Прихильник ідеї самостійної України, талановитий конструктор і ризиковий випробувач. Він став першою жертвою авіації в Російській імперії. Загибель Левка Мацієвича восени 1910 року всіх дуже вразила.

На похорон авіатора прийшло 200 тисяч осіб — такої процесії Петербург не бачив від часу поховання письменника Федора Достоєвського 1881 року. Могилу вкрило 350 вінків. Серед них був один від української громади, покладання якого ініціював Симон Петлюра.

Ким був Левко Мацієвич та чому українцям варто про нього пам'ятати – розповідаємо у матеріалі ⬇

https://localhistory.org.ua/texts/statti/shliakh-u-nebo-levka-matsiievicha/?fbclid=IwAR0P4tlRy1y22ymjqE8WnQz3noTd5oKOkyToJBqcAVOxogcEE22pQgVFgvw

Овва! Сьогодні останній день акції до Дня Народження журналу "Локальна історія"

Замовляйте всі журнали, які є в наявності на сайті, по 150 гривень - https://cutt.ly/BwmYKSAH

"Року 1862 у новгородському Кремлі на ознаменування тисячолітнього ювілею літописної дати покликання варягів на Русь встановили пам’ятник "Тисячоліття Росії". Серед постатей на монументі можна побачити російських імператорів, московських князів, Івана Сусаніна та Михайла Ломоносова. І поряд — київських князів, литовського, псковського, а також Петра Могилу, Миколу Гоголя, Дмитра Бортнянського…

Так імперія стверджувала нерозривність своєї історії, її початки від легендарного Рюрика та Ярослава Мудрого, її продовження у вихідцях із новгородських, псковських, литовських, українських земель.

У справедливості цієї історичної парадигми досі впевнена переважна більшість жителів Російської Федерації. Вона стала й ідеологічним обґрунтуванням нападу на Україну для "пересічної людини". Але це ще пів біди: одна з наших головних проблем у тому, що саме так на історію Руси донедавна дивилася більшість наших співвітчизників".
З колонки Віталія Портникова, публіциста, лавреата Шевченківської премії. Продовження читайте на нашому сайті ⬇

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vikradennia-rusi-vitalii-portnikov/?fbclid=IwAR0NNXt9Bov55rqrgoOGJf0JvmG-pfSwOMs8QwaBguAMRDo2dSFE8EpDW4s

Вигадана чекістами організація "Спілка визволення України" нібито мала на меті повалити радянську владу в Україні. 45 українських вчених, лікарів, письменників, педагогів, священників, кооперативних діячів, вчителів та студентів засудили 1930 року на показовому судилищі у Харкові.

П'ятьох із них мали розстріляти та вирок пом'якшили через вимушені "зізнання". Ще сотні українців заарештували та засудили у "справі СВУ" поза відкритим процесом.

Через 59 років сфабриковану справу закрили через відсутність у діях засуджених складу злочину. Їх повністю реабілітували. Однак ми досі погано знаємо обличчя засуджених, навіть тих 45-ти, що були залучені до відкритого процесу. Поодинокі винятки становлять хіба що Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Володимир Дурдуківський та Людмила Старицька-Черняхівська. Публікуємо фото засуджених та коротко розповідаємо ким були ці люди.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pusti-ramki-zamist-foto/?fbclid=IwAR1F_wguHr5A30DwGmhyYyVNNKqzZAsQPuCRKbC9OuOGQLlP7Pr_uFxTWZc

