Хутряна безрукавка, оздоблена вишивкою, кольоровою вовною, шовком чи сап’яном, “капслями”(накладними бляшками) чи аплікаціями – традиційний народний одяг мешканців західних регіонів України.
Захищаючи від холоду і залишаючи при цьому руки вільними, кептар був незамінною одежею українських горян і влітку, і взимку. Особливо пишно прикрашали кептарі на Косівщині. Там у 1950-х народний одяг досліджувало подружжя етнографів Євген та Зоя Сагайдачні.
Унікальні світлини з їхніх експедицій дивіться у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/gutsulski-keptari-na-fotografiiakh-i-maliunkakh-zoyi-sagaidachnoyi/?fbclid=IwAR311JiDq1e7OCII5pm9ZEpzc7ceDl_-g7pFYLihSR3wejkzutDbI_k3mQQ
Захищаючи від холоду і залишаючи при цьому руки вільними, кептар був незамінною одежею українських горян і влітку, і взимку. Особливо пишно прикрашали кептарі на Косівщині. Там у 1950-х народний одяг досліджувало подружжя етнографів Євген та Зоя Сагайдачні.
Унікальні світлини з їхніх експедицій дивіться у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/gutsulski-keptari-na-fotografiiakh-i-maliunkakh-zoyi-sagaidachnoyi/?fbclid=IwAR311JiDq1e7OCII5pm9ZEpzc7ceDl_-g7pFYLihSR3wejkzutDbI_k3mQQ
localhistory.org.ua
Гуцульські кептарі на фотографіях і малюнках Зої Сагайдачної
Фотоколекція з Косова.
Морський туризм набув популярности у XIX столітті, коли пасажирські компанії почали шукати, як використати судна між лінійними перевезеннями. Перші спеціально організовані морські круїзи відбулися у 1830-х. Тоді в Англії налагодили регулярні прогулянкові рейси між Шотландськими островами та Ісландією.
Наприківнці ХІХ століття в Австро-Угорщині перевізник Готфрід Шенкер заснував транспортно-круїзну компанію "Австро-Американа", послугами якої скористалися і українці Галичини.
Серед них був доктор права Василь Маковський, який у 1911-му на круїзному лайнері "Alice" відвідав Трієст, Мальту, Сицилію і Туніс. "Локальна історія" публікує спогади Маковського про місто Кайруан в Тунісі.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/se-shcho-nam-dovelosia-viditi-ne-zabude-nikhto-do-smerti-spogadi-galichanina-pro-kruyiz-seredzemnim-morem/?fbclid=IwAR1aMJd_AEHMt0AddF7Pnps0pHUrk2Ua7wOjrmq_oXTMv-LhChJ1yIyAkr8
Наприківнці ХІХ століття в Австро-Угорщині перевізник Готфрід Шенкер заснував транспортно-круїзну компанію "Австро-Американа", послугами якої скористалися і українці Галичини.
Серед них був доктор права Василь Маковський, який у 1911-му на круїзному лайнері "Alice" відвідав Трієст, Мальту, Сицилію і Туніс. "Локальна історія" публікує спогади Маковського про місто Кайруан в Тунісі.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/se-shcho-nam-dovelosia-viditi-ne-zabude-nikhto-do-smerti-spogadi-galichanina-pro-kruyiz-seredzemnim-morem/?fbclid=IwAR1aMJd_AEHMt0AddF7Pnps0pHUrk2Ua7wOjrmq_oXTMv-LhChJ1yIyAkr8
Локальна історія
"Се, що нам довелося видіти, не забуде ніхто до смерти". Спогади галичанина про круїз Середземним морем
Доктор права Василь Маковський про місто Кайруан в Тунісі.
Про нього дотепер повсюдно знають в Україні. Хоч у різних регіонах цей хлібний виріб виглядає по-різному. Десь книш пекли тільки на Різдво чи використовували у поховальних обрядах. А десь це була їжа на щодень.
Спосіб приготування також відрізнявся: книш міг бути круглим чи продовгуватим, тільки з тіста чи містити начинку. Усі такі вироби об’єднує те, що тісто майже завжди підгинають із країв.
Розповідаємо історію слова і цього традиційного хлібного виробу у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/shcho-take-knish-istoriia-odnogo-slova/?fbclid=IwAR3dSUB2s5YI1ET6dNenYZnFWezKw6FGM-AykuZCuHQARINm_DRuU3OAA2s
Спосіб приготування також відрізнявся: книш міг бути круглим чи продовгуватим, тільки з тіста чи містити начинку. Усі такі вироби об’єднує те, що тісто майже завжди підгинають із країв.
Розповідаємо історію слова і цього традиційного хлібного виробу у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/shcho-take-knish-istoriia-odnogo-slova/?fbclid=IwAR3dSUB2s5YI1ET6dNenYZnFWezKw6FGM-AykuZCuHQARINm_DRuU3OAA2s
localhistory.org.ua
Що таке книш? Історія одного слова
Їжа нащодень, або ж тільки на Різдво чи під час поховальних обрядів.
