А чи ви вже встигли запланувати собі на вихідні Kyivbookfest ? Ми вже на місці та чекаємо на вас 😉 Шукайте нас за адресою: м. Київ, вул. Степана Бандери, 23 на стенді С2.8 (навпроти Фудкорту #2) До зустрічі!

"Мої предки Басараби належали до ходачкової шляхти. Не тому, що ходили в ходаках, а тому що були грамотними і ставали в разі потреби делегованими від громади у владні інстанції. Про Костя Басараба, який помер до 1820 року, я нічого не знаю, але його син Дмитро ходив "босим до Відня" у справі громади.

На жаль, не існує жодного дослідження про селянських посланців, яке могло би підтвердити боротьбу наших предків проти панського засилля і бюрократії колоніальної адміністрації. Але я знайшла інвентаризаційний опис земель села Уріж за 1853 рік, де Дмитро Басараб був головою комісії. Він перебував в опозиції до графині Марії Гумницької у справі побудови нової церкви.

Селяни були обурені, що цю церкву графиня римо-католичка ставить на своєму ґрунті й відмовлялися працювати на будові. Це було вже після Весни народів і скасування панщини в Галичині. Підтримував їх і місцевий парох Петро Мудрак, родом із Волошинової. Священник був одним з перших, хто навчався у Самбірській гімназії й у Львівській духовній семінарії, його батько вивчився за півроку на священника при дворі львівського єпископа".

Продовження родинної історії письменниці, лауреатки Шевченківської премії Галини Пагутяк читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vid-rusiniv-do-ukrayintsiv-osvita-mogo-rodu-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR2fFSUSUjbtf_EuKXMMykwyMxcHqSDG40qtgjKQPl4WzdI93j98yh-otv8

Жаб’є довго стояло осторонь карпатського буму. Найближча до села залізнична станція була аж у Ворохті, за 32 кілометри. Далі треба було їхати на підводах або автівкою. Аж 1936 року новенький автошлях Ворохта – Жаб’є суттєво скоротив час добирання. Це змінило все.

До села полилися потоки туристів. Його називали столицею Гуцульщини, найцікавішим закутком гуцульської землі та крихітним світом, відрізаним від шаленства.

Тут бували мандрівники з різних країн Європи. Ось що залишила у спогадах про це село шотландка Мені Мюріел Дові: Думаю, що з точки зору ландшафту Жаб’є відображає все, що є у цьому регіоні. Це маленька країна у повному розумінні цього слова. Лежить в родючій долині, по якій петляє річка, за першої нагоди змиваючи прибережні луки. Великі пагорби виглядають так, ніби тримаються за руки, наче діти. Це найбільш гуцульське село, яке я коли-небудь бачила.

Більше цікавих фактів про Жаб'є знайдете у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3LfqbAi

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

5 думок американського історика Тімоті Снайдера про стан російсько-української війни:
➡️ Російські пропагандисти, виступаючи перед російською аудиторією, не приховують, що їхньою метою є знищення української нації, а припинення вогню буде лише засобом виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпав себе, Москва змінила свій підхід, намагаючись змусити людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається.
➡️ Українських територіальних досягнень цього літа було достатньо, щоб викликати шквал закликів до припинення вогню з боку дружніх до Кремля голосів. З огляду на те, як працюють ЗМІ, ці заклики (а не події на місцях) іноді здаються новинами.
➡️ Прокремлівські публіцистичні статті проштовхують припущення, що Україна не просувається вперед, хоч насправді це відбувається. Союзники Кремля висувають аргументи про страждання українців, але ніколи не цитують українців або дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни.
➡️ Висловлюють занепокоєння, що Росія може «піти на ескалацію». Цей аргумент є тріумфом російської пропаганди. Жоден з ударів України через кордон не призвів ні до чого іншого, окрім зменшення російського потенціалу. Жоден з них не змусив Росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття «ескалація» в цьому контексті є непорозумінням.
➡️ Ця війна принесла цілком нову теорію того, що означає оборона: боротьба лише на власній території. Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало жодного сенсу. Це трохи схоже на те, як вболівати за баскетбольну команду, але при цьому вважати, що вона повинна грати, не виводячи м'яч за межі своєї половини майданчика, або вболівати за боксера, але стверджувати, що він не має права завдавати удару після того, як це зробить його суперник. Якби таке розуміння [оборони] було в минулих війнах, жоден з партнерів України не виграв би жодної з воєн, перемогою в яких вони пишаються.

