Найціннішим у музеї Романа Шухевича, який знищили росіяни у ніч на 1 січня, був будинок. Останнє конспіративне помешкання генерала УПА, де він загинув 5 березня 1950-го.

Того ранку агенти МДБ оточили село Білогорща біля Львова. На одну з хат влаштували облаву. Операція тривала пів години. Шухевич встиг застрелити двох нападників. Після цього його прошили автоматною чергою.

Зв’язкова командира Галина Дидик спробувала прийняти отруту, проте її врятували й засудили до 25 років таборів. Ліквідації Шухевича передувала розшукова операція, що тривала майже шість років. Про неї розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/statti/piimati-vovka

Ілюстрація Івана Кипибіди

Під Новий рік або напередодні Водохреща українці щедрували. Щедрівки, як і колядки, бувають іменними: для господаря, господині, синів і дочок. Але бувають і щедрівки для всієї родини, у яких імена не згадують. Одна з них – "Ой сивая та і зозуленька".

Ця щедрівка, мабуть, найулюбленіша серед щедрувальників всієї України. Найімовірніше, її записав хтось із фольклористів на Наддніпрянщині. Автентичною вона звучала трохи інакше, ніж знана сьогодні. Фольклорний твір першим аранжував український композитор, священник Кирило Стеценко.

Він народився у сім’ї іконописця. Від батька хлопець успадкував хист до малювання, а від матері – любов до музики. Кирило здобув неперевершену мистецьку освіту: навчався у Київській художній школі Миколи Мурашка, у Київській духовній семінарії, у Музично-драматичній школі імені Миколи Лисенка, де згодом і викладав. Мав парафію на Вінниччині, а в роки Української народної республіки працював у Міністерстві освіти й мистецтва. Серед двох із половиною сотень творів Стеценка є обробки та гармонізації 44 народних колядок і щедрівок.

У щедрівці "Ой сивая та й зозуленька" бачимо поширений в обрядовій поезії образ сім’ї як небесної родини світил – сонця, місяця і зірок. Запрошуємо послухати цю пісню у виконанні гурту "Курбаси" у нашому "Різдвяному співанику" ⟶ https://spivanyk.rizdvo.localhistory.org.ua/oy-syvaia

Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята зафіксоване 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”.

В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками.

Воду, набрану із посвяченої ополонки, вважали цілющою. Її зберігали впродовж року і вживали при різних потребах. Воду намагалися набрати якнайшвидше й хутко принести до домівок. У деяких регіонах першими поспішали дівчата.

Більше про звичаї, пов'язані зі святом Водохреща читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3kpZLRT На фото – Йордан у містечку Печеніжин, що біля Коломиї, 1930-ті роки.

Наприкінці 2023 року Інститут археології оприлюднив оцифрований архів антрополога та етнографа Федора Вовка. На одній із тек зазначено — "Чернігівщина, Полтавщина. Ярмарки". Та якщо придивитися до одягу місцевих мешканців, то стає зрозуміло, що на фото інший регіон — Київщина.

Світлини датовані 1897–1900 роками. На зворотній стороні деяких фото написано: "Каплиця, біля Василькова". На них можна роздивитися красиве жіноче вбрання, типове для цієї частини Київщини.

Про регіон, який зображено на знімках, свідчать також жіночі очіпки з двома кутами і пласким денцем. Їх носили саме на Київщині. Детальніше про вбрання на фото читайте у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/na-iarmarku-u-vasilkovi-kiyivshchina-kintsia-khikh-stolittia-na-foto-z-arkhivu-fedora-vovka/?fbclid=IwAR07hVhMUMkZtdq_LoYQQSnv5gFHyEc-FLJ-BOnuiU20BkxP3wk5cM9rxq0

До війни Крим для більшості українців асоціювався переважно з курортами Південного узбережжя. Зараз — здебільшого з російськими військовими базами. Однак його історія значно розмаїтіша, ніж це здається на перший погляд.