Історія Української повстанської армії часто й до сьогодні оповита мітами і стереотипами. Радянська пропаганда доклала до цього чимало зусиль. Хто такі бійці УПА? Звідки вони з’являлися і за що боролися?
Про це у розмові з Іваном Патриляком, фахівцем з історії українського націоналізму та деканом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, старшим лейтенантом ЗСУ. Розмова відбулася під час його чергування у військовій частині.
[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/upivtsi-rozumili-shcho-prirecheni-na-smert-ivan-patriliak/?fbclid=IwAR2WkeTImSDeLVqeTZpwn24OgLI-WRN5oQON5x6rcZJcylilqJvn3Cg0dJU
Про це у розмові з Іваном Патриляком, фахівцем з історії українського націоналізму та деканом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, старшим лейтенантом ЗСУ. Розмова відбулася під час його чергування у військовій частині.
[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/upivtsi-rozumili-shcho-prirecheni-na-smert-ivan-patriliak/?fbclid=IwAR2WkeTImSDeLVqeTZpwn24OgLI-WRN5oQON5x6rcZJcylilqJvn3Cg0dJU
Локальна історія
"Упівці розуміли, що приречені на смерть", — Іван Патриляк
Хто такі бійці УПА та за що вони боролися?
У вересні 1939 року — на момент початку Другої світової війни 110 тисяч українців перебували у лавах Війська Польського. Вони служили практично в усіх військах, найбільше – в піхоті та кавалерії.
У перших сутичках взяли участь і українські контрактні офіцери. Найбільш відомий бойовий шлях підполковника Павла Шандрука. У другій половині вересня його призначили начальником штабу 29-ї піхотної бригади.
Після хвороби командира він фактично очолив її. За успішну організацію прикриття відступу польських військ у районі Замостя його нагородили орденом Virtuti Militari. Як для українців у Війську Польському почалася Друга світова війна – читайте у матеріалі
https://localhistory.org.ua/texts/statti/viiskovikh-praporiv-nikoli-ne-kidati-ukrayintsi-u-viisku-polskomu/?fbclid=IwAR1Ahs9x9worBuS5XaUPyAhxVgEvWBAGG5fCtgNzdFo7J09XxH5R0-QCXUU
У перших сутичках взяли участь і українські контрактні офіцери. Найбільш відомий бойовий шлях підполковника Павла Шандрука. У другій половині вересня його призначили начальником штабу 29-ї піхотної бригади.
Після хвороби командира він фактично очолив її. За успішну організацію прикриття відступу польських військ у районі Замостя його нагородили орденом Virtuti Militari. Як для українців у Війську Польському почалася Друга світова війна – читайте у матеріалі
https://localhistory.org.ua/texts/statti/viiskovikh-praporiv-nikoli-ne-kidati-ukrayintsi-u-viisku-polskomu/?fbclid=IwAR1Ahs9x9worBuS5XaUPyAhxVgEvWBAGG5fCtgNzdFo7J09XxH5R0-QCXUU
Локальна історія
"Військових прапорів ніколи не кидати". Українці у Війську Польському
Між світовими війнами військову службу в Польщі відбули майже півмільйона українців.
4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі "Україна" під час показу фільму "Тіні забутих предків" відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції. Він також став першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР.
За цей виступ Івана Дзюбу та В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи. Василя Стуса – вигнали з аспірантури, що означало для сільського хлопця з Донбасу втрату також і даху над головою перед весіллям з майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. Невдовзі всі вони потрапили за ґрати: В’ячеслав Чорновіл 1967-го, Іван Дзюба і Василь Стус 1972-го.
Режисера Сергія Параджанова, який після подій 4 вересня 1965-го остаточно ствердився як людина деструктивна щодо системи, позбавили можливості працювати, забороняли його сценарії, фактично вилучили з кінопроцесу.
Пропонуємо хронологію події з погляду різних джерел та спогадів учасників.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-za-nas-vstante-v-znak-protestu/?fbclid=IwAR0fE2m7vKi6s51FdQO8lMAaQaoM47-UBq63sJ_Jtnon3HG1N0Gjjz44JyA
За цей виступ Івана Дзюбу та В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи. Василя Стуса – вигнали з аспірантури, що означало для сільського хлопця з Донбасу втрату також і даху над головою перед весіллям з майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. Невдовзі всі вони потрапили за ґрати: В’ячеслав Чорновіл 1967-го, Іван Дзюба і Василь Стус 1972-го.
Режисера Сергія Параджанова, який після подій 4 вересня 1965-го остаточно ствердився як людина деструктивна щодо системи, позбавили можливості працювати, забороняли його сценарії, фактично вилучили з кінопроцесу.
Пропонуємо хронологію події з погляду різних джерел та спогадів учасників.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-za-nas-vstante-v-znak-protestu/?fbclid=IwAR0fE2m7vKi6s51FdQO8lMAaQaoM47-UBq63sJ_Jtnon3HG1N0Gjjz44JyA
Локальна історія
“Хто за нас, встаньте в знак протесту”
Під час показу фільму "Тіні забутих предків" відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції.