Більше читайте у колонці Тімоті Снайдера на нашому сайті. Переклав Сергій Громенко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/stan-viini-dumki-z-kiieva-kolonka-timoti-snaidera/?fbclid=IwAR1B0HmnPMOBcey7V91zUL_zNd-eJDVaFPiXXIfAzXnZIF0vdi23h4Z1mtg

Храмовий празник відсвяткували у Криворівні, що на Прикарпатті, 8 вересня. Цього дня 304 роки тому тутешню церкву перенесли на нове місце.

Її звели 1660 року силами громади в присілку Заріччя на правому березі річки Чорний Черемош. Будували з дерева, без жодного цвяха. Не тому, що не було, а через їхню вартість — один цвях коштував, як корова. Скріплювали стіни тиблями — деревʼяними кілками.

Храм освятили на Покладання Ризи Пресвятої Богородиці 2 липня. 1719 року його розібрали й перенесли в присілок Ґрашпарівка на іншому боці Черемошу.

Причина прозаїчна: Заріччя — рівнинна місцина, почалась повінь і річка могла його підтопити. Впоралися за місяць, церкву вдруге освятили одразу по завершенні робіт 8 вересня, на Різдво Пресвятої Богородиці. Відтоді в селі святкували два храмові празники. Більше читайте у репортажі із Криворівні ⬇️
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/selo-iake-maie-dva-khramovikh-sviata/?fbclid=IwAR3c-XtN16WQ2Vozz4n9IRBBRCDmHQNBRFZk8gjNOpF4Nd3KZU7KB9tnWFw

У 1933 році відомий чеський письменник Іван Ольбрахт видав популярний роман "Микола Шугай, розбійник". У ньому він вималював романтичну історію опришка з Колочави. А вже 1935-го в чехословацькій пресі з’являлися повідомлення про "нового Миколу Шугая".

У публікаціях йшлося про групу розбійників на Підкарпатській Русі, які нібито ще сміливіше та заповзятіше грабували туристів, ніж було до цього. Чутки про злочини, які могли відбутись протягом однієї доби в різних місцях, приписували такому собі Ільку Липею. Уже тоді журналісти називали його "легендою" та "романтикою".

По гарячих слідах 1936-го у Львові вийшла історична повість "Ілько Липей — карпатський розбійник". Того ж року її переклали та видали в Чехії. Автор — письменник Василь Ґренджа-Донський. Колись він сидів за однією шкільною партою із Липеєм, тож присмачив твір багатьма особистими моментами.

Ілько Липей був вольовим, упертим й освіченим чоловіком. Він умів читати, писати та рахувати, що тоді було рідкістю серед русинів-українців в гірських регіонах. Його історія почалася 13 червня 1895 року в селі Волове, зараз це смт Міжгір’я, де хлопчик народився у багатодітній сім’ї.

Відомо, що після закінчення військової служби й участи в Першій світовій війні Ілько одружився. Йому — 27 років. Дружині Марійці — 17. Вона — бідна дівчина із сусіднього села Лозянське. Побралися вони з любови, познайомившись на полонині, куди Ілько гнав череду овець на літній випас. Проте проти шлюбу був батько молодого — багатий староста села. За непослух він покарав сина — позбавив спадщини.