Оскільки фізичну подорож півостровом ми здійснити поки не можемо, запрошуємо до уявної мандрівки містами Криму ханської доби. Історик та уродженець півострова Сергій Громенко спробував побачити їх такими, якими вони були до першого приходу "русского міра".

У першому тексті довідаєтесь про Керч і Феодосію.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-kerch-i-kefe-feodosiia/?fbclid=IwAR0vljO-r8cylUX38e38kVOpn-PuxWp8xE1T6K_FBd4rHOaMCxw9nIhG9L4

100 років тому народився Сергій Параджанов, кінорежисер, сценарист, політв'язень радянського режиму. Його легендарна стрічка "Тіні забутих предків" вийшла на екрани 60 років тому.

Під час її прем'єри у київському кінотеатрі "Україна" відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції, що також став першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР. Більше про це читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3OiZk87

На фото – Параджанов та актори "Тіней" у Криворівні, де знімали фільм.

Без участі жінок український визвольний рух навряд чи проіснував до 1960-х років. Зв’язкові, розвідниці, медсестри, пропагандистки. Саме жінки забезпечували господарську та медичну сферу в українському підпіллі. І не лише.

Вони займали керівні посади, до них прислухалися головні командири. У цьому епізоді розповімо правдиві та неймовірні історії жінок в УПА. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa6

[ Проєкт створено спільно з культовим закладом Криївка ]

111 років тому народився Василь Кук. Один із дев’яти генералів УПА, єдиний із них, який дожив до відновлення незалежності України. Кук народився у селі Красне біля Золочева. Навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету.

Від весни 1943 року очолював УПА-Південь. Керував найбільшим боєм УПА проти військ НКВС під Гурбами. 1950-го, після загибелі Романа Шухевича, став головним командиром повстанського війська. Через два роки отримав звання генерал-хорунжого. Ще через два роки у криївці в Іваницькому лісі його разом із дружиною Уляною Крюченко схопили підпільники, яких завербував НКВС.

Про долю дружини Кука і їхнього сина запрошуємо послухати у подкасті “Сила опору. УПА” ⟶ li.sten.to/upa6

Уляна очолювала юнацтво ОУН у Дніпропетровську, коли познайомилася з Василем на початку 1940-х. 1944-го вони побралися на Рівненщині. Через два роки народився син Юрко. Чекісти пильно стежили за родиною Кука. Тож Уляна була змушена повернутися в підпілля, а дитину віддати на виховання брату Василя.

Рідним Василя Кука та Уляни Крюченко не вдалося уникнути репресій. Усіх їх чекав арешт і табори ГУЛАГу. А малого Юрка під іншим прізвищем (Чоботар) утримували в дитячому будинку Маріуполя. Там він провів 10 років. Після арешту 1954-го подружжя шість років перебувало у слідчих в'язницях Києва і Москви. Після вбивства Степана Бандери їх відпустили. Лише тоді змогли побачити сина, якому на той час було вже 15.

Василя Кука звільнили за указом Президії Верховної Ради СРСР. Тоді ж він прочитав по радіо "Відкритого листа" до керівників ОУН та "всіх українців, що живуть за кордоном", у якому визнавав радянську владу в Україні та закликав діаспорні організації припинити всі спроби насильницького скинення комуністичного ладу.

126 років тому народився Юрій Горліс-Горський. Його роман "Холодний Яр" став справжнім бестселером свого часу. Автор був безпосереднім учасником холодноярського підпілля, а його життя після описаних перипетій склалося не менш цікаво.

Встиг попрацювати на українську, радянську, польську та німецьку розвідки. Вдавав божевільного і продавав пиво в… батярському шинку. Доки одні газети публікували його некролог, інші переповідали про його найближчі плани.

А закінчилося все загадковим зникненням у таборі для українських втікачів. Розповідаємо про життя Горліс-Горського у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pershii-litopisets-kholodnogo-iaru/?fbclid=IwAR1e2zrHRPxg3IUG7pUGWmaDaASjguc4Cwbtic2pwVznKDj64b4h3KHzKtE т

На ринку в Рахові чоловік купує дівчинці губну гармоніку, 1930 рік. Добре видно, що він тримає в одній руці монету, а в іншій – гаманець. Цю світлину зрбив німецький репортер Фелікс Ман.

Знаний тим, що фотографував найвідоміших діячів ХХ століття, серед яких Черчилль, Ллойд Джордж, Орвелл, Чарлі Чаплін, Пікассо, королева Єлизавета ІІ. 1930-го став одним з перших німецьких журналістів, які відвідали Закарпаття.

Світлинами та спогадами про візит у тодішню Підкарпатську Русь німець поділився аж через півстоліття. 1983 року в Англії вийшла книжка Фелікса Мана "Чоловік з камерою", де серед інших є і вісім світлин з українських теренів. Більше про фотографа та його візит на Закарпаття читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3RXbgNF

Переяслав має імідж міста музеїв. Формуватися він почав тільки у другій половині ХХ століття. У 1964 році тут заклали перший в Україні Музей просто неба. Унікальний він тим, що в ньому можна вивчати не тільки народну архітектуру середньої Наддніпрянщини.

Сьогодні у переяславському Музеї просто неба — 123 пам’ятки народної архітектури, 20 дворів із хатами, 25 майстерень і 20 000 експонатів. Але він перевершує звичайні очікування від скансена. Окрім українського села, тут представлено космонавтику, електрозварювання, кінний транспорт, переселення з Чорнобильської зони.

У репортажі розповідаємо про музеї, які діють у приміщеннях врятованих храмів.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/pereiaslavski-khrami-istoriyi/?fbclid=IwAR0jvG4ZkXV2t_qhgm29P61jr7JSnqkxO1SuT7Q6IwMniPw2JtgZg09fcjQ

На культовій картині лавреат сталінської премії Михайло Хмелько "Навіки з Москвою. Навіки з російським народом" 1951 року зобразив офіційно визнаний радянською владою "правильний" образ Переяславської ради.

Посеред велелюдного майдану на підвищеному ґанку стоїть гетьман Хмельницький. Ліворуч від гетьмана – козацький старшина, ймовірно, генеральний писар Іван Виговський із розгорнутим сувоєм якогось документа. Позаду гетьмана й боярина – православний ієрарх, козацькі старшини та царські воєводи. Праворуч від Хмельницького – Василь Бутурлін, ближній царський боярин.

Насправді ж Батурліна на раді не було. Увесь час, доки тривало козацьке зібрання, він залишався на заїжджому дворі, який йому виділив переяславський полковник Павло Тетеря. Публічно гетьман і боярин зустрілись уже в соборі, куди вони прибули ствердити присягою проголошений на раді перехід України під протекцію царя. І коли ось-ось мало розпочатися урочисте богослужіння, виявилось, що майбутні союзники… забули домовитися про порядок процедури заприсяження домовленостей.

Вихований у політичній культурі шляхетських вольностей Речі Посполитої Хмельницький був переконаний, що спочатку Бутурлін від імені царя присягне свято поважати права й вольності козаків і всіх інших українських станів, відтак вже гетьман зі старшиною складуть обітницю вірности царському престолові. А от боярина виховали у традиціях московської деспотії. Він твердо заявив, що в царській державі ніколи такого не було, щоб володар присягав перед своїми підданими.

Справа укладення воєнно-політичного союзу з царем, про який Хмельницький уже встиг сповістити на раді, несподівано опинилася під загрозою зриву... Детальніше про Переяславську раду та російські міфи про неї читайте у матеріалі дослідника козаччини, доктора історичних наук Віктора Горобця ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/statti/pereiaslavska-rada-1654-go-dolia-prokliattia-chi-marevo/

Нагороду “Світло Справедливості” вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.

Раніше нагороду отримали правозахисники Лариса Заливна й Мустафа Джемілєв; медики, які рятували людські життя під час пандемії коронавірусу, Іван Венжинович (посмертно) й Ольга Мартиненко; активіст у царині довкілля Дмитро Карабчук; журналістка-розслідувачка Наталія Седлецька; волонтери Тарас Чмут і Марія Берлінська.

Цьогоріч кандидатів обирали серед спільноти рятівників, які засвідчили героїзм, захищаючи й рятуючи життя інших, та є прикладом щоденної жертовності. Церемонія нагородження відбудеться в Українському католицькому університеті 19 січня. Більше про премію та її засновників читайте у спецпроєкті “Світло Справедливості”.

[ Проєкт створено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]
https://svitlo.localhistory.org.ua/nagoroda?fbclid=IwAR1mRpG4-6kSKoWEauuyCxKdFo4mBlhHDUq5VLn2vXfxwqRij3tJo6J_H0g

21 січня 1990-го, у переддень річниці Акту Злуки близько мільйона українців вийшли на вулиці своїх міст і сіл. "Живим ланцюгом" вони з’єднали Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Рівне і Київ.

"Ця акція сколихнула Україну. Люди довідалися про Акт Злуки між УНР і ЗУНР. Про це тоді знали одиниці! Більшість вперше дізналися, що в нас була своя держава на початку ХХ століття, був свій герб, прапор, що ми так просто не погодилися на поневолення Росією", – пригадує один із організаторів ланцюга Іван Заєць.

А ось спогад іншого організатора акції, радянського політв’язня Богдана Гориня:

“Було грандіозне враження, люди плече в плече з прапорами стояли вздовж траси від Львова до Тернополя! Це історичне дійство! Найзворушливішим моментом для мене було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Мама жила у Ходорові, звідти виділили автобуси на цю трасу і її також запросили. Я підійшов до неї і запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію”.

Більше спогадів та світлин того дня з родинних архівів організаторів події – у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3S6xEV0


“Під час національно-визвольних змагань 1918—1919 років один британський генерал зустрівся з Симоном Петлюрою у його ставці під Жмеринкою. Він сподівався побачити когось на кшталт огрядного і вусатого Тараса Бульби, і коли перед його очима постав худий блідий чоловік середнього зросту, схожий на клерка, що розмовляв тихим голосом, він спершу не повірив, що той міг мобілізувати таке велике військо.

Петлюра володів досконало ораторським мистецтвом. Починав тихо, поступово підвищуючи голос, в очах з’являвся натхненний блиск…
Виключений з духовної семінарії, невдаха для оточуючих, що заробляв собі на черствий хліб страхуванням, Петлюра зумів стати успішним полководцем, бо з дитинства звик до холоду, голоду, нестатків, як і ті селянські діти, що повірили в ідею України й пішли воювати. Він був одним із них.

Саме харизма і дар стратега, незалежне мислення і абсолютна чесність забезпечили Симону Петлюрі одне з найчільніших місць в пантеоні українських героїв. Націю рятують абсолютно чесні й непідкупні люди”.

Більше про “книжковий проєкт” Симона Петлюри читайте у колонці Галини Пагутяк ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/knizhkovii-proiekt-simona-petliuri-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR1D4zEPK_kkDD6u0vS9TOiA_oLibRYFR0EivglSiOAgf0WvmVGXAE-SgXU

Важливим для формування модерної української нації були особисті взаємини галицьких і наддніпрянських діячів обабіч австро-російського кордону. Серед тих, хто постійно відвідував Наддніпрянщину, був Ростислав Заклинський, представник знаної галицької родини. У 1912 році Ростислав прибув до Києва, де його заарештувала царська поліція.

Публікуємо фрагмент спогадів Ростислава Заклинського про арешт та досвід перебування у російському ув'язнені:

“Ще сидячи в старокиївськім участку під арештом — прочував я, що так без "паради" мене не пустять, що мені прийдеться пізнатися зі справді російською інституцією — етапом. При кінци вироку було недвозначно написано, що моя особа "падлєжіт висилке" із границь непереглядної Росії.