Що ми знаємо про хліб? Він може бути запашним, рум'яним, житнім або з білого борошна. Хліб - всьому голова. Але що, як більше? У новому номері "Локальної історії" читайте історію хлібу в Україні 👉
🍞Яким був шлях України до світової житниці? Що цей статус дав українцям, а чого позбавив?
🍞Хто і коли вперше почав випікати хліб на українських теренах?
🍞Чому виготовлення хліба в Середньовіччі регламентувалось законом і до чого тут хлібна дискримінація?
🍞Яку роль мав хліб у поминальних обрядах наших предків?
🍞Чому українські хлібороби не створили потужної хліборобської партії?
🍞Як на українців вплинув геноцидальний досвід 1920–1940-х?
🍞Розміновували поля, всипані касетними боєприсами та відновлювали техніку і склади: як українські аграрії долають нові виклики
Традиційно доставляємо безкоштовно замовлення при замовленні від 2-х будь-яких номерів до 10 листопада. Передзамовити журнал 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/hlib-8-2023/

86 років тому в урочищі Сандармох працівники НКВС провели масове убивство в'язнів, серед них цвіт української культури – Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Гео Шкурупій, Микола Зеров, родина Крушельницьких... Загалом з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року розстріляли 1111 людей.

Тридцяті роки не стали продовженням наших 20-х. Євген Плужник замість лікуватися у Швейцарії і познайомитися з Германом Гессе помер у тюремному лазареті на Соловках. Валер’ян Підмогильний, який народився в рік першого присудження Нобеля з літератури і міг стати лауреатом премії, розстріляний у Сандармоху. Семенко і Шкурупій замість монпарнаських кав’ярень потрапили в підвали НКВС.

Лесь Курбас ставив спектаклі в соловецькому театрі, а не на світових сценах. Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр ніколи не їздили на Венеційський бієнале. Не вийшли десятки, сотні книжок, не з’явилися картини і кінофільми, не було поставлено спектаклі, написано музику. Радянська влада вбила наших митців, украла в нас півстоліття культурного розвитку і розквіту. Якою була б Україна, якби не Сандармох? Читайте у колонці літературознавиці Ярини Цимбал.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/bez-sandarmokhu-iarina-tsimbal/?fbclid=IwAR0odbQxt2xzyhrUnjRtVe3lKPSnsq-9A0TEp9_jpaS4yHanCTP3EE78ixc

Радянська пропаганда таврувала упівців "гітлерівськими посіпаками". Натомість німецька називала їх "більшовицькими агентами". Обидва тоталітарні режими вважали український визвольний рух бандитським і будь-що намагалися його знищити.

Для цього залучали елітні спецвійська, бронетехніку та навіть авіацію. Коли військові методи не спрацьовували, проводили каральні акції проти населення. Так, восени 1947 року під час радянської спецоперації "Захід" у віддалені райони СРСР відправили майже 27 тисяч родин із заходу України.

Як радянська та нацистська імперії намагалися придушити опір українських повстанців? Слухайте у четвертому епізоді подкасту "УПА. Сила опору" ⟶ li.sten.to/upa4

Проєкт створено спільно з рестораном Криївка

Близько ста старих крісел має у своїй колекції мистецький куратор Павло Гудімов. Частину з них виставляє в артцентрах "Я Галерея" у Львові та Києві. Перші екземпляри у колекцію придбав на початку 1990-х. Каже, що тоді наші музейники вважали збирання таких меблів "низьким жанром".

У розмові з "Локальною історією" Павло розповів, що культура презентації приватних колекцій в Україні відновлюється. Колись цим займались заможні інтелігенти — Ханенки, Драгоманови, Капністи, Дідушицькі. Вони створювали приватні музеї або сприяли експонуванню своїх артефактів у державних. Радянський Союз став дуже стресовою перервою в культурі українського колекціонування.

"Будь-яка колекція — це не лише накопичення, це ще й місія. Яскравий приклад поступу у цій справі — Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. Гадаю, після перемоги такі інституції будуть ширитись. Можливо, кардинальних змін і реформ зазнають і державні установи".
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/dereviane-krislo-zavzhdi-teple/?fbclid=IwAR3h1aRKeetjAK05ECiH3XCfWjvOW0Vwa7dC-tLwQzmHvSsy0FCNfSJE5dM

Ви, напевне, бачили це фото. 1898 рік, українські інтелігенти під час святкувань до 100-річчя "Енеїди" Котляревського. Тут Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Грушевський, Іван Труш, Володимир Гнатюк, Богдан Лепкий... цвіт української нації зібрався у Львові на урочистості.