Міфи та правда про легенду Карпат Олексу Довбуша. Чи виступали опришки лише проти заможних господарів, чи роздавали награбоване бідним, чи був релігійним їхній ватажок?
Попри усталені в історіографії кліше, не йдеться про якийсь антифеодальний рух, адже опришки не ставили за мету, не могли і не вміли б змінити тип господарювання в краї. Не мали їхні рейди зазвичай у складі кількох десятків осіб й чіткого соціального забарвлення. Адже нападів, залякувань, тиску від Олекси Довбуша зазнавали як представники польської, єврейської, вірменської так і руської (читай — української) громад.
Шляхетність опришків і їхнього ватага — ще один із міфів. Попри те, що Олекса був жонатим, а його дружина навіть брала участь у деяких його рейдах, він, як вказано у спогадах польського письменника Францішека Карпінського, любив жінку Стефана Дзвінчука. Напад на його помешкання і став останнім для Олекси.
Більше докуметальних свідчень про Олексу Довбуша та опришків читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kim-naspravdi-buv-oleksa-dovbush/?fbclid=IwAR2QWwLkA8km1fkHvDz1vBvXxJFkJga1CXhjZM38iYJ_lgS4wQICSaQnrAI
Попри усталені в історіографії кліше, не йдеться про якийсь антифеодальний рух, адже опришки не ставили за мету, не могли і не вміли б змінити тип господарювання в краї. Не мали їхні рейди зазвичай у складі кількох десятків осіб й чіткого соціального забарвлення. Адже нападів, залякувань, тиску від Олекси Довбуша зазнавали як представники польської, єврейської, вірменської так і руської (читай — української) громад.
Шляхетність опришків і їхнього ватага — ще один із міфів. Попри те, що Олекса був жонатим, а його дружина навіть брала участь у деяких його рейдах, він, як вказано у спогадах польського письменника Францішека Карпінського, любив жінку Стефана Дзвінчука. Напад на його помешкання і став останнім для Олекси.
Більше докуметальних свідчень про Олексу Довбуша та опришків читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kim-naspravdi-buv-oleksa-dovbush/?fbclid=IwAR2QWwLkA8km1fkHvDz1vBvXxJFkJga1CXhjZM38iYJ_lgS4wQICSaQnrAI
Локальна історія
Ким насправді був Олекса Довбуш?
Міфи та правда про легенду українських Карпат.
Після його смерті у 1930 році радянська цензура викреслила ім'я цього художника з мистецького життя на кілька десятиліть. Його картини знищували. Тільки у 1960-их Олександр Богомазов — унікальний авангардист і теоретик мистецтва — повернувся у мистецький дискурс як в Україні, так і за її межами, зокрема завдяки київському мистецтвознавцю Дмитру Горбачову.
На жаль, довгий час Богомазова приписували до феномену "російського авангарду". І тільки з повномасштабним вторгненням Росії в Україну ситуація почалася змінюватися. Практично все своє життя художник прожив в Україні, виїжджаючи кілька разів у чужі краї.
Однією з таких подорожей стала поїздка до Великого князівства Фінляндського у 1911 році. Там він створив серію робіт, кілька з яких репродукувалися у додатку до газети "Киевская мысль", і щоденник у листах. Ще донедавна та подорож залишалася малодослідженою.
Публікуємо уривок з книги "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому" Наталії Терамае. Журналістка реконструює подорож митця через його художні роботи, листи, родинні спогади, а також власні поїздки та консультації з місцевими істориками та мистецтвознавцями.
Книжка вийшла у видавництві РОДОВІД
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malovidoma-podorozh-oleksandra-bogomazova/?fbclid=IwAR0DqN7ug0_L7VZ9UkeaSmuBB4-fJLJIDBFmg5Tc4I1p6c-rjr_lDFiDgcY
На жаль, довгий час Богомазова приписували до феномену "російського авангарду". І тільки з повномасштабним вторгненням Росії в Україну ситуація почалася змінюватися. Практично все своє життя художник прожив в Україні, виїжджаючи кілька разів у чужі краї.
Однією з таких подорожей стала поїздка до Великого князівства Фінляндського у 1911 році. Там він створив серію робіт, кілька з яких репродукувалися у додатку до газети "Киевская мысль", і щоденник у листах. Ще донедавна та подорож залишалася малодослідженою.
Публікуємо уривок з книги "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому" Наталії Терамае. Журналістка реконструює подорож митця через його художні роботи, листи, родинні спогади, а також власні поїздки та консультації з місцевими істориками та мистецтвознавцями.
Книжка вийшла у видавництві РОДОВІД
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malovidoma-podorozh-oleksandra-bogomazova/?fbclid=IwAR0DqN7ug0_L7VZ9UkeaSmuBB4-fJLJIDBFmg5Tc4I1p6c-rjr_lDFiDgcY
Локальна історія
Маловідома подорож Олександра Богомазова
Уривок з книжки "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому" Наталії Терамае.
Довгий час до Жабйого вибиралися лише найвмотивованіші мандрівники: дороги до села були в дуже поганому стані. Однак ті, кому вдавалося побачити захований за карпатськими лісами найбільший за площею населений пункт Австро-Угорщини, залюблювалися у нього з першого погляду.
