На ринку в Рахові чоловік купує дівчинці губну гармоніку, 1930 рік. Добре видно, що він тримає в одній руці монету, а в іншій – гаманець. Цю світлину зрбив німецький репортер Фелікс Ман.

Знаний тим, що фотографував найвідоміших діячів ХХ століття, серед яких Черчилль, Ллойд Джордж, Орвелл, Чарлі Чаплін, Пікассо, королева Єлизавета ІІ. 1930-го став одним з перших німецьких журналістів, які відвідали Закарпаття.

Світлинами та спогадами про візит у тодішню Підкарпатську Русь німець поділився аж через півстоліття. 1983 року в Англії вийшла книжка Фелікса Мана "Чоловік з камерою", де серед інших є і вісім світлин з українських теренів. Більше про фотографа та його візит на Закарпаття читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3RXbgNF

Переяслав має імідж міста музеїв. Формуватися він почав тільки у другій половині ХХ століття. У 1964 році тут заклали перший в Україні Музей просто неба. Унікальний він тим, що в ньому можна вивчати не тільки народну архітектуру середньої Наддніпрянщини.

Сьогодні у переяславському Музеї просто неба — 123 пам’ятки народної архітектури, 20 дворів із хатами, 25 майстерень і 20 000 експонатів. Але він перевершує звичайні очікування від скансена. Окрім українського села, тут представлено космонавтику, електрозварювання, кінний транспорт, переселення з Чорнобильської зони.

У репортажі розповідаємо про музеї, які діють у приміщеннях врятованих храмів.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/pereiaslavski-khrami-istoriyi/?fbclid=IwAR0jvG4ZkXV2t_qhgm29P61jr7JSnqkxO1SuT7Q6IwMniPw2JtgZg09fcjQ

На культовій картині лавреат сталінської премії Михайло Хмелько "Навіки з Москвою. Навіки з російським народом" 1951 року зобразив офіційно визнаний радянською владою "правильний" образ Переяславської ради.

Посеред велелюдного майдану на підвищеному ґанку стоїть гетьман Хмельницький. Ліворуч від гетьмана – козацький старшина, ймовірно, генеральний писар Іван Виговський із розгорнутим сувоєм якогось документа. Позаду гетьмана й боярина – православний ієрарх, козацькі старшини та царські воєводи. Праворуч від Хмельницького – Василь Бутурлін, ближній царський боярин.

Насправді ж Батурліна на раді не було. Увесь час, доки тривало козацьке зібрання, він залишався на заїжджому дворі, який йому виділив переяславський полковник Павло Тетеря. Публічно гетьман і боярин зустрілись уже в соборі, куди вони прибули ствердити присягою проголошений на раді перехід України під протекцію царя. І коли ось-ось мало розпочатися урочисте богослужіння, виявилось, що майбутні союзники… забули домовитися про порядок процедури заприсяження домовленостей.

Вихований у політичній культурі шляхетських вольностей Речі Посполитої Хмельницький був переконаний, що спочатку Бутурлін від імені царя присягне свято поважати права й вольності козаків і всіх інших українських станів, відтак вже гетьман зі старшиною складуть обітницю вірности царському престолові. А от боярина виховали у традиціях московської деспотії. Він твердо заявив, що в царській державі ніколи такого не було, щоб володар присягав перед своїми підданими.

Справа укладення воєнно-політичного союзу з царем, про який Хмельницький уже встиг сповістити на раді, несподівано опинилася під загрозою зриву... Детальніше про Переяславську раду та російські міфи про неї читайте у матеріалі дослідника козаччини, доктора історичних наук Віктора Горобця ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/statti/pereiaslavska-rada-1654-go-dolia-prokliattia-chi-marevo/

Нагороду “Світло Справедливості” вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.

Раніше нагороду отримали правозахисники Лариса Заливна й Мустафа Джемілєв; медики, які рятували людські життя під час пандемії коронавірусу, Іван Венжинович (посмертно) й Ольга Мартиненко; активіст у царині довкілля Дмитро Карабчук; журналістка-розслідувачка Наталія Седлецька; волонтери Тарас Чмут і Марія Берлінська.