Квитки розкупили за кілька днів до дійства. Вся публіка була у святкових строях. Іван Франко і мовознавець Лев Лопатинський виголосили вступне слово. Промова останнього була настільки потужна, що присутні піднялися з місць і заспівали "Ще не вмерла Україна".

Втім цій урочистості передував ще один ювілей. 30 жовтня 1898 року в Готелі Жоржа відзначили 25-річчя літературної діяльности Івана Франка. Як це було – розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/tri-dni-pid-znakom-ukrayinskoyi-literaturi/?fbclid=IwAR0VlJcqLjzYJKYqO_WQqevSvNMphz7sbcaVLP1aXX0YnBHrJtPt8NuPm4E

Печатки — одне з найцікавіших джерел про історію Руси. Вражає, що до нашого часу збереглася лише одна грамота із Х—ХІІ століть — Мстиславова. Зате печаток, що були супровідним атрибутом документообігу, відомо понад 10 тисяч!

У віках загубилися стоси листів, наказів, договорів, актів… А те, що колись їх запечатувало, залишилось єдиним свідком написаного. Часом вони нагадують шматок бурштину, у якому на мільйони років, наче в часовій капсулі, застигла доісторична комаха.

На відміну від писемних джерел, написи та зображення на печатках не виправляли й не змінювали. Вони здатні відкрити невідомі сторінки історії і навіть незнаних персонажів епохи. Печатки княжої доби багато років досліджує Олександр Алфьоров, історик, нині військовслужбовець ЗСУ. Його текст читайте на сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/svintsevi-litopisi/?fbclid=IwAR2e96Gwn5opUzUVOnby-OtIUk2eVEzSmSA66lU4zFDZz9tFxT3fGjJUkqY

105 років тому закінчилася Перша світова війна. Ця війна значною мірою залежала від того, що діялося в Україні й навколо неї, пише у своїй колонці історик Ярослав Грицак.

"Це була перша по-справжньому індустріальна війна, із використанням найновіших технологій. Насамперед — зброї масового знищення. Перемога в цій війні вимагала від кожної зі сторін максимального використання всіх наявних природних і людських ресурсів.

А Україна була майже невичерпним джерелом хліба, сталі, вугілля і гарматного м’яса. До того ж було розуміння, що від розв’язання українського питання залежить доля Російської імперії, бо вона без України не може існувати". Про вплив Великої війни на українську історію читайте у тексті Ярослава Грицака на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/dovga-tin-velikoyi-viini/?fbclid=IwAR0_JesYMlQp3QddtWKmK82_PhEQmNa1s_mkBkLSR6aKs9AualMJwZ4Fkqo

"На нижній сходинці ґанку сидить жінка у вишиваній сорочці, зав’язана хусткою. В приполі вона тримає невеличку дитину, дівчинку, в самій вишитій сорочечці підперезаній вузеньким червоним пояском. Я якось не знаю, а почуваю, що та дитина, то — я, що то я бачила той двір того соняшного літнього дня.

Одного разу я розказала сестрі Лесі про цю картину, що стоїть у моїй пам’яті, і спитала, що то за двір. Вона мені сказала, що то я описую їй двір і ґанок при домі Завадських на вулиці Завадських у місті Звягелі (так у нас у родині називали місто, офіційно називане Новоградволинським). Очевидно, що це мій перший спогад", — згадувала Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки.

До наших днів збереглася фотографія Ольги Косач у віці до одного року, яку тримає на руках няня Мотря Дяченко. Вони вбрані у традиційний український одяг, на дівчинці — вишита сорочка, підперезана крайкою. Мати Ольги — Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) вже тоді захоплювалася українською вишивкою та збирала взори.