З цього і почалася кримінальна історія Ілька Липея. Про неї читайте у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostanni-oprishki-karpat-ilko-lipei-i-iurii-klevets/?fbclid=IwAR0gCRKchVU79Vc8wC3OKl_egYyq7L26Z1jsOdyyEBfuSGEr45hDCMWAOz4

Угорі – впевнена вертикаль Говерли. Під ногами – тоді новонароджений і тому ще пустотливий Прут. Навколо – густі карпатські ліси. Жодному з наших предків не спадало на думку оселитися тут – жити ж треба хоча б сяк-так комфортно.

Полонина Заросляк таких слів не чула, вона належала смерекам та афинам. Але потім і сюди прийшли люди. Вони поставили колибу, у якій іноді перечікували негоду вівчарі. Невдовзі прихистком почали користуватися і туристи.

У новому матеріалі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” розповідаємо, як розвивався туризм довкола найвищої вершини України – Говерли.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

https://karpaty.localhistory.org.ua/zarosliak?fbclid=IwAR1VW-zB7iSZtfwhc0tZ2OSFaRZAQMd6MQ2P3INFzzgwQW4-zkMWXWOLMjE

84 роки тому, у вересні 1939-го, СРСР як союзник Третього Рейху напав на Польщу. 18 вересня перед полуднем у Станіславів (тепер Івано-Франківськ) в'їхали перші змоторизовані відділи радянської армії.

Зі спогадів очевидця, це були "примітивні танки, броневики з лихого матеріалу та тягарові авта, а на них коні і жовніри, добре убрані, але зле відживлювані, як трупи виглядаючи — слабої нерозвиненої конструкції тіла — низького росту, худі, сумні, без життя, без енергії".

Напередодні у місті зібралася українська інтелігенція, щоб узгодити план дій під час окупації. На засіданні був і автор мемуарів: "Понурі, прибиті зближаючимся горем сиділи ми нервово-обоятні, — в словах кожного з нас відчувалося безрадість, неміч, огірчення, а в очах бачилося слези – кожний з нас відчував, що це останнє засідання на якому може плисти свобідна думка".

Спогади про першу радянську окупацію Станіславова читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/vigliadali-iak-trupi-spogadi-pro-pershu-radiansku-okupatsiiu-stanislavova/?fbclid=IwAR11TSPVk7xibZtAN4utoykzhMsMDHgKfzaYPNsy9SvKsJR7yTYrONv9VFU

Домівка для мандрівників на Заросляку під Говерлою, фото 1938 року. Першу туристичну базу тут відкрили у 1880-му на місці старої колиби.
Притулок на Заросляку швидко став популярним. Однак 1908 року він згорів. Знакове місце не могло довго лишатися порожнім: туристи й далі підіймалися на Говерлу, а ще стали модними гірські лижі.
У 1911–1912 роках звели новий притулок. Йому судилося протриматися зовсім недовго – був знищений під час Першої світової війни. Перші повоєнні роки були важкими. Заросляк почали відроджувати аж 1923-го. Роботи з будівництва нової бази тривали чотири роки – і результатом стало диво-місце, на тоді сучасне та зручне, його ви і бачите на фото.
Більше про туризм довкола Говерли читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3F2eHg9
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

Афористичний вислів, який приписують відомому львівському композиторові Станіславові Людкевичу, якнайкраще ілюструє ставлення галичан до "визволення" Радянським Союзом заходу України у вересні 1939 року. Свідчення очевидців тих подій увиразнюють і пояснюють те, як насправді відбувалася окупація і анексія Галичини.

Спогади про прихід "перших совітів" часто схожі між собою. Більшість респондентів "Локальної історії" розповідали про бідний вигляд війська, яке прийшло та нестачу військового спорядження. Неодноразово люди оповідали про сліди від босих ніг на землі, адже в рядових солдатів не було підошви в чоботах.

Також в багатьох селах Галичини радянських військових урочисто зустрічали, з квітами, вітальними арками, концертами та промовами, проте не завжди з доброї волі, а часто з примусу. Зазвичай сільським головам чи вчителям приходило розпорядження організувати місцеве населення.

