У вересні 1514 року відбулася битва, яку сучасники називали "великою". Литовсько-польсько-руське військо під орудою князя Костянтина Острозького ущент розбило московитів, які напередодні захопили тоді литовський Смоленськ і просувалися углиб Великого князівства Литовського.

Ягеллонському воєнному тріумфові присвячена велика батальна композиція, написана темперою на дубових дошках, яку тепер експонують у Національному музеї у Варшаві.

Ця перлина ренесансної баталістики заворожує. Митець одразу кидає глядача у приголомшливий хаос битви, у місиво коней і людей. Окремі деталі виконані з фотографічною точністю. Світлий князь Острозький зображений кілька разів: тут він радиться з товаришами по зброї і віддає вказівки своїм артилеристам, там із перначем веде в атаку татарських вершників.

Полотну понад 500 років. Де його збергіали? Хто є автором? Чи справді все було так, як зображено на картині? Розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/bitva-pid-orsheiu-sim-faktiv-pro-kartinu-na-iakii-zobrazhena-velika-peremoga-nad-moskovitami/?fbclid=IwAR3ErUicqEX5ObW7YiVD6QhUm-ptA6wvZO8GsMZPZXhjdeUN2mLBecglOxY

Року 1958 молодий український поет Дмитро Павличко видав збірку "Правда кличе". А в ній вірш "Коли помер кривавий Торквемада". Поміж усіх рядків поезії є той, в якому закралася очевидна алюзія на смерть Сталіна: "Що здох тиран, але стоїть тюрма!".

Така публікація стала можливою через послаблення тоталітарних лещат і аж на п’ятому році після смерті комуністичного диктатора. Однак вірш Павличка знаковий, радше, іншим — дослідники вважають, що саме від нього варто починати відлік феномену, який називають "шістдесятництвом".

Саме українським шістдесятникам присвячена книжка Радомира Мокрика "Бунт проти імперії". Автор, історик і культуролог, науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій у Карловому університеті (Прага), не лише опрацював архівні матеріали, а й провів десятки інтерв'ю з героями книжки, їхніми дружинами, друзями та рідними.
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/tak-pro-shistdesiatnikiv-shche-nikhto-ne-pisav-ogliad-knizhki-bunt-proti-imperiyi-radomira-mokrika/?fbclid=IwAR0V6Noot8Yl009-1mWAUsPAzdReBd9wb78PybxKJRRK64g4m6_08lJOo5A

Саме у Канаді майже 40 років тому довели, що немає підстав звинувачувати дивізію "Галичина" у злочинах проти людяності та воєнних злочинах, а самого членства в дивізії недостатньо для судового переслідування. Таких висновків дійшла Комісія Дешена у 1987 році.

Юристи, історики та величезна кількість радників впродовж двох років розслідували справи 883 підозрюваних, серед них – 217 старшин дивізії. Чи був у списку Комісії Дешена Ярослав Гунька, вшанування якого у канадському парламенті спричинило гучний скандал, — невідомо. Прізвища зазначалися у таємній частині висновку, а вона досі не розсекречена для загалу.

Цікаво, що створення Комісії, як виявилося згодом після розсекречення архівів КДБ, відбулося на тлі спецоперації "Відплата". Хмизу у вогонь тоді підкидав також Центр Симона Візенталя.

Ми звернулися до доктора історичних наук Руслана Сіромського, який вивчає українсько-канадські стосунки у ХХ столітті, з проханням розповісти, хто з дивізійників потрапив до Канади після Другої світової війни та за яких обставин діяла Комісія з виявлення воєнних злочинців у Канаді.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/za-shcho-vibachaietsia-triudo/?fbclid=IwAR032erw_yHDpZV21qxuS7LUEHBl0v3yHYcLqinE7d4rBSjPqE0Qi6bElOU

Ярослав Гунька народився 1925 року в селі Урман неподалік Бережан. Пішов добровольцем до дивізії “Галичина”. У 1944-му воював проти Червоної армії на Східному фронті.

Після закінчення Другої світової війни понад 10 тисяч дивізійників оселилися у Великій Британії, серед них був і Гунька. Через три роки він емігрував у Канаду.

Ми розшукали спогади пана Ярослава, які 2011 року вийшли у журналі “Вісті комбатанта” – виданні, заснованому на початку 60-х у США головно колишніми вояками дивізії. Автор назвав текст “Моє покоління”.

Він пише про героїв своєї юності – січових стрільців, про початок війни у 1939-му, коли йому було 14, про перші ешелони “ворогів народу” на Сибір, "звірів у людській подобі з червоною зіркою на лобі" і нових "визволителів" – німців, які продовжили репресії попередніх окупантів. Гунька також пояснює, за яких обставин зголосився до дивізії.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/moie-pokolinnia-spomini-iaroslava-gunki/?fbclid=IwAR19LMiddxHmiDHyzOfV_3vHXyil4SriGBP27GZjjvcNYOZQVNRVhZwstT0

Армія нескорених. Хоробрі та відчайдушні. За що і проти кого воювала Українська повстанська армія? Невідомі факти та живі голоси українських підпільників у новому подкасті “УПА. Сила опору”.

