Ви, мабуть, чули легенду, що в різдвяну ніч звірі розмовляють? Ще років 200 тому це вірування стосувалося тільки волів. Чумаки після Святої вечері йшли до своїх волів, несли їм найкраще сіно і казали: «Добрий вечір вам, будьте здорові з кутею!» Тоді виходили й слухали, про що воли говорять.

Схожий звичай був поширений на всіх хліборобських теренах України. Тваринам несли потрошку від святвечірніх страв. Випікали обрядовий хліб. Його ділили на три частини: одну віддавали худобі, другу залишали до сіянки, третю ділили між усіма в родині.

У центральних регіонах подекуди навіть пекли спеціальний різдвяний хліб для корови.

Традиція вшановувати тварин на Святвечір та Різдво була дуже важливою для наших предків. Розповідаємо про ці обряди детальніше у матеріалі ⟶ https://rizdvo.localhistory.org.ua/tvaryny

Ілюстрація Богдани Давидюк

В Україні зносять пам’ятники, і в Росії зносять пам’ятники, тож на сторонній погляд десь із протилежної півкулі між цими процесами немає різниці. Однак відмінність є, і то засаднича: Київ прибирає пам’ятники чужим вождям і пропагандистам, а Москва — жертвам своїх же репресій.

Нещодавно на кладовищі у російському Володимирі знищили меморіальний знак священномученику Климентію Шептицькому. Десятками зникають таблиці та пам'ятники жертвам радянського режиму.

Найяскравішою ілюстрацією процесів, що тривають у Росії, є встановлення монументів Сталіну. Зараз їх щонайменше 110, з них 95 – з’явилися за доби президентства Путіна. Детальніше про історичну некромантію у колонці написав Сергій Громенко.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/istorichna-nekromakhiia-iak-v-rosiyi-voiuiut-iz-pamiattiu-pro-pomerlikh/?fbclid=IwAR3qn-ut6_KUQH7zniGj7DrVk6hONo99nA0zXzTF10D_2ucy7gmxZ52tOdY

Без колядок неможливо уявити українського Різдва. Але чи знаємо, коли та як вони виникли? Хто їх написав, хто доклався до того, щоб зберегти для нас із вами?

У цьому проєкті зібрали історії та тексти 12 знакових для українців різдвяних пісень. Найулюбленіша “Нова радість стала”, знаменита гуцульська “В неділю рано сонце сходило”. Колядка “Чи дома, дома молодий Іванко” – для родин, де є воїни. Повстанська колядка “Уставай же, брате”, яку співали тільки найнадійнішим у часи цілковитої радянської окупації.

Неймовірного звучання цим пісням надали Наталка Рибка-Пархоменко, Марія Онещак та Микола Береза із гурту "Курбаси". Художнє втілення – Надії Кушнір. Запрошуємо колядувати та пізнавати українські традиції!

[ Більше пісень знайдете у “Різдвяному співанику”. Купити книжечку ще можна за посиланням у проєкті ]
https://spivanyk.rizdvo.localhistory.org.ua/?fbclid=IwAR2RKCS-C3yDtpGzz_P0BNEAkJY57uDkAI5_DUsAXHMHIgYAE8sXeavZ_Fc

Продовжуємо подкаст "Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш", у якому відомі українці розповідають про різдвяні традиції своїх родин. Гостя четвертого епізоду – Marjana Savka, співзасновниця Видавництва Старого Лева, письменниця, співачка, авторка колядок та мюзиклу “Пиши листи до Миколая”.

Як дати дітям відчуття свята в умовах вседоступності та надміру подарунків? Яку кутю та вареники готують на Тернопільщині? Як у ВСЛ з'явилися перші в Україні різдвяні антології? Чи доречно святкувати Різдво, коли йде війне?

Вмикайте новий випуск на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/christmas4 Посилання на попередні епізоди з істориком Ярославом Грицаком, художницею Іванкою Димид та дослідницею галицької кухні Маріанною Душар у коментарях.

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Року 1919 чеський географ Їржі Данеш з колегами-дослідниками здійснив тримісячну подорож на схід Чехословацької республіки. За світлинами, можна простежити його маршрут Закарпаттям, у той час Підкарпатській Русі — наймолодшим регіоном створеної після Першої світової війни держави.

Там є міста Ужгород та Мукачево, селища Воловець і Ясіня. Чеський географ знімав гірські краєвиди та архітектуру: замки, дерев’яні хати, колиби та дамбу-клявзу. Також на його фотографіях є місцеві жителі: бойки та гуцули, євреї, пастухи на полонинах, жінки на ринку.
Більшість скляних діапозитивів розмальовані фарбами. Таке кольоризування світлин практикували й інші фотографи на початку 1920-х років. Наступного року вийшло друком дослідження Їржі "Вступ до геоморфології Словаччини та Підкарпатської Русі". У матеріалі на нашому сайті найцікавіші світлини та історія експедиції
⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pislia-zakarpattia-v-avstraliiu-z-fotoaparatom/?fbclid=IwAR3kJX6OxKI1jXG_7OD_DFqSHPOhJLXtR8LLcS_kux9wttAPwOsVA_po5Xw

Радянська влада ще з 1920-х років цільово провадила політику заміщення Різдва святом Нового року. З 1947-го 1 січня став офіційним вихідним. У 1953-му партійні лідери почали записувати новорічні радіозвернення. А наступного року запровадили ритуал запалення вогнів на “головній ялинці країни” у Кремлі.

Радянська святковість замислювалася як засіб “прискорення етнічної консолідації та інтеграції народів СРСР”. Типовий сценарій родинного свята зустрічі Нового року, поширений на всій території СРСР, передбачав інтернаціональне виховання.

Грузини, таджики, литовці, молдовани, як і українці, мали на святковому столі обов’язкові страви, слухали новорічне звернення Центрального комітету компартії СРСР, загадували бажання під бій московських курантів, стоячи з келихом шампанського. Усі дивилися “Блакитний вогник” з виступами переважно російських артистів і активно обговорювали цю передачу кілька днів потому.

Як Союз транслював корисні для режиму стереотипи за допомогою Нового року – читайте у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/sotsialna-inzheneriia-radianskogo-novogo-roku/?fbclid=IwAR2Qx2io0WYfePiW8-_uz6-5qDs3wl81NrLacH2yVYO6wDw7Wdk6RZ5Jx6A

Як би ворог не намагався знищити нашу історію – він може боротись лише з фізичними пам'ятниками, нашої національної пам'яті йому не здолати. Наша сила - у наших знаннях, наше головне завдання - збереження традицій і пам'яті.

Відтак сьогодні електронні версії випусків "Локальної історії" про Степана Бандеру і родину Шухевичів доступні по 1 грн. Читайте, зберігайте, поширюйте правду!

Електронна версія випуску про Степана Бандеру - https://shop.localhistory.org.ua/product/stepan-bandera-1-2022/

Електронна версія випуску про родину Шухевичів - https://shop.localhistory.org.ua/product/shuhevychi-1-2023/

Найціннішим у музеї Романа Шухевича, який знищили росіяни у ніч на 1 січня, був будинок. Останнє конспіративне помешкання генерала УПА, де він загинув 5 березня 1950-го.

Того ранку агенти МДБ оточили село Білогорща біля Львова. На одну з хат влаштували облаву. Операція тривала пів години. Шухевич встиг застрелити двох нападників. Після цього його прошили автоматною чергою.

Зв’язкова командира Галина Дидик спробувала прийняти отруту, проте її врятували й засудили до 25 років таборів. Ліквідації Шухевича передувала розшукова операція, що тривала майже шість років. Про неї розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/statti/piimati-vovka

Ілюстрація Івана Кипибіди

Під Новий рік або напередодні Водохреща українці щедрували. Щедрівки, як і колядки, бувають іменними: для господаря, господині, синів і дочок. Але бувають і щедрівки для всієї родини, у яких імена не згадують. Одна з них – "Ой сивая та і зозуленька".

Ця щедрівка, мабуть, найулюбленіша серед щедрувальників всієї України. Найімовірніше, її записав хтось із фольклористів на Наддніпрянщині. Автентичною вона звучала трохи інакше, ніж знана сьогодні. Фольклорний твір першим аранжував український композитор, священник Кирило Стеценко.

Він народився у сім’ї іконописця. Від батька хлопець успадкував хист до малювання, а від матері – любов до музики. Кирило здобув неперевершену мистецьку освіту: навчався у Київській художній школі Миколи Мурашка, у Київській духовній семінарії, у Музично-драматичній школі імені Миколи Лисенка, де згодом і викладав. Мав парафію на Вінниччині, а в роки Української народної республіки працював у Міністерстві освіти й мистецтва. Серед двох із половиною сотень творів Стеценка є обробки та гармонізації 44 народних колядок і щедрівок.

У щедрівці "Ой сивая та й зозуленька" бачимо поширений в обрядовій поезії образ сім’ї як небесної родини світил – сонця, місяця і зірок. Запрошуємо послухати цю пісню у виконанні гурту "Курбаси" у нашому "Різдвяному співанику" ⟶ https://spivanyk.rizdvo.localhistory.org.ua/oy-syvaia

Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята зафіксоване 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”.

В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками.

Воду, набрану із посвяченої ополонки, вважали цілющою. Її зберігали впродовж року і вживали при різних потребах. Воду намагалися набрати якнайшвидше й хутко принести до домівок. У деяких регіонах першими поспішали дівчата.

Більше про звичаї, пов'язані зі святом Водохреща читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3kpZLRT На фото – Йордан у містечку Печеніжин, що біля Коломиї, 1930-ті роки.

Наприкінці 2023 року Інститут археології оприлюднив оцифрований архів антрополога та етнографа Федора Вовка. На одній із тек зазначено — "Чернігівщина, Полтавщина. Ярмарки". Та якщо придивитися до одягу місцевих мешканців, то стає зрозуміло, що на фото інший регіон — Київщина.

Світлини датовані 1897–1900 роками. На зворотній стороні деяких фото написано: "Каплиця, біля Василькова". На них можна роздивитися красиве жіноче вбрання, типове для цієї частини Київщини.

Про регіон, який зображено на знімках, свідчать також жіночі очіпки з двома кутами і пласким денцем. Їх носили саме на Київщині. Детальніше про вбрання на фото читайте у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/na-iarmarku-u-vasilkovi-kiyivshchina-kintsia-khikh-stolittia-na-foto-z-arkhivu-fedora-vovka/?fbclid=IwAR07hVhMUMkZtdq_LoYQQSnv5gFHyEc-FLJ-BOnuiU20BkxP3wk5cM9rxq0

До війни Крим для більшості українців асоціювався переважно з курортами Південного узбережжя. Зараз — здебільшого з російськими військовими базами. Однак його історія значно розмаїтіша, ніж це здається на перший погляд.

Оскільки фізичну подорож півостровом ми здійснити поки не можемо, запрошуємо до уявної мандрівки містами Криму ханської доби. Історик та уродженець півострова Сергій Громенко спробував побачити їх такими, якими вони були до першого приходу "русского міра".

У першому тексті довідаєтесь про Керч і Феодосію.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mandrivka-khanskim-krimom-kerch-i-kefe-feodosiia/?fbclid=IwAR0vljO-r8cylUX38e38kVOpn-PuxWp8xE1T6K_FBd4rHOaMCxw9nIhG9L4

100 років тому народився Сергій Параджанов, кінорежисер, сценарист, політв'язень радянського режиму. Його легендарна стрічка "Тіні забутих предків" вийшла на екрани 60 років тому.

Під час її прем'єри у київському кінотеатрі "Україна" відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції, що також став першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР. Більше про це читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3OiZk87

На фото – Параджанов та актори "Тіней" у Криворівні, де знімали фільм.

Без участі жінок український визвольний рух навряд чи проіснував до 1960-х років. Зв’язкові, розвідниці, медсестри, пропагандистки. Саме жінки забезпечували господарську та медичну сферу в українському підпіллі. І не лише.

Вони займали керівні посади, до них прислухалися головні командири. У цьому епізоді розповімо правдиві та неймовірні історії жінок в УПА. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa6

[ Проєкт створено спільно з культовим закладом Криївка ]

111 років тому народився Василь Кук. Один із дев’яти генералів УПА, єдиний із них, який дожив до відновлення незалежності України. Кук народився у селі Красне біля Золочева. Навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету.