Так, найбільший. Так, Жаб’є. Так, сьогодні це наша Верховина, що славиться своєю колядою і сувенірним торговищем. Селище – стартова точка для багатьох піших маршрутів на Чорногору. Схили навколишніх гір вкриті готелями, глемпінгами та котеджами. Залізницю сюди так і не провели. Однак потік туристів тільки зростає.
Читайте новий матеріал зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” про Жаб’є – гуцульську столицю.
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/zabie?fbclid=IwAR2ZdfGTeX-rpJ7zMLXuGShc0uO7ZEoFxFnKCeFbV8f0m5fEMh8knhrPy6E
Так, найбільший. Так, Жаб’є. Так, сьогодні це наша Верховина, що славиться своєю колядою і сувенірним торговищем. Селище – стартова точка для багатьох піших маршрутів на Чорногору. Схили навколишніх гір вкриті готелями, глемпінгами та котеджами. Залізницю сюди так і не провели. Однак потік туристів тільки зростає.
Читайте новий матеріал зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” про Жаб’є – гуцульську столицю.
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/zabie?fbclid=IwAR2ZdfGTeX-rpJ7zMLXuGShc0uO7ZEoFxFnKCeFbV8f0m5fEMh8knhrPy6E
karpaty.localhistory.org.ua
Жаб‘є. Гуцульська столиця
Найбільший за площею курорт Австро-Угорщини.
"Мої предки Басараби належали до ходачкової шляхти. Не тому, що ходили в ходаках, а тому що були грамотними і ставали в разі потреби делегованими від громади у владні інстанції. Про Костя Басараба, який помер до 1820 року, я нічого не знаю, але його син Дмитро ходив "босим до Відня" у справі громади.
На жаль, не існує жодного дослідження про селянських посланців, яке могло би підтвердити боротьбу наших предків проти панського засилля і бюрократії колоніальної адміністрації. Але я знайшла інвентаризаційний опис земель села Уріж за 1853 рік, де Дмитро Басараб був головою комісії. Він перебував в опозиції до графині Марії Гумницької у справі побудови нової церкви.
Селяни були обурені, що цю церкву графиня римо-католичка ставить на своєму ґрунті й відмовлялися працювати на будові. Це було вже після Весни народів і скасування панщини в Галичині. Підтримував їх і місцевий парох Петро Мудрак, родом із Волошинової. Священник був одним з перших, хто навчався у Самбірській гімназії й у Львівській духовній семінарії, його батько вивчився за півроку на священника при дворі львівського єпископа".
Продовження родинної історії письменниці, лауреатки Шевченківської премії Галини Пагутяк читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vid-rusiniv-do-ukrayintsiv-osvita-mogo-rodu-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR2fFSUSUjbtf_EuKXMMykwyMxcHqSDG40qtgjKQPl4WzdI93j98yh-otv8
На жаль, не існує жодного дослідження про селянських посланців, яке могло би підтвердити боротьбу наших предків проти панського засилля і бюрократії колоніальної адміністрації. Але я знайшла інвентаризаційний опис земель села Уріж за 1853 рік, де Дмитро Басараб був головою комісії. Він перебував в опозиції до графині Марії Гумницької у справі побудови нової церкви.
Селяни були обурені, що цю церкву графиня римо-католичка ставить на своєму ґрунті й відмовлялися працювати на будові. Це було вже після Весни народів і скасування панщини в Галичині. Підтримував їх і місцевий парох Петро Мудрак, родом із Волошинової. Священник був одним з перших, хто навчався у Самбірській гімназії й у Львівській духовній семінарії, його батько вивчився за півроку на священника при дворі львівського єпископа".
Продовження родинної історії письменниці, лауреатки Шевченківської премії Галини Пагутяк читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vid-rusiniv-do-ukrayintsiv-osvita-mogo-rodu-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR2fFSUSUjbtf_EuKXMMykwyMxcHqSDG40qtgjKQPl4WzdI93j98yh-otv8
Локальна історія
Від русинів до українців: освіта мого роду. Галина Пагутяк
Історія освіти в Галичині XIX—XXI століть простежується в кожній родині.
Жаб’є довго стояло осторонь карпатського буму. Найближча до села залізнична станція була аж у Ворохті, за 32 кілометри. Далі треба було їхати на підводах або автівкою. Аж 1936 року новенький автошлях Ворохта – Жаб’є суттєво скоротив час добирання. Це змінило все.
До села полилися потоки туристів. Його називали столицею Гуцульщини, найцікавішим закутком гуцульської землі та крихітним світом, відрізаним від шаленства.
Тут бували мандрівники з різних країн Європи. Ось що залишила у спогадах про це село шотландка Мені Мюріел Дові: Думаю, що з точки зору ландшафту Жаб’є відображає все, що є у цьому регіоні. Це маленька країна у повному розумінні цього слова. Лежить в родючій долині, по якій петляє річка, за першої нагоди змиваючи прибережні луки. Великі пагорби виглядають так, ніби тримаються за руки, наче діти. Це найбільш гуцульське село, яке я коли-небудь бачила.
