інтелектуальних процесів, приятелювали із літературознавцями, поетами, режисерами.

Спільна праця Зарецького та Горської давала рясні плоди в живописі, сценографії, монументальному мистецтві. У співавторстві з іншими художниками вони створили численні мозаїки зі смальти та кераміки в Донецьку, Києві, Маріуполі, Краснодоні (тепер Сорокине на Луганщині), які були зразками образної сміливості й візуальної експресії.
В останньому періоді творчості художника естетичне перемогло соцреалістичне. Захоплення творчістю Густава Клімта Зарецький перетворив на створення українського варіанта неосецесії, поєднуючи буйну українську декоративність із реалізмом тілесності. Саме тоді, за чотири роки до смерті, художник написав "Весняні клопоти".

Детальніше про цю роботу Віктора Зарецького читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/42uemO0

“Село наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років розкладалося під впливом соціалізму повільно, але невблаганно. Сюди навідувалися ті, хто намагався зупинити час і заробити якийсь мізер. Часом той мізер був єдиним джерелом існування мандрівних торговців.

Час від часу село стрясав гучний голос міняйла: "Міняй, міняй, онучі давай!". І по хатах починали гарячково збирати старі шмати і шкіру. Все мало бути натуральне. Міняйло приїжджав на зграбному возі, коні його були вгодовані, зі вплетеними у гриву бляшками і червоними кутасиками, а сам він був сповнений величі, як особа королівської крові. За гроші в нього нічого не можна було купити, бо цим би він зганьбив свій кількасотлітній шляхетний фах.

Господині вимінювали синьку, однаково придатну для побілки хати і для білизни, голки, чорні й білі нитки — це був найпопулярніший товар. Діти бігли за возом і міняйло відмахувався від них батогом з червоною китицею та міг вперіщити без попередження того, хто бодай торкнувся священного воза.

В глухонімих був свій бізнес — перефотографовані образи, менші чи більші, де було трохи додано кольору. Людям вони здавалися гарними і вони спалювали старі потемнілі ікони, аби почепити в хаті нові. Так само продавали перефотографовані церковні календарі.

Свій нелегкий хліб мандрівні торговці компенсували враженнями, що отримували від подорожей, про села та їхніх мешканців, свіжим повітрям, знанням життя, зрештою, відчуттям свободи, якої ставало дедалі менше і яку забирала у них цивілізація”.

Більше про мандрівних торговців читайте у колонці Галини Пагутяк ↓ bit.ly/3vZlXb6

Року 1937 інспектор Ревізійного союзу українських кооперативів Іван Стернюк власними зусиллями видав порадник для українських підприємців. "Цим виданням хочу повалити, поширене у нас, що продавцем може стати кожний, хто лише вміє щось з таблички множення, додавання та вміє держати в руці олівець чи ручку", – значилося у вступі.

Автор давав поради, як оформити зовнішній вигляд крамниці, як має виглядати продавець та як йому обслуговувати покупців, пакувати товари, рекламувати свій заклад. Деякі із них актуальні і донині.

“Продавцями повинні бути люди фізично здорові і добре розвинені. Найдогіднішим одягом для продавців є плащі. Кожний склепар повинен мати при собі 2 чисті хустинки, якими повинен витирати одною ніс, другою уста, очі і вуха; одною з них треба обов’язково прикривати уста при позіханню, кашлянню і киханю. Голими руками цього робити не можна”.

“Продавець, що постійно, весь день зустрічається з людьми-покупцями, мусить бути з ними щиро привітний, вічливий, охочий до обслуги. Продавець не сміє мати на лиці вигляду захмуреного, бурмиловатого, надутого. Але у ціх рисах треба знати міру і не переборщувати, щоби не стати штучним, солодкавим”.

“Для спопуляризування фірми надаються особливо дарунки малих, дешевих предметів щоденного вжитку. Про рекламу у нас часто забувають, а той просто не доцінюють її ваги. А проте треба знати і пам’ятати що в теперішніх часах при навалі реклами — виробниче чи торгівельне підприємство не вийде в світ широкий, але згубиться і пропаде в забутті”.

Більше порад українським підприємцям 1930-х років читайте у матеріалі на нашому сайті ↓ bit.ly/488kQU7

“Коли президент США Франклін Делано Рузвельт спитав держсекретаря Корделла Галла, чи справді в Україні помирають від голоду мільйони людей, той відповів: “Це правда. Але цим нещасним ми нічим допомогти не можемо”.