Як "хлопцям із лісу" вдавалося протистояти тоталітарним режимам, не маючи власної держави, всупереч іншим країнам, жодна з яких не вважала, що українці мають право на власну? УПА підтримував тільки український народ. І вони зуміли тримати опір понад 10 років!

Одним із винаходів повстанців, які їм у цьому допомогли, були криївки. Наприкінці 1940-х років підпільники створили на заході України розгалужену мережу таємних підземних укриттів – це тисячі криївок, де вони вчили іноземні мови, писали програмні праці, підтримували діяльність друкарень і навіть радіостанцій!

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa1

[ Проєкт створено спільно з рестораном Криївка ]

Одним із перших біографію Олекси Довбуша досліджував публіцист і письменник Осип Назарук. Січовий стрілець, один із організаторів Пресової квартири УСС, мабуть, найбільш відомий за повістю "Роксоляна".

Втім він написав багато праць на історичні та державотворчі теми, наприклад, "Корупція в державнім життю" або "Що то є нарід або нація". Його повість "Князь Ярослав Осмомисл" товариство "Просвіта" нагородило престижною "Михайловою премією". Читачі активно розкуповували книжку, твір навіть вивчали у школах.

У 1915 році в американському Джерсі-Сіті вийшла друком праця "Олекса Довбуш і Карпатські опришки". Опираючись на судові протоколи, Назарук розвінчував міфи про Олексу Довбуша з народної творчості.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/nichnii-volodar-gir-osip-nazaruk-pro-oleksu-dovbusha/?fbclid=IwAR095joEo6WiomTzv4HuwYfKCcysOA4bhkYat0n1SWGcLFBeli6NkeX_YFo

Хрещатик, фото кінця 1941 – початку 1942 року. Для того, щоб пригальмувати наступ Вермахту, радянське командування використовувало тактику “випаленої землі”. Вважали, що противник мав зайти у напівзруйновані, не пристосовані до життя міста.

Детальніше про підрив Хрещатика 1941 року і спроби совєтів перекласти відповідальність за це на противника у матеріалі військового історика Романа Пономаренка ⟶ bit.ly/3ZAu2Op

117 років тому, 2 жовтня 1906-го в Охтирці народився Івана Лозов'яга, тепер відомий як Іван Багряний. Опиратися системі почав ще у шкільні роки — як виклик навчальному підходу в Російський імперії. "Першого вірша написав я в десять років українською мовою, як протест проти учителя, що бив мене лінійкою по голові за те, що я не вмів по-російськи. Ба, згодом уже й умів, та не хотів".

У 1929-му переполох у книгарнях зробила його невеличка книжка – із поемою "Ave Maria". Багряний домовився про друк зі знайомими з охтирської друкарні й розіслав її по книгарнях. "Ave Maria" заборонили й конфіскували. Незабаром був перший арешт, місяці допитів, одиночна камера і заслання на три роки на Далекий Схід.

Під час Другої світової війни його мобілізували, але в дорозі ешелон із новобранцями розбомбили. Багряний долучився до ОУН. По війні опинився у таборі для переміщених осіб у Німеччині.

Для еміграційної публіки він був зіркою та прикладом незламності духу. Досвід втечі від совєтів і нацистів письменник описав у романі "Людина біжить над прірвою". У його найвідоміших романах "Тигролови" та "Сад Гетсиманський" герої борються з тоталітарною системою і перемагають її.

Року 1963 було розпочато процес щодо висунення Багряного на Нобелівську премію, але через те, що письменник помер того самого року, процес зупинили. Читайте історію письменника у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tragichnii-optimist-ivan-bagrianii/?fbclid=IwAR3O_FWw6y0aNbUEIor93cIdcNmmJRPvcl2AsSfMNDEiHlMavSwhFIAnKz4

Як пов’язані галицько-волинські Романовичі та Габсбурги?

Обидві династії у XIII столітті боролися за Австрійське герцогство. Руські князі спробували заволодіти ним навіть раніше за відомий сьогодні європейський рід. Їх підтримував угорський король, але сили супротивників були більшими.

Про сина Данила Романовича та родинні перепетії середньовічної Європи читайте у матеріалі Іллі Паршина.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ruskii-kniaz-na-choli-avstriyi/?fbclid=IwAR1DyEa-WyMsg6UUwISnwAdG47IpxcABU3SRSFibB4ILgNFwgcbmmgQSTCk

На початку ХХ століття Славсько ще не було відомим курортом. 1907 року до нього не приїхали двоє юнаків зі Львова у пошуках нових місць для катання на лижах.

