На початку ХХ століття Славсько ще не було відомим курортом. 1907 року до нього не приїхали двоє юнаків зі Львова у пошуках нових місць для катання на лижах.

Один із них – Роман Кордис, майбутній правник, а також зачинатель і головний популяризатор галицького альпінізму. Потім писали, що це він “заразив все своє покоління любов’ю до лиж”.

Його товариш і ровесник Зигмунт Клеменсевич вчився на хіміка. Відтак став професором Львівської політехніки й автором безлічі патентів. А ще написав польською мовою перший посібник з альпінізму. Юнаки знали про Закопане – головний рай польських Карпат – і мріяли мати щось подібне ближче до рідних осель.

“Ніколи потім цей гірський куточок не здавався прекраснішим: з блакитним небом і бездоганним, чудовим білим снігом. Ми підіймалися з радістю в грудях. Лижі безшумно ковзали по безтурботних кучугурах снігу, навколо ставало ширше і просторіше. Світ був такий світлий, такий прекрасний, і так само світло і радісно було в наших душах”.

Так почалася гірськолижна кар’єра Славська. А що було далі? Читайте у спецпроєкті “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3F3XR0e

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

Сармати – перші лицарі старої Європи, родичами яких прагнули стати середньовічні та новочасні аристократи. Чому їхня поява на історичній арені стала чимось нечуваним, революційним?

Що нового вони принесли у мистецтво війни? Якою була їхня зброя та обладунки? Що відомо про жінок-сарматок, наскільки вони були войовничими? І врешті, що сармати зробили зі скіфами?

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/hen_vijny7

Експерт цього епізоду – Олександр Симоненко, доктор історичних наук та відомий сарматознавець. Автор та ведучий подкасту – Павло Нечитайло. Звукове оформлення та голос цитат – Яніна Шпачинська. Ілюстрації – Максим Паленко.

100 років тому він вирішив активно фотографувати Закарпаття, бо побачив жалюгідний стан архітектурних пам’яток. У листі до свого товариша і президента Томаша Масарика писав: "Підкарпатська Русь є прохідним двором Центральної та Східної Європи”.

Чех Флоріан Заплетал є автором кількох праць про дерев'яні церкви Закарпаття. Саме храмів найбільше на його світлинах. Частина із них не дожила до наших днів, тому його фотоколекція є особливо цінною для українців.

Він також зафіксував на фото пам’ятки Ужгорода та Мукачева, гуцулів, бойків і лемків у народному одязі. У селищі Ясіня вдалося сфотографувати родину президента Гуцульської республіки.

Заплетала українцям відкрив науковець Микола Мушинка. У 1960-х роках він подружився з чеським фотографом-дослідником, а після його смерті отримав значну частину архіву, включно з 760 негативами на склі.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/umistiti-ekzotichnii-svit-v-obiektiv-fotokameri-florian-zapletal-i-zakarpattia-stolittia-tomu/?fbclid=IwAR289Yuws-gxdqOVgS5K-XPU48POPpG5o1vkwXk2NaFbXVUnEu9WlzgmTR4

У 1932 році Славсько стало однією із зупинок богемного лижного потяга. Його офіційна назва була “Ралійний”, але в народі маршрут називали “Лижі – дансинґ – бридж”.

Перший поїзд такого штибу йшов зі Львова й мав п’ять вагонів, зібраних із різних міст, плюс клубний вагон-ресторан, а за сумісництвом кінотеатр. У наступні роки маршрути подовжували, змінювали.

Купе нагадували розкішні готельні номери, зі спальнями та купальними кабінами. Лижі везли в окремому багажному вагоні.

Ввечері ресторани слугували й дансинґами – майданчиками для танців. Грав камерний оркестр. У барі можна було купити путівники та буклети про місця за маршрутом. Був тут і вагон-кінозал. Коли ж траплялася відлига, лижники гаяли час за партіями у бридж.