В деяких селах після приходу "перших совітів" чоловіків призивали на військову службу, подекуди розпочинали колективізацію, щоправда в період "других совітів" її масштаби були значно більшими. Багато очевидців зустрічали "визволителів" в дитячому чи юнацькому віці, дехто бачив їх на міських вулицях, дехто в селах, але загалом їх прихід ознаменував початок "нового порядку", який з часом перетворився в тотальні репресії.

Спогади очевидців першої радянської окупації зібрали у матеріалі ⟶ bit.ly/45UX9OG

Без Дніпра пульс нашої держави був би надто слабким. Дніпро сполучив нас з античним світом Чорномор'я і Середземномор'я, звідти до нас прийшло християнство. Київська Русь виникла на Дніпрі і завдяки Дніпру, тут же виникла і наша перша столиця.

Як Дніпро вплинув на нашу історію? Чому його називають "батьком Руси"? І як він продовжує впливати на наше сьогодення? Читайте у новому номері №7/23 "Локальної історії" 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/dnipro-7-2023/

Доставляємо безкоштовно Новою поштою за умови замовлення від 2-х будь-яких журналів до 2 жовтня.

Увечері 16 вересня 2000 року журналіст Георгій Гонгадзе зупинив авто у центрі Києва, щоб доїхати додому. Це не було випадкове таксі. У заздалегідь заготовлену машину через кілька хвилин заскочила спеціальна група зовнішнього спостереження МВС. Вони забили Гонгадзе до напівсмерті й вивезли за місто.

Тієї ж ночі Георгія вбили. Проте країна про смерть журналіста ще нічого не знала. Родина й друзі сподівалися, що Гія живий. Вони почали бити на сполох і розпочали пошуки Гонгадзе. Мине півтора місяці — і в місті Тараща знайдуть обезголовлене тіло. Мине два з половиною місяці — і в парламенті пролунають записи з кабінету Президента: як виявиться, Леонід Кучма особисто обговорював розправу над журналістом із керівниками силових відомств. Мине чотири з половиною роки — і заарештують рядових виконавців. Мине дванадцять років — і засудять ключового вбивцю. Мине п'ятнадцять років – коли тіло Георгія нарешті поховають.

Розслідування і суди у "справі Гонгадзе" тривали понад двадцять років. Процес то стишувався, то вибухав новими подробицями. Всі двадцять років залишалася людина, яка не припиняла боротися і не давала забути про вбивство журналіста — вдова Георгія Мирослава Гонгадзе. Інтерв'ю читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/tsinoiu-smerti-gongadze-ukrayina-stala-vilnoiu/?fbclid=IwAR3FMToGZZloMjv2ZZucPQmNSJdtTLqlkdzbjJo8vL25uMSyguabixD4lmA

Уявіть, що великої Соломії Крушельницької могло б не бути. У 1890 році, коли дівчині виповнилося 18, вона заручилася із молодим семінаристом Зеноном Гутковським. Він був сином приятеля Соломіїного батька, отця Амвросія.

Привабливий і з хорошої сім’ї. Однак нареченому не подобалося, що його майбутня дружина співає, грає і розповідає про музику Баха, Бетговена та Шопена. “Як вийдеш заміж, станеш господинею, тоді не буде часу співати”, – примовляв Зенон.

Що ближче було до весілля, то дужче сумувала наречена. І якось наважилася на непросту розмову з батьком, відтак заручини розірвали. За це рішення Соломія була вдячна отцеві Амвросію усе життя.

Але цей вчинок вдарив по репутації Крушельницьких. “Люди почали обмовляти нашу родину, – писала сестра співачки Олена Охримович. – Богослови більше не приїздили женихатися до Білої , і жодна сестра Соломії не вийшла заміж за священика”.

На фото – 1896 рік, Крушельницька у Мілані, куди переїхала навчатися після закінчення Львівської консерваторії. Молода, амбітна, сповнена мрій і планів, своїм характером і талантом українка зачаровувала навколишніх.

Розповідаємо про життя співачки у 20 фотографіях ⟶ bit.ly/3EP3m2L

Коли на Закарпатті говорять про людину надзвичайної сили, то зазвичай згадують про Івана Фірцака на прізвисько "Кротон", відомого також як Іван Сила. Про цього богатиря, родом із села Білки на Іршавщині, написано книжки та знято художній фільм.

Утім закарпатський край мав ще одного стронґмена, менш популярного та забутого, але його також називали найсильнішою людиною планети! Парадокс, та про цього спортсмена більше знають в Австралії, Чехії, Угорщині та Словаччині, аніж на Закарпатті, де він народився навесні 1910 року.

Йдеться про Еміла Корошенка — реслера на прізвисько "Кілер", із села Косино.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kiler-iz-zakarpattia-zhittievi-prigodi-neperemozhnogo-sportovtsia-emila-koroshenka/?fbclid=IwAR2WBWp393LlES4GQOvU0sUPjTA-VfexoeOokXDOmA6WJ867QCruuwTPGcU

У вересні 1514 року відбулася битва, яку сучасники називали "великою". Литовсько-польсько-руське військо під орудою князя Костянтина Острозького ущент розбило московитів, які напередодні захопили тоді литовський Смоленськ і просувалися углиб Великого князівства Литовського.

Ягеллонському воєнному тріумфові присвячена велика батальна композиція, написана темперою на дубових дошках, яку тепер експонують у Національному музеї у Варшаві.

Ця перлина ренесансної баталістики заворожує. Митець одразу кидає глядача у приголомшливий хаос битви, у місиво коней і людей. Окремі деталі виконані з фотографічною точністю. Світлий князь Острозький зображений кілька разів: тут він радиться з товаришами по зброї і віддає вказівки своїм артилеристам, там із перначем веде в атаку татарських вершників.

Полотну понад 500 років. Де його збергіали? Хто є автором? Чи справді все було так, як зображено на картині? Розповідаємо у матеріалі на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/bitva-pid-orsheiu-sim-faktiv-pro-kartinu-na-iakii-zobrazhena-velika-peremoga-nad-moskovitami/?fbclid=IwAR3ErUicqEX5ObW7YiVD6QhUm-ptA6wvZO8GsMZPZXhjdeUN2mLBecglOxY

Року 1958 молодий український поет Дмитро Павличко видав збірку "Правда кличе". А в ній вірш "Коли помер кривавий Торквемада". Поміж усіх рядків поезії є той, в якому закралася очевидна алюзія на смерть Сталіна: "Що здох тиран, але стоїть тюрма!".

Така публікація стала можливою через послаблення тоталітарних лещат і аж на п’ятому році після смерті комуністичного диктатора. Однак вірш Павличка знаковий, радше, іншим — дослідники вважають, що саме від нього варто починати відлік феномену, який називають "шістдесятництвом".

Саме українським шістдесятникам присвячена книжка Радомира Мокрика "Бунт проти імперії". Автор, історик і культуролог, науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій у Карловому університеті (Прага), не лише опрацював архівні матеріали, а й провів десятки інтерв'ю з героями книжки, їхніми дружинами, друзями та рідними.
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/tak-pro-shistdesiatnikiv-shche-nikhto-ne-pisav-ogliad-knizhki-bunt-proti-imperiyi-radomira-mokrika/?fbclid=IwAR0V6Noot8Yl009-1mWAUsPAzdReBd9wb78PybxKJRRK64g4m6_08lJOo5A

Саме у Канаді майже 40 років тому довели, що немає підстав звинувачувати дивізію "Галичина" у злочинах проти людяності та воєнних злочинах, а самого членства в дивізії недостатньо для судового переслідування. Таких висновків дійшла Комісія Дешена у 1987 році.