Цьогоріч кандидатів обирали серед спільноти рятівників, які засвідчили героїзм, захищаючи й рятуючи життя інших, та є прикладом щоденної жертовності. Церемонія нагородження відбудеться в Українському католицькому університеті 19 січня. Більше про премію та її засновників читайте у спецпроєкті “Світло Справедливості”.

[ Проєкт створено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]
https://svitlo.localhistory.org.ua/nagoroda?fbclid=IwAR1mRpG4-6kSKoWEauuyCxKdFo4mBlhHDUq5VLn2vXfxwqRij3tJo6J_H0g

21 січня 1990-го, у переддень річниці Акту Злуки близько мільйона українців вийшли на вулиці своїх міст і сіл. "Живим ланцюгом" вони з’єднали Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Рівне і Київ.

"Ця акція сколихнула Україну. Люди довідалися про Акт Злуки між УНР і ЗУНР. Про це тоді знали одиниці! Більшість вперше дізналися, що в нас була своя держава на початку ХХ століття, був свій герб, прапор, що ми так просто не погодилися на поневолення Росією", – пригадує один із організаторів ланцюга Іван Заєць.

А ось спогад іншого організатора акції, радянського політв’язня Богдана Гориня:

“Було грандіозне враження, люди плече в плече з прапорами стояли вздовж траси від Львова до Тернополя! Це історичне дійство! Найзворушливішим моментом для мене було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Мама жила у Ходорові, звідти виділили автобуси на цю трасу і її також запросили. Я підійшов до неї і запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію”.

Більше спогадів та світлин того дня з родинних архівів організаторів події – у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3S6xEV0


“Під час національно-визвольних змагань 1918—1919 років один британський генерал зустрівся з Симоном Петлюрою у його ставці під Жмеринкою. Він сподівався побачити когось на кшталт огрядного і вусатого Тараса Бульби, і коли перед його очима постав худий блідий чоловік середнього зросту, схожий на клерка, що розмовляв тихим голосом, він спершу не повірив, що той міг мобілізувати таке велике військо.

Петлюра володів досконало ораторським мистецтвом. Починав тихо, поступово підвищуючи голос, в очах з’являвся натхненний блиск…
Виключений з духовної семінарії, невдаха для оточуючих, що заробляв собі на черствий хліб страхуванням, Петлюра зумів стати успішним полководцем, бо з дитинства звик до холоду, голоду, нестатків, як і ті селянські діти, що повірили в ідею України й пішли воювати. Він був одним із них.

Саме харизма і дар стратега, незалежне мислення і абсолютна чесність забезпечили Симону Петлюрі одне з найчільніших місць в пантеоні українських героїв. Націю рятують абсолютно чесні й непідкупні люди”.

Більше про “книжковий проєкт” Симона Петлюри читайте у колонці Галини Пагутяк ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/knizhkovii-proiekt-simona-petliuri-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR1D4zEPK_kkDD6u0vS9TOiA_oLibRYFR0EivglSiOAgf0WvmVGXAE-SgXU

Важливим для формування модерної української нації були особисті взаємини галицьких і наддніпрянських діячів обабіч австро-російського кордону. Серед тих, хто постійно відвідував Наддніпрянщину, був Ростислав Заклинський, представник знаної галицької родини. У 1912 році Ростислав прибув до Києва, де його заарештувала царська поліція.

Публікуємо фрагмент спогадів Ростислава Заклинського про арешт та досвід перебування у російському ув'язнені:

“Ще сидячи в старокиївськім участку під арештом — прочував я, що так без "паради" мене не пустять, що мені прийдеться пізнатися зі справді російською інституцією — етапом. При кінци вироку було недвозначно написано, що моя особа "падлєжіт висилке" із границь непереглядної Росії.

Городовий привів мене зрана на подвірє київської пересильної тюрми. Тут треба почекати. Якже я вже привик до того чекання! В Росії здається не можна полагодити ані одної справи без довгого ждання. Країна де "уряд" не розуміє, що час у людини може бути дорогий… В тюремнім коридорі чекає мене докладний обіск. Тут шукають навіть під стопами, чи я там чого не приліпив”.

Віднайдені архівні фотографії Ростислава Заклинського, детальний текст про арешт та ув'язнення читайте та переглядайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/3StUc3s

Хто такі опришки і як вони стали символом гірського духу непокори?
Загін опришків становив від трьох до сотні осіб. У місцевостях, де пролягали важливі сполучення, вони робили засідки, звідки й нападали на своїх жертв, зазвичай магнатів, заможних панів та провладні формування.

Звично термін "опришок" тлумачать двояко. У першому значенні це — борець проти національного та соціального гніту українців Галичини, Буковини й Закарпаття в XVI–XIX століттях. У другому, переносному — розбійник, бешкетник, злодій.

Найправдоподібніше звучить версія про іншомовне запозичення. Латинське слово оpressor, від якого можна виводити наше "опришок", перекладається як "винищувач" і "порушник". Первинно негативна конотація цього латинізму не завадила йому "адаптуватися" до мови Українських Карпат і стати назвою одного з найпомітніших контрсистемних явищ упродовж сотень років.

Читайте про походження та діяльність опришків у матеріалі ⟶ https://localhistory.org.ua/rubrics/word/oprishok-girskii-dukh-nepokori/?fbclid=IwAR0X7cKQDs6KuuWR6SfnpSCcso2YxF3S0iuAZYbGFnPpH776HeZI4l1-ElA

Михайло Шкільник - натхненник премії “Світло справедливості”, яку вручають моральним і духовним українцям, що мужньо слідують своїм переконанням та обстоюють ідеали демократичного суспільства.
Життя Михайла Шкільника – це приклад, як пройти вузькою стежкою над прірвами ХХ століття, зберігаючи моральні принципи й залишаючись гідною людиною. Його шлях був тернистим, сповненим труднощів, та чоловік ніколи не зраджував своїм ідеалам та переконанням.
Перед вступом в університет Михайло вагався, який фах обрати, враховуючи скрутне матеріальне становище родини. Обрав право. Шептицький, який пропонував Михайлу профінансувати богословське навчання, бачачи щирість юнака й рішучість, з якою той висловлюється про намір щодо іншої професії, врешті благословив його вибір. Завдяки фаху адвоката Шкільник зможе допомогти сотням українців.
У 1912 році, коли над Австрією нависла небезпека війни, Михайла Шкільника чекав перший призов до війська. На асерунку, як тоді називали медичну комісію, хлопця спочатку визнали придатним, але через суперечку з комісаром староства, який був поляком, призначили повторну комісію. Суперечка з комісаром полягала в тому, що Михайло відмовився говорити з ним польською мовою. Почалася дискусія на теми політики, виборів, української історії та літератури. Михайло відповідав спокійно, розважливо й обґрунтовано – лише українською.
Відповіді дратували польського комісара, він підстрибував з крісла й ходив кімнатою, інколи підвищуючи голос.Через ту суперечку з комісаром, у якій Михайло проявив національний принцип щодо спілкування рідною мовою, він уникнув військової служби.
Більше про справедливого та хороброго суддю читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло справедливості” присвяченому моральному, духовному та етичному лідерству ⟶ bit.ly/3SfTKV5

Василь Кричевський - український художник, який вдало умів бачити архетипні образи в народному мистецтві, блискуче відтворював їх у модерному ключі та остаточно зруйнував міфи про українську культуру як виключно сільську. Він був один із творців українського модерного архітектурного стилю, автором гербу УНР, дизайнером та одним із перших удожників українського кіна.

Галина Кричевська-Лінде згадує про свого батька так: «Мій батько пив чай ​​і каву. Він не полюбляв алкогольні напої, тому завжди випивав лише склянку червоного вина. Юрій Яновський, коли завершував якийсь зі своїх романів, передусім приходив до нас і читав новий твір батькові. Батько зазвичай рано вкладався спати й прокидався о четвертій ранку. Він любив працювати вдосвіта, поки ми спали. Батько мав багату уяву, і ці години творчості були дуже важливі для нього. У вільний час найбільше полюбляв самостійно вчитися виготовляти різні речі, наприклад плести, робити кераміку, різьбити по дереву та інших матеріалах. Його робота була його хобі. І, звісно ж, він багато читав.

Батько зазвичай ходив на прогулянку щодня, коли мав час, часто виходив з дому о третій-п’ятій ранку. Він обожнював схід сонця, це ніби заряджало його енергією. Від самого дитинства перебував у тісному зв’язку з природою, любив досліджувати її, подорожуючи рідною Сумською областю».

Читайте спогади доньки Василя Кричевського про сімейне життя батька, його перебування у Києві за часів німецької окупації та нездійсненну мрію про повернення з Венесуели додому ⟶ bit.ly/3vZvsXI

106 років тому студенти та гімназисти, курсанти та їхні викладачі стали на захист щойно проголошеної Української Народної Республіки. Їхній сміливий вчинок увійшов в історію як бій під Крутами.

Майже кожен автор, який пише про цей бій, ставить питання: так хто ж був винен у тому, що загинули юнаки? Публікація, яка вийшла у київській газеті "Трибуна" в лютому 1919 року під назвою "Гайдамацький кіш. Січневі бої 1918 р.", значною мірою роз’яснює це питання. У статті не згадано Крути й Допоміжний студентський курінь січових стрільців, проте у ній фігурує "загін Тимченка". Отаман Федір Тимченко і був тим самим командиром з’єднаних українських сил, що захищали Київ з боку Бахмача і до складу яких входили 1-а Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та Студентський курінь.

Цікаво, що українська преса у січні 1919 року про бій під Крутами згадувала мало. Важливішою темою в той час була перемога над гетьманом Павлом Скоропадським і його прихильниками. Бій під Мотовилівкою, облога Києва, поховання 16 січових стрільців у Царському парку — ось події, які були на першому місці.

Врешті в історичній літературі дискусія про правильну дату точиться з 1918 року – 29 чи 30 січня? Історику Ярославу Тинченку вдалося знайти важливе повідомлення, яке стосувалося бою під Крутами. Виявляється, родини загиблих студентів і гімназистів організували панахиду у річницю їхньої смерті. Написала про це лише одна газета — "Нова Рада". Текст вийшов у номері від 6 лютого 1919 року — у день вступу до Києва радянських військ.

Більше фактів про бій під Крутами, бойовий шлях студентів та вшанування пам'яті загиблих у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/tak-khto-zh-mav-pributi-na-dopomogu-pid-kruti/?fbclid=IwAR1l87NneViHmG1JAjQLvK-c2kf1fESi9XhiHzeOJWRqu0pXU7JXLw9DuCY

Іван Пулюй, попри мрії батьків про його священичу кар’єру, захопився математикою та фізикою, подався в науку і сказав близьким, що навіть ангели не вмовили би його покинути експерименти та дослідження.

Коли проводив лекції — в аудиторії не залишалося вільного місця. Був жаданим гостем на поважних аудієнціях. Отримував запрошення як експерт з енергетики та радник із державних справ. Але ніколи не полишав іншої своєї справи — навіть у далеких Рієці чи Празі переймався просвітою простих українців.

Пулюй був генієм свого часу. Займався молекулярною фізикою, теоретичною і практичною електротехнікою, промисловою енергетикою, проектуванням, експертизою електростанцій, досліджував катодні промені та X-промені. Авторитетний винахідник, експериментатор, глибокий теоретик. Водночас — проникливий гуманітарій, публіцист, полеміст, співавтор українського перекладу Біблії.

Більше про життя Пулюя, замовчування його постаті Радянським Союзом та зникнення його ламп читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/42gVvFW

Остання відома збройна сутичка упівця із радянськими спецслужбами відбулася аж 1967-го! Далі проти режиму індивідуальний двобій вели одинаки. Хто вони – "останні з могікан" національно-визвольного руху? Декому із них пощастило дочекатися Незалежності України.

У цьому епізоді розповімо про найстікіших повстанців, які не здалися попри все. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa7

[ Проєкт створено спільно з культовим закладом Криївка ]

"Чорна княгиня" Єлизавета або Гальшка Острозька відома багатьом, її ім'я увійшло в масову культуру. Натомість княгиню Єлизавету Заславську, яка пов’язала свою долю з гуманістом Яном Щасним Гербуртом, і яку називають "Добромильською мадонною", майже не знають.