Більше цікавих фактів про Жаб'є знайдете у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3LfqbAi
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
До села полилися потоки туристів. Його називали столицею Гуцульщини, найцікавішим закутком гуцульської землі та крихітним світом, відрізаним від шаленства.
Тут бували мандрівники з різних країн Європи. Ось що залишила у спогадах про це село шотландка Мені Мюріел Дові: Думаю, що з точки зору ландшафту Жаб’є відображає все, що є у цьому регіоні. Це маленька країна у повному розумінні цього слова. Лежить в родючій долині, по якій петляє річка, за першої нагоди змиваючи прибережні луки. Великі пагорби виглядають так, ніби тримаються за руки, наче діти. Це найбільш гуцульське село, яке я коли-небудь бачила.
Більше цікавих фактів про Жаб'є знайдете у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3LfqbAi
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
karpaty.localhistory.org.ua
Жаб‘є. Гуцульська столиця
Найбільший за площею курорт Австро-Угорщини.
5 думок американського історика Тімоті Снайдера про стан російсько-української війни:
➡️ Російські пропагандисти, виступаючи перед російською аудиторією, не приховують, що їхньою метою є знищення української нації, а припинення вогню буде лише засобом виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпав себе, Москва змінила свій підхід, намагаючись змусити людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається.
➡️ Українських територіальних досягнень цього літа було достатньо, щоб викликати шквал закликів до припинення вогню з боку дружніх до Кремля голосів. З огляду на те, як працюють ЗМІ, ці заклики (а не події на місцях) іноді здаються новинами.
➡️ Прокремлівські публіцистичні статті проштовхують припущення, що Україна не просувається вперед, хоч насправді це відбувається. Союзники Кремля висувають аргументи про страждання українців, але ніколи не цитують українців або дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни.
➡️ Висловлюють занепокоєння, що Росія може «піти на ескалацію». Цей аргумент є тріумфом російської пропаганди. Жоден з ударів України через кордон не призвів ні до чого іншого, окрім зменшення російського потенціалу. Жоден з них не змусив Росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття «ескалація» в цьому контексті є непорозумінням.
➡️ Ця війна принесла цілком нову теорію того, що означає оборона: боротьба лише на власній території. Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало жодного сенсу. Це трохи схоже на те, як вболівати за баскетбольну команду, але при цьому вважати, що вона повинна грати, не виводячи м'яч за межі своєї половини майданчика, або вболівати за боксера, але стверджувати, що він не має права завдавати удару після того, як це зробить його суперник. Якби таке розуміння [оборони] було в минулих війнах, жоден з партнерів України не виграв би жодної з воєн, перемогою в яких вони пишаються.
Більше читайте у колонці Тімоті Снайдера на нашому сайті. Переклав Сергій Громенко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/stan-viini-dumki-z-kiieva-kolonka-timoti-snaidera/?fbclid=IwAR1B0HmnPMOBcey7V91zUL_zNd-eJDVaFPiXXIfAzXnZIF0vdi23h4Z1mtg
➡️ Російські пропагандисти, виступаючи перед російською аудиторією, не приховують, що їхньою метою є знищення української нації, а припинення вогню буде лише засобом виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпав себе, Москва змінила свій підхід, намагаючись змусити людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається.
➡️ Українських територіальних досягнень цього літа було достатньо, щоб викликати шквал закликів до припинення вогню з боку дружніх до Кремля голосів. З огляду на те, як працюють ЗМІ, ці заклики (а не події на місцях) іноді здаються новинами.
➡️ Прокремлівські публіцистичні статті проштовхують припущення, що Україна не просувається вперед, хоч насправді це відбувається. Союзники Кремля висувають аргументи про страждання українців, але ніколи не цитують українців або дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни.
➡️ Висловлюють занепокоєння, що Росія може «піти на ескалацію». Цей аргумент є тріумфом російської пропаганди. Жоден з ударів України через кордон не призвів ні до чого іншого, окрім зменшення російського потенціалу. Жоден з них не змусив Росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття «ескалація» в цьому контексті є непорозумінням.
➡️ Ця війна принесла цілком нову теорію того, що означає оборона: боротьба лише на власній території. Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало жодного сенсу. Це трохи схоже на те, як вболівати за баскетбольну команду, але при цьому вважати, що вона повинна грати, не виводячи м'яч за межі своєї половини майданчика, або вболівати за боксера, але стверджувати, що він не має права завдавати удару після того, як це зробить його суперник. Якби таке розуміння [оборони] було в минулих війнах, жоден з партнерів України не виграв би жодної з воєн, перемогою в яких вони пишаються.
Більше читайте у колонці Тімоті Снайдера на нашому сайті. Переклав Сергій Громенко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/stan-viini-dumki-z-kiieva-kolonka-timoti-snaidera/?fbclid=IwAR1B0HmnPMOBcey7V91zUL_zNd-eJDVaFPiXXIfAzXnZIF0vdi23h4Z1mtg
Локальна історія
"Стан війни. Думки з Києва". Колонка Тімоті Снайдера
Коли війна не закінчується швидко, ми приходимо до думки, що це «патова ситуація», тобто ситуація, яка триває вічно. Це неправда.
Храмовий празник відсвяткували у Криворівні, що на Прикарпатті, 8 вересня. Цього дня 304 роки тому тутешню церкву перенесли на нове місце.
Її звели 1660 року силами громади в присілку Заріччя на правому березі річки Чорний Черемош. Будували з дерева, без жодного цвяха. Не тому, що не було, а через їхню вартість — один цвях коштував, як корова. Скріплювали стіни тиблями — деревʼяними кілками.
Храм освятили на Покладання Ризи Пресвятої Богородиці 2 липня. 1719 року його розібрали й перенесли в присілок Ґрашпарівка на іншому боці Черемошу.
Причина прозаїчна: Заріччя — рівнинна місцина, почалась повінь і річка могла його підтопити. Впоралися за місяць, церкву вдруге освятили одразу по завершенні робіт 8 вересня, на Різдво Пресвятої Богородиці. Відтоді в селі святкували два храмові празники. Більше читайте у репортажі із Криворівні ⬇️
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/selo-iake-maie-dva-khramovikh-sviata/?fbclid=IwAR3c-XtN16WQ2Vozz4n9IRBBRCDmHQNBRFZk8gjNOpF4Nd3KZU7KB9tnWFw
Її звели 1660 року силами громади в присілку Заріччя на правому березі річки Чорний Черемош. Будували з дерева, без жодного цвяха. Не тому, що не було, а через їхню вартість — один цвях коштував, як корова. Скріплювали стіни тиблями — деревʼяними кілками.
Храм освятили на Покладання Ризи Пресвятої Богородиці 2 липня. 1719 року його розібрали й перенесли в присілок Ґрашпарівка на іншому боці Черемошу.
Причина прозаїчна: Заріччя — рівнинна місцина, почалась повінь і річка могла його підтопити. Впоралися за місяць, церкву вдруге освятили одразу по завершенні робіт 8 вересня, на Різдво Пресвятої Богородиці. Відтоді в селі святкували два храмові празники. Більше читайте у репортажі із Криворівні ⬇️
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/selo-iake-maie-dva-khramovikh-sviata/?fbclid=IwAR3c-XtN16WQ2Vozz4n9IRBBRCDmHQNBRFZk8gjNOpF4Nd3KZU7KB9tnWFw
Локальна історія
Село, яке має два храмових свята
8 вересня у Криворівні відсвяткували храмовий празник та 304 річницю перенесення церкви.
У 1933 році відомий чеський письменник Іван Ольбрахт видав популярний роман "Микола Шугай, розбійник". У ньому він вималював романтичну історію опришка з Колочави. А вже 1935-го в чехословацькій пресі з’являлися повідомлення про "нового Миколу Шугая".
У публікаціях йшлося про групу розбійників на Підкарпатській Русі, які нібито ще сміливіше та заповзятіше грабували туристів, ніж було до цього. Чутки про злочини, які могли відбутись протягом однієї доби в різних місцях, приписували такому собі Ільку Липею. Уже тоді журналісти називали його "легендою" та "романтикою".
По гарячих слідах 1936-го у Львові вийшла історична повість "Ілько Липей — карпатський розбійник". Того ж року її переклали та видали в Чехії. Автор — письменник Василь Ґренджа-Донський. Колись він сидів за однією шкільною партою із Липеєм, тож присмачив твір багатьма особистими моментами.
Ілько Липей був вольовим, упертим й освіченим чоловіком. Він умів читати, писати та рахувати, що тоді було рідкістю серед русинів-українців в гірських регіонах. Його історія почалася 13 червня 1895 року в селі Волове, зараз це смт Міжгір’я, де хлопчик народився у багатодітній сім’ї.
Відомо, що після закінчення військової служби й участи в Першій світовій війні Ілько одружився. Йому — 27 років. Дружині Марійці — 17. Вона — бідна дівчина із сусіднього села Лозянське. Побралися вони з любови, познайомившись на полонині, куди Ілько гнав череду овець на літній випас. Проте проти шлюбу був батько молодого — багатий староста села. За непослух він покарав сина — позбавив спадщини.
З цього і почалася кримінальна історія Ілька Липея. Про неї читайте у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostanni-oprishki-karpat-ilko-lipei-i-iurii-klevets/?fbclid=IwAR0gCRKchVU79Vc8wC3OKl_egYyq7L26Z1jsOdyyEBfuSGEr45hDCMWAOz4
У публікаціях йшлося про групу розбійників на Підкарпатській Русі, які нібито ще сміливіше та заповзятіше грабували туристів, ніж було до цього. Чутки про злочини, які могли відбутись протягом однієї доби в різних місцях, приписували такому собі Ільку Липею. Уже тоді журналісти називали його "легендою" та "романтикою".
По гарячих слідах 1936-го у Львові вийшла історична повість "Ілько Липей — карпатський розбійник". Того ж року її переклали та видали в Чехії. Автор — письменник Василь Ґренджа-Донський. Колись він сидів за однією шкільною партою із Липеєм, тож присмачив твір багатьма особистими моментами.