Юристи, історики та величезна кількість радників впродовж двох років розслідували справи 883 підозрюваних, серед них – 217 старшин дивізії. Чи був у списку Комісії Дешена Ярослав Гунька, вшанування якого у канадському парламенті спричинило гучний скандал, — невідомо. Прізвища зазначалися у таємній частині висновку, а вона досі не розсекречена для загалу.

Цікаво, що створення Комісії, як виявилося згодом після розсекречення архівів КДБ, відбулося на тлі спецоперації "Відплата". Хмизу у вогонь тоді підкидав також Центр Симона Візенталя.

Ми звернулися до доктора історичних наук Руслана Сіромського, який вивчає українсько-канадські стосунки у ХХ столітті, з проханням розповісти, хто з дивізійників потрапив до Канади після Другої світової війни та за яких обставин діяла Комісія з виявлення воєнних злочинців у Канаді.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/za-shcho-vibachaietsia-triudo/?fbclid=IwAR032erw_yHDpZV21qxuS7LUEHBl0v3yHYcLqinE7d4rBSjPqE0Qi6bElOU

Ярослав Гунька народився 1925 року в селі Урман неподалік Бережан. Пішов добровольцем до дивізії “Галичина”. У 1944-му воював проти Червоної армії на Східному фронті.

Після закінчення Другої світової війни понад 10 тисяч дивізійників оселилися у Великій Британії, серед них був і Гунька. Через три роки він емігрував у Канаду.

Ми розшукали спогади пана Ярослава, які 2011 року вийшли у журналі “Вісті комбатанта” – виданні, заснованому на початку 60-х у США головно колишніми вояками дивізії. Автор назвав текст “Моє покоління”.

Він пише про героїв своєї юності – січових стрільців, про початок війни у 1939-му, коли йому було 14, про перші ешелони “ворогів народу” на Сибір, "звірів у людській подобі з червоною зіркою на лобі" і нових "визволителів" – німців, які продовжили репресії попередніх окупантів. Гунька також пояснює, за яких обставин зголосився до дивізії.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/moie-pokolinnia-spomini-iaroslava-gunki/?fbclid=IwAR19LMiddxHmiDHyzOfV_3vHXyil4SriGBP27GZjjvcNYOZQVNRVhZwstT0

Армія нескорених. Хоробрі та відчайдушні. За що і проти кого воювала Українська повстанська армія? Невідомі факти та живі голоси українських підпільників у новому подкасті “УПА. Сила опору”.

Як "хлопцям із лісу" вдавалося протистояти тоталітарним режимам, не маючи власної держави, всупереч іншим країнам, жодна з яких не вважала, що українці мають право на власну? УПА підтримував тільки український народ. І вони зуміли тримати опір понад 10 років!

Одним із винаходів повстанців, які їм у цьому допомогли, були криївки. Наприкінці 1940-х років підпільники створили на заході України розгалужену мережу таємних підземних укриттів – це тисячі криївок, де вони вчили іноземні мови, писали програмні праці, підтримували діяльність друкарень і навіть радіостанцій!

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/upa1

[ Проєкт створено спільно з рестораном Криївка ]

Одним із перших біографію Олекси Довбуша досліджував публіцист і письменник Осип Назарук. Січовий стрілець, один із організаторів Пресової квартири УСС, мабуть, найбільш відомий за повістю "Роксоляна".

Втім він написав багато праць на історичні та державотворчі теми, наприклад, "Корупція в державнім життю" або "Що то є нарід або нація". Його повість "Князь Ярослав Осмомисл" товариство "Просвіта" нагородило престижною "Михайловою премією". Читачі активно розкуповували книжку, твір навіть вивчали у школах.

У 1915 році в американському Джерсі-Сіті вийшла друком праця "Олекса Довбуш і Карпатські опришки". Опираючись на судові протоколи, Назарук розвінчував міфи про Олексу Довбуша з народної творчості.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/nichnii-volodar-gir-osip-nazaruk-pro-oleksu-dovbusha/?fbclid=IwAR095joEo6WiomTzv4HuwYfKCcysOA4bhkYat0n1SWGcLFBeli6NkeX_YFo