По маршруту 1,2 тисячі кілометрів потяг їхав 10 днів. Мав зупинки в Закопаному, Криниці, Трускавці, Ворохті та інших популярних локаціях. Вночі їхав, удень очікував, коли пасажири вдосталь накатаються. Квиток коштував 200 злотих – приблизно дві середні місячні зарплати на той час. У ціну входили проїзд, місце в купе з постільною білизною, перевезення багажу та участь у туристичних програмах на зупинках.

Більше про те, як Славсько стало популярним гірськолижним курортом читайте у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ bit.ly/3F3XR0e

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження @Turbat. Зроблено мандрівниками ]

86 років виповнилося Дмитру Горбачову. Він мистецтвознавець, професор, колекціонер, мистецький експерт аукціонів Christie's, Sotheby's, MacDougall’s, автор низки книжок, альбомів та кількох фільмів. А також хранитель українського авангарду.

Це він відкрив Україні та світу Олександра Богомазова, Олександру Екстер, Анатоля Петрицького, Віктора Пальмова... Наприкінці 1950-х його призначили головним хранителем фондів Київського музею українського мистецтва. Горбачову вдалося врятувати десятки полотен, призначених на списання.

"Ті роботи, що на списання, були нещадно порізані, особливо бойчукісти. Пащенко (графік, професор Київського художнього інституту) їх нещадно різав. Я потім питав у нього, чого він так не любив бойчукістів. "А я вчився в Падалки, і він не навчив мене малювати академічно", — відповів. Я давав ці роботи реставраторам таємно. Часто хитрував. Якось привіз на реставрацію Соломона Епштайна. Думаю, запишу в основний фонд музею — з’явиться якийсь цензор. Вписав у додатковий науково-допоміжний, куди не потикається ніяка цензура".

Дмитро Горбачов почав дискусію про деколонізацію української культури ще тоді, коли цей термін широко не вживали. За його плечима — величезний багаж знань. У будь-якій розмові він готовий витягти звідти бувальщини про Малевича, Бойчука й інших великих митців. Він експресивний та стриманий водночас. Інтерв'ю з дослідником записала Наталка Терамае, авторка книжки "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому".
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mistetstvoznavets-dmitro-gorbachov-vipadkovii-khranitel-ukrayinskogo-avangardu/?fbclid=IwAR3IhjHZXYgK1u2aTqaGToHnfQ_WBV5yWhltbqnfcTKPv9i9Ce4Tar43Sd0

У міжвоєнний час у Сколе всі вулиці, площі, громадські місця та приватні будинки освітлювали електрикою від місцевої електростанції. Серед карпатської глушини Сколе сяяло зіркою.

Головна вулиця міста разюче вирізнялася від центрів навколишніх сіл. У 1930-х її прогнозовано назвали іменем маршала Юзефа Пілсудського. Мала бордюри та широкі тротуари з обох боків, була обсаджена деревами. Влітку її поливали – щоб не підіймалася курява за возами та нечастими автівками.

До пляжу на правому березі Опора вела пішохідна зелена алея із численними лавицями. Її бачите на фото.

Більше про курортне Сколе читайте у завершальному матеріалі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3tBFkWs

Якщо повстанці зустрічали вояка з медалями, то були впевнені — це емдебіст. Адже жоден учасник збройного підпілля під час служби так і не отримав своїх відзнак.

Система нагород і заохочень мала засвідчити, що УПА — не ополчення, а правдива регулярна армія. Проєкти відзнак і технологію карбування в підпільних умовах розробив художник Ніл Хасевич.

Нагороджених повстанців титулували Лицарями. У 2022-му в Україні запровадили відзнаку "Хрест бойових заслуг" ЗСУ, який ззовні відтворює "Хрест Бойової Заслуги" УПА. Щоправда, повстанці, які 80 років тому боролися за свободу з тим самим ворогом, ніколи не носили відзнак на своїх мундирах.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/nagorodi-iaki-ne-nosili-na-mundirakh/?fbclid=IwAR3Ymm3Xuw6EPQVd2pOwL4I8HeAhMDXdwG7orY6Uh79fB3A8ezE1nXUIb1c

На початку 2023 року Центральний державний архів вищих органів влади опублікував велику кількість фотографій періоду УНР, зроблених у Кам’янці-Подільському восени 1919-го.

Окрему увагу привертають світлини ерцгерцога Вільгельма Габсбурга — відомого українського діяча Василя Вишиваного. На фото він у зразково пошитому похідному мундирі з відзнаками полковника. Поруч із ним на багатьох фотографіях — чоловік у мундирі з відзнаками сотника Армії УНР та ад’ютантськими аксельбантами.

Це Едвард Ляришенко. Подекуди він зазнімкований із жінкою, яку Вишиваний назвав його дружиною. Але звернімося до архівів, аби довести цю версію, а також віднайти додаткові дані про ад’ютанта.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/zagadki-fotografii-vasilia-vishivanogo/?fbclid=IwAR1ZwpyCZc9cO1cz7JhMZxr7hBSrdpjuY0ndHgpKTDX5k4XyGNZSVlfLlzk

Щороку день УПА відзначають 14 жовтня. Ця дата збігалася з державним Днем захисників України. Однак 2023 року втілили реформу церковного календаря, свято Покрови змістилося на 1 жовтня. Між істориками розгорілися суперечки – коли ж відзначати день УПА: 14 чи 1 жовтня?

Прийнято вважати, що Українську повстанську армію створили 1942-го. Звісно, це не сталося в один день. Хто обрав саме цю дату та коли ж насправді почала діяти повстанська армія? А також про те, якою упівці бачили незалежну Україну та кого вважали своїми ворогами – у другому епізоді подкасту "УПА. Сила опору".

[ Проєкт створено спільно з рестораном Криївка ]

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa2

У понеділок, 24 жовтня 1949 року, приблизно опівдні у квартирі львівського письменника Петра Козланюка задзвонив телефон. На тому кінці дроту був головний редактор обкомівської газети "Львовская правда" Тиміш Одудько. Він повідомив, що Ярослава Галана вбито у власній квартирі.

Козланюк жив в одному з Галаном будинку, тому відразу побіг на місце злочину. Убитий лежав на підлозі в піжамі. На паркеті та стіні була кров. Поряд — перекинутий стілець, закривавлена сокира й виношений плащ одного з убивць. На столі — написана вночі стаття для газети "Известия". Протягом багатьох років сторінку зі слідами крови експонували у Музеї Галана, що постав у його квартирі.

Плащ та сокира — як у відомому вбивстві Лева Троцького дев’ять років перед тим. Правда, убивця Галана виявився вправнішим за Рамона Меркандера, який лише смертельно поранив Троцького. Судмедекспертиза встановила, що письменник помер унаслідок одинадцяти рубаних ран, десять із яких були летальними.

Атентат мав показати, що буде з тими, хто співпрацює з режимом. Водночас він пришвидшив ліквідацію українського руху опору. Детальніше про це читайте у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zagadka-ubivstva-iaroslava-galana/?fbclid=IwAR3Q0iZeOySEfndLTZX5hmnUEzlJsNeFNKgpTXJLa7iHJBH_g4iVOFJ2-MQ

Жінка на Закарпатті у народному одязі, 1939 рік. Світлину зробив угорський фотограф Берко Пал напередодні Другої світової війни. Він потрапив у край із угорським військом, яке рухалося до окупованої Карпатської України і далі на схід.

На інших фото Берка гуцульське весілля, учасники якого під музику проходять вулицями села, тренування військових на тлі традиційного життя місцевих мешканців.