Від весни 1943 року очолював УПА-Південь. Керував найбільшим боєм УПА проти військ НКВС під Гурбами. 1950-го, після загибелі Романа Шухевича, став головним командиром повстанського війська. Через два роки отримав звання генерал-хорунжого. Ще через два роки у криївці в Іваницькому лісі його разом із дружиною Уляною Крюченко схопили підпільники, яких завербував НКВС.

Про долю дружини Кука і їхнього сина запрошуємо послухати у подкасті “Сила опору. УПА” ⟶ li.sten.to/upa6

Уляна очолювала юнацтво ОУН у Дніпропетровську, коли познайомилася з Василем на початку 1940-х. 1944-го вони побралися на Рівненщині. Через два роки народився син Юрко. Чекісти пильно стежили за родиною Кука. Тож Уляна була змушена повернутися в підпілля, а дитину віддати на виховання брату Василя.

Рідним Василя Кука та Уляни Крюченко не вдалося уникнути репресій. Усіх їх чекав арешт і табори ГУЛАГу. А малого Юрка під іншим прізвищем (Чоботар) утримували в дитячому будинку Маріуполя. Там він провів 10 років. Після арешту 1954-го подружжя шість років перебувало у слідчих в'язницях Києва і Москви. Після вбивства Степана Бандери їх відпустили. Лише тоді змогли побачити сина, якому на той час було вже 15.

Василя Кука звільнили за указом Президії Верховної Ради СРСР. Тоді ж він прочитав по радіо "Відкритого листа" до керівників ОУН та "всіх українців, що живуть за кордоном", у якому визнавав радянську владу в Україні та закликав діаспорні організації припинити всі спроби насильницького скинення комуністичного ладу.

126 років тому народився Юрій Горліс-Горський. Його роман "Холодний Яр" став справжнім бестселером свого часу. Автор був безпосереднім учасником холодноярського підпілля, а його життя після описаних перипетій склалося не менш цікаво.

Встиг попрацювати на українську, радянську, польську та німецьку розвідки. Вдавав божевільного і продавав пиво в… батярському шинку. Доки одні газети публікували його некролог, інші переповідали про його найближчі плани.

А закінчилося все загадковим зникненням у таборі для українських втікачів. Розповідаємо про життя Горліс-Горського у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pershii-litopisets-kholodnogo-iaru/?fbclid=IwAR1e2zrHRPxg3IUG7pUGWmaDaASjguc4Cwbtic2pwVznKDj64b4h3KHzKtE т

На ринку в Рахові чоловік купує дівчинці губну гармоніку, 1930 рік. Добре видно, що він тримає в одній руці монету, а в іншій – гаманець. Цю світлину зрбив німецький репортер Фелікс Ман.

Знаний тим, що фотографував найвідоміших діячів ХХ століття, серед яких Черчилль, Ллойд Джордж, Орвелл, Чарлі Чаплін, Пікассо, королева Єлизавета ІІ. 1930-го став одним з перших німецьких журналістів, які відвідали Закарпаття.

Світлинами та спогадами про візит у тодішню Підкарпатську Русь німець поділився аж через півстоліття. 1983 року в Англії вийшла книжка Фелікса Мана "Чоловік з камерою", де серед інших є і вісім світлин з українських теренів. Більше про фотографа та його візит на Закарпаття читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3RXbgNF

Переяслав має імідж міста музеїв. Формуватися він почав тільки у другій половині ХХ століття. У 1964 році тут заклали перший в Україні Музей просто неба. Унікальний він тим, що в ньому можна вивчати не тільки народну архітектуру середньої Наддніпрянщини.

Сьогодні у переяславському Музеї просто неба — 123 пам’ятки народної архітектури, 20 дворів із хатами, 25 майстерень і 20 000 експонатів. Але він перевершує звичайні очікування від скансена. Окрім українського села, тут представлено космонавтику, електрозварювання, кінний транспорт, переселення з Чорнобильської зони.