Це були найбажаніші наречені Речі Посполитої, які крім величезного посагу отримали непогану освіту й славились неабиякою вродою. Вони впливали на політику, були меценатками книговидання. Саме Єлизаветі Острозькій завдячуємо Острозькою Біблією, а Єлизаветі Гербуртовій — "Історією Польщі" Яна Длугоша у п’яти томах.

Художник Людвіг Ойген Майле, коли отримав завдання створити новий вівтар у замку Хіршбрунн в Баварії, побачив портрет Єлизавети Гербуртової з однорічним сином Яном Левом і був зачарований красою цієї жінки. Він зробив копію портрета, додав німб матері й дитині, намалював збоку замок Хіршбрунн, і назвав свій твір, який став окрасою каплиці і навіть чудотворним образом, "Мадонна радості". Ця картина й зараз прикрашає каплицю. Але зник оригінал 1603 року. Кілька років тому на аукціоні VIOLITY невідреставрований портрет Єлизавети Гербурт з сином продали невідомій особі.

Більше про долю молодих жінок, зраджених фортуною і родиною, читайте у статті Галини Пагутяк ⟶ bit.ly/3SFS48S

Друзі, ми оголошуємо знижки на номери журналу "Локальна історія"!

Замовити та обрати можна у нас на сайті: https://shop.localhistory.org.ua/product-category/magazines/

Як Гайдамацька дивізія захищала морські ворота УНР від червоногвардійців? Як Одеса, одне із найбільших міст країни тих років, опинилась в руках більшовиків?

Перші сутички між гайдамаками та червоногвардійцями відбулися у грудні 1917 року. Приводом стало підняття українського прапора над штабом Одеського військового округа, на яке відреагував командир червоногвардійців. Більшовицька агітація в Одесі мала успіх. На стороні Центральної Ради місто були готові захищати не більше 2 тисяч гайдамаків. Більшовики опиралися на бідні робочі райони. Армія УНР трималася на жителях центру, інтелігенції та активістах.

28 січня 1918 року почалися бої по всьому місту. Вирішальні сутички точилися на центральних вулицях та привокзальній площі. Гайдамакам вдалося відбити вокзал, який вони зробили своїм тимчасовим опорним пунктом.

"Одеса тоді показала себе як українське місто, — зазначає історик Тарас Гончарук. — Більшовики зрозуміли, що тут їм ніхто не радий, що тут їм будуть давати по зубах”.

Та невдовзі до міста прибув більшовицький бронепотяг. Це дало можливість "червоним" оточити українських вояків на вокзалі. 31 січня місто остаточно перейшло під контроль "червоних". Вони проголосили створення Одеської Народної Республіки. Загиблих з обох сторін поховали в одній братській могилі на Куликовому полі. "Одеса ще не бачила такого похорону. Здавалося, що відбувається перенесення цілого кладовища", — писали газети.

Про Одесу часів УНР та битву за місто читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/47TgUGF

Цей будинок ознаменував початок нового мистецького напрямку в архітектурі. Поява Полтавського земства вразила тодішнє українське суспільство: "Дім як грім!" — висловився про нього художник Сергій Васильківський.

Історія будівлі почалася із скандалу. Проєкт кілька разів відправляли на доопрацювання. Громадськість протестувала проти стильових рішень, непритаманних регіону. Серед активістів був музикант Гнат Хоткевич, художник Сергій Васильківський, правник Микола Дмітрієв, мистецтвознавець Опанас Сластьон.

Врешті 1903 року оголосили конкурс на новий проєкт, в той час, будівля вже була зведена до рівня підвіконь першого поверху – планування не могло бути суттєво змінене. Після трьох годин розгляду спеціальним комітетом декількох варіантів рішень, переможцем оголосили проєкт у "південноруському" стилі молодого архітектора Василя Кричевського.