Понад 90 років тому Сталін вигадав наратив “громадянської війни”. Він стверджував, що в українському селі наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років буцімто відбулася “громадянська війна між бідними та багатими”. У цій ситуації радянська держава начебто трималася осторонь, виконувала роль своєрідного арбітра. Розкуркулення та колективізація, які були першими кроками до геноциду, за словами більшовицького диктатора, відбулися на бажання самих українців.

Згодом укріпився новий наратив – “нещасний випадок на виробництві”. Мовляв, Сталін хотів як краще: провести швидкими темпами модернізацію у відсталій та бідній країні, врятувати її від загрози з боку імперіалістичних держав. Не розрахувавши своїх сил, неправильно втілюючи в життя ідеї Леніна про колективізацію, Сталін буцімто нехотячи призвів до тяжких наслідків. А коли зрозумів, що сталося, почав енергійно рятувати голодуючих.

У Західній Європі, США та Канаді сталінські наративи заперечення Голодомору активно підтримували члени місцевих комуністичних партій, а також ліві інтелектуали. Особливо ганебну роль відіграв журналіст впливової американської газети “Нью-Йорк Таймс”, лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті, який у приватних розмовах визнавав, що від голоду в СРСР померли мільйони людей, але в своїх статтях заперечував голод та намагався дискредитувати західних журналістів, які писали правду про Голодомор”.

Більше про те, як Радянський Союз заперечував Голодомор читайте у матеріалі на нашому сайті ↓ https://localhistory.org.ua/texts/interviu/velika-brekhnia-iak-radianskii-soiuz-zaperechuvav-golodomor-i-chomu-iomu-virili/

Як австрійський ерцгерцог став українським патріотом?

Ерцгерцог Вільгельм Габсбург ‒ представник однієї з найславетніших європейських монархічних династій, який під прибраним ім’ям Василь Вишиваний вписав яскраву сторінку у драматичний перебіг визвольної боротьби українського народу.

Вільгельм Габсбург отримав призначення до 13-го уланського полку у званні лейтенанта. Полк складався переважно з українських юнаків Золочівщини, що спонукало ерцгерцога вивчити українську мову. Один із вояків навіть привіз йому з відпустки сорочку, яку ерцгерцог залюбки носив, що і принесло йому українське ім’я Василь Вишиваний. Відтоді він ознайомлювався з українською історією та літературою. За словами ерцгерцога, першою українською книжкою, яку він прочитав, була мала “Історія України” Михайла Грушевського, а потім – твори Тараса Шевченка, Івана Франка тощо.

Прихильність ерцгерцога до українців та їхньої історії викликала незадоволення у багатьох офіцерів, насамперед поляків, які прозвали Вільгельма “Червоним князем”. У квітні 1918 року Вільгельм Габсбург очолив військову групу австрійської армії, у складі якої перебував легіон Українських Січових Стрільців (УСС), який він патронував.

Більше про австрійського ерцгерцога та його боротьбу за українську незалежність читайте у матеріалі на нашому сайті ↓ bit.ly/49qOdlu

Зап’ястки, поручі, нарукавці або нараквиці – традиційний аксесуар, поширений на Гуцульщині та Покутті. Їх плели із вовни, оздоблювали кутасиками чи бахромою, і вдягали поверх сорочок або під ними.

Про нараквиці писав Федір Вовк у відомій праці "Український народ у його минулому і теперішньому", де він порівнював цей елемент з поручами священників. Вчений зазначив, що на Гуцульщині нараквиці носили переважно чоловіки. Для української культури цей аксесуар залишився у минулому, а в країнах Балтії та в Ісландії його носять і дотепер.

Нараквиці інколи оздоблювали невеликими кольоровими кутасами, які називали "баранчиками". Нижній край прикрашали так званими "витягнутими петлями", які нагадували бахрому. І кутасики, і щільна бахрома здаля нагадували хутряну оторочку.

Святкові нараквиці могли мати складне плетіння з рослинним орнаментом. Були варіанти додаткового оздоблення вишивкою поверх плетіння.

Про цей аксесуар традиційного одягу читайте більше у матеріалі ⟶ bit.ly/3uCRbo5

“Живі повинні боротись за полеглих, здорові – за поранених, а вільні – за полонених”. Катерина Прокопенко так каже про сенс свого життя сьогодні. Її чоловік – легендарний командир полку “Азов” Денис Прокопенко. Його полон і необхідність боротися за чоловіка спонукали Катерину до дій.

Так вона стала однією із засновниць Асоціації родин захисників “Азовсталі”. Це велика спільнота жінок, які їздять з адвокаційними місіями по всьому світу, нагадуючи про тих, хто в полоні. У травні 2022 зустрілися із Папою Римським. Вони збирають гроші, щоб підтримувати родини і самих військових, яких звільнили.