Ілько Липей був вольовим, упертим й освіченим чоловіком. Він умів читати, писати та рахувати, що тоді було рідкістю серед русинів-українців в гірських регіонах. Його історія почалася 13 червня 1895 року в селі Волове, зараз це смт Міжгір’я, де хлопчик народився у багатодітній сім’ї.
Відомо, що після закінчення військової служби й участи в Першій світовій війні Ілько одружився. Йому — 27 років. Дружині Марійці — 17. Вона — бідна дівчина із сусіднього села Лозянське. Побралися вони з любови, познайомившись на полонині, куди Ілько гнав череду овець на літній випас. Проте проти шлюбу був батько молодого — багатий староста села. За непослух він покарав сина — позбавив спадщини.
З цього і почалася кримінальна історія Ілька Липея. Про неї читайте у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostanni-oprishki-karpat-ilko-lipei-i-iurii-klevets/?fbclid=IwAR0gCRKchVU79Vc8wC3OKl_egYyq7L26Z1jsOdyyEBfuSGEr45hDCMWAOz4
Локальна історія
Останні опришки Карпат: Ілько Липей і Юрій Клевець
Як влада Підкарпатської Руси поклала край розбою у краї.
Угорі – впевнена вертикаль Говерли. Під ногами – тоді новонароджений і тому ще пустотливий Прут. Навколо – густі карпатські ліси. Жодному з наших предків не спадало на думку оселитися тут – жити ж треба хоча б сяк-так комфортно.
Полонина Заросляк таких слів не чула, вона належала смерекам та афинам. Але потім і сюди прийшли люди. Вони поставили колибу, у якій іноді перечікували негоду вівчарі. Невдовзі прихистком почали користуватися і туристи.
У новому матеріалі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” розповідаємо, як розвивався туризм довкола найвищої вершини України – Говерли.
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/zarosliak?fbclid=IwAR1VW-zB7iSZtfwhc0tZ2OSFaRZAQMd6MQ2P3INFzzgwQW4-zkMWXWOLMjE
Полонина Заросляк таких слів не чула, вона належала смерекам та афинам. Але потім і сюди прийшли люди. Вони поставили колибу, у якій іноді перечікували негоду вівчарі. Невдовзі прихистком почали користуватися і туристи.
У новому матеріалі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” розповідаємо, як розвивався туризм довкола найвищої вершини України – Говерли.
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/zarosliak?fbclid=IwAR1VW-zB7iSZtfwhc0tZ2OSFaRZAQMd6MQ2P3INFzzgwQW4-zkMWXWOLMjE
karpaty.localhistory.org.ua
Заросляк: відпочинок перед Говерлою
І найкращі краєвиди Українських Карпат.
84 роки тому, у вересні 1939-го, СРСР як союзник Третього Рейху напав на Польщу. 18 вересня перед полуднем у Станіславів (тепер Івано-Франківськ) в'їхали перші змоторизовані відділи радянської армії.
Зі спогадів очевидця, це були "примітивні танки, броневики з лихого матеріалу та тягарові авта, а на них коні і жовніри, добре убрані, але зле відживлювані, як трупи виглядаючи — слабої нерозвиненої конструкції тіла — низького росту, худі, сумні, без життя, без енергії".
Напередодні у місті зібралася українська інтелігенція, щоб узгодити план дій під час окупації. На засіданні був і автор мемуарів: "Понурі, прибиті зближаючимся горем сиділи ми нервово-обоятні, — в словах кожного з нас відчувалося безрадість, неміч, огірчення, а в очах бачилося слези – кожний з нас відчував, що це останнє засідання на якому може плисти свобідна думка".
Спогади про першу радянську окупацію Станіславова читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/vigliadali-iak-trupi-spogadi-pro-pershu-radiansku-okupatsiiu-stanislavova/?fbclid=IwAR11TSPVk7xibZtAN4utoykzhMsMDHgKfzaYPNsy9SvKsJR7yTYrONv9VFU
Зі спогадів очевидця, це були "примітивні танки, броневики з лихого матеріалу та тягарові авта, а на них коні і жовніри, добре убрані, але зле відживлювані, як трупи виглядаючи — слабої нерозвиненої конструкції тіла — низького росту, худі, сумні, без життя, без енергії".
Напередодні у місті зібралася українська інтелігенція, щоб узгодити план дій під час окупації. На засіданні був і автор мемуарів: "Понурі, прибиті зближаючимся горем сиділи ми нервово-обоятні, — в словах кожного з нас відчувалося безрадість, неміч, огірчення, а в очах бачилося слези – кожний з нас відчував, що це останнє засідання на якому може плисти свобідна думка".
Спогади про першу радянську окупацію Станіславова читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/vigliadali-iak-trupi-spogadi-pro-pershu-radiansku-okupatsiiu-stanislavova/?fbclid=IwAR11TSPVk7xibZtAN4utoykzhMsMDHgKfzaYPNsy9SvKsJR7yTYrONv9VFU
Локальна історія
"Виглядали як трупи". Спогади про першу радянську окупацію Станіславова
Радянська армія вступила у місто 18 вересня 1939-го.