Він зосередився на пластичному вирішенні фасадів і силуеті дахів. Високий дах мав нагадувати стріху традиційних українських хат. Фасад архітектор вирішив повністю обличкувати керамічною плиткою, взорувався на роботи Отто Ваґнера у Відні. Гербові композиції виконали у Миргородській художньо-промислові школі. Полотно для панно зали засідань виткали учениці Дігтярівської зразкової навчально-ткацької майстерні.

Кричевський особисто малював всі елементи оздоблення, до найдрібніших деталей. Він створив більше сотні ескізів. До оформлення парадної зали засідань долучили художників Сергія Васильківського і Миколу Самокиша.

Про будівлю, що започаткувала український модерн читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3SFrcFH

Січневого ранку 1986 року в місті Йонкерсі на порозі власної домівки стояв чоловік років вісімдесяти у світлій куртці та темних штанях. Величезні окуляри затуляли пів обличчя, ліва рука здійнялась вгору, щоб захиститись від спалахів фотокамер. Те, що преса заскочила зненацька, не вплинуло на гідну поставу цього пана.

Уже за кілька тижнів він стане героєм публікації у лівій газеті The Village Voice із промовистою назвою To Catch a Nazі. Року 1952 його ледь не депортували зі США за начебто співпрацю із нацистами. Тоді йому допоміг Аллен Даллес, який уже за рік очолив ЦРУ. Наприкінці 1980-х його публічно захистила українська громада і приватно… ЦРУ.

Ворожа пропаганда та вибіркова оптика західних істориків на кшталт Джеффрі Барда зробила з цього дідуся ледь не головного військового злочинця, який коли-небудь прибував до Америки. Ґвалт про те, що ЦРУ таємно використовувало нацистських злочинців у своїй розвідувальній діяльності, лунав на всю Америку.

То хто ж був цей чоловік із Рима, Варшави та Йонкерса? У різний час його знали під різними псевдами: "Максим Рубан", "Євген Скиба", "Ярополк", "Вільний". Насправді він — Микола Лебедь із Нових Стрілищ на Львівщині. Людина, яка заснувала Службу безпеки ОУН та після арешту Бандери два роки керувала Організацією.

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ⟶ bit.ly/3vY8ArU

Більше про розвідку читайте у випуску журналу "Локальна історія".

Замовити номер можна за покликанням ⟶ https://shop.localhistory.org.ua/product/rozvidka-9-2023/

Megogo оголосила перелік найпопулярнішого контенту серед своїх користувачів у 2023 році. Найбільше увагу українців привернули аудіоподкасти, присвячені російсько-українській війні, спорту, казкам та історії.

Сьоме місце посів подкаст “Без Брому з Віталієм Ляскою” про українську історію. Від виникнення людини, зародження Русі до революцій Незалежної України!

Послухати подкасти: https://youtube.com/playlist?list=PLjhjDQTF1TWv4zdJWCstHtPv12KZ-kNKG&si=eRPALIykGplJnIdz

Ілля Рєпін увійшов в історію світової культури як російський художник. Втім українська ідентичність завжди була органічною і невід’ємною частиною митця. Нещодавно найбільший художній музей у Фінляндії "Атенеум" представив художника Іллю Рєпіна як українця.

Ілля Рєпін вважав картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану" своїм найкращим полотном. Джерелом матеріалу стала мандрівка Рєпіна до України 1980 року разом зі своїм учнем Валентином Сєровим. Поїздка тривала п’ять місяців та пролягла землями колишнього Запорожжя.

Рєпін запланував зобразити запорожців вражаючих розмірів – 203х358 сантиметрів. Робота над картиною тривала понад 12 років. Бувало, художник працював цілими днями. А інколи відкладав роботу на роки. Змінював персонажів – когось додавав, когось забирав. Коли полотно врешті задовольнило майстра, він презентував його на великій персональній виставці в листопаді 1891 року. Картина одразу здобула визнання публіки, попри гострі зауваження критиків про "історичну недостовірність".

Після великого успіху на виставках у Росії та за кордоном "Запорожців" придбав імператор Олександр ІІІ. Заплатив за полотно величезну суму – 35 тисяч рублів.

Читайте більше про творчість художника та його альтернативну версію “Запорожців” у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3SsB5FL