“Ми повторюємо світу, міжнародній спільноті: як наші військові боролися за демократичні цінності вільного світу, так і вони тепер мають боротися за них”.

Через ранню смерть матері та образи з боку однолітків дівчинка прагнула стати сильнішою, особливо фізично. Бабуся віддала Катерину у всі можливі секції. Особливо вона любила тхеквондо. Спершу хотіла навчитися захищатись від тих, хто її ображав, а згодом через мистецтво боротьби почала двобій із власною внутрішньою драмою.

“Ця зовнішня сила, яку я здобувала, дала мені і внутрішню силу. Спорт до сьогодні є моїм стабілізатором. Мені не треба психолога, поки я можу бігти та плисти”, – каже вона.

Цьогоріч Катерина Прокопенко разом із Аліною Михайловою стали лауреатками нагороди “Світло Справедливості”. Її історію читайте у спецпроєкті, присвяченому премії.

[ Проєкт втілено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]

https://svitlo.localhistory.org.ua/prokopenko

У розмові з Такером Карлсоном Путін виголосив багато тверджень про історію, засвідчивши свою зацикленість на минулому. Історик Тімоті Снайдер у своїй новій колонці пояснив, як і чому російський президент помиляється.

“Мало того, що те, що Путін говорить про українське минуле, є небезпечним і помилковим, воно ще й нудне. Він замовчує важливі речі з історії земель, які зараз є Україною. За тисячі років до того, як Путін почне розуміти все неправильно, всесвітньо-історичні тенденції проявляться на землях, які зараз є Україною.

Глибоко у бронзовій добі, близько 6000 років тому, на території нинішньої України існували великі поселення – “мегаміста”. Близько 5000 років тому люди, які будували ці міста, були витіснені скотарями, які одомашнили коня. Ці люди принесли зі степу зачатки мов, якими зараз розмовляє близько половини населення світу.

Близько 2500 років тому скіфи з нинішньої південної України зустрілися з греками, подарувавши їм деякі з найкращих своїх історій, зокрема про амазонок, скіфських воїнок. Скіфія, або південне узбережжя нинішньої України, годувала Афіни в часи їхнього найбільшого розквіту, і греки жили в містах на нинішньому південному українському узбережжі.

Звідти можна перейти до сарматів, готів і хозарів. Землі нинішньої України, цілком можливо, були першими європейськими територіями, заселеними людьми; хай там як, вони були заселені, часто надзвичайно впливовими народами, протягом приблизно 37 000 років. Якби сьогодні дійсно було можна претендувати на територію на підставі того, хто був там першим, то російські претензії були б слабкими”.
Та найбільше маніпуляцій Путін робить, розповідаючи про історію українських земель від IX до ХХ століття. Хибні наративи проаналізував Тімоті Снайдер, його колонку у перекладі Сергія Громенка читайте на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/putinskii-genotsidnii-mif-bzdura-fashizmu-rozkrita-v-interviu-karlsona/

Чи постала б українська нація без фольклору? Що відображав фольклор у різні періоди і як його дослідження вплинуло на творення української нації? Чому "Русалка Дністрова" – взірець культурної дипломатії? Які жанри нашого фольклору присвоїли московити? Чому в українській мові багато пестливих слів?

Про це розповів професор кафедри української фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Гарасим у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Читати ⟶ bit.ly/42BwPYU
Дивитись ⟶ bit.ly/42BQaJI

Як українці ставилися до еротики? Із 14–15 років молодь починала ходити на вечірні розваги. Батьки не перешкоджали дітям відвідувати вечорниці.

Влітку збиралися на вулиці. Хлопці приносили горілку, після частування починалися танці, "поцілуйні" ігри, жарти. Пізно ввечері молодь лаштувалася до сну, за взаємною згодою лягали парами. Спільне спання мало обмежуватися поцілунками й пестощами. Якщо виникали стійкі взаємні почуття, пара шукала можливости усамітнитися у клуні, стодолі, а за тепла — в садку або на возі. Залишившись сама на господарстві, дівчина приймала залицяльника вдома.

Якщо дівчина уникала молодіжних збіговиськ, їй влаштовували обструкцію: мазали ворота дьогтем, малювали великий фалос, вішали біля хати колиску. Таке ж робили, якщо дівчина перебирала хлопцями, славилася норовистим характером.

Попри поодинокі випадки, інцести суворо засуджували. Щоб уникнути їх навіть на підсвідомому рівні, рідні брати й сестри не мали права відвідувати одні й ті самі молодіжні зібрання.

Більше про інтимне життя українців читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3uzfseN