Домівка для мандрівників на Заросляку під Говерлою, фото 1938 року. Першу туристичну базу тут відкрили у 1880-му на місці старої колиби.
Притулок на Заросляку швидко став популярним. Однак 1908 року він згорів. Знакове місце не могло довго лишатися порожнім: туристи й далі підіймалися на Говерлу, а ще стали модними гірські лижі.
У 1911–1912 роках звели новий притулок. Йому судилося протриматися зовсім недовго – був знищений під час Першої світової війни. Перші повоєнні роки були важкими. Заросляк почали відроджувати аж 1923-го. Роботи з будівництва нової бази тривали чотири роки – і результатом стало диво-місце, на тоді сучасне та зручне, його ви і бачите на фото.
Більше про туризм довкола Говерли читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3F2eHg9
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
Притулок на Заросляку швидко став популярним. Однак 1908 року він згорів. Знакове місце не могло довго лишатися порожнім: туристи й далі підіймалися на Говерлу, а ще стали модними гірські лижі.
У 1911–1912 роках звели новий притулок. Йому судилося протриматися зовсім недовго – був знищений під час Першої світової війни. Перші повоєнні роки були важкими. Заросляк почали відроджувати аж 1923-го. Роботи з будівництва нової бази тривали чотири роки – і результатом стало диво-місце, на тоді сучасне та зручне, його ви і бачите на фото.
Більше про туризм довкола Говерли читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3F2eHg9
[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
Афористичний вислів, який приписують відомому львівському композиторові Станіславові Людкевичу, якнайкраще ілюструє ставлення галичан до "визволення" Радянським Союзом заходу України у вересні 1939 року. Свідчення очевидців тих подій увиразнюють і пояснюють те, як насправді відбувалася окупація і анексія Галичини.
Спогади про прихід "перших совітів" часто схожі між собою. Більшість респондентів "Локальної історії" розповідали про бідний вигляд війська, яке прийшло та нестачу військового спорядження. Неодноразово люди оповідали про сліди від босих ніг на землі, адже в рядових солдатів не було підошви в чоботах.
Також в багатьох селах Галичини радянських військових урочисто зустрічали, з квітами, вітальними арками, концертами та промовами, проте не завжди з доброї волі, а часто з примусу. Зазвичай сільським головам чи вчителям приходило розпорядження організувати місцеве населення.
В деяких селах після приходу "перших совітів" чоловіків призивали на військову службу, подекуди розпочинали колективізацію, щоправда в період "других совітів" її масштаби були значно більшими. Багато очевидців зустрічали "визволителів" в дитячому чи юнацькому віці, дехто бачив їх на міських вулицях, дехто в селах, але загалом їх прихід ознаменував початок "нового порядку", який з часом перетворився в тотальні репресії.
Спогади очевидців першої радянської окупації зібрали у матеріалі ⟶ bit.ly/45UX9OG
Спогади про прихід "перших совітів" часто схожі між собою. Більшість респондентів "Локальної історії" розповідали про бідний вигляд війська, яке прийшло та нестачу військового спорядження. Неодноразово люди оповідали про сліди від босих ніг на землі, адже в рядових солдатів не було підошви в чоботах.
Також в багатьох селах Галичини радянських військових урочисто зустрічали, з квітами, вітальними арками, концертами та промовами, проте не завжди з доброї волі, а часто з примусу. Зазвичай сільським головам чи вчителям приходило розпорядження організувати місцеве населення.
В деяких селах після приходу "перших совітів" чоловіків призивали на військову службу, подекуди розпочинали колективізацію, щоправда в період "других совітів" її масштаби були значно більшими. Багато очевидців зустрічали "визволителів" в дитячому чи юнацькому віці, дехто бачив їх на міських вулицях, дехто в селах, але загалом їх прихід ознаменував початок "нового порядку", який з часом перетворився в тотальні репресії.
Спогади очевидців першої радянської окупації зібрали у матеріалі ⟶ bit.ly/45UX9OG
Локальна історія
“Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"
Спогади очевидців.
Без Дніпра пульс нашої держави був би надто слабким. Дніпро сполучив нас з античним світом Чорномор'я і Середземномор'я, звідти до нас прийшло християнство. Київська Русь виникла на Дніпрі і завдяки Дніпру, тут же виникла і наша перша столиця.
Як Дніпро вплинув на нашу історію? Чому його називають "батьком Руси"? І як він продовжує впливати на наше сьогодення? Читайте у новому номері №7/23 "Локальної історії" 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/dnipro-7-2023/
Доставляємо безкоштовно Новою поштою за умови замовлення від 2-х будь-яких журналів до 2 жовтня.
Як Дніпро вплинув на нашу історію? Чому його називають "батьком Руси"? І як він продовжує впливати на наше сьогодення? Читайте у новому номері №7/23 "Локальної історії" 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/dnipro-7-2023/
Доставляємо безкоштовно Новою поштою за умови замовлення від 2-х будь-яких журналів до 2 жовтня.