Один із них – Роман Кордис, майбутній правник, а також зачинатель і головний популяризатор галицького альпінізму. Потім писали, що це він “заразив все своє покоління любов’ю до лиж”.

Його товариш і ровесник Зигмунт Клеменсевич вчився на хіміка. Відтак став професором Львівської політехніки й автором безлічі патентів. А ще написав польською мовою перший посібник з альпінізму. Юнаки знали про Закопане – головний рай польських Карпат – і мріяли мати щось подібне ближче до рідних осель.

“Ніколи потім цей гірський куточок не здавався прекраснішим: з блакитним небом і бездоганним, чудовим білим снігом. Ми підіймалися з радістю в грудях. Лижі безшумно ковзали по безтурботних кучугурах снігу, навколо ставало ширше і просторіше. Світ був такий світлий, такий прекрасний, і так само світло і радісно було в наших душах”.

Так почалася гірськолижна кар’єра Славська. А що було далі? Читайте у спецпроєкті “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3F3XR0e

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

Сармати – перші лицарі старої Європи, родичами яких прагнули стати середньовічні та новочасні аристократи. Чому їхня поява на історичній арені стала чимось нечуваним, революційним?

Що нового вони принесли у мистецтво війни? Якою була їхня зброя та обладунки? Що відомо про жінок-сарматок, наскільки вони були войовничими? І врешті, що сармати зробили зі скіфами?

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/hen_vijny7

Експерт цього епізоду – Олександр Симоненко, доктор історичних наук та відомий сарматознавець. Автор та ведучий подкасту – Павло Нечитайло. Звукове оформлення та голос цитат – Яніна Шпачинська. Ілюстрації – Максим Паленко.

100 років тому він вирішив активно фотографувати Закарпаття, бо побачив жалюгідний стан архітектурних пам’яток. У листі до свого товариша і президента Томаша Масарика писав: "Підкарпатська Русь є прохідним двором Центральної та Східної Європи”.

Чех Флоріан Заплетал є автором кількох праць про дерев'яні церкви Закарпаття. Саме храмів найбільше на його світлинах. Частина із них не дожила до наших днів, тому його фотоколекція є особливо цінною для українців.

Він також зафіксував на фото пам’ятки Ужгорода та Мукачева, гуцулів, бойків і лемків у народному одязі. У селищі Ясіня вдалося сфотографувати родину президента Гуцульської республіки.

Заплетала українцям відкрив науковець Микола Мушинка. У 1960-х роках він подружився з чеським фотографом-дослідником, а після його смерті отримав значну частину архіву, включно з 760 негативами на склі.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/umistiti-ekzotichnii-svit-v-obiektiv-fotokameri-florian-zapletal-i-zakarpattia-stolittia-tomu/?fbclid=IwAR289Yuws-gxdqOVgS5K-XPU48POPpG5o1vkwXk2NaFbXVUnEu9WlzgmTR4

У 1932 році Славсько стало однією із зупинок богемного лижного потяга. Його офіційна назва була “Ралійний”, але в народі маршрут називали “Лижі – дансинґ – бридж”.

Перший поїзд такого штибу йшов зі Львова й мав п’ять вагонів, зібраних із різних міст, плюс клубний вагон-ресторан, а за сумісництвом кінотеатр. У наступні роки маршрути подовжували, змінювали.

Купе нагадували розкішні готельні номери, зі спальнями та купальними кабінами. Лижі везли в окремому багажному вагоні.

Ввечері ресторани слугували й дансинґами – майданчиками для танців. Грав камерний оркестр. У барі можна було купити путівники та буклети про місця за маршрутом. Був тут і вагон-кінозал. Коли ж траплялася відлига, лижники гаяли час за партіями у бридж.

По маршруту 1,2 тисячі кілометрів потяг їхав 10 днів. Мав зупинки в Закопаному, Криниці, Трускавці, Ворохті та інших популярних локаціях. Вночі їхав, удень очікував, коли пасажири вдосталь накатаються. Квиток коштував 200 злотих – приблизно дві середні місячні зарплати на той час. У ціну входили проїзд, місце в купе з постільною білизною, перевезення багажу та участь у туристичних програмах на зупинках.

Більше про те, як Славсько стало популярним гірськолижним курортом читайте у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ bit.ly/3F3XR0e

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження @Turbat. Зроблено мандрівниками ]

86 років виповнилося Дмитру Горбачову. Він мистецтвознавець, професор, колекціонер, мистецький експерт аукціонів Christie's, Sotheby's, MacDougall’s, автор низки книжок, альбомів та кількох фільмів. А також хранитель українського авангарду.