Городовий привів мене зрана на подвірє київської пересильної тюрми. Тут треба почекати. Якже я вже привик до того чекання! В Росії здається не можна полагодити ані одної справи без довгого ждання. Країна де "уряд" не розуміє, що час у людини може бути дорогий… В тюремнім коридорі чекає мене докладний обіск. Тут шукають навіть під стопами, чи я там чого не приліпив”.

Віднайдені архівні фотографії Ростислава Заклинського, детальний текст про арешт та ув'язнення читайте та переглядайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/3StUc3s

Хто такі опришки і як вони стали символом гірського духу непокори?
Загін опришків становив від трьох до сотні осіб. У місцевостях, де пролягали важливі сполучення, вони робили засідки, звідки й нападали на своїх жертв, зазвичай магнатів, заможних панів та провладні формування.

Звично термін "опришок" тлумачать двояко. У першому значенні це — борець проти національного та соціального гніту українців Галичини, Буковини й Закарпаття в XVI–XIX століттях. У другому, переносному — розбійник, бешкетник, злодій.

Найправдоподібніше звучить версія про іншомовне запозичення. Латинське слово оpressor, від якого можна виводити наше "опришок", перекладається як "винищувач" і "порушник". Первинно негативна конотація цього латинізму не завадила йому "адаптуватися" до мови Українських Карпат і стати назвою одного з найпомітніших контрсистемних явищ упродовж сотень років.

Читайте про походження та діяльність опришків у матеріалі ⟶ https://localhistory.org.ua/rubrics/word/oprishok-girskii-dukh-nepokori/?fbclid=IwAR0X7cKQDs6KuuWR6SfnpSCcso2YxF3S0iuAZYbGFnPpH776HeZI4l1-ElA

Михайло Шкільник - натхненник премії “Світло справедливості”, яку вручають моральним і духовним українцям, що мужньо слідують своїм переконанням та обстоюють ідеали демократичного суспільства.
Життя Михайла Шкільника – це приклад, як пройти вузькою стежкою над прірвами ХХ століття, зберігаючи моральні принципи й залишаючись гідною людиною. Його шлях був тернистим, сповненим труднощів, та чоловік ніколи не зраджував своїм ідеалам та переконанням.
Перед вступом в університет Михайло вагався, який фах обрати, враховуючи скрутне матеріальне становище родини. Обрав право. Шептицький, який пропонував Михайлу профінансувати богословське навчання, бачачи щирість юнака й рішучість, з якою той висловлюється про намір щодо іншої професії, врешті благословив його вибір. Завдяки фаху адвоката Шкільник зможе допомогти сотням українців.
У 1912 році, коли над Австрією нависла небезпека війни, Михайла Шкільника чекав перший призов до війська. На асерунку, як тоді називали медичну комісію, хлопця спочатку визнали придатним, але через суперечку з комісаром староства, який був поляком, призначили повторну комісію. Суперечка з комісаром полягала в тому, що Михайло відмовився говорити з ним польською мовою. Почалася дискусія на теми політики, виборів, української історії та літератури. Михайло відповідав спокійно, розважливо й обґрунтовано – лише українською.
Відповіді дратували польського комісара, він підстрибував з крісла й ходив кімнатою, інколи підвищуючи голос.Через ту суперечку з комісаром, у якій Михайло проявив національний принцип щодо спілкування рідною мовою, він уникнув військової служби.
Більше про справедливого та хороброго суддю читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло справедливості” присвяченому моральному, духовному та етичному лідерству ⟶ bit.ly/3SfTKV5

Василь Кричевський - український художник, який вдало умів бачити архетипні образи в народному мистецтві, блискуче відтворював їх у модерному ключі та остаточно зруйнував міфи про українську культуру як виключно сільську. Він був один із творців українського модерного архітектурного стилю, автором гербу УНР, дизайнером та одним із перших удожників українського кіна.