У репортажі розповідаємо про музеї, які діють у приміщеннях врятованих храмів.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/pereiaslavski-khrami-istoriyi/?fbclid=IwAR0jvG4ZkXV2t_qhgm29P61jr7JSnqkxO1SuT7Q6IwMniPw2JtgZg09fcjQ

На культовій картині лавреат сталінської премії Михайло Хмелько "Навіки з Москвою. Навіки з російським народом" 1951 року зобразив офіційно визнаний радянською владою "правильний" образ Переяславської ради.

Посеред велелюдного майдану на підвищеному ґанку стоїть гетьман Хмельницький. Ліворуч від гетьмана – козацький старшина, ймовірно, генеральний писар Іван Виговський із розгорнутим сувоєм якогось документа. Позаду гетьмана й боярина – православний ієрарх, козацькі старшини та царські воєводи. Праворуч від Хмельницького – Василь Бутурлін, ближній царський боярин.

Насправді ж Батурліна на раді не було. Увесь час, доки тривало козацьке зібрання, він залишався на заїжджому дворі, який йому виділив переяславський полковник Павло Тетеря. Публічно гетьман і боярин зустрілись уже в соборі, куди вони прибули ствердити присягою проголошений на раді перехід України під протекцію царя. І коли ось-ось мало розпочатися урочисте богослужіння, виявилось, що майбутні союзники… забули домовитися про порядок процедури заприсяження домовленостей.

Вихований у політичній культурі шляхетських вольностей Речі Посполитої Хмельницький був переконаний, що спочатку Бутурлін від імені царя присягне свято поважати права й вольності козаків і всіх інших українських станів, відтак вже гетьман зі старшиною складуть обітницю вірности царському престолові. А от боярина виховали у традиціях московської деспотії. Він твердо заявив, що в царській державі ніколи такого не було, щоб володар присягав перед своїми підданими.

Справа укладення воєнно-політичного союзу з царем, про який Хмельницький уже встиг сповістити на раді, несподівано опинилася під загрозою зриву... Детальніше про Переяславську раду та російські міфи про неї читайте у матеріалі дослідника козаччини, доктора історичних наук Віктора Горобця ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/statti/pereiaslavska-rada-1654-go-dolia-prokliattia-chi-marevo/

Нагороду “Світло Справедливості” вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.

Раніше нагороду отримали правозахисники Лариса Заливна й Мустафа Джемілєв; медики, які рятували людські життя під час пандемії коронавірусу, Іван Венжинович (посмертно) й Ольга Мартиненко; активіст у царині довкілля Дмитро Карабчук; журналістка-розслідувачка Наталія Седлецька; волонтери Тарас Чмут і Марія Берлінська.

Цьогоріч кандидатів обирали серед спільноти рятівників, які засвідчили героїзм, захищаючи й рятуючи життя інших, та є прикладом щоденної жертовності. Церемонія нагородження відбудеться в Українському католицькому університеті 19 січня. Більше про премію та її засновників читайте у спецпроєкті “Світло Справедливості”.

[ Проєкт створено спільно з Інститут лідерства та управління УКУ ]
https://svitlo.localhistory.org.ua/nagoroda?fbclid=IwAR1mRpG4-6kSKoWEauuyCxKdFo4mBlhHDUq5VLn2vXfxwqRij3tJo6J_H0g

21 січня 1990-го, у переддень річниці Акту Злуки близько мільйона українців вийшли на вулиці своїх міст і сіл. "Живим ланцюгом" вони з’єднали Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Рівне і Київ.

"Ця акція сколихнула Україну. Люди довідалися про Акт Злуки між УНР і ЗУНР. Про це тоді знали одиниці! Більшість вперше дізналися, що в нас була своя держава на початку ХХ століття, був свій герб, прапор, що ми так просто не погодилися на поневолення Росією", – пригадує один із організаторів ланцюга Іван Заєць.

А ось спогад іншого організатора акції, радянського політв’язня Богдана Гориня:

“Було грандіозне враження, люди плече в плече з прапорами стояли вздовж траси від Львова до Тернополя! Це історичне дійство! Найзворушливішим моментом для мене було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Мама жила у Ходорові, звідти виділили автобуси на цю трасу і її також запросили. Я підійшов до неї і запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію”.

Більше спогадів та світлин того дня з родинних архівів організаторів події – у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://bit.ly/3S6xEV0