Згодом це стало справою життя її доньки. 95 років тому побачив світ альбом Ольги Косач-Кривинюк "Українські народні взори" – безцінна збірка старовинних українських візерунків. Більше про життя та справу цієї жінки читайте у матеріалі ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/statti/vishivani-istoriyi-olgi-kosach-kriviniuk/?fbclid=IwAR3VfTE0_OLOxhMW-Vz3rqGSCgpcmgnOAaA9GhLsjKW4jqhfahUpow02ffk

Року 1867 в Москві відбулась Імператорська етнографічна виставка. Творець російської "офіційної народности" Михайло Поґодін тішився з того, що в експозиції вдалося "зобразити не лише різноплемінне населення Росії, але й побут споріднених слов’янських племен".

Основною ідеєю тоді був панславізм. Українці, у тодішній термінології "малороси", стали тлом для "найсильнішого народу зі слов’янських народів" — росіян.

Саме у XIX столітті в імперії винайшли типовий колоніальний образ Малоросії — з піснями, гопаком і горілкою. Докторка філологічних наук Тамара Гундорова проаналізувала, які механізми використовувала Росія, щоб переконати у другосортності українців.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/malorosiiskii-proiekt-na-imperskii-vistavtsi-v-rosiyi/?fbclid=IwAR1xb3aDl8tn6qiAPln0R7l8UkP-Nn42xr_N5BTf-MDBPJK0frJtwg4fQpo

Унікальні церкви з високими шпилями та вежами підпирали небо у багатьох селах Тячівщини, що на Закарпатті. Більшість архітектурних шедеврів, а йдеться про десятки храмів, до нашого часу не збереглися.

Деякі зруйнував безжальний до деревини гірський клімат, інші люди поруйнували в комуністичні часи, а декотрі безповоротно зникли в пожежах. Про одну з таких святинь Новоселиця нагадують артефакти — старі світлини та дерев’яний макет, який зберегли в Етнографічному музеї у Будапешті.

Унікальні світлини храму відшукав Михайло Маркович.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/maket-iakii-zberegli-pro-spalenu-tserkvu-iz-zakarpattia-nagaduie-dereviana-mini-model/?fbclid=IwAR10cyLs5s2__AWDOprpAv4hmr5Uk3jFv8xgZNWpeC3RMWvXIA-wCJPr-CY

Перша світова війна стала справжнім трампліном для винаходів і входження в ужиток багатьох речей, які тепер нам звичні. Наприклад, наручний годинник, вегетаріанські сосиски чи тренч, який дослівно перекладають як "траншейне пальто".

Зібрали у матеріалі історії про п’ять винаходів, що стали масовими внаслідок Великої війни. Лише один із них пов’язаний зі зброєю.
Решта здаються "мирними" і не стосуються війни. Принаймні на перший погляд.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vinakhodi-viini/?fbclid=IwAR1AX__YyCY8GohpjHHyM_MUrsYCIxAPVMosYX40dU7046n0YA_IuUNqr8k

Наприкінці 1940-х років радянська влада вирішила замінити каторжні зони в ГУЛАГу на особливі табори – "особлаги". Однією з мотивацій було те, що каторги були недостатньо жорстокими і тому не могли "перевиховати" в’язнів.

Відбувати покарання туди відправляли переважко засуджених за 58 статтею — "зрада батьківщини". Створення особлагів означало ізоляцію політичних в’язнів, які по завершенню своїх термінів мали жити на спецпоселеннях довічно.

Ще одна причина для створення таких таборів полягала в тому, що радянська влада зрозуміла, що випускати політичних в’язнів на волю — небезпечно. Для того, аби втримати їх під контролем, почали масово фабрикувати справи навіть на тих політв’язнів, які вже вийшли. Людей знову арештовували й садили повторно.