Фотограф зробив світлини у Хусті, зафіксував центр міста, римо-католицьку церкву святої Анни, модерні споруди, збудовані чехословацькою владою, й руїни старовинного замку. В селі Водиця на Рахівщині знимкував місцевих біля дерев’яної церкви Вознесіння Господнього — споруда не збереглася до наших днів. Також на світлинах Берка — Ясіня та Кваси.

Дивіться більше фото у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3Fyc99q

"Час такий, що немає у нас клану Медічі, а є клан Януковича, що побудував собі маєток на місці національної святині — Межигірського монастиря. Медічі, попри їх недобру репутацію, були меценатами Відродження і завдяки їхнім інвестиціям Італія досі має вельми непогане наповнення бюджету, а її народ не збиває ліпнину і не палить культурні пам’ятки, щоб поставити на їх місці торгові центри чи багатоповерхівки.

ЮНЕСКО таке ж саме ялове, як і ООН, що може виявляти тільки "глибоке занепокоєння". Зрештою на чиїй землі стоїть пам’ятка, той і повинен її оберігати, не чекаючи роками дозволу від Міністерства культури. Як чекає оборонний костел кінця XVI століття в колишньому містечку Сенява біля Львова чи міський арсенал у Добромилі, чи 400-літня церковця у селі Великому поблизу Добромиля.

Дві останні пам’ятки врятовані почасти місцевою владою, а почасти приватними підприємцями. До костелу ми їздили кілька років поспіль розчищати територію; римо-католицький єпископ власним коштом укріпив вежу й накрив її дахом, але на тому все скінчилося. Як із замком у Поморянах. Не через війну, війна лише зайвий привід не займатися порятунком пам’яток архітектури. Під час війни легше все донищувати, хоча куди вже".

З колонки письменниці Галини Пагутяк. Продовження читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/kniga-iak-svidok-obvinuvachennia-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR16Ngwxl4QvpH8puIbSbxS9TLHj3XVJQ3RIDhUFNXCzJaWvPhQJhsxIsAQ

Прихильник ідеї самостійної України, талановитий конструктор і ризиковий випробувач. Він став першою жертвою авіації в Російській імперії. Загибель Левка Мацієвича восени 1910 року всіх дуже вразила.

На похорон авіатора прийшло 200 тисяч осіб — такої процесії Петербург не бачив від часу поховання письменника Федора Достоєвського 1881 року. Могилу вкрило 350 вінків. Серед них був один від української громади, покладання якого ініціював Симон Петлюра.

Ким був Левко Мацієвич та чому українцям варто про нього пам'ятати – розповідаємо у матеріалі ⬇

https://localhistory.org.ua/texts/statti/shliakh-u-nebo-levka-matsiievicha/?fbclid=IwAR0P4tlRy1y22ymjqE8WnQz3noTd5oKOkyToJBqcAVOxogcEE22pQgVFgvw

Овва! Сьогодні останній день акції до Дня Народження журналу "Локальна історія"

Замовляйте всі журнали, які є в наявності на сайті, по 150 гривень - https://cutt.ly/BwmYKSAH

"Року 1862 у новгородському Кремлі на ознаменування тисячолітнього ювілею літописної дати покликання варягів на Русь встановили пам’ятник "Тисячоліття Росії". Серед постатей на монументі можна побачити російських імператорів, московських князів, Івана Сусаніна та Михайла Ломоносова. І поряд — київських князів, литовського, псковського, а також Петра Могилу, Миколу Гоголя, Дмитра Бортнянського…

Так імперія стверджувала нерозривність своєї історії, її початки від легендарного Рюрика та Ярослава Мудрого, її продовження у вихідцях із новгородських, псковських, литовських, українських земель.

У справедливості цієї історичної парадигми досі впевнена переважна більшість жителів Російської Федерації. Вона стала й ідеологічним обґрунтуванням нападу на Україну для "пересічної людини". Але це ще пів біди: одна з наших головних проблем у тому, що саме так на історію Руси донедавна дивилася більшість наших співвітчизників".
З колонки Віталія Портникова, публіциста, лавреата Шевченківської премії. Продовження читайте на нашому сайті ⬇

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vikradennia-rusi-vitalii-portnikov/?fbclid=IwAR0NNXt9Bov55rqrgoOGJf0JvmG-pfSwOMs8QwaBguAMRDo2dSFE8EpDW4s

Вигадана чекістами організація "Спілка визволення України" нібито мала на меті повалити радянську владу в Україні. 45 українських вчених, лікарів, письменників, педагогів, священників, кооперативних діячів, вчителів та студентів засудили 1930 року на показовому судилищі у Харкові.

П'ятьох із них мали розстріляти та вирок пом'якшили через вимушені "зізнання". Ще сотні українців заарештували та засудили у "справі СВУ" поза відкритим процесом.

Через 59 років сфабриковану справу закрили через відсутність у діях засуджених складу злочину. Їх повністю реабілітували. Однак ми досі погано знаємо обличчя засуджених, навіть тих 45-ти, що були залучені до відкритого процесу. Поодинокі винятки становлять хіба що Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Володимир Дурдуківський та Людмила Старицька-Черняхівська. Публікуємо фото засуджених та коротко розповідаємо ким були ці люди.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pusti-ramki-zamist-foto/?fbclid=IwAR1F_wguHr5A30DwGmhyYyVNNKqzZAsQPuCRKbC9OuOGQLlP7Pr_uFxTWZc

Що ми знаємо про хліб? Він може бути запашним, рум'яним, житнім або з білого борошна. Хліб - всьому голова. Але що, як більше? У новому номері "Локальної історії" читайте історію хлібу в Україні 👉
🍞Яким був шлях України до світової житниці? Що цей статус дав українцям, а чого позбавив?
🍞Хто і коли вперше почав випікати хліб на українських теренах?
🍞Чому виготовлення хліба в Середньовіччі регламентувалось законом і до чого тут хлібна дискримінація?
🍞Яку роль мав хліб у поминальних обрядах наших предків?
🍞Чому українські хлібороби не створили потужної хліборобської партії?
🍞Як на українців вплинув геноцидальний досвід 1920–1940-х?
🍞Розміновували поля, всипані касетними боєприсами та відновлювали техніку і склади: як українські аграрії долають нові виклики
Традиційно доставляємо безкоштовно замовлення при замовленні від 2-х будь-яких номерів до 10 листопада. Передзамовити журнал 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/hlib-8-2023/

86 років тому в урочищі Сандармох працівники НКВС провели масове убивство в'язнів, серед них цвіт української культури – Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Гео Шкурупій, Микола Зеров, родина Крушельницьких... Загалом з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року розстріляли 1111 людей.

Тридцяті роки не стали продовженням наших 20-х. Євген Плужник замість лікуватися у Швейцарії і познайомитися з Германом Гессе помер у тюремному лазареті на Соловках. Валер’ян Підмогильний, який народився в рік першого присудження Нобеля з літератури і міг стати лауреатом премії, розстріляний у Сандармоху. Семенко і Шкурупій замість монпарнаських кав’ярень потрапили в підвали НКВС.

Лесь Курбас ставив спектаклі в соловецькому театрі, а не на світових сценах. Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр ніколи не їздили на Венеційський бієнале. Не вийшли десятки, сотні книжок, не з’явилися картини і кінофільми, не було поставлено спектаклі, написано музику. Радянська влада вбила наших митців, украла в нас півстоліття культурного розвитку і розквіту. Якою була б Україна, якби не Сандармох? Читайте у колонці літературознавиці Ярини Цимбал.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/bez-sandarmokhu-iarina-tsimbal/?fbclid=IwAR0odbQxt2xzyhrUnjRtVe3lKPSnsq-9A0TEp9_jpaS4yHanCTP3EE78ixc