Це він відкрив Україні та світу Олександра Богомазова, Олександру Екстер, Анатоля Петрицького, Віктора Пальмова... Наприкінці 1950-х його призначили головним хранителем фондів Київського музею українського мистецтва. Горбачову вдалося врятувати десятки полотен, призначених на списання.

"Ті роботи, що на списання, були нещадно порізані, особливо бойчукісти. Пащенко (графік, професор Київського художнього інституту) їх нещадно різав. Я потім питав у нього, чого він так не любив бойчукістів. "А я вчився в Падалки, і він не навчив мене малювати академічно", — відповів. Я давав ці роботи реставраторам таємно. Часто хитрував. Якось привіз на реставрацію Соломона Епштайна. Думаю, запишу в основний фонд музею — з’явиться якийсь цензор. Вписав у додатковий науково-допоміжний, куди не потикається ніяка цензура".

Дмитро Горбачов почав дискусію про деколонізацію української культури ще тоді, коли цей термін широко не вживали. За його плечима — величезний багаж знань. У будь-якій розмові він готовий витягти звідти бувальщини про Малевича, Бойчука й інших великих митців. Він експресивний та стриманий водночас. Інтерв'ю з дослідником записала Наталка Терамае, авторка книжки "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому".
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mistetstvoznavets-dmitro-gorbachov-vipadkovii-khranitel-ukrayinskogo-avangardu/?fbclid=IwAR3IhjHZXYgK1u2aTqaGToHnfQ_WBV5yWhltbqnfcTKPv9i9Ce4Tar43Sd0

У міжвоєнний час у Сколе всі вулиці, площі, громадські місця та приватні будинки освітлювали електрикою від місцевої електростанції. Серед карпатської глушини Сколе сяяло зіркою.

Головна вулиця міста разюче вирізнялася від центрів навколишніх сіл. У 1930-х її прогнозовано назвали іменем маршала Юзефа Пілсудського. Мала бордюри та широкі тротуари з обох боків, була обсаджена деревами. Влітку її поливали – щоб не підіймалася курява за возами та нечастими автівками.

До пляжу на правому березі Опора вела пішохідна зелена алея із численними лавицями. Її бачите на фото.

Більше про курортне Сколе читайте у завершальному матеріалі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3tBFkWs

Якщо повстанці зустрічали вояка з медалями, то були впевнені — це емдебіст. Адже жоден учасник збройного підпілля під час служби так і не отримав своїх відзнак.

Система нагород і заохочень мала засвідчити, що УПА — не ополчення, а правдива регулярна армія. Проєкти відзнак і технологію карбування в підпільних умовах розробив художник Ніл Хасевич.

Нагороджених повстанців титулували Лицарями. У 2022-му в Україні запровадили відзнаку "Хрест бойових заслуг" ЗСУ, який ззовні відтворює "Хрест Бойової Заслуги" УПА. Щоправда, повстанці, які 80 років тому боролися за свободу з тим самим ворогом, ніколи не носили відзнак на своїх мундирах.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/nagorodi-iaki-ne-nosili-na-mundirakh/?fbclid=IwAR3Ymm3Xuw6EPQVd2pOwL4I8HeAhMDXdwG7orY6Uh79fB3A8ezE1nXUIb1c

На початку 2023 року Центральний державний архів вищих органів влади опублікував велику кількість фотографій періоду УНР, зроблених у Кам’янці-Подільському восени 1919-го.

Окрему увагу привертають світлини ерцгерцога Вільгельма Габсбурга — відомого українського діяча Василя Вишиваного. На фото він у зразково пошитому похідному мундирі з відзнаками полковника. Поруч із ним на багатьох фотографіях — чоловік у мундирі з відзнаками сотника Армії УНР та ад’ютантськими аксельбантами.

Це Едвард Ляришенко. Подекуди він зазнімкований із жінкою, яку Вишиваний назвав його дружиною. Але звернімося до архівів, аби довести цю версію, а також віднайти додаткові дані про ад’ютанта.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/zagadki-fotografii-vasilia-vishivanogo/?fbclid=IwAR1ZwpyCZc9cO1cz7JhMZxr7hBSrdpjuY0ndHgpKTDX5k4XyGNZSVlfLlzk

Щороку день УПА відзначають 14 жовтня. Ця дата збігалася з державним Днем захисників України. Однак 2023 року втілили реформу церковного календаря, свято Покрови змістилося на 1 жовтня. Між істориками розгорілися суперечки – коли ж відзначати день УПА: 14 чи 1 жовтня?

Прийнято вважати, що Українську повстанську армію створили 1942-го. Звісно, це не сталося в один день. Хто обрав саме цю дату та коли ж насправді почала діяти повстанська армія? А також про те, якою упівці бачили незалежну Україну та кого вважали своїми ворогами – у другому епізоді подкасту "УПА. Сила опору".

[ Проєкт створено спільно з рестораном Криївка ]

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa2