22 серпня 1992 року уряд Української народної республіки передав повноваження і символи влади представникам незалежної України.

Урочистості відбувалися у Палаці «Україна» і в Маріїнському палаці. Проте значення цієї події тоді мало хто розумів. Влада ще боялася згадувати прізвище Симона Петлюри, а суспільство перебувало в полоні постімперської свідомости.

Проте важливим є факт збереження і плинности державницької традиції. Як це вдалося очільникам УНР – аналізуємо в матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/derzhavnii-tsentr-unr-v-ekzili-tri-chverti-stolittia-na-povernennia/?fbclid=IwAR1VYre4ZpBh0k-OCG6PrvmQwWpOjXxA9G5NygcdyJklx7YBjl6hNlhp5YM

З Днем Незалежності, українці! Міцного духу та незламної волі нам у цей важливий час. Нехай ворог буде знищений, мир найшвидше повернеться до нашої землі, а гордість за країну завжди буде в серцях. Слава Україні!

24 серпня 1991 року Левку Лук’яненку виповнилося 63 роки. Він міг не дожити й до 33, якби свого часу суд не замінив рішення про розстріл 15 роками ув’язнення. А тепер депутати Верховної Ради 346-ма голосами підтримали Акт проголошення незалежності України.

Лук’яненко став автором цього документа. Громадяни відтепер вже незалежної України, які стояли біля парламенту, підкидали його на руках. Як сам згадував пізніше, в цю мить він забув про свої уродини.

Ще б пак, справа самостійної України, якій віддав більшу частину свого життя, таки стала реальністю.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/batko-ukrayinskoyi-nezalezhnosti-levko-lukianenko/?fbclid=IwAR0_oWZVkmJmuRs00CC2vuniR3BleFEoNjq1uxx-nOvyvFig4SqdFCFdU-M

Храм у селі Колодне на Закарпатті зведени 1470 року і належить до найдавніших пам’яток дерев’яного церковного будівництва в Україні. Його спорудили в урочищі Одарів і перевезли на теперішнє місце.

Раніше це була доволі поширена практика, адже зрубна конструкція храмів давала змогу переміщувати їх з одного населеного пункту в інший. Церкву Святого Миколая поставлено вражаюче картинно на невисокому, але крутому пагорбі, над струмком, під покровом вікових дубів.

Надзвичайно цінними є настінний бароковий розпис XVIII століття, іконостас і мальовання на вівтарі другої половини XVII століття. А кілька років тому віднайшли старовинний іконостас із церкви, який кілька десятиліть вважали втраченим.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dereviana-tserkva-rovesnitsia-kolumba-istoriia-550-litnogo-khramu-na-zakarpatti/?fbclid=IwAR0aZ_-_T1yqvG51oMHhIdwBR3WyXrX0PFyvM35fAgeG05ykU-k-81Hma0E

Новою зовнішньою ознакою Львова 1970-х було те, що до кінця десятиліття він став вже й візуально звучати російською. Ситуація з побутовою русифікацією загострилась від другої половини 1970-х. Доповідь російською на з’їзді КПУ її першого секретаря Щербицького стала сигналом до витіснення української мови з державних установ, навчальних закладів та повсякденного вжитку.

Львівські готелі перетворились на "гостиницы", міські каси — на "Железнодорожные билетные кассы", новозбудовані кінотеатри назвали "Октябрь" та "Орленок", а медичну установу на вулиці Радянської конституції — "Детская поликлиника". Неонова реклама переконувала придбати "львовский хрусталь, львовские телевизоры, львовские сладости".

На "Світочі" знищили рулони обгорткового паперу з українськими написами, а газетні кіоски "Союздруку" перейменували на "Союзпечать" з вітальними поштівками здебільшого російською. У магазині — "Вас обслуживает продавец", у майстернях — "Ремонт обуви", у трамваях і тролейбусах — "Незакомпостированные талоны недействительны". Так на кінець 1970-х посилено впроваджували в життя "нову історичну спільність — радянський народ". І у Львові влада це робила особливо цинічно…

Цим текстом продовжуємо серію матеріалів про те, як змінювалося місто та його мешканці від 1950-х до 1990-х років.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/rusifikovanii-pobut-zate-z-golosom-zakhidnikh-radiostantsii-desheva-bormotukha-tikhii-bunt-pozasuspilnikh-gipi-pobutovi-khroniki-lvova-1970-ti-roki/?fbclid=IwAR3rQelchUH1yovpr6vwkaT42p-oMptHtlmzqL-_JZT6tPcrzfJ1gAZpi6Y

Хутряна безрукавка, оздоблена вишивкою, кольоровою вовною, шовком чи сап’яном, “капслями”(накладними бляшками) чи аплікаціями – традиційний народний одяг мешканців західних регіонів України.

Захищаючи від холоду і залишаючи при цьому руки вільними, кептар був незамінною одежею українських горян і влітку, і взимку. Особливо пишно прикрашали кептарі на Косівщині. Там у 1950-х народний одяг досліджувало подружжя етнографів Євген та Зоя Сагайдачні.

Унікальні світлини з їхніх експедицій дивіться у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/gutsulski-keptari-na-fotografiiakh-i-maliunkakh-zoyi-sagaidachnoyi/?fbclid=IwAR311JiDq1e7OCII5pm9ZEpzc7ceDl_-g7pFYLihSR3wejkzutDbI_k3mQQ

Морський туризм набув популярности у XIX столітті, коли пасажирські компанії почали шукати, як використати судна між лінійними перевезеннями. Перші спеціально організовані морські круїзи відбулися у 1830-х. Тоді в Англії налагодили регулярні прогулянкові рейси між Шотландськими островами та Ісландією.

Наприківнці ХІХ століття в Австро-Угорщині перевізник Готфрід Шенкер заснував транспортно-круїзну компанію "Австро-Американа", послугами якої скористалися і українці Галичини.

Серед них був доктор права Василь Маковський, який у 1911-му на круїзному лайнері "Alice" відвідав Трієст, Мальту, Сицилію і Туніс. "Локальна історія" публікує спогади Маковського про місто Кайруан в Тунісі.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/se-shcho-nam-dovelosia-viditi-ne-zabude-nikhto-do-smerti-spogadi-galichanina-pro-kruyiz-seredzemnim-morem/?fbclid=IwAR1aMJd_AEHMt0AddF7Pnps0pHUrk2Ua7wOjrmq_oXTMv-LhChJ1yIyAkr8

Про нього дотепер повсюдно знають в Україні. Хоч у різних регіонах цей хлібний виріб виглядає по-різному. Десь книш пекли тільки на Різдво чи використовували у поховальних обрядах. А десь це була їжа на щодень.

Спосіб приготування також відрізнявся: книш міг бути круглим чи продовгуватим, тільки з тіста чи містити начинку. Усі такі вироби об’єднує те, що тісто майже завжди підгинають із країв.

Розповідаємо історію слова і цього традиційного хлібного виробу у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/shcho-take-knish-istoriia-odnogo-slova/?fbclid=IwAR3dSUB2s5YI1ET6dNenYZnFWezKw6FGM-AykuZCuHQARINm_DRuU3OAA2s

Історія Української повстанської армії часто й до сьогодні оповита мітами і стереотипами. Радянська пропаганда доклала до цього чимало зусиль. Хто такі бійці УПА? Звідки вони з’являлися і за що боролися?

Про це у розмові з Іваном Патриляком, фахівцем з історії українського націоналізму та деканом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, старшим лейтенантом ЗСУ. Розмова відбулася під час його чергування у військовій частині.

[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/upivtsi-rozumili-shcho-prirecheni-na-smert-ivan-patriliak/?fbclid=IwAR2WkeTImSDeLVqeTZpwn24OgLI-WRN5oQON5x6rcZJcylilqJvn3Cg0dJU

У вересні 1939 року — на момент початку Другої світової війни 110 тисяч українців перебували у лавах Війська Польського. Вони служили практично в усіх військах, найбільше – в піхоті та кавалерії.

У перших сутичках взяли участь і українські контрактні офіцери. Найбільш відомий бойовий шлях підполковника Павла Шандрука. У другій половині вересня його призначили начальником штабу 29-ї піхотної бригади.

Після хвороби командира він фактично очолив її. За успішну організацію прикриття відступу польських військ у районі Замостя його нагородили орденом Virtuti Militari. Як для українців у Війську Польському почалася Друга світова війна – читайте у матеріалі
https://localhistory.org.ua/texts/statti/viiskovikh-praporiv-nikoli-ne-kidati-ukrayintsi-u-viisku-polskomu/?fbclid=IwAR1Ahs9x9worBuS5XaUPyAhxVgEvWBAGG5fCtgNzdFo7J09XxH5R0-QCXUU

4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі "Україна" під час показу фільму "Тіні забутих предків" відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції. Він також став першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР.

За цей виступ Івана Дзюбу та В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи. Василя Стуса – вигнали з аспірантури, що означало для сільського хлопця з Донбасу втрату також і даху над головою перед весіллям з майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. Невдовзі всі вони потрапили за ґрати: В’ячеслав Чорновіл 1967-го, Іван Дзюба і Василь Стус 1972-го.

Режисера Сергія Параджанова, який після подій 4 вересня 1965-го остаточно ствердився як людина деструктивна щодо системи, позбавили можливості працювати, забороняли його сценарії, фактично вилучили з кінопроцесу.

Пропонуємо хронологію події з погляду різних джерел та спогадів учасників.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-za-nas-vstante-v-znak-protestu/?fbclid=IwAR0fE2m7vKi6s51FdQO8lMAaQaoM47-UBq63sJ_Jtnon3HG1N0Gjjz44JyA

Міфи та правда про легенду Карпат Олексу Довбуша. Чи виступали опришки лише проти заможних господарів, чи роздавали награбоване бідним, чи був релігійним їхній ватажок?

Попри усталені в історіографії кліше, не йдеться про якийсь антифеодальний рух, адже опришки не ставили за мету, не могли і не вміли б змінити тип господарювання в краї. Не мали їхні рейди зазвичай у складі кількох десятків осіб й чіткого соціального забарвлення. Адже нападів, залякувань, тиску від Олекси Довбуша зазнавали як представники польської, єврейської, вірменської так і руської (читай — української) громад.

Шляхетність опришків і їхнього ватага — ще один із міфів. Попри те, що Олекса був жонатим, а його дружина навіть брала участь у деяких його рейдах, він, як вказано у спогадах польського письменника Францішека Карпінського, любив жінку Стефана Дзвінчука. Напад на його помешкання і став останнім для Олекси.

Більше докуметальних свідчень про Олексу Довбуша та опришків читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kim-naspravdi-buv-oleksa-dovbush/?fbclid=IwAR2QWwLkA8km1fkHvDz1vBvXxJFkJga1CXhjZM38iYJ_lgS4wQICSaQnrAI

Друзі, маємо чудову новину!
Цими вихідними (8-10 вересня) "Локальна історія" буде на Kyivbookfest ! Чекаємо наших читачів на першому поверсі на стенді G1 (біля фудкорту)
До зустрічі!

Після його смерті у 1930 році радянська цензура викреслила ім'я цього художника з мистецького життя на кілька десятиліть. Його картини знищували. Тільки у 1960-их Олександр Богомазов — унікальний авангардист і теоретик мистецтва — повернувся у мистецький дискурс як в Україні, так і за її межами, зокрема завдяки київському мистецтвознавцю Дмитру Горбачову.

На жаль, довгий час Богомазова приписували до феномену "російського авангарду". І тільки з повномасштабним вторгненням Росії в Україну ситуація почалася змінюватися. Практично все своє життя художник прожив в Україні, виїжджаючи кілька разів у чужі краї.

Однією з таких подорожей стала поїздка до Великого князівства Фінляндського у 1911 році. Там він створив серію робіт, кілька з яких репродукувалися у додатку до газети "Киевская мысль", і щоденник у листах. Ще донедавна та подорож залишалася малодослідженою.

Публікуємо уривок з книги "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому" Наталії Терамае. Журналістка реконструює подорож митця через його художні роботи, листи, родинні спогади, а також власні поїздки та консультації з місцевими істориками та мистецтвознавцями.

Книжка вийшла у видавництві РОДОВІД
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malovidoma-podorozh-oleksandra-bogomazova/?fbclid=IwAR0DqN7ug0_L7VZ9UkeaSmuBB4-fJLJIDBFmg5Tc4I1p6c-rjr_lDFiDgcY

Довгий час до Жабйого вибиралися лише найвмотивованіші мандрівники: дороги до села були в дуже поганому стані. Однак ті, кому вдавалося побачити захований за карпатськими лісами найбільший за площею населений пункт Австро-Угорщини, залюблювалися у нього з першого погляду.

Так, найбільший. Так, Жаб’є. Так, сьогодні це наша Верховина, що славиться своєю колядою і сувенірним торговищем. Селище – стартова точка для багатьох піших маршрутів на Чорногору. Схили навколишніх гір вкриті готелями, глемпінгами та котеджами. Залізницю сюди так і не провели. Однак потік туристів тільки зростає.

Читайте новий матеріал зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” про Жаб’є – гуцульську столицю.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/zabie?fbclid=IwAR2ZdfGTeX-rpJ7zMLXuGShc0uO7ZEoFxFnKCeFbV8f0m5fEMh8knhrPy6E

А чи ви вже встигли запланувати собі на вихідні Kyivbookfest ? Ми вже на місці та чекаємо на вас 😉 Шукайте нас за адресою: м. Київ, вул. Степана Бандери, 23 на стенді С2.8 (навпроти Фудкорту #2) До зустрічі!

"Мої предки Басараби належали до ходачкової шляхти. Не тому, що ходили в ходаках, а тому що були грамотними і ставали в разі потреби делегованими від громади у владні інстанції. Про Костя Басараба, який помер до 1820 року, я нічого не знаю, але його син Дмитро ходив "босим до Відня" у справі громади.

На жаль, не існує жодного дослідження про селянських посланців, яке могло би підтвердити боротьбу наших предків проти панського засилля і бюрократії колоніальної адміністрації. Але я знайшла інвентаризаційний опис земель села Уріж за 1853 рік, де Дмитро Басараб був головою комісії. Він перебував в опозиції до графині Марії Гумницької у справі побудови нової церкви.

Селяни були обурені, що цю церкву графиня римо-католичка ставить на своєму ґрунті й відмовлялися працювати на будові. Це було вже після Весни народів і скасування панщини в Галичині. Підтримував їх і місцевий парох Петро Мудрак, родом із Волошинової. Священник був одним з перших, хто навчався у Самбірській гімназії й у Львівській духовній семінарії, його батько вивчився за півроку на священника при дворі львівського єпископа".

Продовження родинної історії письменниці, лауреатки Шевченківської премії Галини Пагутяк читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vid-rusiniv-do-ukrayintsiv-osvita-mogo-rodu-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR2fFSUSUjbtf_EuKXMMykwyMxcHqSDG40qtgjKQPl4WzdI93j98yh-otv8

Жаб’є довго стояло осторонь карпатського буму. Найближча до села залізнична станція була аж у Ворохті, за 32 кілометри. Далі треба було їхати на підводах або автівкою. Аж 1936 року новенький автошлях Ворохта – Жаб’є суттєво скоротив час добирання. Це змінило все.

До села полилися потоки туристів. Його називали столицею Гуцульщини, найцікавішим закутком гуцульської землі та крихітним світом, відрізаним від шаленства.

Тут бували мандрівники з різних країн Європи. Ось що залишила у спогадах про це село шотландка Мені Мюріел Дові: Думаю, що з точки зору ландшафту Жаб’є відображає все, що є у цьому регіоні. Це маленька країна у повному розумінні цього слова. Лежить в родючій долині, по якій петляє річка, за першої нагоди змиваючи прибережні луки. Великі пагорби виглядають так, ніби тримаються за руки, наче діти. Це найбільш гуцульське село, яке я коли-небудь бачила.

Більше цікавих фактів про Жаб'є знайдете у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/3LfqbAi

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

5 думок американського історика Тімоті Снайдера про стан російсько-української війни:
➡️ Російські пропагандисти, виступаючи перед російською аудиторією, не приховують, що їхньою метою є знищення української нації, а припинення вогню буде лише засобом виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпав себе, Москва змінила свій підхід, намагаючись змусити людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається.
➡️ Українських територіальних досягнень цього літа було достатньо, щоб викликати шквал закликів до припинення вогню з боку дружніх до Кремля голосів. З огляду на те, як працюють ЗМІ, ці заклики (а не події на місцях) іноді здаються новинами.
➡️ Прокремлівські публіцистичні статті проштовхують припущення, що Україна не просувається вперед, хоч насправді це відбувається. Союзники Кремля висувають аргументи про страждання українців, але ніколи не цитують українців або дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни.
➡️ Висловлюють занепокоєння, що Росія може «піти на ескалацію». Цей аргумент є тріумфом російської пропаганди. Жоден з ударів України через кордон не призвів ні до чого іншого, окрім зменшення російського потенціалу. Жоден з них не змусив Росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття «ескалація» в цьому контексті є непорозумінням.
➡️ Ця війна принесла цілком нову теорію того, що означає оборона: боротьба лише на власній території. Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало жодного сенсу. Це трохи схоже на те, як вболівати за баскетбольну команду, але при цьому вважати, що вона повинна грати, не виводячи м'яч за межі своєї половини майданчика, або вболівати за боксера, але стверджувати, що він не має права завдавати удару після того, як це зробить його суперник. Якби таке розуміння [оборони] було в минулих війнах, жоден з партнерів України не виграв би жодної з воєн, перемогою в яких вони пишаються.

Більше читайте у колонці Тімоті Снайдера на нашому сайті. Переклав Сергій Громенко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/stan-viini-dumki-z-kiieva-kolonka-timoti-snaidera/?fbclid=IwAR1B0HmnPMOBcey7V91zUL_zNd-eJDVaFPiXXIfAzXnZIF0vdi23h4Z1mtg

Храмовий празник відсвяткували у Криворівні, що на Прикарпатті, 8 вересня. Цього дня 304 роки тому тутешню церкву перенесли на нове місце.

Її звели 1660 року силами громади в присілку Заріччя на правому березі річки Чорний Черемош. Будували з дерева, без жодного цвяха. Не тому, що не було, а через їхню вартість — один цвях коштував, як корова. Скріплювали стіни тиблями — деревʼяними кілками.

Храм освятили на Покладання Ризи Пресвятої Богородиці 2 липня. 1719 року його розібрали й перенесли в присілок Ґрашпарівка на іншому боці Черемошу.

Причина прозаїчна: Заріччя — рівнинна місцина, почалась повінь і річка могла його підтопити. Впоралися за місяць, церкву вдруге освятили одразу по завершенні робіт 8 вересня, на Різдво Пресвятої Богородиці. Відтоді в селі святкували два храмові празники. Більше читайте у репортажі із Криворівні ⬇️
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/selo-iake-maie-dva-khramovikh-sviata/?fbclid=IwAR3c-XtN16WQ2Vozz4n9IRBBRCDmHQNBRFZk8gjNOpF4Nd3KZU7KB9tnWFw

У 1933 році відомий чеський письменник Іван Ольбрахт видав популярний роман "Микола Шугай, розбійник". У ньому він вималював романтичну історію опришка з Колочави. А вже 1935-го в чехословацькій пресі з’являлися повідомлення про "нового Миколу Шугая".

У публікаціях йшлося про групу розбійників на Підкарпатській Русі, які нібито ще сміливіше та заповзятіше грабували туристів, ніж було до цього. Чутки про злочини, які могли відбутись протягом однієї доби в різних місцях, приписували такому собі Ільку Липею. Уже тоді журналісти називали його "легендою" та "романтикою".

По гарячих слідах 1936-го у Львові вийшла історична повість "Ілько Липей — карпатський розбійник". Того ж року її переклали та видали в Чехії. Автор — письменник Василь Ґренджа-Донський. Колись він сидів за однією шкільною партою із Липеєм, тож присмачив твір багатьма особистими моментами.

Ілько Липей був вольовим, упертим й освіченим чоловіком. Він умів читати, писати та рахувати, що тоді було рідкістю серед русинів-українців в гірських регіонах. Його історія почалася 13 червня 1895 року в селі Волове, зараз це смт Міжгір’я, де хлопчик народився у багатодітній сім’ї.

Відомо, що після закінчення військової служби й участи в Першій світовій війні Ілько одружився. Йому — 27 років. Дружині Марійці — 17. Вона — бідна дівчина із сусіднього села Лозянське. Побралися вони з любови, познайомившись на полонині, куди Ілько гнав череду овець на літній випас. Проте проти шлюбу був батько молодого — багатий староста села. За непослух він покарав сина — позбавив спадщини.

З цього і почалася кримінальна історія Ілька Липея. Про неї читайте у матеріалі ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostanni-oprishki-karpat-ilko-lipei-i-iurii-klevets/?fbclid=IwAR0gCRKchVU79Vc8wC3OKl_egYyq7L26Z1jsOdyyEBfuSGEr45hDCMWAOz4