Дослідниця Леся Бондарук зібрала у книжці історії українців, які пережили досвід ув'язнення в особлагах.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/z-osoblivikh-taboriv-gulagu-povertalisia-odinitsi-doslidnitsia-lesia-bondaruk/?fbclid=IwAR1CnXMDKTrrfXeAMZDwvGOU4dj3rPuaS7LBfDmrdxB8UgqT2GwvoI8q-aM

Наприкінці XIX століття у селі Демня, що на Львівщині, процвітав каменярський промисел. З 1600 мешканців – сто були майстрами, які увічнювали пам’ять про померлих унікальними надгробками.

Донині вони збереглися на місцевому цвинтарі. Найкрасивіші – на могилах родів Фіалковичі, Яніви, Дзиндри, Николишині, Зубрицькі… Важко всіх перелічити. Їхні нащадки досі живуть в селі і дехто продовжує родинну справу.

Першим відомим представником династії демнянських різьбярів був Федір Дзиндра. Його нащадок – один із найвідоміших українських скульпторів ХХ століття – Євген Дзиндра. Більше про Демню і тамтешній промисел написала письменниця Галина Пагутяк. Репортаж читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/kameniari-iz-demni/?fbclid=IwAR1UuVLClbjn-s9AnaGzqBdUTdFzS_qt8YC2YdZEg2bOxIe1C6jrg4KcTqY

Стати закарпатським бокорашем століття тому — означало бути при грошах. За один успішний сплав річкою можна було заробити місячну плату. Заробляли не деревом, а майстерністю, сміливістю, витримкою і силою.

Чоловіки розуміли, що нитка життя може обірватися будь-якої миті в холодній воді. Часто сім’я втрачала свого єдиного годувальника, а про нещасний випадок нагадував дерев’яний хрест на березі Чорної Ріки.

Про зникле ремесло читайте у матеріалі на нашому сайті. Унікальні світлини та факти відшукав Михайло Маркович
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhittia-za-techiieiu-ekstremalni-zarobitki-zakarpatskikh-bokorashiv/?fbclid=IwAR21tkNGFeztimWgOrhi5_D_IIWg4jIly03YYy1nglQaSpyycWAMNZWvURI

🖤 Знижки до "Чорної п'ятниці" на журнали "Локальна історія"!
☝️ Лише 5 днів - з 22 по 26 листопада даруємо до -40% на всі журнали в наявності!
Поспішайте, тиражі закінчуються надзвичайно швидко
✅Замовити можна вже за посиланням 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product-category/magazines/

Андрій Максимчук (позивний "Бетмен") прийшов до військкомату на другий день повномасштабного російського вторгнення. Починав як десантник — допомагав деокуповувати Чорнобиль. Відтак перепрофілювався на розвідника.

Війна підштовхнула Андрія до ще одного нового заняття — у вільний від бойових завдань час він взявся писати поему для своїх синів. Коштів, виручених від продажу першого тиражу книжки, вистачило, щоб придбати два дрони.

Про роботу розвідки та творчість в окопі "Бетмен" розповів "Локальній історії".
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ditiacha-knizhka-napisana-v-okopi/?fbclid=IwAR2pQilQrakqLhCOsK8q0vfrAY5SOE6YpCpVnFWAiRh-nXCTAmHPA-0M8jg

"300 днів (триста!) без куска хліба до вбогого обіду". Це підпис до світлини, яку фотограф із Батурина Микола Бокань зробив 2 квітня 1933 року. На знимці голова сімейства з дружиною та чотирма дітьми схилилися над мисками, більше на столі немає нічого.

Микола Бокань — один із небагатьох, хто закарбував на фото події 1932—1933 років. Ба більше, він зафіксував трагедію власної сім’ї, яка мешкала тоді на Чернігівщині. Зокрема, смерть свого сина Костянтина. Парубок помер просто на колгоспному полі.

Світлини Боканя стали відомими лише 2007 року, коли в архіві СБУ Чернігівської області віднайшли його кримінальну справу.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/golodomor-na-zaboronenikh-foto-mikoli-bokania/?fbclid=IwAR3aOJA0Y0eTaxnc8ZMlYhxQ7CWO58fg5VsBtjEtnMQa-hEKb43MPPMTUU8