Галина Кричевська-Лінде згадує про свого батька так: «Мій батько пив чай ​​і каву. Він не полюбляв алкогольні напої, тому завжди випивав лише склянку червоного вина. Юрій Яновський, коли завершував якийсь зі своїх романів, передусім приходив до нас і читав новий твір батькові. Батько зазвичай рано вкладався спати й прокидався о четвертій ранку. Він любив працювати вдосвіта, поки ми спали. Батько мав багату уяву, і ці години творчості були дуже важливі для нього. У вільний час найбільше полюбляв самостійно вчитися виготовляти різні речі, наприклад плести, робити кераміку, різьбити по дереву та інших матеріалах. Його робота була його хобі. І, звісно ж, він багато читав.

Батько зазвичай ходив на прогулянку щодня, коли мав час, часто виходив з дому о третій-п’ятій ранку. Він обожнював схід сонця, це ніби заряджало його енергією. Від самого дитинства перебував у тісному зв’язку з природою, любив досліджувати її, подорожуючи рідною Сумською областю».

Читайте спогади доньки Василя Кричевського про сімейне життя батька, його перебування у Києві за часів німецької окупації та нездійсненну мрію про повернення з Венесуели додому ⟶ bit.ly/3vZvsXI

106 років тому студенти та гімназисти, курсанти та їхні викладачі стали на захист щойно проголошеної Української Народної Республіки. Їхній сміливий вчинок увійшов в історію як бій під Крутами.

Майже кожен автор, який пише про цей бій, ставить питання: так хто ж був винен у тому, що загинули юнаки? Публікація, яка вийшла у київській газеті "Трибуна" в лютому 1919 року під назвою "Гайдамацький кіш. Січневі бої 1918 р.", значною мірою роз’яснює це питання. У статті не згадано Крути й Допоміжний студентський курінь січових стрільців, проте у ній фігурує "загін Тимченка". Отаман Федір Тимченко і був тим самим командиром з’єднаних українських сил, що захищали Київ з боку Бахмача і до складу яких входили 1-а Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та Студентський курінь.

Цікаво, що українська преса у січні 1919 року про бій під Крутами згадувала мало. Важливішою темою в той час була перемога над гетьманом Павлом Скоропадським і його прихильниками. Бій під Мотовилівкою, облога Києва, поховання 16 січових стрільців у Царському парку — ось події, які були на першому місці.

Врешті в історичній літературі дискусія про правильну дату точиться з 1918 року – 29 чи 30 січня? Історику Ярославу Тинченку вдалося знайти важливе повідомлення, яке стосувалося бою під Крутами. Виявляється, родини загиблих студентів і гімназистів організували панахиду у річницю їхньої смерті. Написала про це лише одна газета — "Нова Рада". Текст вийшов у номері від 6 лютого 1919 року — у день вступу до Києва радянських військ.

Більше фактів про бій під Крутами, бойовий шлях студентів та вшанування пам'яті загиблих у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/tak-khto-zh-mav-pributi-na-dopomogu-pid-kruti/?fbclid=IwAR1l87NneViHmG1JAjQLvK-c2kf1fESi9XhiHzeOJWRqu0pXU7JXLw9DuCY

Іван Пулюй, попри мрії батьків про його священичу кар’єру, захопився математикою та фізикою, подався в науку і сказав близьким, що навіть ангели не вмовили би його покинути експерименти та дослідження.

Коли проводив лекції — в аудиторії не залишалося вільного місця. Був жаданим гостем на поважних аудієнціях. Отримував запрошення як експерт з енергетики та радник із державних справ. Але ніколи не полишав іншої своєї справи — навіть у далеких Рієці чи Празі переймався просвітою простих українців.

Пулюй був генієм свого часу. Займався молекулярною фізикою, теоретичною і практичною електротехнікою, промисловою енергетикою, проектуванням, експертизою електростанцій, досліджував катодні промені та X-промені. Авторитетний винахідник, експериментатор, глибокий теоретик. Водночас — проникливий гуманітарій, публіцист, полеміст, співавтор українського перекладу Біблії.

Більше про життя Пулюя, замовчування його постаті Радянським Союзом та зникнення його ламп читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/42gVvFW